неділю, 23 грудня 2018 р.

Закріплення Великого Князівства Литовського в Причорномор'ї: 1410-1430 рр.


Перемога в битві під Ґрюнвальдом 15 липня 1410 року різко піднесла авторитет князя Вітовта на міжнародній арені. Городельська унія 1413 р. між Ягайлом і Вітовтом покращила становище ВКЛ. І хоча дві держави зберігали зв'язок, автономія князівства збільшувалася.

Тим часом, активізувалася експансія в південному напрямку. Наприкінці 1410 р. ставленик Вітовта Джелал-ад-дін вирушив в похід на Крим. Солхатська тьма визнала його владу. В 1411р. Джелал-ад-дін на Дону розбив хана Золотої Орди Булат-Солтана, який в цій битві і загинув. В результаті був зайнятий Азов.

Фактичний правитель Орди Едигей посадив на престол нового ставленика ― Тимура. Разом вони розбили Джелал-ад-діна, який знову втік до Києва. Втім, Тимур і Едигей невдовзі пересварилися і останній втік в Хорезм. Джелал-ад-дін скористався цим і в 1412 р. захопив ханський престол. Але правління його тривало близько року, після чого його вбив власний брат Керім-Берда. Але, як можна вже здогадатися, спокійно правити і йому не вдалося, бо проти його виступив новий претендент на ханський престол ― Кепек. 

Поки в Орді йшли чвари, Вітовт зайняв землі між Дністром і Дніпром, отримавши вихід до Чорного моря. Під 1415 роком згадується місто Качибей, на території сучасної Одеси, який слугував одночасно фортецею і портом. 

В Золотій Орді в цей час Едигей розбив нового литовського ставленика Ерем-Берди. Після цього він вирішив завдати удару по ВКЛ. Наприкінці 1416 р. зі значними силами він напав на Київщину і Поділля. Ці землі зазнали великих спустошень, багато міст були розорені, в тому числі і Київ, де врятувався тільки замок. І знову ВКЛ було відрізане від Чорного моря. Втім, протистояння з ординцями на цьому не завершилось.

В 1419 р. Вітовт підтримав на ханський престол Кадир-Берди і підготував його до походу. Кампанія була успішною: був зайнятий Сарай, Едигей загинув в битві. Боротьба за ханський престол, звісно, не припинилася ― протягом 1421 р. змінилося 6 ханів. Вітовт знову закріпився в Причорномор'ї. 

Новим ставлеником литовського князя на ханський престол став Улуг-Мухаммед. Протягом 1421-1427 рр. він з перемінним успіхом боровся із конкурентами, після чого на деякий час закріпився на троні. Чвари не припинилися. Зрештою в 1440-х роках Золота Орда розпадеться на кілька окремих держав. ВКЛ же завдяки політиці Вітовта закріпиться в Причорномор'ї на кілька десятиліть. 

Таким чином, Велике Князівство Литовське, Руське і Жемайтійське відіграло важливу роль у звільненні українських земель від Золотої Орди. Завдяки цьому стало можливо заселити землі, які пустували з часів нашестя Бату-хана. Попереду в ВКЛ будуть інші виклики, з якими йому доведеться боротися, але то вже інша історія.

Велике Князівство Литовське і Золота Орда - між Ворсклою і Ґрюнвальдом


Після перемоги на Ворсклі і походу на українські землі 1399 р. Золота Орда припинила свої напади. Тохтамиш став діяти в Сибіру. Тимур-Кутлук невдовзі помер і фактичним правителем став Едигей, який подібно до Мамая саджатиме на ханський престол своїх ставлеників. Номінально ханом став Шадібек. Тохтамиш в 1406 р. був вбитий і Орда змогла розвернутися в бік ВКЛ.

Князь Вітовт зробив правильні висновки з Ворскли. Він перестав напряму діяти проти ординців. Замість цього він став використовувати потомків Тохтамиша, які осіли під Києвом. Литовський князь споряджав їх в походи і підтримував їх претензії на ханський престол.

Навесні 1406 р. Орда в союзі з Московією напали на ВКЛ. Їм вдалося захопити Брянськ, але невдовзі вони відступили. В в 1407 р. Вітовт здійснив похід на Одоїв і захопив його. Разом з цим, син Тохтамиша Джелал-ад-дін вирушив в похід на Волгу і захопив ординську столицю Сарай. Едигей зміг відбити столицю і новим його ставлеником став Булат-Солтан. Спроба напасти на Київщину була відбита.

В 1408 р. Вітовт готувався завдати вирішального удару Москві. Але в липні на бік московського князя перейшов Свидригайло. Тому, після стояння на річці Угрі у вересні 1408 р. Вітовт підписав мирну угоду з князем Василієм. Едигей невдовзі напав на Московію і спустошив її. Сама Москва була взята в облогу. В цей же час Вітовт відправив Джелал-ад-діна на Сарай, який був здобутий. Едигей взяв з Москви викуп і рушив на Волгу. Джелал-ад-дін в бій вступати не став, лише спустошив край і повернувся до Києва.

На деякий час на південних кордонах ВКЛ запанувало затишшя, оскільки на порядку денному тоді стала війна з Тевтонським орденом, яка вирішиться в битві під Ґрюнвальдом в 1410 р.

суботу, 22 грудня 2018 р.

Боротьба князя Вітовта за Причорномор'я. Битва на Ворсклі


Велике Князівство Литовське після смерті князя Ольгерда в 1377 р. на деякий час зупинило експансію на південь. В князівстві почалась боротьба за владу. Сину Ольгерда Ягайлу протистояв його двоюрідний брат Вітовт. Одночасно з цим Ягайло уклав у 1385 р. Кревську унію, завдяки якій став польським королем під іменем Владислав ІІ. З Вітовтом справа була вирішена в 1392 р., коли він був проголошений правителем ВКЛ від імені Владислава Ягайла, який відтепер мав перебувати в Польщі.

В цей же час Золота Орда теж мала достатньо проблем. В 1380 р. Мамая розбив Тохтамиш і став ханом. Однак невдовзі почалася війна з колишнім союзником Тохтамиша ― середньоазійським еміром Тимуром (1336 - 1405). Останній здійснив в 1391 р. похід на Волгу, в звичній для себе манері спустошуючи все на шляху. В 1395 р. Тимур із Закавказзя знову напав на Орду. Тохтамиш був розгромлений. Тимур почав повне розорення держави ворога. Він пройшовся Приазов'ям, спустошив Крим, потім дійшов до прикордонного з Московією міста Єлець, після чого повернув в Середню Азію. Це розорення остаточно підірвало сили Золотої Орди, від цього удару вона ніколи не відновиться. Фактично, це стало початком її кінця.

За ханський престол почалася знову боротьба. Тохтамиш в 1396 р. зміг закріпитися в Криму. Його суперники ― Тимур-Кутлук і Едигей напали на його і витіснили з Криму. Тохтамиш втік із своїми прибічниками до Києва. Там він уклав угоду з Вітовтом. За ВКЛ визнавалися землі, що були звільнені від ординців за Ольгерда, а також було обіцяно території між Дністром і Дніпром. В 1398 р. Вітовт і Тохтамиш вирушили в похід. Вони вступили до Криму і Солхатська тьма перейшла на їх бік. Далі рушили на Дон, після чого Вітовт повернувся назад. 

В 1399 р. литовський князь зайняв передані Тохтамишем території між Дністром і Дніпром. Але в цей же час Тимур-Кутлук заволодів Кримом. Вітовт в липні 1399 р. разом Тохтамишем і союзниками вирушили в степ. 5 серпня об'єднані сили стали на річці Ворскла, яка булав той час кордоном ВКЛ. Туди невдовзі підійшов Тимур-Кутлук. Почалися переговори, в яких ординець затягував час до приходу Едигея. Коли підійшов останній, ситуація змінилася.


12 серпня 1399 р. відбулася битва на Ворсклі. Едигей атакував литовський табір, але успіху не мав. Після чого від вдав відступ, чим виманив ворога із укріпленої позиції. Тимур-Кутлук після цього став обходити з флангів. Тохтамиш в цей момент втік з поля бою. Армія ВКЛ була вщент розбита. 

Ординці після перемоги підійшли до Києва, але взяти укріплене місто не змогли. Окремі їх чамбули дійшли аж до Луцька і завдали великих спустошень. Київ мусив заплатити великий викуп і ординське військо відступило.

Через поразку на Ворсклі ВКЛ втратило вихід до Чорного моря. Тепер Вітовт мав діяти обережніше у війні з Ордою. Також ця поразка мала вплив і на міжнародне становище князівства ― князь Вітовт знову змушений був визнати себе підлеглим Владислава Ягайла. На інших кордонах ВКЛ також стало неспокійно. Відновлення втраченого займе для князівства немало часу...

Велике Князівство Литовське проти Золотої Орди: 1340 - 1380 рр.


Період Великого Князівства Литовського (ВКЛ) в українській історії чомусь менше висвітлюється, в порівнянні з періодом Київської Русі чи козацькою добою. В часи ВКЛ було багато важливих подій в історії України. От про це й поговоримо.

Як відомо, в 1340 р. Волинське князівство увійшло до ВКЛ. Золотоординський хан Узбек і його наступник Джанібек фактично визнали це. Але вони не збиралися поступатися Київщиною, Поділлям і Чернігівщиною, де їхній вплив залишався сильним. В 1352 р. на Поділлі почалося повстання, яке підняв місцевий темник. Хан Джанібек його жорстоко придушив. Тому сил в Золотої Орди було ще достатньо для підтримки своєї влади на тих землях.

Але все змінив 1359 рік, коли помер Джанібек. В Орді почалася смута, яка увійде в історію як "Велика зам'ятня". За два десятиліття змінилося 25 ханів. Але реальну владу мав темник Мамай, який не будучи Чингізидом не міг проголосити себе ханом, тому він садив на престол своїх ставлеників і правив від їх імені. Для ВКЛ склався сприятливий момент розширити межі держави на південь. Поділля і Лівобережжя входили до орди Кельдібека, який підняв повстання проти Мамая. Це зблизило литовського князя Ольгерда і темника Мамая. Кельдібек взимку 1361-1362 рр. вирушив в похід на Волгу, але зазнав поразки. В його володіннях запанував безлад. Цим скористалися литовці і зайняли Чернігів, Київ і Переяслав. Слід зазначити, що в цій кампанії були задіяні не всі сили князівства через конфлікт з Тевтонським орденом в 1362 р. Литовці залучили місцеві сили для поповнення своїх рядів.

Тепер залишалося розбити Подільську тьму, де правили Кутлубуг, Хаджибей і Димитрій. Проти них вирушило об'єднане військо литовців і місцевих. Невідомо чи перебував сам Ольгерд на чолі тієї армії. Все вирішилося, як відомо, в битві на Синіх Водах. Конкретно локалізувати місце битви не вдалося. Але внаслідок перемоги ВКЛ українські землі були звільнені від Золотої Орди. На тих землях фактично зберігалася стара система управління, яка була тут з часів Русі, тільки на місце удільних князів були посаджені представники династії Ґедиміновичів. Київським князем став Володимир Ольгердович, чернігівським ― Дмитро Ольгердович, на Поділлі стали правити Коріатовичі.

Решту бунтівних орд Причорномор'я підкорив Мамай. В нових князів з'явилася можливість закріпитися на нових землях. Данина Золотій Орді ще деякий час зберігалася. Втім, Мамай не збирався просто так віддавати колишні володіння. В 1374 р. відбувся конфлікт Орди з ВКЛ, але деталі цієї події через брак джерел невідомі. В цей же час на київських монетах зникають ординські знаки, що свідчить про втрату впливу Золотої Орди на українські землі.

Ось так відбулася ліквідація підданства Золотій Орді. Завдяки цьому з'явилася можливість знову освоїти землі, які були спустошені ще в часи монгольської навали. Як розвивалися події далі ― буде в наступних блоґах.

четвер, 13 грудня 2018 р.

Нарешті сотий блоґ!


От і настав той момент, коли кількість блоґів в мене на цій сторінці досягла відмітки 100. Три роки я йшов до цього. Так, це не дуже швидко. Але я старався якнайменше копіювати тексти в інших щоб бути хоч трохи оригінальним. Тому й вийшло так, що за три роки тільки сто дописів тут. Найпершу публікацію тут я зробив 1 грудня 2015 року. Спочатку я скидав сюди свої старі реферати, уривки курсових, матеріали до семінарів ― за роки навчання в мене багато чого назбиралося.

Коли став працювати в НБУВ, в мене з'явилася можливість познайомитися з цікавими виданнями, в основному написаними в діаспорі. Завдяки цьому я написав чимало блоґів. Були, звісно, й скопійовані дописи з інших соцмереж ― їх я вважав важливими щоб зберегти в себе. Ось так всього потроху й назбиралося.

Ось трохи статистики про мій блоґ:
Так, переглядів не дуже багато в мене. Ну що ж, напевно, великої популярності мені не бачити, хоча я цього й не прагнув. Хто хоче ― хай читає, хто не хоче ― я ж нікого не примушую. 

Ось які блоґи читали найбільше останнім часом:
По державам, з яких були перегляди, ось така ситуація:

Решту статистики публікувати не буду, вже було і так достатньо.

Буду старатися писати трохи частіше в майбутньому. Тим більше, недавно стало відомо, що Google+ закривають в квітні наступного року. Тому буду перебиратися сюди ― тут, як на мене, гарне місце для публікацій. Хоча, без Google+ буде важче збирати перегляди ― бо завжди ці публікації я публікував там. А зараз не знаю, куди й поширювати ― в інших соцмережах їх не дуже й читали. Але буде, що буде.

Сто блоґів є  будемо рухатися далі!

А.Мухарський: ДЛЯ ТИХ, ХТО БЛАГАЄ ПРО МИР


Історичні паралелі від Антіна Мухарського. Те, що треба зараз багатьом жителям України знати, бо уроки історії не до всіх дійшли, на жаль.

Ті українці, що обрали «мир» і «хліб» у 1922-му, вже через десять років їли своїх власних дітей. Українці, що «втомлювалися», «зневірювалися», припиняючи підтримувати український повстанський рух у сорокові-п'ятдесяті все одно були або розстріляні, або вислані на Сибір. Смерть і війна приходить в наш дім не через нашу войовничість, а зовсім навпаки, через нашу толерантність, гостинність, по-справжньому мрійливу європейську вдачу, через гуманістичні принципи, якими ми, в силу християнських чеснот, наділяємо нашого одвічного ворога, вбачаючи і в ньому «таку ж людину, що і ми». Але вони розуміють, що ми інші, тому й бажають нам смерті, різними шляхами і у різний спосіб в історичній перспективі доводячи свою справу до кінця.

Тому, аби вижити нам треба облишити будь-які сентименти на адресу московітів, зрозумівши одну дуже важливу річ – що б не казали, що б не робили, як не апелювали росіянці до якихось там загальнолюдських цінностей, вірити їм ніколи не можна. Будь-якими шляхами вони будуть робити все можливе, аби приспати нашу увагу, знову повірити в міф про «один народ» лише для того, аби всівшись за одним столом, щоб разом пити за «мир і дружбу», підсипати нам в келих отрути, задушити в «братських обіймах» чи всадити ніж в спину, коли ми потягнемося за найкращим шматком для нашого дорогого гостя.

Часом, дійсно, дуже важко уявити всю ступінь їхньої брехні, моральної деградації, підступу та людоненависництва, але для того щоб вижити, нам варто засвоїти головний принцип в спілкуванні з ними – зброя, сила і стійке несприйняття всього, що містить бодай одну смертельну для нас молекулу «рускаго міра» - ось рецепт життя. Все інше веде до загибелі, бо для них «миру» без прикметника «рускій» не буває.

Ось так влучно він написав. Тим, хто хоче стати на ті ж само граблі, як сто років тому, варто зробити висновки щоб історія не повторилася.

неділю, 2 грудня 2018 р.

Згадуючи 1 грудня 2013


5 років тому відбулася подія, яка кардинально змінила історію України. Це було народне віче в Києві, яка стало масовим заходом, яких я до цього не бачив. Згадаємо, як все було.

За день до цього інформаційне поле України охопила хвиля обурення через звіряче побиття демонстрантів псами зеківського режиму. Абсолютно тупий і нелогічний крок ― ті кілька сотень людей, які ще залишилися там, не становили ніякої загрози. На мою думку, через 2-3 дні цей мітинг просто напросто б згас через те, що люди просто розійшлися. Я бував там 28 і 29 листопада і бачив, що людей ставало все менше і менше. І тим не менш, навіть це не давало спокою правлячому режиму. Інакше як пояснити нічим не вмотивоване побиття людей. Встановленням "йолки"? І це в 4 години ранку. 4 години ранку, Карл! Ні, це була звичайна акція залякування за зразками того, що проводять на Московщині. Правда було одне "але", Україна ― не Московщина. Тому й ефект виявився абсолютно протилежним.

Вже з 30 листопада почали збиратися люди біля Михайлівського собору. А наступного дня почало сходитися ще більше народу. Я вирушив до парку Шевченка.

Люди вже збиралися. Невдовзі колона вирушила по вулиці Володимирській. Ми повернули на бульвар Шевченка і стали спускатися до Бессарабської площі. Ось такі плакати знаходив я:

Абсолютно заслужив такого відношення до себе Зек проклятий!

Рухаючись бульваром Шевченка я помітив, що із мобільним зв'язком почалися проблеми. Значить його почали глушити. І це тривало аж до вечора.

Далі ми йшли по Хрещатику в напрямку Майдану Незалежності. Людей ще більше ставало. По дорозі я бачив, як частина демонстрантів увійшла до будівлі КМДА. А ми дійшли до Майдану. Ось трохи світлин звідти.

А ось і та злощасна "йолка". 

 І моє фото на пам'ять:

Навіть на дахах було людей немало.

І кругом було багато прапорів:




Так минув цей день. Попереду було багато всього. Кілька місяців протистояння і кривава розв'язка. А чи потрібно було все це? ― питає багато хто. Зразу скажу, що відповідь моя буде призначена не для адептів секти "долар по 8" і "ковбаса по 2,20". Для чого мені щось доводити тим, в кого такі вищезгадані життєві цінності. Їх все одно не хвилюють державницькі питання і проблеми національні. Розкажу свою думку тим, кому не байдуже майбутнє нашої держави.

Чим була Україна 5 років тому? Фактично колонією Москви, яка все робить тільки за її відмашкою. Згадайте як швидко тодішня влада скасувала курс на ЄС, при тому що до цього активно йшла до підписання угоди про асоціацію. А тут бац ― і все, ми туди не хочемо, бо це "зашкодить московитам". А яке нам має бути діло до цього? Ясно, що всі ці заяви ― це повна маячня. Просто почався різкий розворот України в сторону "Тайожного союзу", який активно пропагувався в той час. Фактично, революція врятувала нашу державу від втягування в новий імперський проект Москви, неважливо як би він називався.

Так, проблем в нас виникло багато, в тому числі через те, що московити виявилися мстивими гадами. Комусь ця їх поведінка дивною здається, але я так не думаю. Згадайте просто історію ― Московщина завжди так діяла проти України. Вони не визнавали за нашим народом право на власну державність ― байдуже на офіційні документи. А діяльність московських ставлеників в українській владі протягом 2010-2013 років згадайте: взято курс на русифікацію, відмова від курсу на НАТО, намагання позбавити нас справжніх українських героїв, нав'язування "пабєдобєсія", остаточне добивання української армії та багато іншого. От за чим насправді сумують сектанти "долар по 8"!

Майдан став початком справжньої незалежності України. 1991-2014 роки ― це фактичне продовження райхскомісаріату УРСР. Тільки після 2014 року можна говорити про справжню українську державність. Тому, я не раз це говорив, але скажу ще раз: якби я знову був в тому часі і перед мною стояв той самий вибір ― я б обрав те саме, навіть знаючи про те що чекає попереду.

Ось така моя думка.

Про Буша-старшого


Вчора помер президент США в 1989-1993 роках Джордж Герберт Вокер Буш-старший. Багато публікацій про його було. Але я вважаю, що варто згадати наступне:
Для зручності скопіюю текст сюди:

Моя особиста епітафія Дж.Бушу-ст.

  Двоякі спогади про Дж.Буша-старшого. Пригадую, яким шоком для мене став його виступ з трибуни Верховної Ради літом 1991 року (1 серпня, за 23 дні до проголошення Незалежності), коли він заявив ошелешеним українцям, що проти розпаду СРСР і що потрібно сидіти в цій в'язниці народів, бо так вже влаштований світ.

  «Американці не будуть підтримувати тих, хто прагне до незалежності для того, щоб змінити тиранію, нав'язувану здалеку, місцевим деспотизмом. Вони не будуть допомагати тим, хто заохочує самогубний націоналізм, що породжується на міжнаціональній ненависті ».
"Заява Дж.Буш-ст. у ВР України". (01.08.1991)

  Саме тому не США першими визнали незалежність України.  Щоб було зрозуміло, першою нас визнала Польща, 2 грудня, того ж дня другою визнала Канада і 3 грудня третьою була УГОРЩИНА, навіть тодішня Московія визнала Україну 5 грудня, а Буш та США визнали Україну аж 25 грудня !!! Буш-старший до останнього впирався визнавати Україну, США були 33 (!) країною світу, яка визнала незалежність України, після Ірану та Мексики. 
  
   Тому Буш-старший, явно не найкращий друг України, це швидше друг Московії, яку він тоді в 90-х врятував (на нашу голову) від голодної смерті та остаточного розпаду. Саме його "ножки Буша", дозволили московитам оклигати від страшного удару по їх "вЯличию" (розпад СРСР) і вже з 1992 року почати потроху вдиратись до колишніх радянських республік, Молдова, Грузія, Таджикистан... Все це творилось при адміністрації Дж.Буша-ст. і я не пригадую з його боку ні санкцій, ні навіть засудження цих подій. Тому сумувати я за Дж.Бушем-ст. не буду, розпад СРСР відбувся не завдяки, а ПРОТИ його бажання.

Так гарно сказано, що мені й додати нічого. 

пʼятницю, 30 листопада 2018 р.

Переосмислення до мого блоґу про Кеннана


Три роки тому я написав ось такий блоґ:
А якщо бути точнішим — скопіював свій реферат 2011 року з деякими невеликими доповненнями. Тоді я давав Кеннану доволі позитивні оцінки. Точніше його твору, який на початку холодної війни був дуже актуальним. Але нещодавно я, переглядаючи номери журналу "Визвольний шлях", які були видані на початку 1950-х років, я знайшов деяку інформацію про того дипломата. Виявляється, що Дж. Кеннан був ще тим москвофілом. Прочитавши його статтю "Американське і російське майбутнє" (American and Russian future), яка була видана в журналі Foreign Affairs №3 за квітень 1951 року написав наступне:
Україна без сумніву заслуговує повного визнання самобутнього генія і здібностей її народу так і потреб і можливостей в області розвитку власної мови і власної культури; але в економічному відношенні Україна в тій же мірі складова частина Росії, як Пенсильванія складова частина Сполучених Штатів Америки.
Так що промова "котлета по-київськи", на якій зашкварився Дж.Буш-старший, була далеко не першою подібною заявою. І все це при тому, що в тій же статті говориться, що держави-сателіти Східної Європи і балтійські республіки мають отримати незалежність. Що за подвійні стандарти. Але історія показала, що цей москвофіл Кеннан був неправий.

А далі йде ще більша порція наївності: але і вони не забезпечать своїй стійкості і майбутнього процвітання, якщо вони стануть на хибний шлях, віддавшись почуттю помсти й ненависті до російського народу, який разом з ними поділяв їх трагічну долю, і будуть намагатися побудувати своє майбутнє на корисливому використанні первинних труднощів нового російського режиму, який керуватиметься добрими намірами і бореться зі спадщиною більшовизму. Сміх — та й годі. Від наслідків більшовизму московити так і не позбавилися ще й досі. Та й імперіалізм в них процвітає в небачених масштабах. Так що не там він шукав "хибний шлях".

От такий от "той, хто привів до перемоги в холодній війні". Насправді це був не Дж.Кеннан, а правильно обраний зовнішньополітичний курс США по відношенню до СРСР. Почалася розбудова НАТО та інших військово-політичних союзів. А Кеннан виступав проти цього, бо він мав на увазі не військове стримування. Ще один прокол "великого дипломата" — не можливо стримувати мирними засобами тих, хто поважає лише силу. Напевно, не таким вже він був і обізнаним в психології московитів. Щоб там не було, але новий держсекретар США Дін Ачесон звільнив його з посади директора з планування політики в 1949 році. Подальшу його діяльність можна охарактеризувати як постійне невдоволення зовнішньою політикою США. А щодо самої "доктрини стримування" він говорив, що його не вірно зрозуміли. А я скажу вам, що це велике щастя для багатьох народів, що "його не вірно тоді зрозуміли".

Із всього того варто згадати, що Кеннан був противником входження східноєвропейських держав до НАТО  бо це шкодило інтересам його улюбленої Рашки. А як щодо інтересів інших держав, які не хочуть знову опинитися під владою Московщини? От саме через таких політичних діячів Захід часто виглядає слабким і безпорадним.

От так нова інформація змінює попередні оцінки. Спочатку вважаєш одне, але отримані нові факти можуть все кардинально поміняти. Ну що ж, таке життя.

P.S. До речі, донедавна в Україні діяв офіс Інституту Кеннана. На початку цього року він зі скандалом був закритий. Причина: проросійська діяльність цього інституту. Втім, після того, як ми дізналися на честь кого він був названий, такі новини не дивують. Правильно зробили, що прикрили це. Детальніше можна дізнатися тут:

Нетолерантний сарказм 😃

Ось знайшов я цікавий допис:
Тролінґ найвищого рівня! 😃

8:00 Я зліпив сніговика.
8:10 Моя сусідка-феміністка запитала, чому я не зліпив снігової баби.
8:15 Отже я зліпив ще й снігову бабу.
8:17 Моя сусідка-феміністка подивилася на принадні груди снігової баби і стала бідкатися, що снігових баб повсюдно об'єктивізують.
8:20 Подружжя геїв, що живе неподалік, невдоволено пробурчали: краще б зліпив двох сніговиків!
8:22 Сусід-трансгендер запитав, чому я не зробив просто "снігової особи" зі знімними частинами.
8:25 Вегетаріанці по сусідству докорили за морквяний ніс, мовляв, овочі - це їжа, а не прикраса.
8:28 Чорношкірий сусід назвав мене расистом, тому що сніговик і снігова баба - білі.
8:31 Мусульманин, який живе через дорогу, став вимагати, щоб снігова баба носила хіджаб.
8:40 Приїхала поліція на виклик з приводу образи почуттів.
8:42 Сусідка-феміністка попросила прибрати від снігової баби мітлу, яка натякає на роль жінки-домогосподарки.
8:43 Президент об'єднання домовласників погрожує мені виселенням.
8:45 Приїхали місцеві телевізійники і запитали, чи знаю я різницю між сніговиками і сніговими бабами. Відповівши: "Снігові кулі?", негайно отримав клеймо: сексист!
9:00 Мене показали в ранкових новинах, назвавши расистом, гомофобом, підозрюваним у образі почуттів терористом, схильним до розпалювання ворожнечі під час поганої погоди.
9:10 Мене допитують, вимагають видати співучасників. Дітей забрала соціальна служба.
9:29 Протестуючі мітингують перед будинком, вимагаючи мого арешту.
Вітаю з першим снігом!

неділю, 18 листопада 2018 р.

Битва під Мотовилівкою: думки до 100-річчя події


Сьогодні виповнюється 100 років від часу цієї події. До неї підходи були діаметрально протилежні. Особливо критикують все це представники гетьманського руху, для яких це трагедія, бо їхній гетьман втратив можливість перемогти повстання і після того тільки те й робив, що сидів в Києві під захистом німецького гарнізону.

Як приклад, наведу вам слова відомого гетьманця Петра Солухи, який вважає, що повстанці «виграли бій під Мотовилівкою, а все повстання в цілому і війну за самостійність України – програли, завалили державу, що ми мали, а край сплюндрували». Подібні думки я нещодавно зустрічав в коментарях до свого блоґу. Але чи дійсно це так? 

Для початку згадаємо, що робив Павло Скоропадський, коли в Білій Церкві Січові Стрільці виступили проти його. Наведу цитату із праці Петра Мірчука "Україно-московська війна": "На вістку про повстання гетьман Скоропадський назначив головним комендантом своїх військ ген. графа Келлера. Але це назначення головним комендантом гетьманських військ голосного чорносотенного україножера, який в першу ніч свого командування улаштував дикий погром українців московськими шовіністами, відразу скасував всі статути, вироблені для української армії і завів російські і, в решті, проголосив себе підлеглим Денікінові, ― припечатали гетьманську владу. Шовіністичні оргії російської офіцені, зневаження українського національного прапора і вивішення на його місці російського трикольорного у Києві, надали протигетьманському переворотові виразний характер українського національного повстання проти московських зайд. Українські частини гетьманської армії перейшли на бік повстанців." 

От такий от "гетьман-патріот", який дозволив московським шовіністам вбивати українців в своїй державі. А от Коновалець, Петлюра, Осецький та інші, які проти цього виступили це, на думку гетьманців, "зрадники". Наперед забігаючи скажу, що того Келлера стратили, як Директорія увійшла до Києва.

Про саму битву деталізувати не буду  матеріалів про неї ви в мережі знайдете достатньо. Січові Стрільці перемогли, вбивши близько 600 ворогів і втративши лише 17. Падіння гетьмана-малороса стало невідворотним. 

Хтось може сказати, що це була "громадянська війна", але чомусь в цій битві з боку гетьмана найактивнішою частиною були сотні російських офіцерів. Тому дані пред'яви звучать якось дивно ― ніби знову заговорили про "адіннарод".

Серед тієї літератури, яку я прочитав з даного приводу, мені найбільш сподобалися висновки про битву, які записані в "Історії українського війська". "Бій під Мотовилівкою мав вирішне значіння в дальшому розвитку повстання. Він був відповіддю на гетьманську грамоту з 14 листопаду, а блискуча перемога стрілецької зброї залунала по цілій Україні, піднімаючи громадян до повстання. В українській воєнній історії Мотовилівка одержала почесну назву українського Маратону, подібно як Крути стали Термопілями". 

пʼятницю, 16 листопада 2018 р.

Євген Коновалець про гетьмана Скоропадського

Я нині зустрічаю немало дописів в яких вихваляють Павла Скоропадського. При чому навіть від тих, хто називає себе українськими націоналістами. Дивно, розхвалюють того, хто хотів приєднати Україну в черговий імперський проект Московщини. Тому спеціально для таких дописувачів я виділю характеристику Скоропадського від засновника ОУН Є.Коновальця в окремий блоґ. Ось що він писав:

«П.Скоропадський це людина чесна, але дуже слабовільна, українському народові та його справам дуже й дуже далека; видно було, що Гетьман завзято вчиться української мови, бо від часу першої моєї розмови з ним до наступної зробив великі поступи; майже в кожній розмові зі мною підкреслював, що кермується він лише добром України й нарікав, що українці не хотять його підтримати, але одночасно оточував себе людьми крайньо ворожими до всього українського і майже сліпо слухав їх порад і вказівок».

Ось вам все коротко і ясно вказано в книзі Є.Коновальця "Причинки до історії української революції". Дивуватися тут нічому – згадайте, де П.Скоропадський був вихований і кому служив більшу частину свого життя. Правильно, він був вихований в дусі вірності Російській імперії і служив її, причому на високих посадах. Так і не зміг він порвати з всім цим. Не зміг перебороти в собі "малороса" – тому й не став українським Маннергеймом.

За що розстріляли Болбочана?

Даний блоґ не є черговим нарисом із серії "злочинна Директорія розстріляла українського Наполеона". Тому для тих, хто шукав щось подібне, можу порадити перейти на інший сайт – зараз таких публікацій в мережі достатньо. Плюс, подивіться фільм "Таємний щоденник Симона Петлюри" – там теж ця історія з Болбочаном показується крізь призму всяких легенд. Ну а хто хоче дізнатися реальних фактів про цю подію – ласкаво просимо.

За що було П.Болбочана знято з посади командира Запорозького корпусу 22 січня 1919р.? У фільмі "Таємний щоденник" подається ніби то "він ставав занадто популярним". Не знаю звідки вони набрали цих вигадок, але все було зовсім не так. Як відомо, Запорозький корпус на чолі з П.Болбочаном здав більшовикам без бою Харків і відійшов до Полтави. А потім відійшов до Кременчука, з якого рушив до Знам'янки. Чи правомірні були його дії? Зараз сказати важко. Але цей відступ відкрив більшовикам дорогу на Київ. Частинам, які прикривали Бахмач і Конотоп довелося відступати щоб не бути відрізаними. Спроба зупинити більшовиків була аж на річці Трубіж. Тому П.Болбочан був знятий з командування.

В Києві П.Болбочан був під домашнім арештом. Під час евакуації його перевезли до Станіслава, де він вільно жив. Цим фактично справа була «зам'ята». Це йде в розріз з популярними розповідями про те, що його зняли з командування, а потім – розстріляли. Між першим і другим пройшло 5 місяців і сталося тоді чимало подій. Про них ми і поговоримо.

В Директорії УНР було багато нагальних справ тоді – оборонитися від більшовиків. Але це не заважало окремим політичним діячам плести інтриги проти керівництва держави. За словами Б.Мартоса до останніх належали соціалісти-самостійники, хлібороби-демократи та деякі соціалісти-федералісти. Також вів свою політичну гру керівник ЗУНР Євген Петрушевич. Втім, незважаючи на це, Директорія проявляла терпіння по відношенню до цього.

П.Болбочана після того, як справу проти його було закрито, планували відправити до Італії щоб він там сформував з українських полонених колишньої австро-угорської армії свіжі дивізії. Але невдовзі він був переконаний окремими політичними діячами залишитися. Вважається, що за Болбочаном стояв Сергій Шемет – лідер хліборобів-демократів. Також з Болбочаном ще в Станіславі мали зустрічі Лонгин Цегельський і Кость Мацієвич.

П.Болбочан 6 червня 1919р. прибув до Проскурова, де перебував Запорозький корпус. Там же «випадково» опинився і Сергій Шемет. Почалася агітація серед військових. Державний інспектор Микола Гавришко став на бік змовників і відсторонив від командування полковника Володимира Сальського і призначив П.Болбочана командиром. Це рішення було незаконним, оскільки державний інспектор міг відсторонити від командування лише у випадку зради. Ясно, що В.Сальський і його начальник штабу М.Воскобойников відмовилися підкорятися заколотникам.

9 червня 1919 р. С.Петлюра вислав до Проскурова головного державного інспектора Володимира Кедровського. Також туди був направлений Микола Чеботарів. Самі ж бійці Запорозького корпусу бажали пояснень від С.Петлюри. В.Кедровський переконував П.Болбочана, що самовільне захоплення частини – це заколот, за який треба буде відповідати. Але той і слухати не хотів.

В.Кедровський після того провів переговори з командирами окремих підрозділів Запорозького корпусу. Прихильників П.Болбочана було менше, ніж противників, а після аргументації державного інспектора прихильників заколотника стало ще менше. Знімати з посади полковника В.Сальского, в якого і досвіду було більше, і репутація була краща, ніхто не збирався.

Одночасно з цим делегати від Запорозького корпусу зустрілися з С.Петлюрою. Головний Отаман переконав їх в тому, що цей заколот до добра не доведе. Після цього представники Дорошенківського полку самі зголосилися арештувати Болбочана, на що отримали дозвіл.

В результаті Болбочана 10 червня 1919р. арештували, М.Гавришко схопили, але він невдовзі зміг втекти. С.Шемета не вдалося схопити. Над Болбочаном почався суд. За самовільне захоплення командування військовою частиною його засудили до смертної кари. Виконання кари затримали, оскільки Болбочан сказав, що може видати змовників. Втім, все що він сказав, вже і так було відомим.  Тому 29 червня 1919 р. він був розстріляний. В народі ходить популярний міт, що варта генерала О.Осецького (начальника штабу армії УНР). Цей момент навіть у фільм потрапив. Але якихось доказів подібним легендам немає.

Таким чином, П.Болбочан став жертвою політиків, які вели свої брудні ігри в той час, як держава перебувала в скрутному становищі. Він взяв участь в заколоті сил, які хотіли змінити владу в УНР. Але українські бійці не підтримали його всупереч сподіванням змовників. Так само як і під час заколоту Оскілка армія не виступила проти С.Петлюри. Так, діячі, які керували Болбочаном, втекли від покарання. Згаданий Микола Гавришко в майбутньому буде одним із свідків на процесі Шварцбарда – на боці захисників вбивці, а це в свою чергу має привід для роздумів про те, на кого він працював.

А в чому полюбляють звинувачувати С.Петлюру? В тому, що він не помилував Болбочана. Так, він міг це зробити. Але що б це дало, коли заколотник уник покарання? В армії УНР і так були проблеми з непідконтрольними командирами, які часто зраджували своїй державі і перебігали до ворога або просто бунтували. Тому навряд чи поблажливість в даному випадку посприяла б зміцненню дисципліни в армії.

І наостанок. Вирок Болбочану був винесений судом УНР. В 20-х роках була спроба переглянути цей вирок, але в результаті Болбочан так і залишився винним в заколоті. До чого це я веду? А до того, що ми хочемо бути наступниками УНР, але чомусь не визнаємо ухвалених там рішень. Непослідовно якось виходить. 

Ось такий мій блоґ про непросту історію.

вівторок, 13 листопада 2018 р.

Чому Січові Стрільці підтримали антигетьманське повстання?


14 листопада 1918 р. дислоковані в Білій Церкві Січові Стрільці підняли повстання проти гетьмана Павла Скоропадського. З приводу цього було багато звинувачень. Яскравим прикладом таких звинувачень є західноукраїнський політичний діяч Лонгин Цегельський, який критикував стрільців за те, що вони не прийшли на допомогу Львову, а виступили проти гетьмана. Взагалі, Цегельський у своїй праці тільки те й робить, що вщент критикує УНР і розхвалює Скоропадського. Це спростовує в написаній у відповідь праці Іван Кедрин, який говорить, що вони «погодилися взяти участь у повстанні проти Гетьманату не з соціяльних, а саме з національно-політичних причин». Також Кедрин наголошує на великій упередженості Цегельського: «Галичину автор ґльорифікує, Наддніпрянщину змальовує в найчорніших барвах»

Визнає правомірність дій Січових Стрільців в своїх спогадах делегат від ЗУНР Осип Назарук. Він мав агітувати стрільців їхати на допомогу до Львова, але дізнався, що «проти гетьмана, який має чорносотенно-російську орієнтацію, приготоване вже повстання й січові стрільці мали бути авангардом цего повстання». І хоча Назарук все ж продовжував вважати, що необхідно вирушити на підмогу ЗУНР, він визнав, що переконати їх в цьому навряд чи вдасться. «Інстинктом відчував я, що скріплення української державности скорше можливе в Галичині, чим на Великій Україні. Але не було ради: люде, що довго сиділи тут і знали Україну краще, чим я, думали інакше».

Але найкраще, як на мене, підходить для розуміння мотивації Січових Стрільців є праця командира  Євгена Коновальця (1981 – 1938) «Причинки до історії української революції». Книга є спробою розвінчати різні звинувачення на адресу Січових Стрільців. Кожний закид Є.Коновалець розбирає окремо і доволі аргументовано. Спочатку розвінчується міф про валенродизм, тобто приєднання до ворога з метою зрадити його у відповідальний момент, який часто приписували «січовикам». Як відомо, Січові Стрільці не підтримали гетьманський переворот у квітні 1918 р. і невдовзі були роззброєні. Але через кілька місяців ця військова частина була відновлена П.Скоропадським. Є. Коновалець пояснює цей крок так: «Ми все підкреслювали, що нам залежить на продовжуванні державности й готові підтримати Гетьмана, коли буде цю державність боронити». Кількома рядками нижче він звертає увагу на ще один важливий момент: «що при тому складі військового елементу, який творився біля гетьманського уряду, необхідно мати й наскрізь українські, національно свідомі й боєво вишколені військові частини». У такий спосіб «січовики» хотіли створити хоч якусь противагу проросійським силам, які справляли вплив на Гетьмана.

Доволі цікавою є характеристика очільника Української Держави від Є.Коновальця: «П.Скоропадський це людина чесна, але дуже слабовільна, українському народові та його справам дуже й дуже далека; видно було, що Гетьман завзято вчиться української мови, бо від часу першої моєї розмови з ним до наступної зробив великі поступи; майже в кожній розмові зі мною підкреслював, що кермується він лише добром України й нарікав, що українці не хотять його підтримати, але одночасно оточував себе людьми крайньо ворожими до всього українського і майже сліпо слухав їх порад і вказівок». Грамота П.Скоропадського про федерацію, на переконання Є.Коновальця, звільнила Січових Стрільців від обов’язку служити йому.

Командира Січових Стрільців Є.Коновалець намається спростувати й так звану «зраду Галичини», про яку йдеться у вже згадуваній праці Л.Цегельського. Делегація О.Назарука і С.Шухевича після Гетьмана мала зустріч з В.Винниченком, після якої стрілецька рада у Білій Церкві відкинула розроблений у Києві план допомоги Львову. Було вирішено підтримати вже підготовлене повстання. На переконання автора рішення залишитися біля центру української державності у той критичний момент великою мірою зумовлювалося домінуванням вихідців з Наддніпрянщини у лавах стрільців, а також думкою про те, що із втратою Наддніпрянської України Галичині не встояти між більшовиками і Польщею.

На обвинувачення в руйнації української державності Є.Коновалець відповідає таким чином: все і так йшло до війни з більшовиками, а у П.Скоропадського рівень підтримки серед народу на той час був невеликим. Більш того, каральні акції гетьманського уряду «скомпромітували серед широких народніх мас ідею українського національного визволення настільки, що ті маси швидко будуть готові піти за кожною силою, яка йтиме під гаслом боротьби проти України».

Ось такі аргументи. Як на мене, це багато чого пояснює щоб не було в подальшому безпідставних звинувачень.

До 100-річчя антигетьманського повстання


В ці дні виповнюється 100 років від часу, коли в Білій Церкві українські Січові Стрільці виступили проти гетьмана Павла Скоропадського. Ця подія неоднозначно оцінювалася в українській історіографії. Гетьманці говорили про зраду держави, а прибічники УНР – про порятунок України.

Я колись вже писав блоґ про причини, які згубили "ясновельможного пана гетьмана", можна почитати тут:
Якщо коротко, то там Петро Мірчук, аналізуючи час його правління, приходить до висновку, що союз із проімперскьки налаштованими силами в кінцевому результаті погубили його.

Міністр закордонних справ в уряді гетьмана Дмитро Дорошенко виправдовував П.Скоропадського. За "грамоту про федерацію" з небільшовицькими силами. «Гетьман зважився на дуже тяжкий крок, який здавався йому в тих трагічних обставинах одиноким ратунком: на проголошення ідеї федеративного зв’язку з майбутньою не большевицькою Росією». Але навіть він пізніше він визнав його помилковість. «Події дуже скоро показали, що грамота 14 падолиста не тілько не допомогла вдержати цілісність України і врятувати її від руїни, але навпаки: ще більше розпалила політичні пристрасти, давши повстанцям в руки той атут, ніби вони боронять Україну від поневолення Московою. Як побачимо далі, проголошення федерації не приєднало Гетьману скільки-небудь значного числа прихильників з поміж русофільських елементів, але за те відштовхнуло від його національно настроєних українців». Сподівання П.Скоропадського на Антанту були марними – ніяка допомога не прийшла. А спроба залучення представників білогвардійсього руху до боротьби з повстанням тільки призвів до переходу більшості українських військових частин гетьмана на бік Директорії УНР.

Подібні аргументи на захист Гетьманату можна знайти в працях Лонгина Цегельського, Дмитра Гирського, Петра Солухи, Сергія Шемета та інших представників гетьманського руху. Вони виправдовують його крок із оприлюднення "грамоти про федерацію" як вимушене рішення і рішуче засуджують Директорію. При цьому не помічають помилок, які призвели до падіння влади гетьмана.

Представник Директорії, прем'єр-міністр України в 1919-1920 роках Ісаак Мазепа критикує добу гетьманату. Політику гетьманського уряду автор вважає цілком атниукраїнською. «Йшла рішуча й безоглядна реставрація старого дореволюційного ладу як в соціяльному, так і в національному розумінні. Все українське впало в підозріння. Адміністрація в центрі й на місцях підбиралась із реакційних російських елементів». Зрозуміло, що повстання проти П.Скоропадського для І.Мазепи є правильним, незважаючи на все, що слідувало за цією подією. «Не зважаючи на свої кінцеві невдачі, про які буду говорити нижче, протигетьманське повстання відограло історичну ролю в українській визвольній боротьбі».

Відомий діяч визвольних змагань, генерал армії УНР Олександр Удовиченко подає у своїй праці "Україна у війні за державність" подає як поставилися до приходу П.Скоропадського до влади серед українських військових. «Державний переворот, який скінчився проголошенням ген. П.Скоропадського гетьманом України, зустрінуто було в українських частинах майже спокійно. Для української молоді, вихованої на історичних традиціях минулого тої, що складала в той час молоду Українську Армію, нова форма влади на чолі з гетьманом навіть імпонувала». Втім, сипатії з боку проукраїнськи налаштованих військових невдовзі зникнуть через дії П.Скоропадського, який звільнив всіх молодих офіцерів, які не мали спеціальної освіти. «Цей акт цілковито відштовхнув від гетьмана українських старшин, які цей акт, цілком справедливо, вважали за національну зраду. Справді, найкращий і патріотичний елемент був позбавлений можливости служити в рідній армії».
Разом з вищезгаданим, невдоволення посилювалося через діяльність проросійських організацій, які за правління Гетьмана розгорнули в Україні широку діяльність. «Десятки тисяч російської інтелігенції, учених, видатних політичних діячів та просто бувших царських урядовців втікало з Московщини в Україну, де рятували своє життя від большевицького терору. Відпочивши від пережитих страхіть, що їх вони зазнали в Московії, ці люди розпочали енергійну акцію проти визвольних змагань українського народу»
Тому не дивним виглядає той  факт, що українські військові в переважній більшості перейшли на бік повстання.

Розглянемо думку з цього приводу, які висловлював Дмитро Донцов був прибічником П.Скоропадського. Довгий час він не вірив інформації стосовно «грамоти про федерацію», вважаючи її вигадками проросійських сил. Але вже 18 листопада 1918 р., переконавшись у достовірності почутого, він записує: «По проголошенню федерації уважав свої відносини до гетьманського уряду за зірвані». Це рішення відштовхнуло багатьох діячів від гетьмана. А залучення білогвадійців до боротьби з повстанням тільки прискорили перехід українських військових частин до Директорії.

Командир Січових Стрільців Євген Коновалець дає пояснення, чому він вирішив підтримати повстання. Причиною він називає взятий курс на зближення з білогвардійцями. Через це "січовики" вирішили підтримати Директорію. А з приводу того, що потім послідувала війна з більшовиками, Коновалець зазначає, що все і так йшло до війни з ними, а у П.Скоропадського рівень підтримки серед народу на той час був невеликим. Більш того, каральні акції гетьманського уряду «скомпромітували серед широких народніх мас ідею українського національного визволення настільки, що ті маси швидко будуть готові піти за кожною силою, яка йтиме під гаслом боротьби проти України». Тому фактично Директорія відняла в більшовиків прапор антигетьманської боротьби. 

Ось такі міркування окремих діячів з того приводу. Як бачимо, не все було так гладко в Українській Державі Скоропадського. Його москвофільсво, що було результатом імперського виховання, не дало гетьманові стати українським Маннергеймом чи Пілсудським. А натомість став втраченою можливістю. Так, в еміграції Павло Скоропадський змінився, став більш проукраїнськи налаштованим, але було вже запізно.


понеділок, 12 листопада 2018 р.

І знову про так званих "простих людей"

Знайшов в мережі ось таку цікаву публікацію я:
Знайти це можна тут:

Скопіюю для зручності текст сюди:

Якщо підсумувати все, що пишуть про "простих людей", то можна визначити "просту людину" як людину не спроможну нести відповідальність за свої вчинки з причини повної нездатності вибудовувати причинно-наслідкові зв'язки між своїми діями і результатами цих дій.
Проста людина ніколи не знає звідки що береться. Тому вона вірить у дешеві тарифи, доляр по 8, свинячий грип, цілющу силу "Таміфлю" і пакращення вже сьогодні.
Проста людина не бачить зв'язку між лояльністю до комуністів, голосуванням за пачку гречки/двістірублів/юлінутисячу і низьким рівнем життя.
Прості люди накликали Путіна на Донбас і Крим, бо "думали, що буде краще". Прості люди вірять, що "государство їм должнО" і готові знести владу, здатну організовано стримувати наступ агресора, за принципом "нехай гірше, аби інше".
Чи варто ображатися на простих людей? Ні, не варто, бо вони не відають, що творять. Запобіжником від благих намірів простих людей, які мостять дорогу до пекла, міг би стати майновий ценз, або мораторій на вибори.
Але жерці карго-культу демократії цього ніколи не допустять. Битимуться за права простих людей до останньої цеглини української державної будівлі...


Цілком згоден з автором - в таких випадках врятує лише ценз або екзамен на громадянство. Тільки не майновий ценз, бо нині в Україні багатий - не означає той, хто зацікавлений в існуванні своєї держави. Краще за рівнем розвитку, якщо можна. Хай громадянин доведе, що орієнтується в суспільно-політичних реаліях. Щоб не кричали "дайте долар по 8" не знаючи звідки взагалі він береться.

Ну хоче "простолюдин" бути "внєпалітікі" - хай таким і буде, але без права голосу. Бо якось нелогічно проголошувати себе аполітичним, а тоді йти на вибори продавати за "гречку" свій голос та обирати нам всяких москвофілів і популістів. Вибори - це вже політика, нешановні "внєпалітікі".

Ось такі міркування.