Західноукраїнські землі в кінці XVIII - першій половині XIX століть: їх устрій та соціально-політичне становище.

Карта Західноукраїнських земель в 1897 році. Це не зовсім той період, який тут описується, але суттєвих змін протягом ХІХ століття в цьому регіоні не відбувалось. На карті можна побачити Галичину, Закарпаття і Буковину.

1. Загарбання західноукраїнських земель Австрійською монархією і Угорським королівством і австро-угорська колоніальна політика

За першим поділом Речі Посполитої 1772 р. Австрійська монархія приєднала до свого складу Галичину, а за Кючук-Кайнарджійським мирним договором Росії з Туреччиною 1774 р. захопила Буковину (крім Кремінецького повіту, який за другим поділом Польщі 1793 р. увійшов до складу Росії), а ще у 1526 р. поширила свою владу на Угорське королівство, у складі якого перебувало Закарпаття; тож у другій половині 18 ст. усі західноукраїнські землі опинились під владою Австрійської монархії. У 1809-1815 рр. Тернопільський округ входив до складу Російської імперії, але за рішенням Віденського конгресу (1814-1815 рр.) був повернений Австрії. За Бухарестським мирним договором 1812 р. Хотинський повіт Тернопільщини увійшов до складу Росії. Та за договором Росії, Прусії і Австрії 1815 р. територія Східної Галичини була остаточно закріплена за Австрією.

Економічна політика Австрії на західноукраїнських землях зводилась до експлуатації їх природних багатств і була спрямована на утримання їх на становищі аграрного придатку (передусім, постачальника хліба) до промислових районів Австрії, а згодом Австро-Угорщини, чим австрійська влада затримувала розвиток промисловості, зокрема машинобудівної (у промисловості було зайнято лише 2% населення). Фабрично-заводська промисловість у західноукраїнських землях у другій половині 19 ст. розвивалась дуже повільно, притому дрібні підприємства становили понад 95%. У Галичині найрозвинутішою галуззю промисловості було гуральництво (напередодні першої світової війни понад 58% усіх гуралень Австро-Угорщини знаходились у Галичині), оскільки галицькі поміщики ще з польсько-шляхетських часів користувались правом пропінації, тобто винятковим правом виробництва і збуту горілки і пива, повністю звільнялись від сплати податків і акцизних зборів з виробництва алкоголю; формально пропінаційне право великих землевласників було скасоване у Галичині у 1889 р.

Колоніальна політика Австро-Угорської монархії щодо Галичини особливо проявилась в її  основній галузі – нафтодобувній промисловості: нафту добували і вивозили з Галичини як сировинний продукт, а її переробка зосереджувалась здебільшого у центральних районах Австро-Угорщини, внаслідок чого Галичина не мала своєї нафтопереробної промисловості. Інші галузі обробної промисловості – гірничої, лісової, цукрової, текстильної, шкіряної, паперової тощо також, не витримуючи конкуренції дешевших товарів підприємств розвинутих західних провінцій Австро-Угорщини, занепадали. У промисловості Західної України у другій половині 19 ст. переважали іноземні капіталовкладення -  австрійські, німецькі, англійські, американські, французькі, бельгійські. Створивши монополістичні об`єднання, іноземні капіталісти заволоділи основними галузями промисловості західноукраїнських земель, передусім нафтовою і озокеритною.

2. Суспільний лад західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської монархії

Селянство. Наприкінці третьої чверті  18 ст. зникли правові відмінності між окремими категоріями селян Галичини, притому кріпаки становили близько 70% усього селянства. У 70-80-х рр. 18 ст. імператор Йосиф ІІ здійснив низку реформ для законодавчого врегулювання взаємовідносин селян і поміщиків. На підставі патенту (наказу) про складання інвентаря 1772 р. патент 1775 р. увів рустикальний податок на землю. Патенти 1781 і 1782 рр. заборонили шляхті вимагати від селян понад 3 дні панщини на тиждень або 156 днів на рік і обмежили додаткові повинності на користь землевласника. Патентами було встановлено  права селян на вільне одруження, перехід на інші наділи, вихід від пана, звернення із скаргами на пана до суду. Земельний наділ селянина міг передаватись у спадщину. Наприкінці свого правління Йосиф ІІ підписав патент про заміну панщини грошовою платнею, але він не був реалізований. У 1789 р. було уведено нове оподаткування – 70% врожаю залишалось селянам, 12% віддавалось державі, а 18% забирав поміщик. Податки на користь держави стягував війт і передавав їх державним урядовцям.

На початку 19 ст. посилився процес обезземелення селян. На підставі нового інвентаря 1819 р. у 1821 р. було уведено новий земельний податок, притому при визначенні приналежності лісів і пасовищ більшість з них були закріплені за поміщиками, що призвело до затяжних судових процесів між селянськими громадами і поміщиками. У 1845 р. панщина становила близько 83% усіх феодальних повинностей, натуральна данина – близько 11%, а чинш - 6%; повинності поглинали майже 85% чистого прибутку селянських господарств, що викликало масові селянські заворушення у Галичині у 1846 р., внаслідок чого австрійський уряд був змушений скоротити панщину на 27%, ліквідувати літні допоміжні дні, скасувати возову повинність, розширити права селян на їх земельні наділи.

Для врегулювання повинностей селян, певного обмеження сваволі місцевих феодалів і регламентування відносин між поміщиками і селянами на території Закарпаття імператриця Марія-Терезія (1764-1772) здійснила урбаріальну реформу – було взято на облік усі селянські землі, встановлено розміри земельних наділів, які за якістю поділялись на 5 розрядів. Розмір селянського наділу (телек) становив 8-30 зольдів ріллі і 6-12 зольдів сінокосів чи пасовищ; фактично більшість селян мали 1/2 чи 1/4 телеку. Володільці повних наділів зобов`язувались відпрацювати 52 дні на рік зі своїм тяглом або 104 дні “пішої” панщини; відповідно пропорційно встановлювалась панщина для користувачів частини наділу. Желяри, які мали своє господарство, відпрацьовували 18, а безхатні – 12 днів панщини на рік. Селяни віддавали поміщику  1/9 частину врожаю і несли інші натуральні і грошові повинності. Поза тим, селяни сплачували державні податки і виконували повинності на користь держави, зокрема відбували рекрутчину; у середині 19 ст. військова служба у Закарпатті (Угорщині) була довічною. У 40-х рр. 19 ст. селяни-кріпаки латифундій Закарпаття виконували понад 20 видів панських робіт, притому розміри панщини та інших повинностей значно перевищували передбачені урбаріальною реформою норми.

У Північній Буковині імператорським актом 1785 р. було відмінено особисту залежність кріпаків і уведено право вільного переходу селян, але збережено поміщицьке землеволодіння, внаслідок чого за селянами залишались усі феодальні повинності. Гноблення селян викликало масові повстання, найбільше з яких відбулось у 40-х рр. 19 ст. під проводом Луки Кобилиці.

Внаслідок австрійської буржуазно-демократичної революції 1848 р. імператорськими патентами 1848 р. 17 квітня у Галичині, 1 липня у Буковині, і врешті Законом про звільнення селян Австрійської імперії від кріпосної залежності 7 вересня на території всієї Австрії було скасовано кріпацтво – ліквідовано панщину і феодальні повинності, та надано селянам прав громадян держави і права власності на землю, якою вони спадково користувались. Закон про звільнення селян Австрійської імперії від кріпосної залежності 1848 р. передбачив повну компенсацію (індемнізацію) селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості усіх річних кріпосних повинностей. За цим законом у власність селян Галицького краю перейшло менше ½ його земельних угідь, тож більшість селян залишились малоземельними і економічно неспроможними, а значну частину їх  - халупників, які володіли лише хатами-халупами, і комірників, які наймитували і жили у чужих хатах-коморах, - було звільнено від кріпацької залежності зовсім без землі, і вони відразу потрапили в економічну кабалу до поміщиків. У власність поміщиків перейшли майже всі ліси і пасовища, за користування якими на правах сервітутів селяни зобов`язувались відробляти або платити поміщикам на підставі “добровільної” угоди. На Закарпатті (і в усій Угорщині) кріпацтво було скасоване угорським сеймом законом 1848 р., підтвердженим австрійським імператором Францом-Йосифом І (1830-1916) у 1853 р., - на таких же кабальних умовах, як і у Галицькому краї.

 Західноукраїнські землі були аграрним краєм – у другій половині 19 ст. сільським господарством тут займалось 94% населення. Однак, селянське господарство було здебільшого малоземельним – у Галичині було 80%, у Буковині - 85%, у Закарпатті - 73% господарств, які мали наділи до 5 га. Крім капіталістичних форм експлуатації у другій половині 19 – на початку 20 ст. селяни були обтяжені відробітками та іншими залишками кріпосництва. Відтак, наприкінці 19 ст. близько ½ усіх селянських господарств стали нерентабельними і часто продавались як збанкрутілі з молотка, а розорені і обезземелені селяни були змушені ставати вільнонайманими робітниками. Відповідно, посилився процес диференціації селянства на зубожіле трудове селянство і заможних землевласників. З метою організації і об`єднання дрібного селянства І.Франко і М.Павлик у 1890 р. створили у Галичині Українську радикальну партію, яка поширила свою діяльність на Буковину і частково на Закарпаття і вимагала, передусім, ліквідацію феодальних привілеїв і надання політичних прав. Селянське малоземелля і відсутність розвинутої промисловості призвели до надлишку робочої сили і спричинили масову еміграцію селян і робітників до Аргентини, Бразилії, Канади, США тощо, причому австрійський уряд усіляко перешкоджав еміграції до Росії.

Міське населення. Правове становище міського населення Галичини наприкінці 18 – напочатку 19 ст. мало змінилось - воно поділялось на міщан, які користувались певними привілеями, і жителів міста, які сплачували міський податок. У містах стали проявлятись ознаки капіталістичного розвитку.  Мануфактури були здебільшого поміщицькими підприємствами, де використовувалась праця кріпаків; вони займались, головно, харчовим, деревообробним і паперовим виробництвом. У 19 ст. почався розвиток у містах Закарпаття, поширились цехи, до яких входили майстри і підмайстри, і водночас зростали мануфактурні підприємства.

Феодали. У 1775 р. австрійський уряд поділив усю шляхту Галичини на магнатів, рицарів і трудову шляхту, більшість якої фактично переходила на становище вільних селян. Шляхту було звільнено від панщини та інших феодальних повинностей, зокрема військової служби у рушенні, замість якої встановлювалась грошова контрибуція. Патент 1775 р. вказував шляхті ставитись до “холопів” по-людськи і не вимагати виконання повинностей, понад визначені інвентарями розміри. У 1783 р. уряд офіційно відновив право поміщиків на фізичне покарання селян. Урбаріальний закон 1766 р. зміцнив у Закарпатті економічне і політичне панування німецьких і угорських феодалів, що підтвердив патент 1785 р. У Північній Буковині у 1769 р. було закріплено перевагу фільварково-панської системи, притому встановлювалось повне і виключне право феодалів на землю і на селян і було юридично оформлено кріпацьку залежність селян.

Внаслідок скасування кріпацтва у 1848 р. поміщики за втрачену феодальну ренту отримували викуп, який селяни сплачували додатково до прямих податків; притому, більша частина орних земель, лісів і пасовищ залишились за поміщиками, монастирями і церквами (католицькими і уніатськими) і заможними селянами. Зберігалось велике поміщицьке і церковне землеволодіння; поміщикам належало понад 40% усіх земель, і у  другій половині 19 ст. вони залишались панівним класом.

Буржуазія. З розвитком капіталізму у другій половині 19 ст. відбулось формування нового класу – буржуазії; причому, поряд з іноземними капіталістами в західноукраїнських землях виникла і українська буржуазія, особливе становище у якій займали представники українського чиновництва, а найчисельнішим і економічно могутнім було куркульство.

Робітничий клас. З розвитком капіталізму у другій половині 19 ст. сформувався ще один новий клас – пролетаріату, яикй поповнювався розореними селянами, ремісниками, кустарями. Притому, багато вільнонайманих робітників були зайняті у сільському господарстві. Робітники зазнавали соціального, політичного і національного гноблення. Попри австрійський закон 1885 р. про 11-годинний робочий день, у західноукраїнських землях він становив 10-12 год., а часто 14-16 год. на добу. Західноукраїнські робітники отримували найнижчу заробітну плату, рівень охорони їх здоров`я, праці і техніки безпеки був дуже низьким. Тож з 70-х рр. посилився робітничий рух – українські, а також польські, румунські і угорські вільнонаймані селяни і робітники виступали проти гноблення австрійської бюрократії, польської шляхти, румунських бояр, угорських магнатів та українських поміщиків і буржуазії. На початку 20 ст. поширились страйки сільськогосподарських робітників.

На особливому становищі перебувало єврейське населення, яке в Австро-Угорщині становило 1 млн.осіб, половина з яких проживала у Галичині. З метою зменшення єврейського населення австрійський уряд у 1773 р. заборонив євреям вступати у шлюб без дозволу влади і сплати відповідного податку, позбавивши їх також права орендувати землю, млини, корчми тощо; щоправда, суспільна і господарська дискримінація стосувалась, головно, незаможних євреїв.

3. Державний устрій західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської монархії

Австрійська абсолютна монархія була багатонаціональною державою, тож у 18 ст. у ній посилився процес централізації державного управління. Прагматична санкція 1713 р. стала фактично першим нормативним актом щодо всіх австрійських земель, визначивши їх складовими і невід`ємними частинами Австрійської монархії. Однак, до середини 19 ст. у ній виділились 3 групи країв: німецькі – Австрія, Штирія, Крайна, Трієст та ін., слов`янські – Чехія, Моравія, Галичина з Буковиною, угорські – Угорщина, Закарпаття, Хорватія та ін. На чолі Австрійської імперії стояв спадковий монарх з династії Габсбургів, який зосереджував усю законодавчу, виконавчу і судову владу; він вважався єдиним джерелом права – видавав найвищі постанови, патенти, мандати, едикти, резолюції. Свої функції імператор виконував за допомогою особистої канцелярії; дорадчим органом при ньому була Придворна канцелярія, яка, кілька разів змінюючи назву, проіснувала до 1848 р.

Загарбавши Галичину, австрійський уряд штучно об`єднав українські і польські землі під офіційними назвами Східна і Західна Галичина в 1 адміністративний Коронний край з центром у Львові. У 1772 р. Східна Галичина увійшла до складу “Королівства Галичини і Володимерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцімським і Заторським”. У 1774 р. для ведення галицьких справ у Відні було створено Галицьку надвірну канцелярію на чолі з канцлером, що був главою уряду, яка діяла до 1776 р., а потім була відновлена у 1797-1802 рр. Австрійський уряд скасував інститут польських шляхетських сеймиків і патентом 1775  р. створив Галицький становий сейм у Львові з дуже обмеженою компетенцією, який скликався за потреби. Його головним призначенням було подання прохань (постулатів) імператору, а у 1782 р. його фактично було реорганізовано у дорадчий орган при губернаторі. Сейм складався з представників 3 станів: 1. магнати - князі, графи і барони, та архиєпископи і інфулати (мали звання єпископа, але не управляли єпархією); а також рицарство, тобто усі інші дворяни; 2. духовенство; 3. міські депутати – по 2 представники від найбільших міст (а фактично цим правом користувався лише Львів). Сейм обирав на 6 р. свій виконавчий орган - постійний Становий комітет з 7 членів – по 2 від магнатського, рицарського і духовного станів і 1 представник міського стану. Революція 1848 р. ліквідувала ці декоративні установи.

Фактичним керівником краю вважався губернатор, який призначався австрійським імператором і наділявся широкими повноваженнями. При губернаторові перебувало губернське правління, що складалось з департаментів, які відали окремими галузями управління. У 1772-1849 рр. у Галичині змінилось 14 губернаторів; усі вони були заможними і впливовими австрійськими німцями, крім останнього – польського магната В.Залеського, та після революції 1848 р. політика онімеччення змінилась полонізацією.

Територія Галицького коронного краю спершу була поділена на 6 циркулів у межах колишніх польських воєводств, які поділялись на 18 дистриктів, поділ на які у 1782 р. було ліквідовано, а натомість поділено територію на 18 циркулів–округів, а у 1786-1849 рр. до складу Галицького краю як 19-ий циркул входила Буковина. Територія Закарпаття перебувала у складі Угорщини і поділялась на комітати. Циркули очолювали окружні старости, до компетенції яких належали усі адміністративні і поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військову службу тощо. Штат циркулу становили лише 10-12 осіб: староста, 3-4 комісари, секретар, 2 діловоди, 1-3 практикантів і 3 кур`єри; старостів і комісарів призначав імператор, а всіх решта – староста. Чиновницький апарат на місцях утворювали негаличани – так, наприкінці 18 ст. у Галичині налічувалось 3 тис. службовців, з яких лише 250 були місцевого походження; у 1783 р. з 18 окружних старост був лише 1 українець і 1 поляк, а решта за походженням були німцями, чехами і поляками.

Австрійський уряд не створив низової ланки державного апарату і передав політичну владу у домініях - сільських місцевостях, належачих феодалам (фільваркових територіях), - поміщикам, зміцнюючи цим феодальні порядки. З 3 кандидатів, обраних селом, поміщик призначав війта, компетенція якого була незначною. Якщо село мало не менше 30 дворів, війт раз на місяць звільнявся від панщини. Виконавчим органом поміщика були мандатори (лат.mandatum – доручення), яких утримували поміщики, а на посаді затверджували окружні старости. Формально вони були державними чиновниками з повноваженнями, отриманими від окружної влади, а фактично – службовцями домінії, оскільки платню отримували від поміщика. Їхня влада мала універсальний характер – вони збирали податки, встановлювали різні повинності, доставляли рекрутів (у середині 18 ст. відбувся перехід до постійної армії), виконували поліційні функції, здійснювали судочинство у першій інстанції, застосовували тілесні покарання, які офіційно були скасовані в Австрії у 1867 р. Посада мандаторів у Галичині була ліквідована лише у 1856 р. за умов переходу Австрії на шлях конституціоналізму, та попри те, державна влада збереглась за земельною аристократією.

Після 1772 р. австрійський уряд обмежив права багатьох міст Західної України, а більшість невеликих міст перевів у ранг сіл, а їх мешканців перетворив на кріпаків. У 1786 р. було ліквідоване магдебурзьке право у Львові. На території багатьох західноукраїнських міст створювались юридики – дільниці, виключені з підпорядкування міській владі і міському судочинству, а підпорядковані окремим відомствам.

Внаслідок військових і політичних подій австрійський уряд встановлював в окремих районах західноукраїнських земель тимчасове правління з надзвичайними повноваженнями. Так, територія Північної Буковини у 1774-1785 рр. управлялась військовою владою. Військовий стан уводився на окремих територіях і у першій третині 19 ст.

Основними адміністративно-територіальними одиницями Закарпаття були жупа і комітат (а територіально-економічними – домінії, які об`єднували землі міст і сіл, належачих феодалу, церкві чи державі, і  до складу яких входила система “клічів”, що складались з кількох фільварків). Існувало 4 жупи: Бережанська, Мармарошська, Ужгородська і Ужанська, які очолювали жупани, призначені угорським королем з вищої аристократії. У 40-х рр. 19 ст. канцелярії, які здійснювали політичне управління, очолювали наджупани, а виконавчі функції перейшли до піджупанів, які підлягали наджупану і Міністерству внутрішніх справ. Жупи поділялись на комітати; до складу комітатського управління входило 30-40 чол. – окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирачі податків та ін., і очолював його жупан комітату – журат. Найнижчою посадовою особою був староста села, який призначався феодалом, а після урбаріальної реформи 1764-1772 рр. обирався на 1 р. Місцевими органами самоврядування з дуже обмеженими повноваженнями були представництва, які наприкінці 18 ст. практично припинили існування, а натомість були створені комітатські збори як дорадчий орган при жупані, до якого входили переважно заможні верстви населення.

Органи поліції мали завданням охорону безпеки існуючого ладу і встановлених порядків. У 1785 р. у Львові і адміністративних центрах усіх інших коронних країв було створено дирекції поліції, а у циркулах організовано комісаріати поліції. У 1793 р. у Відні було засноване Міністерство поліції, якому підпорядковувались дирекції поліції і органи цензури. З 1852 р. більшість справ про проступки було передано на розгляд органів поліції. Поліцією стало відати Міністерство внутрішніх справ. Діяли поліція безпеки, шляхова, пожежна, санітарна, торгівельна тощо; тобто вона контролювала усі сфери життя країни.

Спершу у Галицькому краї продовжували діяти колишні польські суди, які були ліквідовані у 1783 р. і з 1784 р. почав діяти шляхетський суд у Львові, а з 1787 р. – у Станиславові і Тарнуві (тепер – територія Польщі). Станові шляхетські суди були судами першої інстанції, спершу вони розглядали цивільні і кримінальні справи шляхти, та у 1787 р. після утворення окремих кримінальних судів для всіх станів (спершу в усіх 19 циркулах, а пізніше – у Віснічі, Жешуві, Львові, Самборі, Станиславові і Чернівцях) компетенцію шляхетських судів було обмежено розглядом лише цивільних справ шляхти, і вони проіснували у Галичині і Буковині до 1855 р. Другою інстанцією для шляхетських і кримінальних судів у Галицькому краї був Апеляційний суд у Львові. Вищою третьою інстанцією для судів усієї Австрії була Верховна палата юстиції у Відні, у складі якої діяли німецький, чеський і деякий час галицький, а з 1814 р. об`єднаний чесько-галицький сенати-департаменти. У містах правосуддя здійснювали магістрати, рішення і вироки яких можна було оскаржити до Львівського апеляційного суду; а також у містах діяли окремі спеціалізовані суди: єврейські (до 1785 р.), вірменські (до 1790 р.), гірничі, фінансові (при губернаторі), вексельні, військові. Селяни судились домініальними судами (а фактично мандаторами), яким патент 1772 р. заборонив виконувати винесені ними смертні вироки без згоди імператора; їх рішення у Закарпатті могли бути оскаржені у комітатському суді. Йосиф ІІ встановив вимогу щодо поміщика скласти спеціальні іспити на право здійснення судочинства, а в разі їх нескладення мав на власні гроші утримувати суддю – юстиціарія чи мандатора.

У 1781 р. в західноукраїнських землях було утворено інститут адвокатури, для управління якою у Львові, Станіславові і Чернівцях були створені палати (колегії) адвокатів. Наприкінці 18 ст. сільські громади отримали право обирати своїх захисників на суді – пленопотентів.

Внаслідок австрійської революції у березні 1848 р.  австрійський уряд 25 квітня видав першу Австрійську конституцію (Піллерсдорфа) 1848 р., яка проголосила Австрію конституційною монархією і закріпила деякі демократичні права і свободи громадян; однак вже 16 травня вона припинила свою дію. Користуючись конституційними свободами, представники галицької інтелігенції і духовенства заснували 2 травня 1848 р. у Львові Головну руську раду на чолі з єпископом Г.Яхимовичем; її обмежену програму підтримали представники Закарпаття, які прагнули вийти зі складу Угорщини і об`єднатись з Галичиною у складі Австрійської монархії. Натомість, представники Буковини вимагали відокремити Буковину від Галичини і виділити її в окремий коронний край з власним сеймом – ця вимога була задоволена у 1849 р., що посилило роздроблення західноукраїнських земель.

Австрійський монарх Франц-Йосиф І дарував імперії 4 березня 1849 р. нову одкройовану (накинуту зверху – главою держави, а не представницьким органом), антидемократичну Конституцію, яка створювала централізовану владу, в якій уся влада зосереджувалась в імператора і його міністрів та урізувала права громадян і повноваження парламенту на користь уряду. За Березневою конституцією 1849 р. передбачалось отримання усіма 14 коронними краями власних крайових конституцій.

Галицькому краю і відокремленому Буковинському краю Крайові конституції були надані цісарськими патентами 29 вересня 1850 р. Крайова конституція Галицького краю поділила його на 3 округи: Краківський – суто польський, Львівський – змішаний польсько-український, і Станіславський – суто український; цей поділ був невдалою спробою згладити національні суперечності у краї. Начальником Галицької крайової адміністрації був намісник, якому підпорядковувались призначені Сеймовими куріями президенти округів. Крайове управління Буковини очолював крайовий президент. Для уведення у дію крайових конституцій для Галичини і Буковини за розпорядженням міністра внутрішніх справ Австрії 1850 р.  3 округи Галичини і територію Буковини було розділено на повіти, які у деяких місцевостях називались староствами: у Львівському окрузі – 19, Краківському – 26, Станіславівському – 18, на Буковині – 6. 

Галицький крайовий представницький орган складався з 3 Сеймових курій: Львівської (50 депутатів), Краківської (58 депутатів) і Станіславівської (42 депутати); депутати обирались прямими виборами за майновим цензом. Компетенція курій зводилась, головно, до господарських питань, і їх рішення вимагали санкції імператора. Виконавчим органом усіх 3 курій був спільний Крайовий виділ (комітет) з 15 членів, обраних порівну куріями. Спільним законодавчим органом курій був Центральний виділ у складі 33 членів (15 членів Крайового комітету і по 6 депутатів від кожної курії), компетенція якого зводилась до розгляду спільних для усього краю питань. Намісник краю та президенти округів і призначені ними комісари контролювали діяльність Сеймових курій і Центрального виділу, беручи в обов`язковому порядку участь у їх засіданні.

Австрійська конституція 1849 р. і Крайові конституції Галичини і Буковини 1850 р. після придушення революційного руху не діяли, а цісарський патент 31 грудня 1851 р. формально скасував їх, і Австрія знову перетворилась на самодержавну монархію.

За Конституційною угодою 1867 р. була утворена конституційна дуалістична (лат.dualis – двоїста, двоєдина) Австро-Угорська держава: Транслейтанія – Угорське королівство з Трансільванією, Хорвато-Словенією і Закарпаттям, та Ціслейтанія – Австрія з Чехією, Моравією, Сілезією, Герцем, Істрією, Трієстом, Далмацією, Буковиною, Крайною і Галичиною (ці назви виникли, внаслідок розділення Австро-Угорщини на 2 частини рікою Лейтою). Щоправда, жодна з панівних націй не утворювали більшості: австрійські німці в Австрії становили лише 36%, а угорці в Угорщині – 45% населення; з 50 млн. населення Австро-Угорщини слов`яни становили близько 30 млн.

Носієм вищої влади в Австро-Угорщині був австрійський імператор, який водночас вважався угорським королем, особа якого проголошувалась священною і недоторканою; він також видавав санкцію на прийнятий обома палатами австрійського парламенту закон. Увесь апарат управління  в Австрії і Угорщині складався і діяв незалежно від органів управління іншої частини двоєдиної монархії, крім 3 спільних міністерств: військового, закордонних справ і фінансів. Кожна з двох держав, що увійшли до складу Австро-Угорщини,  мала свій уряд і 2-палатний парламент: Австрія – Рейхсрат, що складався з верхньої палати панів і нижньої палати депутатів, Угорщина – Сейм, що складався з верхньої палати магнатів і нижньої палати депутатів. Водночас з Угодою 1867 р. Рейхсрат прийняв 21 грудня 1867 р. австрійську Конституцію, яка діяла в Австрії, у т.ч. у західноукраїнських землях, до розпаду Австро-Угорщини у  жовтні 1918 р.; а в Угорщині була відновлена угорська Конституція 1848 р. Для обговорення загальнодержавних австро-угорських справ була створена окрема представницька установа – Делегації з 60 представників від австрійського і 60 – від угорського парламентів (по 20 від верхніх і по 40 від нижніх палат), притому окремі коронні краї мали визначену кількість представників у Делегаціях: Чехія – 10, Галичина – 7, Буковина – 1 тощо. Делегації засідали окремо і щорічно скликались імператором почергово у Відні і Будапешті; якщо Делегації не доходили згоди, кожна з них могла запропонувати скликати спільне засідання, на якому спірні питання вже не обговорювались, а відразу виносились на голосування і вирішувались більшістю голосів.

Попри формальну конституційність Австро-Угорської держави, не передбачалось загальне виборче право. Верхня палата панів Рейхсрату не обиралась, а призначалась імператором з найвідоміших дворян імперії і верхівки духовенства; кількість її членів становила 150-170 осіб, з яких українців було лише 4. Нижня палата депутатів Рейхсрату до 1873 р. обиралась не прямими виборами, а Крайовими сеймами, а уведена у 1873 р. куріальна система виборів обмежила коло виборців, притому українське населення, яке становило 13% населення Австрії, у 1879 р. посилало до парламенту лише 3 депутатів з 353, а у 1897 р. – 11 з 425. У 1907 р. в Австрії було запроваджене загальне виборче право, яке, однак, не поширювалось на жінок, військовослужбовців і молодь, віком до 24 р.

Австрійський уряд як вищий орган державного управління утворювала Рада міністрів на чолі з прем`єр-міністром, якого призначав імператор. У період між сесіями парламенту Конституція надавала уряду право видавати закони. Міністри формально відповідали перед парламентом, а фактично лише перед імператором. Крім міністрів, які відали окремими галузями управління, були ще міністри “без портфеля”, які не керували жодною галуззю управління, а повинні були наглядати за інтересами певного краю, зокрема у 1871 р. було створене Міністерство для Галичини, до складу якого призначались лише польські магнати Галицького краю, а у 1879 р. було створене Міністерство для Чехії.

Уряду підлягала крайова влада, а їй – місцеві органи державної адміністрації. На чолі коронного краю стояв крайовий начальник (у Галичині – намісник, у Буковині – крайовий президент), призначений імператором і підлеглий йому і уряду. Крайовим начальникам підпорядковувались поліція (зокрема, політична – управління жандармерії), крайові і повітові органи управління, управи міст. Вони наглядали за пресою, спілками, готували списки виборців, призначали більшість чиновників, боролись з усілякими небажаними для уряду проявами тощо.

Хоча австрійська Конституція 1867 р. офіційно проголосила національну рівноправність у школах, державних установах і судах, однак панівне становище поряд з австрійськими правлячими колами у Східній Галичині займали польські шляхтичі, у Північній Буковині – румунські бояри, у Закарпатті – угорські феодали і капіталісти. Так, з 17 галицьких намісників 11 були польськими магнатами, серед яких особливим шовіністом був граф А.Потоцький, убитий у 1908 р. студентом Львівського університету Мирославом Січинським. Галицьке намісництво поділялось на департаменти, в яких служила майже виключно польська шляхта; а у 1869 р. польська мова була уведена як офіційна в управлінні і судах, і під впливом польської шляхти у школах було запроваджено навчання замість української польською мовою; відтак, за даними 1900 р., читати і писати українською мовою у Східній Галичині вміли лише 7% чоловіків і 4% жінок.

Наміснику Галичини і крайовому президенту Буковини підпорядковувались повітові старости, яких призначав міністр внутрішніх справ. Вони діяли одноособово і до їх відання належало адміністративне управління в економічній сфері, у галузі народної освіти, охорони здоров`я, поліції, а головним завданням їх було придушення щонайменшого невдоволення австрійським пануванням – у їх розпорядженні перебувала жандармерія, а за потреби вони могли використовувати і військові частини, розташовані на території  повіту. У селах аналогічні функції виконували війти, а у містах – бургомістри, яких призначали повітові старости.

Закарпаття у складі Угорщини не було виділено в окремий коронний край. Уся територія Угорщини поділялась на 71 жупу (область) і комітати. На початку 20 ст. закарпатські землі складались з 4 жуп: Ужанської, Бережанської, Угочанської і Мармарошської. Влада у жупах належала наджупанам і піджупанам, які, спираючись на адміністративно-судовий апарат, здійснювали нагляд за населенням, збирали податки та інші платежі; іноді у жупах скликались магнатсько-шляхетські збори.  У комітатах влада належала начальникам комітатських управлінь, підлеглим жупній адміністрації. Низову адміністративну одиницю становили села, які здійснювали самоврядування через сільські представництва, постійними виконавчими органами яких були сільські управління, очолювані старостами, що підпорядковувались безпосередньо начальникам комітатських управлінь.

У середині 19 ст. відбулось остаточне відокремлення суду від адміністрації, відміна станового суду, проголошення усіх суддів незалежними; вже у 1849 р. вийшов закон про перебудову судової системи. Верховна судова влада, тобто право помилування, пом`якшення покарання і звільнення від судового переслідування, належала імператору, причому усі судді призначались ним довічно і усі суди діяли від його імені, що зумовлювалось прагненням скасувати домініальний суд, який діяв від імені окремих феодалів, ліквідувати самоврядні міські суди і перетворити усі суди на державні. У Галичині було створено 218 судових повітів (на початку 20 ст. їх було скорочено до 190) і організовано повітові одноособові і колегіальні у складі 3 суддів (невдовзі ліквідовані) суди, крайові (згодом перейменовані на окружні) суди і Вищий крайовий суд у Львові, який поширював свою юрисдикцію і на Буковину, а найвищою інстанцією для всієї держави став Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. При окружних судах для розгляду деяких кримінальних справ про злочини, за які передбачалось покарання у розмірі не менше 5 р. тюремного ув`язнення, створювались суди присяжних, а для вирішення дрібних цивільних справ – мирові суди. Присяжні засідателі і мирові судді призначались за віковим, майновим і освітнім цензом. Для військовослужбовців існували окремі військові суди 3-х інстанцій – військовий суд, Вищий військовий суд і Верховний військовий трибунал. Спори між підприємцями і робітниками та самими робітниками розглядав створений у 1896 р. у Львові промисловий суд. У Дрогобичі діяв третейський суд кас взаємодопомоги гірничих товариств.

При проведенні судових реформ було засновано державну прокуратуру для здійснення нагляду за законністю діяльності державних установ і фізичних осіб, участі у розгляді судових справ, нагляду за судами, слідством і місцями ув`язнення. Очолював прокуратуру генеральний прокурор, що перебував при Верховному судовому і касаційному трибуналі у Відні, і підпорядковувався безпосередньо міністру юстиції. При Вищих крайових судах передбачалось заснувати посади старшого прокурора, а при окружних судах – державного прокурора.

Органи крайового і місцевого самоврядування.

Крім урядових органів адміністративного управління у Галичині і Буковині існували ще органи крайового і місцевого самоврядування – крайові сейми, повітові, міські і сільські ради. Однак, державні органи контролювали діяльність органів самоврядування, які не були наділені реальною владою і підпорядковувались центральній владі. Так, повітовий староста міг зупинити виконання рішень повітової ради під приводом їх невідповідності законам держави чи недоцільності. Намісник мав право розпустити повітові, міські і сільські ради, щоправда, вони могли оскаржити це перед міністерством, однак, подача скарги не припиняла виконання рішення про їх розпуск.

У Львові і Чернівцях у 1861 р. для посилення впливу на Галичину і Буковину Франц-Йосиі І створив крайові сейми, вибори до яких були нерівними для різних соціальних груп населення: 1. до складу сейму автоматично, за посадою входили вірилісти – митрополити, єпископи і ректори університетів; 2. виборче право не було загальним. Усі виборці при високому майновому цензі поділялись на 4 курії – великої власності, торгово-промислових палат, міської буржуазії і сільську, кожна з яких окремо обирала депутатів до сейму строком на 6 р. Більшість депутатів Галицького сейму були поляками, а Буковинського – румунами. Безпосередньо керував сеймом і головував на його засіданнях крайовий маршалок (Галицьким - 1 з представників польських магнатів, а Буковинським – 1 з румунських магнатів) чи його заступник (Галицьким - львівський уніатський митрополит, а Буковинським – буковинський православний митрополит), які призначались імператором.

 Компетенція крайових сеймів була обмеженою і стосувалась, головно, господарських справ. Бюджетні права сеймів зводились до накладення додатків до безпосередніх державних податків, притому ці додатки часто перевищували основну податкову суму. У сфері місцевого самоврядування сейми здійснювали вищий нагляд за управлінням господарством повітовими, міськими і сільськими органами, рішення яких часто вимагали затвердження сейму або його виконавчого і розпорядчого органу – крайового комітету, який здіснював безпосередній нагляд за ними. Рішення сейму, хоч вони мали другорядний характер, затверджував імператор.

На підставі державного закону про місцеве самоврядування 1862 р. було прийнято галицький крайовий закон про громади 1866 р., за яким було створено повітові громади (гмини), які територіально збігались з адіміністративними повітами. Органами повітової громади були повітова рада як керівний і повітовий комітет як виконавчий орган, який очолював повітовий староста, який затверджувався на посаді імператором.

За Міськими статутами, наданими в Австрії 33 містам, у т.ч. Львову у 1870 р., Кракову і Чернівцям, органами міського самоврядування були міська рада і магітсрат. Найнижчими органами місцевого самоврядування були міські і сільські гмини.

ГРЕКО-ПЕРСЬКІ ВІЙНИ 500-449 рр. до н.е..

Причини зіткнення грецьких полісів з Персією

В середині VIст. до н.е. перси наблизилися до кордонів з Грецією. В цей час перська держава перебувала на вершині своєї могутності. Перська держава наприкінці VIст. до н.е. була не тільки першою, а й взагалі єдиною великою державою, поряд з якою існували незначні держави[1]. Дійсно, держава мала великі, майже невичерпні ресурси. На території близько 3 млн. км² проживала велика кількість населення. Це давало можливість зібрати велику кількість війська. Фінансові можливості держави Ахеменідів не поступались військовим[2] . Під владою царів були зібрані найбагатші країни того регіону. За правління Дарія І (522-486 рр. до н.е.) доходи сягали 7600 талантів  (бл.19000 кг золота)[3],  На видатки не вимагались такі суми, тому перські царі назбирають в столиці величезні багатства (які пізніше захопить Александр Македонський). До податків додавались певні повинності.

Ось такі території займала держава Ахеменідів на вершині своєї могутності.

Коли Кір ІІ розгромив Лідію[4] в 546 р. до н.е. Іонічна Греція потрапила під владу персів. Завершив завоювання Іонії полководець Кіра Гарпаг[5] в той час коли цар завоював Вавилонію. Перси не змінювали устрою цих міст.  І хоча розміри податків ( 400 талантів срібла[6] персам були майже такими ж, як і лідійцям, їхня економічна та політична ситуація значно погіршилася. Причинами цього було те, що влада Лідії, яка не мала власного флоту, не зачіпала економічних інтересів малоазіатських міст. Перси ж, які контролювали всі протоки, обмежували торговельні можливості полісів Малої Азії; при пануванні Лідії гроші від податків надходили в обіг, а тепер осідали в скаржницях перських царів, що наносило шкоду товарно-грошовим відносинам; перси втручалися у внутрішні справи малоазіатських міст, нав'язуючи правителів-тиранів з середовища місцевої аристократії; важкою була трудова повинність. Греків залучали до участі в ремонтно-будівельних роботах, у військових походах персів[7].

Підкоривши Малу Азію, перси намагалися просунути своє панування далі на захід та на північ. Почалося це за Дарія І, бо його попередники мало приділяли експансії в західному напрямку. З цією метою Дарій І в 514-513 рр.  через Фракію здійснив похід в Західне та Північне Причорномор'я під приводом помсти скіфам за здійснене ними вторгнення в VII ст. до н.е. у Північний Іран. Втім, якими були справжні мотиви цього походу, який навіть в разі успіху не збільшив його могутності, не знав навіть Геродот[8]. Скоріш за все це було прагнення завоювань, поєднане з незнанням географії.  Багатотисячна армія переправилася через протоку Боспор, міст через яку побудував самоський грек Мандрокл[9], та Істр (Дунай), по мосту з кораблів у Скіфію. Дарій розраховував на швидку перемогу, і тому армія не була підготовлена до тривалого походу, про який Геродот[10] повідомляє, що він зайняв два місяці, а Ктесій — 15 днів.[11] Скіфи, які не розпочинали вирішальної битви, ведучи партизанську війну, вимусили Дарія повернутися назад. Крім того, причиною відступу була боязнь Дарія, що іонійські греки зруйнують міст через Дунай, який вони охороняли. За зруйнування мосту виступав майбутній афінський стратег Мільтіад.[12] Проти цього виступав мілетський тиран Гістіей, який розумів, що його становище на чолі міста  залежить від персів[13]. Однак невдовзі почалося повстання на Геллеспонті, яке було швидко придушене персами.

Єдиним результатом цього походу було завоювання Херсонеса Фракійського і Чорноморських проток, що створило загрозу вторгненню персів на Балкани і ставило під загрозу економічну самостійність греків.

Провал скіфського походу викликав певне заворушення серед малоазіатських полісів. Гістіея, на якого впали підозри, цар викликав до свого двору і тримав його там. В Мілеті став правити двоюрідний брат Гістіея Аристагор. Він надумав підкорити Кіклади. Причиною цього мало слугувати повернення вигнаних аристократів на острів Самос. Артаферн, сатрап Сардів, підтримав ці плани. У 500 р. до н.е. відбувся похід флоту персів і іонійських греків на острів Наксос. Але острів почав чинити опір Аристагору і чотиримісячна облога завершилась невдало. Вони змушені були відступити[14].

Розуміючи, що вину за провал походу покладуть на його (бо він обіцяв швидку перемогу), Аристагор добровільно склав повноваження тирана, а інші були вигнані або страчені. Після цього повстання поширилось на все узбережжя Малої Азії. Всюди греки скидали тиранів і відмовляли персам в покорі.

Знаючи труднощі боротьби з персами, малоазіатські греки звернулися за допомогою до Балканської Греції. Відгукнулися лише Афіни та Еретрія, які прислали відповідно 20 і 5 кораблів[15]. Афіни виступили з підтримкою Аристагора тому що Гіппій, син Пейсістрата, перебував в цей час в Персії і користувався великим впливом при дворі сатрапа в Сардах. Більш того Артаферн вже вимагав щоб Афіни прийняли вигнаного тирана.  Спарта, яка в цей час вела боротьбу з Аргосом, у допомозі відмовила ( боротьба з Аргосом завершилась перемогою спартанців на чолі з Клеоменом[16]).

Союзницькі війська навесні 498р. до н.е. вторглися у м. Сарди (резиденція персів у Малій Азії) і спалили його. Це послужило сигналом для повстання на Геллеспонті та о. Кіпр, Карії, Лікії.  Перші перемоги повсталих об'єктивно пояснювалися тим, що Персія не зразу змогла підтягнути свої військові сили. Гарнізон Сард був незнаним, тому він закріпився в цитаделі, яку греки навіть не намагалися штурмувати[17]. Однак уже на зворотному шляху з Сард флот союзників був розбитий, балканські греки повернулися додому. Більше участі в повстанні афіняни не брали. Втім вони скористались цими подіями для того щоб розширити свій вплив в Егейському морі. За допомогою Мільтіада, тирана Фракійського Херсонесу, вони захопили острови Лемнос та Імброс, здобувши панівне положення біля Геллеспонту[18].

В цей час перси почали наступати. Весною 497р. до н.е. їхнє військо вирушило на Кіпр. Хоча флот фінікійців був розбитий греками, але на суші зазнали поразки і острів був підкорений. Одночасно з Кіпром впали кілька міст в Іонії. Правда в Карії перси були ненадовго спинені, але не надовго. Становище греків ускладнювалося. Аристагор в цей час покинув Мілет і вирушив до Фракії, де в 496р. до н.е. був вбитий[19]. Дарій послав Гістіея щоб той сприяв поверненню іонійців під владу царя. Але Гістіей вступив в змову проти Артаферна, а після невдачі втік на Хіос. Зібравши флот він вів боротьбу поблизу Геллеспонту.  495 р. до н.е. перси за допомогою фінікійців зібрали величезний флот з фінікійських кораблів, близько 600 суден, і почали наступ проти Мілета. Флот греків був набагато менший: 353 кораблі в Мілетській гавані біля острова Лада восени 494р. до н.е. перси розгромили флот малоазіатських греків[20]. Мілет було зруйновано, а все населення міста продано в рабство. Після цього перси захопили Карію, Хіос, вирізавши основну частину населення, спалили Візантій і Калхедон[21]. Гістіей, який проголосив себе тираном Хіосу, був схоплений і страчений Артафреном.

Перські вторгнення

Перські вторгнення в Грецію

Допомога Афін і Еретрії малоазіатським грекам стала приводом для початку військових дій проти Балканської Греції. 492 р. до н.е. перський полководець Мардоній, зять Дарія, з численним військом, яке підтримувалося флотом, вирушив на Балканську Грецію. Завданням походу Мардонія було відновлення влади над Фракією і Македонією. Обидві держави визнали зверхність перського царя. Перський флот тримався північного узбережжя Егейського моря, бо в той час середземноморські кораблі за можливістю віддавали перевагу плаванню вздовж берега[22].Але біля мису Афон на Халкідському півострові флот Мардонія потратив у шторм, у результаті якого він втратив біля 300 кораблів та 20 тисяч чоловік екіпажу[23]. Після цього Мардоній припинив наступ і обмежившись лише захопленням Фракії.

Це стривожило греків, оскільки в Персії йшла підготовка до нового, більш організованого походу на захід. Але військовій експедиції передувало дипломатичне посольство. Дарій у 491 р. до н.е. відправив своїх послів у всі грецькі міста з вимогою «землі і води», тобто повної здачі і покірності. Ряд міст — Егіна, Фіви, Аргос — визнали владу перського царя, але в Афінах посли були кинуті в яму, а у Спарті — в колодязь. У відповідь на розправу з послами 490 р. до н.е. Дарій організовує новий похід на Грецію.

Головнокомандування у цьому поході Дарій доручив досвідченому полководцю Датісу, а на чолі флоту став син сатрапа Малої Азії, племінник перського царя Артаферн, який відзначився у війні з Мілетом. Флотилія пішла прямим шляхом через Кікладські острови на Афіни. Чисельність армії сягала 24 тисячі чоловік, які були розмішені у 600 кораблях[24], частина з яких була призначена спеціально для кінноти. Метою походу проголошувалось покарання Афін і Еретрії за допомогу малоазіатським грекам. Перси демонстративно підкреслювали, що з іншими греками вони воювати не збираються. На своєму шляху вони спустошили о. Насос, через якийпочалося Іонійське повстання. Та згодом вони  висадилися на о. Делос, де принесли жертву Аполлону, підкреслюючи шанування грецьких святилищ[25]. 

   Першим містом, яке було захоплене, стала Еретрія на Евбеї. Афіни не встигли допомогти місту, яке здалося після 36-денної облоги, внаслідок відкриття зрадниками міських воріт. Після цього перси підійшли до Марафонської рівнини, яка знаходилася за 40 км від Афін, і почали висадку своїх військ. Причинами цього могло бути те, що Марафонська рівнина була зручна для перської кінноти, а також з персами перебував колишній афінський тиран Гіппій, який запропонував таку тактику.

До Марафону прибуло афінське ополчення разом з платейцями у кількості 10-11 тисяч чоловік на чолі з архонтом-полемархомКаллімахом. Але головну роль у битві відіграв стратег Мільтіад, який добре знав тактику персів, оскільки раніше воював на їхній стороні. Афіняни звернулися за допомогою до спартанців. Спартанці відповіли, що вони допоможуть, але в даний час вони не можуть виступити, бо це буде порушенням закону[26]. Щоправда, за іншою версією, у Спарті в цей час відбувався виступ ілотів. Серед командування афінської армії не було згоди щодо плану дій. Не менше 8 днів армії займали вичікувальну позицію: греки не розпочинали бій при наявності перської кінноти і чекали спартанців, а перси чекали сигналу з Афін, але у них з'явилися труднощі з питною водою. Тоді перси стали перекидати свою кінноту на кораблі, щоб підійти ближче до Афін. Про це повідомили грецькі розвідники, сигналізуючи щитом. Мільтіад посилив фланги афінської армії до 8 рядів у глибину, залишивши в центрі лише 2 ряди, дав наказ бігом атакувати варварів, що застало персів зненацька. Перси прорвали центр, але грецькі фланги вдарили з тилу по перських військах і ті стали тікати до кораблів, де гопліти у рукопашному бою повністю розбили їх. Афіняни захопили 7 кораблів, а за даними Геродота, у битві загинуло 192 гопліти  та 6400 персів[27].

(ἐν ταύτῃ τῇ ἐν Μαραθῶνι μάχῃ ἀπέθανον τῶν βαρβάρων κατὰ ἑξακισχιλίους καὶ τετρακοσίους ἄνδρας, Ἀθηναίων δὲ ἑκατὸν καὶ ἐνενήκοντα καὶ δύο. ἔπεσον μὲν ἀμφοτέρων τοσοῦτοι. — в цій битві при Марафоні загинуло варварів близько 6400 чоловік, афіняни — 192. Загинуло з обох сторін скільки.).

Битва при Марафоні

Після перемоги афінський воїн Філіппід приніс в Афіни радісну звістку про перемогу. "Радійте, афіняни — ми перемогли!" сказав він і впав мертвим. Причиною смерті було те, що до битви він збігав через гірський перевал із Афін у Спарту щоб просити союзників про допомогу. Подолавши за два дні більше 200 км, гонець повернувся і, не відпочивши, взяв участь у битві з персами і відразу ж після цього  побіг в Афіни. Одразу ж після битви афіняни повернулися до рідного міста і зустріли перський флот. Побачивши готовність захисників міста дати відсіч, перси не наважились атакувати Афіни і повернули назад. Спартанський загін через три дні уже був в Аттиці, але до початку бою не встиг, хоча вирішив пройти до Марафону[28].

Після Марафонської битви греки отримали 10-річну перерву. Цей проміжок часу був заповнений гострою політичною боротьбою двох афінських угруповань аристократів і демократів. Вождь аристократів Мільтіад досить швидко сходить з політичної арени. Після Марафону він спробував примусити Кікладські острови скинути перську владу. До Афін приєдналася західна частина островів від Кеоса до Мелоса[29]. Решта Кікладів залишилась за персами. Його невдала експедиція проти острова Парос, союзника персів, завершилась невдалою облогою і призвела до судового процесу.[30] Це почав Ксантипп з Холарга, один з лідерів партії Алкмеонідів. Мільтіад був оштрафований на 50 талантів і посаджений у в'язницю. Там він і помер від рани, отриманої при облозі Пароса,  а штраф був виплачений його сином Кімоном. Лише в 60-і роки V ст. до н.е. він був реабілітований. Після цих подій афіняни відмовились від наступальної політики проти персів. Вони навіть не намагалися повернути Лемнос та Імброс, втрачені після Іонійського повстання.

Після смерті Мільтіада на політичну арену виходять Аристід (540-464 рр. до н.е.), який виражав інтереси поміркованих аристократів, та Фемістокл (525-460 рр. до н.е.), який був представником торгово-ремісничих демократичних кіл. Будучи прихильником аристократів, Аристід наполягав на зміцненні сухопутної афінської армії, вважаючи головним завданням оборону власної землі і сільськогосподарських угідь.

Фемістокл висунув радикальну морську програму, яка була прийнята афінським демосом. 487-486 рр. до н.е. за його ініціативою народні збори вирішили, що посада архонта буде обиратися за жеребом і не лише з числа першого майнового класу (пентакосіомедимнів), але й з другого (вершників). Це сприяло тому, що ареопаг поповнювався представниками більш широких соціальних верств. За реформами Фемістокла архонт-полемарх втрачав функції верховного військового начальника, і вони переходили до колегії 10 стратегів. Він почав будівництво так званих Довгих стін, які з'єднували Пірей та Афіни, і укріплень навколо міста. Для остаточного завершення своїх планів він домігся вигнання шляхом остракізму Аристіда 483-482 рр. до н.е. План посилення морської могутності Афін вимагав побудови нового флоту. Необхідні для цього кошти він запропонував отримати з Лаврійських срібних копалень[31] (до цього прибутки з копалень поділялися між громадянами). За ці гроші Фемістокл побудував 100 нових трієр.[32] Крім того, посилаючись на агресивність Егіни, він ввів повинність трієрархію, за якою багаті громадяни повинні були побудувати і спорядити по одному кораблю. І, нарешті, Фемістокл став залучати для служби на флоті найбідніші верстви афінського населення — фетів, оскільки така служба не вимагала грошей на озброєння, але сприяла демократизації політичного устрою. Завдяки морській програмі Фемістокла було побудовано 200 трієр (екіпаж кожної складався з 180 веслярів і матросів та 20-30 воїнів і стрільців).

Давньогрецька трієра

Перерва в греко-перських війнах була викликана внутрішньополітичними причинами у самій Персії. 486 р. до н.е. під час підготовки до нового помер цар Дарій І і царем став Ксеркс (486-465 рр. до н.е.). Державу охопили повстання, зокрема в Єгипті і Месопотамії.[33] Після придушення всіх повстань, в 482 р. до н.е. Ксеркс почав безпосередню підготовку до походу.  Після кількарічної роботи підготовка до походу була завершена: прорили канал на півострові Акте щоб оминути мис Афон[34] (його будівництво тривало 3 роки[35]), через Геллеспонт було побудовано подвійний міст (перший був зруйнований бурею, а будівельники страчені); шляхом переговорів з Карфагеном були ізольовані західні греки (розпочалася війна в Сицилії); вся північна Греція підкорилася персам без бою.[36]

Загроза війни змусила греків задуматися про об'єднання своїх сил. 481 р. до н.е. було скликано загальноеллінський з'їзд, який постановив утворити Панеллінську лігу з центром у Коринфі на чолі зі Спартою. Однак у цей союз увійшла лише 31 держава, що складало меншість від існуючих полісів. За співчуття персам громадяни цих держав підлягали смертній карі.

Навесні 480 р. до н.е. перси, пройшовши через Геллеспонт, вирушили по Фракійському узбережжі у напрямку до Македонії, а флот плив уздовж берега. На шляху персів були З перешкоди: Темпейська долина на кордоні Македонії та Фессалії, Фермопільський прохід на кордоні Середньої та Північної Греції, Істмський перешийок на шляху до Пелопоннесу. Фессалійці вислали, за словами Діодора, персам землю і воду. (ἐπεὶ δὲ τῶν Θετταλῶν καὶ τῶν ἄλλων Ἑλλήνων τῶνπλησιοχώρων ταῖς παρόδοις ἔδωκαν οἱ πλείους ὕδωρ τε καὶ γῆν τοῖς ἀφιγμένοις ἀγγέλοις ἀπὸ Ξέρξου — оскільки фессалійці і греки, які проживали біля проходу, воду і землю дали Ксерксу).[37]Тому було вирішено затримати персів біля Фермопіл.

Сухопутна грецька армія була сконцентрована біля Фермопільської ущелини на чолі зі спартанським царем Леонідом у складі 7 тис. чол., в т. ч. 300 спартанців. Флот у складі 270 трієр під командуванням спартанця Еврибіада зайняв позицію біля мису Артемісій в Евбейській протоці. Завданням сухопутних військ було затримати персів, поки бився флот. Якщо би бій на морі затягнувся, то їм була обіцяна допомога. Але якщо флот буде розбитий то невеликій армії легше відступити. Ксеркс чотири дні не розпочинав наступу, очікуючи успішних дій флоту. Але перський флот спочатку постраждав від 3-денного шторму, а потім знову 400 кораблів[38] загинуло від бурі при спробі обійти греків з півдня. Незважаючи на це, перси продовжували наступ, однак досягти перемоги не змогли. В той же час Ксеркс віддав наказав атакувати Фермопільську ущелину. Всі атаки завершилися невдало і Ксеркс почав шукати обхідну дорогу. Фессалієць Ефіальт показав йому стежку, яку захищали 1000 фокідян, що відступили при раптовій появі персів. Леонід, дізнавшись про оточення, відпустив основні сили, залишивши з собою 300 спартанців, 400 фіванців і 700 феспіян. Всі захисники Фермопіл загинули. Вдалося врятуватися лише одному спартанцю, який лежав хворим у сусідньому селищі. Після повернення в Спарту його прокляли і вигнали з країни. На місці битви був поставлений пам'ятник у вигляді кам'яного лева з багатозначним написом:

“ Мандрівник, розкажи лакедемонцям, що тут

Вірні заповітам країни, ми кістьми полягли ”[39].

(ὦ ξεῖν᾽, ἀγγέλλειν Λακεδαιμονίοις ὅτι τῇδε

κείμεθα τοῖς κείνων ῥήμασι πειθόμενοι.)[40]

    Міста Беотії і Фокіди швидко уклали союз з персами. Дивом вдалося врятуватися Дельфійському оракулу, через те що в той час почалася гроза і персам не вдалося дістатися до його, втім всі вважали це волею богів, які захистили святилище. Як підсумок всього цього можна навести цитату з Діодора Сицилійського: τὸ μὲν οὖν ἐν Δελφοῖς μαντεῖον δαιμονίᾳ τινὶπρονοίᾳ τὴν σύλησιν διέφυγεν·[41] — так Дельфійський оракул божим провидінням розграбування уникнув. Феспія і Платеї, які відмовилися підкоритися, були спалені. За наказом Фемістокла майже все населення Афін було евакуйоване на острови Саламін, Егіну і на Пелопоннес[42], отримавши від ареопагу по три драхми. Перси зайняли Афіни, покинуті жителями. Тільки невеликий гарнізон акрополя кілька днів чинив опір, але був розбитий[43]. Після битви біля мису Артемісій грецький флот відплив до о. Саламін і знаходився у Саламінській протоці. Але спартанці, зміцнивши стіною Істм, наполягали на відступі флоту до берегів Пелопоннесу. Фемістокл розумів, що залишення Саламіну означало б передачу афінян на розправу ворогові.

В цей час Ксеркс почав будувати міст через протоку, але зазнав невдачі, оскільки знаходився під вогнем грецького флоту. Це змусило його розпочати активні дії, які настрахали греків, і було прийнято рішення терміново відступати до Істму. Тоді Фемістокл вирішив піти на хитрість і відіслав до персів свого раба, який передав про відступ греків і попередив, що у випадку нападу персів вони не зможуть чинити їм опір. Вигадка вдалася, і Ксеркс упродовж ночі завершив оточення грецького флоту[44]. Розрахунок Фемістокла був досить точним. Він, створивши видимість паніки, заманив персів у найвужче місце протоки, де вони не змогли використати свою чисельну перевагу і маневрувати, оскільки їх тіснили свої ж кораблі. До того ж піднявся несприятливий для персів вітер і кораблі з високою кормою стали наштовхуватися один на одного. У цій битві греки отримали блискучу перемогу, потопивши близько 200 перських кораблів[45]. Без флоту пепсам було складно вести подальші бойові дії. По-перше, сухопутній армії було складно без флоту штурмувати Істм, по-друге, виникла загроза для мосту через Геллеспонт. Тому Ксеркс наказав негайно відступити до Геллеспонту, щоб забезпечити переправу в Азію сухопутної армії. На території Греції було залишено один корпус перської армії під командуванням Мардонія.

Учасник Саламінського бою великий поет Есхіл у трагедії "Перси" натхненно описав величезне патріотичне піднесення, що охопило греків, і сам хід цього бою[46]:

καὶ παρῆν ὁμοῦ κλύειν 

πολλὴν βοήν,‘ὦ παῖδες Ἑλλήνων ἴτε, 

ἐλευθεροῦτε πατρίδ᾽, ἐλευθεροῦτε δὲ 

παῖδας, γυναῖκας, θεῶν τέ πατρῴων ἕδη, 

θήκας τε προγόνων: νῦν ὑπὲρ πάντων ἀγών.’ 

καὶ μὴν παρ᾽ ἡμῶν Περσίδος γλώσσης ῥόθος 

ὑπηντίαζε, κοὐκέτ᾽ ἦν μέλλειν ἀκμή. 

εὐθὺς δὲ ναῦς ἐν νηὶ χαλκήρη στόλον 

ἔπαισεν.[47]

Хоча флотом під час Саламінської битви командував спартанець Еврибіад, слава і честь перемоги дісталися Фемістоклу. При відвіданні Спарти йому були віддані такі почесті, як жодному іншому іноземцеві: отримав оздоблену золотом колісницю, а почесний ескорт у кількості 300 вершників проводжав його аж до кордону. Греки захопили величезну кількість здобичі, 1/10 якої відправили в Дельфійський храм, де побудували статую Аполлона з корабельною кормою в руці.

Битва при Саламіні

Греки не переслідували царя, а обмежились походом на Кікладські острови, які ще залишалися союзниками персів. Після цього військо і флот були розпущені, а населення Аттики повернулося додому[48]. Мардоній відступив на північ. При посередництві македонського царя Александра він намагався схилити Афіни до сепаратного миру. Але афінянин, який умовляв громадян прийняти пропозиції персів, був побитий камінням разом з дружиною і дітьми. У відповідь на це Мардоній в середині  479 р. до н.е. спрямував свою армію на Афіни. Спарта, звільнившись від безпосередньої небезпеки, не присилала допомоги афінянам. Афіняни знову змушені були тікати на Саламін. Після тривалих переговорів, побоюючись можливого союзу між персами та афінянами, Спарта вирішила послати сильний корпус під командуванням Павсанія (510-468 рр. до н.е.), регента малолітнього сина Леоніда Плістарха. Союзник персів Аргос не зміг завадити швидкому просуванню спартанців.

Мардоній, вивівши свою армію з Афін, зупинився в Беотії поблизу м. Платеї на великій рівнині вздовж ріки. Греки зайняли оборонну позицію на схилі пагорба, закриваючи шлях на Істм. У їхніх рядах було приблизно 40000 воїнів з 20 держав. Найімовірніше, персів було дещо більше (приблизно 60 000 чоловік). Зацікавлені у найшвидшому початку битви, обидва полководці все ж не зважувалися на неї. Але нічний набіг кінноти в тил греків (перси засипали джерела водопостачання, захопили вози з продовольством і перекрили шлях на Істм) змусив їх змінити позиції, цим скористалися перси і через висохлу річку кинулися на греків. Афінський загін відбив атаку ворогів і став тіснити іранців, які трималися до того часу, поки не був вбитий Мардоній, а потім втекли з поля бою. Командуючий центром перської армії Артабаз організовано відступив[49] у Візантій, і Ксеркс схвалив його поведінку. За перебільшеними даними, з 300 000 персів врятувалося лише 43 000, а за применшеними повідомленнями античних авторів, загинуло лише 160 греків-гоплітів[50]. Частину багатої здобичі за традицією віддали у святилище Зевса, а іншу поділили. Військо простояло під Платеями 10 днів, потім вирушило на Фіви. Після двадцятиденної облоги місто здалося. Керівники  перської партії Тімагенід, Аттагін та ін. були видані Павсанію, який наказав їх стратити в Істмі як зрадників[51].

Під Платеєю, так само як і під Марафоном, греки добре зуміли ви­користати гористу місцевість і згуртованість фаланги важкоозбро­єних воїнів. Майже вся перська армія була знищена, сам Мардоній загинув. Грецька воєнна техніка ще раз показала свою перевагу над перською.

Одночасно з цими подіями греки почали воєнні дії на морі. Навесні 479р. до н.е. біля Егіни зібрався грецький флот з 110 кораблів на чолі з спартанським царем Летіхідом ІІ і афінським стратегом Ксантиппом. Флот вирушив на Делос, де певний час очікував ворога. Приблизно в час битви під Платеями флот вирушив на острів Самос. Преси не розраховували на битву з супротивником на морі, тому частина їх флоту була розпорошена по гаванях, решта стояла біля мису Мікале, неподалік від Мілета. Тут греки атакували персів і розгромили їх флот[52].

Битви при Платеї і Мікале вирішально вплинули на дальший хід війни. Воєнні дії були перенесені на малоазіатську територію. Наслідком перемоги під Мікале було відпадання всієї Іонії від персів. Поставлені там тирани були скинені. Потім грецький флот вирушив до Геллеспонту, де більшість міст перейшла на їх сторону. Понтонний міст вже був зруйнований. З настанням осені спартанці повернулися додому. Афіняни взяли в облогу Сест і здобули його. Весь Геллеспонт опинився в руках греків[53].

Завершення війни

Весною 478р. до н.е. пелопоннеський флот з 20 трієр вирушив в похід. Очолював його Павсаній. До його приєдналось 30 афінських, а також кораблі звільнених островів і міст.[54] Вони звільнили острови біля Карії і вирушили на Кіпр. Більша частина острова була звільнена, після чого греки вирушили до Пропонтиди (Мармурового моря), де взяли в облогу і здобули Візантій, останню фортецю персів на європейському узбережжі[55].

В цей же час погіршились відносини зі Спартою. До цього афіняни мирилися з тим, що спартанці керують флотом, хоча виставляють менше кораблів. Однак тепер, коли до них приєднались інші греки, потреба в пелопоннеському флоті стала меншою, тим більш що спартанці не виставляли значних сил для боротьби. Також не всім подобалося командування спартанців, які відзначалися своїми суворими звичаями. До того ж лакедемонськінавархи більшу частину свого життя служили на суші. Тому в 477р. до н.е. іонійці відмовилися коритися спартанському наварху і запропонували афінянам очолити весь флот. Згодом спартанці відкликали свій флот назад і припинили участь в війні. Решта греків для продовження боротьби з персами створили союз, відомий як Делоський або Афінський морський союз.

Першим завданням союзу постало звільнення узбережжя Фракії, де ще були перські гарнізони[56]. Флот на чолі з Кімоном, сином Мільтіада, в 476р. до н.е. вирушив на Ейон і здобув його. Згодом впало ще кілька міст, лише Доріск боровся кілька років. Після Фракії Кімон здобу острів Скірос в 475р. до н.е.. Згодом він придушив повстання на острові Наксос проти Афін. Приблизно в цей час афіняни здобули Візантій. Це місто після вигнання персів контролювалося спартанським гарнізоном, який залишив ще Павсаній. Через деякий час Павсаній без дозволу свого керівництва повернувся сюди щоб на свій страх вести війну з персами або, як тоді говорили, щоб почати таємні відносини з перським царем[57]. Невідомо чи було це правдою, але це дозволило афінянам втрутитись в цю справу. Вони взяли в облогу Візантій і Павсаній залишив його.  Згодом його покликали до Спарти і заарештували. Згодом він був звільнений, але через кілька років, коли до підозр про змову з персами додались підозри в організації повстання ілотів, він був вбитий (його замурували в храмі, де він помер з голоду).[58]

У 469/468 р. До н.е., грецькому флотові вдалося завдати ще одної великої поразки пер­сам — при ріці Еврімедонті, на південному узбережжі Малої Азії. Грецьким флотом у цій битві командував син МільтіадаКімон. Спочатку відбулася битва на морі. Згідно з Діодором, флоту греків з 250 кораблів протистояв перський з 340 кораблів. Згодом афіняни перемогли, потопивши багато перських кораблів і захопивши близько сотні, а решта їх флоту втекла на Кіпр, де команди залишили його.  Після цього Кімон атакував перську армію на суші і здобув перемогу.[59] Греки захопили великі трофеї, а також велику кількість полонених:

αἰχμαλώτους γὰρ εἰλήφει {τριήρεις} τριακοσίας καὶ τετταράκοντα ναῦς, ἄνδρας δὲ ὑπὲρ τοὺς δισμυρίους, χρημάτων δὲ πλῆθος ἀξιόλογον

бо військову здобич захопив (трієри) триста і сорок кораблів, а чоловіків більше двадцяти тисяч, майна багато, яке заслуговує на увагу [60].

Афіняни десяту частину здобичі присвятили богам і при цьому записали таке:

ἐξ οὗ γ´ Εὐρώπην Ἀσίας δίχα πόντος ἔνειμε καὶ πόλιας θνητῶν θοῦρος Ἄρης ἐπέχει, οὐδένπω τοιοῦτον ἐπιχθονίων γένετ´ ἀνδρῶν ἔργον ἐν ἠπείρῳ καὶ κατὰ πόντον ἅμα. οἵδε γὰρ ἐν Κύπρῳ Μήδουςπολλοὺς ὀλέσαντες Φοινίκων ἑκατὸν ναῦς ἕλον ἐν πελάγει ἀνδρῶν πληθούσας, μέγα δ´ ἔστενεν Ἀσὶς ὑπ´αὐτῶν πληγεῖς´ ἀμφοτέραις χερσὶ κράτει πολέμου.

З того часу, як Європа і Азія були розділені надвоє морем і смертних нестримний Арес направив на битви, ніде таких справ серед смертних мужів і також в морі. На Кіпрі чисельних мідійців знищив, фінікійських сто кораблів захопив з людьми на борту, сильного Азії завдав удару, з обох рук силу вибив.

Отакими от словами афіняни описали свої славні перемоги. Після битви при Еврімедонті війна на деякий час затихає. Однак для самих грецьких полісів становище через деякий час ускладнилось через протистояння між Афінами і Спартою. Як ми вже згадували, спартанських командуючих усунули з керівних посад незадовго після розгрому перського вторгнення. В 464 р. до н.е. почалося повстання ілотів. Кімон виступив за те, щоб афіняни підтримали Спарту. Він очолив в 462р. до н.е. похід в Мессенію, але спартанці невдовзі відіслали афінське військо назад[61]. Це викликало обурення серед жителів Афін і Кімон був підданий остракізму.[62] Відносини між двома впливовими полісами остаточно зіпсувалися і невдовзі між ними почалася війна, яку називають Мала Пелопоннеська (460 – 445рр. до н.е.). Почалися військові дії, які йшли з перемінним успіхом: спартанці в 457р. до н.е. розбили афінян при Танагрі, але невдовзі останні перемогли беотійців. Афінський флот здійснював вдалі рейди проти Пелопоннесу.

Незважаючи на війну зі Спартою Делоський союз в той же час продовжив війну з Персією. В Єгипті почалося анти перське повстання, яке очолив Інар. У 459 р. до н.е. афіняни  послали великий флот на допомогу Єгиптові. Але цей похід був невдалим. Персам на чолі з Мегабізом вдалося придушити єгипетське по­встання, і грецький флот в Єгипті майже весь загинув разом із значною частиною армії  в 454 р. до н.е. Через п'ять років після єгипетського походу грецькому флотові вдалося добитися реваншу. У 449 р. відбулася морська битва біля міста Саламіна на острові Кіпрі, де греки на чолі з Кімоном знову розбили персів. Друга Саламінська битва була останньою відомою нам великою битвою між греками і персами. Після цієї перемоги почалася облога міста Саланін, під час якої помер Кімон.[63]

Військові дії після вигнання персів з території Греції.

Афіни прийняли пропозицію Артаксеркса (Ксеркс був вбитий в 465 р. до н.е. начальником своєї охорони) про мирні переговори. У Сузи було направлено афінське посольство на чолі з Каллієм, яке уклало у 449 р. до н.е.  мир, названий Каллієвим. Укладений договір говорив таке:

 αὐτονόμους εἶναι τὰς κατὰ τὴν Ἀσίαν Ἑλληνίδας πόλεις ἁπάσας, τοὺς δὲ τῶν Περσῶν σατράπας μὴ καταβαίνειν ἐπὶ θάλατταν κατωτέρω τριῶν ἡμερῶν ὁδόν, μηδὲ ναῦν μακρὰν πλεῖν ἐντὸς Φασήλιδος καὶ Κυανέων· ταῦτα δὲ τοῦ βασιλέως καὶ τῶν στρατηγῶν ἐπιτελούντων, μὴ στρατεύειν Ἀθηναίους εἰς τὴν χώραν, ἧς βασιλεὺς ἄρχει. συντελεσθεισῶν δὲ τῶν σπονδῶν Ἀθηναῖοι τὰς δυνάμεις ἀπήγαγον ἐκ τῆς Κύπρου, λαμπρὰν μὲν νίκην νενικηκότες, ἐπιφανεστάτας δὲ συνθήκας πεποιημένοι.

«Вільні бути всім полісам еллінів в Азії, сатрапи персів не заходять в море нижче трьох днів шляху, і не далі пливти вглиб за Фаселіду і Кіанеї; це царем і полководцями буде виконуватися, не здійснюватимуть походи афіняни на землю, якою цар править. Завершують договір афіняни війська виводять з Кіпру, блискучу перемогу здобувши, найславніші договір уклавши».[64]

Таким чином, греко-перські війни завершились перемогою греків. Війни почалися з повстання в Іонії (500-494рр. до н.е.), яке згодом перейшло у війну між грецькими полісами і Персією. Під час другого (492-490 рр. до н.е.) і третього (480-478рр. до н.е.) перси спробували перемогти греків шляхом вторгнення на їх землю. Однак грекам вдалось захистити свою рідну землю і відбити напад. Після цього успіху поліси еллінів продовжили вести війну під керівництвом Афін на території держави Ахеменідів. Це почалося зі звільнення малоазійських міст, а потім були походи на Кіпр і Єгипет. Однак війна затягувалась, оскільки Персія незважаючи на нищівні поразки ще зберігала великі ресурси, а серед греків вже почались міжусобні війни. Тому й було укладено Каллієвий мир, за яким перський цар визнавав греків незалежними, а ті в свою чергу відмовлялись від претензій на Східне Середземномор’я.  Перемога у війні дала поштовх для розвитку полісів в другій половині V ст. до н.е. Закінчення війни мало значення для грецьких полісів, перш за все для Афін та їхніх союзників. Полісна організація суспільства показала себе життєздатнішою від східної політичної системи.

---

[1] Белох. Греческая история, том 1 — С.288

[2]Там само — С.289

[3]Там само — С.289

[4] Herod.I. 84-86.

[5] Верри Дж. Войны античности от греко-персидских войн до падения Рима. — М., «Эксмо», 2004 — С.23

[6]Там само — С. 224

[7] Греко-персидские войны // Военная энциклопедия: В 8-и тт./ Гл. ред. П.С. Грачев и др. — М., 1994  — Т.2 — С. 500-501

[8] Белох. Греческая история, том 1 — С.291

[9] Herod. IV. 87

[10] Там само.

[11] Ctesias.XIV. 21

[12] Cor.Nep.Mil., 3.

[13]Белох. Греческая история, том 1 — С.291

[14] Там сомо — С.292

[15] Herod. V. 99

[16]Белох. Греческая история, том 1 — C.293

[17]Там само. — C.293

[18]Там само. — C.294

[19]Там само — C.294-295

[20]Греко-персидские войны // Военная энциклопедия: в 8т. / Гл. ред. П.С. Грачев — М., 1994 — Т. 2 — с. 500.

[21] История Европы: С древнейших времен до наших дней. — М., 1988 — Т.1.

[22]Дж.Верри. Войны античности — С. 24

[23] Herod. VI. 44

[24] Herod. VI. 95

[25] Herod. VI. 97

[26] Herod. VI. 106

[27] Herod. VI. 117

[28] Herod. VI. 120

[29] Белох. Греческая история, том 1 — С.299

[30] Cor.Nep.Mil., 7

[31] Белох. Греческая история, том 1 — С.300-301

[32] Cor.Nep.Them., 2.

[33] Ctesias. XV. 25-26.

[34] Diod., XI, 2

[35] Дж.Верри. Войны античности — С.24

[36] Diod. XI. 3.

[37] Diod. XI. 3.

[38] Белох. Греческая история, том 1 — С.301

[39] Herod. VII. 228

[40] Діодор Сицилійський наводить нам такі слова поета Симоніда (XI,11): ἐν ᾧ λέγει τῶν ἐν Θερμοπύλαις θανόντων εὐκλεὴς μὲν ἁ τύχα, καλὸς δ´ ὁ πότμος, βωμὸς δ´ ὁ τάφος, πρὸ γόων δὲ μνᾶστις, ὁ δ´ οἶτος ἔπαινος. ἐντάφιον δὲ τοιοῦτον οὔτ´ εὐρὼς οὔθ´ ὁ πανδαμάτωρ ἀμαυρώσει χρόνος ἀνδρῶν ἀγαθῶν. ὁ δὲ σηκὸς οἰκέταν εὐδοξίαν Ἑλλάδος εἵλετο. μαρτυρεῖ δὲ Λεωνίδας ὁ Σπάρτας βασιλεύς, ἀρετᾶς μέγαν λελοιπὼς κόσμον ἀέναόν τε κλέος. — лежать при Фермопілах померлі вкриті славою, бо така доля, прекрасна доля, жертовна могила, пошана в пам’яті, згадування з похвалами. Ніяких погребальних жертвоприношень,  гниття з часом губить всіх достойних мужів. Святилище для служіння доброму імені Еллади здобули. Підтвердив Леонід, цар Спарти, велика доблесть залишається прикрасою вічної слави.

[41] Diod. XI. 3

[42]Белох. Греческая история, том 1 — с.307

[43]Там само.

[44]Там само — С.308

[45]Щеглов А. Н. История военно-моского искусства. — СПб., 1908 — С. 20-22.

[46] Aeschylus. Persae. 401-409

[47] А.Содомора переклав ці рядки так:

“ І дружній заклик несподівано

Потряс повітря: "Гай же, діти еллінів!

Отчизну порятуйте, жон, дітей своїх,

Богів оселі – наші храми батьківські

Й дідів могили! Нині в бій за все йдемо!"

По-своєму і перси відгукнулися,

Й пора настала не вагатись-діяти.

І судна тут носами міднокутими

Зіткнулись. ”

[48] Белох. Греческая история, том 1 — С.310

[49] Белох. Греческая история, том 1 — С.311

[50] Разин Е.А. История военного искусства. — СРб., 1994 — Т.1 — С.156-158

[51] Белох. Греческая история, том 1 — С.312

[52] Diod. XI, 34-36.

[53] Белох. Греческая история, том 1 — с.313

[54] Cor.Nep. Paus., 2.

[55] Белох. Греческая история, том 1 — С.313

[56] Там само. — С.315

[57] Белох. Греческая история, том 1 — с.316

[58] Cor.Nep. Paus., 5.

[59] Diod. XI, 60-62.

[60] Diod. XII, 62.

[61] Plut. Cim., 13

[62] Cor.Nep. Cim., 3

[63] Plut. Cim., 18.

[64] Diod. XII, 62.

Джерела і література

Джерела:

1.     Aeschylus. Persians.  Herbert Weir Smyth, Ed. [Електронний ресурс] Режим доступу:

     http://www.perseus.tufts.edu/hopper/text?doc=Perseus%3atext%

2.     Cornelius Nepos. Liber de excellentibus ducibus exterarum gentium. [Електронний ресурс] Режим доступу:

      http://www.thelatinlibrary.com/nepos.html

3.     Diodorus Siculus. Works in 12 vol.– Cambridge (Mass.): Harvard Univ. Press – London: Heinemann, 1939–1980

4.     Herodoti historiarum libri IX. Ed. R. Dietsch. V. I–II.– Lipsiae: Teubner, 1872

5.     Nichols A. The complete fragments of Ctesias of Cnidus: translation and commentary whith an introduction. University of Florida. 2008. [Електронний ресурс] Режим доступу:

      http://etd.fcla.edu/UF/UFE0022521/nichols_a.pdf

6.     Plutarch’s Lives, in II vol. Ed. by B. Perrin.– Cambridge (Mass.):Harvard Univ. Press.– London: Heinemann, 1917–1950

7.      Pseudo-Xenophon. Constitution of the Athenians/ Xenophontis opera omnia, vol. 5. E. C. Marchant. Oxford, Clarendon Press. 1920 (repr. 1969) [Електронний ресурс] Режим доступу:

          http://www.perseus.tufts.edu/hopper/text?doc=Perseus%3atext%

8.     Thucydidis Historiae. Ed. O. Lyschnat.– Lipsiae: Teubner, 1954

Література:

1.     Андреев Ю. В. Античный полис и восточные города-государства // Античный полис и восточные города-государства.- Л., 1979.- С. 20-21.

2.     Андреев Ю. В. Цена свободы и гармонии. Несколько штрихов к портрету греческой цивилизации.- С-Пб.: Алетейя, 1998.- 432 с.

3.     Античная цивилизация / В. Д. Блаватский [и др.] ; отв. ред. В. Д. Блаватский ; АН СССР. Ин-т археологии. - М.: Наука, 1973. - 270 с.

4.     Белох Ю. Греческая история: в 2т., том 1 — М., Государственная публичная историческая библиотека России, 2009. – 515 с.

5.     Бузескул В. П. История Афинской демократии / Вступ. ст. Э. Д. Фролова; науч. редакция текста Э. Д. Фролова, М. М. Холода.- С-Пб: ИЦ «Гуманитарная Академия», 2003.- 480 с.

6.     Бузескул В.П. История Греции. Харьков., 1907.

7.     Верри Дж. Войны античности от греко-персидских войн до падения Рима. — М., «Эксмо», 2004 – 208 с.

8.     Виппер Р. Ю. Лекции по истории Греции. Изд. 3.- М.: Типолитография Товарищества И.Н. Кушнарёва и К°, 1909.- 230 с.

9.     Греко-персидские войны // Военная энциклопедия: в 8т./ Гл. ред. П.С.Грачев и др. — М.,1994 — Т. 2

10.                       Дельбрюк Г. История военного искусства в рамках политической истории. — Т.1. Античный мир. — СПб., 1994.

11.                        Дюрант, Вил. Жизнь Греции: история греческой цивилизации от самих ее истоков и ближневосточной цивилизации от смерти Александра Македонского до римского завоевания, предваряемая введением в доисторическую историю Крита. — М., 1997.

12.                        Зедделер Л.И. Обозрение истории военного искусства: в 2-х ч. — СПб., 1836.

13.                        Зелъин К. К. Борьба политических группировок в Аттике VI в. до н. э.- М: Наука, 1964.- 272 с.

14.                       История Европы: С древнейших времен до наших дней. — М., 1988 — Т.1.

15.                        Карпюк С. Г. Клисфеновские реформы и их роль в социально-политической борьбе в позднеархаических Афинах // ВДИ.-1986.- № 1.- С. 17-33

16.                        Колобова К. М., Глускина Л. М. Очерки истории Древней Греции.- Л., 1958.

17.                        Куторга М. С. История афинской республики от убиения Иппарха до смерти Мильтиада. – СПб., 1848.

18.                       Куторга. М.С. Персидские войни. Критическое исследование этой эпохи древнейшей греческой истории. — СПб., 1858.

19.                       Курциус Эрнст. История Древней Греции. В пяти томах. — М., 2002.

20.                       Лавренов С. Армии Древней Греции. — М., 2011.

21.                       Лурье С.Я. История Греции. Ч.1. С древнейших времен до образования Афинского морского союза. Л., 1940.

22.                        Мартынов Е.И. Исторический очерк развития древнегреческой тактики (по древним авторам). — СПб., 1900.

23.                        Мишулин А.В. Греко-персидские войны и возникновение Афинской Морской Державы. М., 1940.

24.                        Мишулин А.В.История Древней Греции. М., 1946.

25.                        Нефёдкин А. К. Основные этапы формирования фаланги гоплитов: военный аспект проблемы // Вестник древней истории. 2002. № 1.

26.                       Пельман Роберт фон. Очерк греческой истории и источниковедения. СПб. Алетейя 1999г. 469 с.

27.                        Печатнова Л. Г. История Спарты (период архаики и классики). СПб.: Гуманитарная Академия, 2001.

28.                        Политические лидеры афинской демократии // Политические деятели античности, средневековья и нового времени.- Л.: Изд-во ЛГУ, 1983.- С. 6-22

29.                        Разин Е.А. История военного искусства. — СПб., 1994.

30.                        Рунг Э. В. Греция и Ахеменидская держава: история дипломатических взаимоотношений в VI—IV вв. до н. э. — СПб.: Факультет филологии и искусств СПбГУ, 2008.  — 484 с.

31.                        Сергеев В. С. История Древней Греции. — СПб.: Полигон, 2002. — 704 с.

32.                        Соколов Ф.Ф. Древняя история Греции и Рима. СПб., 1909.

33.                        Ставнюк В.В. Морское законодательство Фемистокла и эволюция Афинского полиса 483/2 г. до н.э. // Актуальные вопросы исторической науки.– К., 1988.

34.                        Ставнюк В.В. Фемістокл і Афіни: діяльність Фемістокла в контексті еволюції афінського поліса.– К.: Прайм – М, 2004.– 248 с.

35.                        Ставнюк В.В. Становлення афінського поліса. — К.: «Аквілон-Плюс», 2005. – 217 с.

36.                        Cтрoгецкий В.M. Некоторые особенности внутриполитической борьбы в Спарте в конце VI - начале V в. до н. э. Клеомен и Демарат ІІ //ВДИ.- 1982.- № 3.- С. 38-49

37.                       Строгецкий В.М. Панэллинская лига 481г. до н.э. (Возникновение и структура)//Социальная структура и организация античного общества. Межвузовский сборник. Л., 1982. с. 45-75.

38.                       Суриков И.Е. АнтичнаяГреция. Политики в контекстеэпохи. — М., 2008.

39.                        Туманс Х. Рождение Афины. Античный путь к демократии: от Гомера до Перикла (VIII-V вв. до н. э.).- С-Пб.: ИЦ «Гума-нитарная Академия», 2002

40.                        Функ Б. Ранние связи греков с державой Ахеменидов в свете древнеперсидских и античных источников//ВДИ. 1990. № 2. С.8.

41.                       Хвостов М.Л. История Греции. Лекции. Казань., 1917.

42.                        Холмс Р., Эванс М. Поле битвы. Решающие сражения в истории. — СПб.: Питер, 2009. 

43.                       Цыбульский С.О. Военное дело древних греков. — Изд. 2-е, доп.— СПб., 1901. – 52 c.

44.                       Щеглов А. Н. История военно-моского искусства. — СПб., 1908.

45.                       Шуллер В. Афинская демократия и Афинский морской союз. //ВДИ. 1977. №2 С.165-177.

46.                       Штенцель А. История войны на море в ее важнейших проявлениях с точки зрения морской тактики. — Пг., 1916.

47.                       Шустов В. Е. Войны и сражения Древнего мира. — Ростов-на-Дону: Феникс, 2006. — 521 с. 

48.                        Энглим С. и др. Войны и сражения Древнего мира. 3000 год до н. э. - 500 год до н. э. — М.: Эксмо, 2007.

49.                        Яйленко В. П. Архаическая Греция и Ближний Восток.- М.:

50.                       Наука, 1990.- 271 с.

51.                       Amit M. Athens and the Sea: A Study in Athenian sea-power // Coll. Lotomus. 74. Bruxelles, 1965.

52.                       Bengtson H. The Greeks and Persians. From the Sixth to the Fourth Centuries B.C. New York, 1968.

53.                        Brunt P.A. The Hellenic League against Persia // Historia. 1953. Bd. 2.S. 135-163.

54.                        Bury J.R. Aristides et Salamis. // CR. 1896. V.10.P.414-418.

55.                        Bury J.R. The Battle of  Marathon.// CR. 1896. V.10.P.98-110.

56.                        Davies J. K. Athienian Propertied Families 600-300 B. C.- Oxford, 1971

57.                        Donlan W. Social Vocabulary and its Relationship to Political Pro-paganda in Fifth-Century Athens // QUCC.-1977.- 27.- P. 95-111

58.                        Evans J.A.S. Notes on Thermopyles and Artemisium. // Historia. 1969. Bd. 18. P.389-406.

59.                        Green, Peter. Diodorus Siculus – Greek history 480–431 BC: the alternative version (translated by Peter Green). University of Texas Press., 2006. 

60.                        Green P. The Year of Salamis, 480-479 B.C. L.: Weidenfeld and Nicolson, 1970.

61.                        Green P. Xerxes at Salamis. New York:Praeger, 1970.

62.                        Hammond N.G.L. The Battle of Salamis // JHS. 1956. 76.P. 32-54.

63.                        Hammond N.G.L. The Campaign and the battle of Marathon // JHS. 1968. V.88.P. 13-57.

64.                        Hignett G. A History of the Athenian Constitution to the End of the Fifth Century B. C.- Oxford, 1952. 432 p.

65.                       Hignett G. Xerxes invasion of Greece. Oxford, Clarendon Press, 1963.

66.                       Holland T. Persian Fire: The First World Empire and the Battle for the West. Abacus., 2006

67.                        Lazenby, JF. The Defence of Greece 490–479 BC. Aris& Phillips Ltd.,1993.

68.                        Lewis D. M. Cleisthenes and Attica // Historia.- 1963.- Bd 12.- Ht.I.- S. 22-40

69.                        Sekunda N.V. The Persians//Warfare in the Ancient World. N.Y.-Oxford-Sydney,1989. P.90-95.

70.                       Souza Ph. de. The Greek and Persian Wars, 499–386 BC. — Osprey Publishing, 2003.

71.                       The Cambridge Ancient History Vol. 4. Persia, Greece and the Western Mediterranean C. 525 to 479 B.C.   John Boardman, N. G. L. Hammond, D. M. Lewis and M. Ostwald. — 1988.

72.                        The Cambridge Ancient History Vol. 5. The Fifth Century B.C.
D. M. Lewis, John Boardman, J. K. Davies and M. Ostwald. —1992.

73.                        The Greek City: from Homer to Alexander / Ed. by Oswyn Murray and Simon Price.- Oxford: Clarendon Press, 1990.