Берлінська криза 1948 - 1949 років та її наслідки

Як відомо Німеччина зазнала поразки в Другій світовій війні в травні 1945 року. У ході війни вона зазнала тяжких втрат: 13 млн загиблих (18% населення), промислове виробництво скоротилося до 30% порівняно з довоєнним рівнем, висока інфляція. Постало питання про подальшу долю цієї держави. Різні бачення цього були в держав переможців. Уряд Німеччини, який після Гітлера очолив адмірал Карл Деніц протримався до 23 травня 1945 року, коли їх всіх заарештували союзники.

За рішеннями Ялтинської і Потсдамської конференцій Німеччину було поділено на 4 зони окупації, а Берлін на 4 сектори. Верховна влада належала урядам СРСР, США, Великої Британії, Франції. З командувачів окупаційних військ було утворено Контрольну Раду, яка у своїй діяльності керувалася союзницькими угодами та рішеннями Потсдамської конференції.

Карта поділу Німеччини. Також тут показано Сілезію і Східну Померанію, що передали Польщі, Східну Пруссію, що була розділена між СРСР і Польщею. На заході можна побачити протекторат Саар (прапор з білим хрестом), який належав Франції до 1957 року.

Поділ Берліна на сектори

Але, з історії відомо, союзники швидко перестали такими бути і це цілком закономірно, враховуючи що спільні вороги вже були розбиті. Влітку 1946 року виявилися принципові розбіжності між західними державами і СРСР у вирішенні питання про майбутнє Німеччини. В грудні 1946 року між Великою Британією і США була укладена угода про об'єднання їхніх зон окупації. Так виникла Бізонія (тобто «дві зони»). 

Карта Бізонії

У лютому 1948 року до цієї угоди приєдналася Франція, і Бізонія трансформувалася в Тризонію.

Тризонія

На окупованих територіях проводилась денацифікація. Крім Нюрнберзького трибуналу було багато подібних процесів над членами Третього Рейху. Становище населення залежало від зони окупації. Не важко здогадатися, що найгірше було в радянській зоні. Там були найбільші руйнування і розграбування. У французькій зоні ситуація теж була не дуже, враховуючи одвічне франко-німецьке протистояння. Відносно кращим було становище в британській і американській зонах.

Вже на початку 1947 року стало очевидно, що політичний діалог союзників про шляхи розвитку Німеччини остаточно зайшов у глухий кут. У ході Московської сесії РМЗС (рада міністрів закордонних справ - орган створений колишніми союзниками для вирішення повоєнних питань), що проходила в березні-квітні 1947 року, радянська делегація відновила вимоги щодо організації постачання поточної продукції в рахунок репарацій. Її опоненти наполягали на припиненні репараційних вилучень і надання німцям можливості відновити економічну систему.

Дискусія не призвела до якого-небудь конкретного результату. Зірвалася і спроба проведення наради представників усіх німецьких земель, присвяченої виробленню єдиної стратегії відновлювальних заходів. Наступна Лондонська сесія РМЗС, що відбулася в листопаді-грудні 1947 року, завершилася також безрезультатно, навіть без узгодження місця та часу наступної зустрічі.

В той же час в США була прийнята "доктрина Трумена" - зовнішньополітична програма уряду, яка передбачала допомогу тим країнам, що боролись з комунізмом. Причиною такого кроку стали територіальні претензії СРСР щодо Туреччини, а також громадянська війна в Греції, де уряду протистояли повсталі комуністи. Постало питання забезпечення стабільності в повоєнній Західній Європі. Одним з перших кроків на цьому шляху стала розробка програми «відновлення і розвитку Європи» (план Маршалла). Прийнятий у червні 1947 року і розглянутий на Паризькій конференції в липні 1947 року, цей план був затверджений в якості закону США в квітні 1948 р. Спочатку ні Німеччина в цілому, ні її західні зони не розглядалися в якості учасника програми економічної допомоги.

Але ситуація змінилася в січні 1948 року, коли на нараді міністрів було прийнято рішення про проведення комплексу заходів з підготовки економічної реформи на території Бізонії. Створювалися верховний суд і центральний банк, розширювалися функції Економічної ради і центральних управлінь; об'єднаних в директорат. Був, досягнутий компроміс, з французьким урядом. Після передачі під французьке управління Саарської області в заставу репараційних виплат, Франція погодилася на приєднання своєї окупаційної зони до англо-американської. Так, в лютому 1948 року була утворена Тризонія. Саар знаходився під контролем Франції до повернення до складу ФРН в 1957 році У лютому-червні 1948 року відбулося два раунди Лондонській конференції по німецькому питанню, на якій вперше не було радянської делегації, але зате брали участь представники Бельгії , Голландії і Люксембурга. Конференція прийняла рішення про скликання Установчих зборів для вироблення конституції нової німецького держави. У той же період американська адміністрація ухвалила рішення про поширення плану Маршалла на західні окупаційні зони Німеччини. В угоді з цього приводу обмовлялося, що відродження економіки Західної Німеччина є частиною плану європейського розвитку на принципах індивідуальної свободи, вільних установ, побудові "здорових економічних умов, міцних міжнародних зв'язків, забезпечення фінансової стабільності". Забезпечувалися умови контролю американських спеціальних органів над ходом економічної реформи, зняття митних обмежень німецького ринку, продовження політики демонополізації. За перший рік реалізації плану Маршалла Західна Німеччина отримала від США 2,422 млрд. доларів (майже стільки ж, скільки Великобританія і Франція разом узяті, і майже у три з половиною рази більше, ніж Італія). Але оскільки частина німецької продукції відразу почала надходити в США в рахунок погашення боргу, то в підсумку на долю Німеччини припала не найбільша частина американської допомоги - в цілому близько 10% (6,7 млрд. марок).

Ключовою проблемою для розгортання економічної реформи в Німеччині було створення «твердих грошей», ліквідація згубних наслідків гіперінфляції. У Економічній раді ще з 1947 року тривала активна дискусія прихильників створення централізованого планового господарства і монетної системи. Група експертів під керівництвом Людвіга Ерхарда підготувала проект фінансової реформи, покликаної позбутися величезної маси знецінених грошей. Сам Ерхард вважав, що проведення такої реформи слід поєднувати із заходами по активному стимулюванню виробництва та захисту найбільш уразливих груп споживачів, поруч додаткових заходів щодо стабілізації споживчого ринку та активізації споживчої та виробничої мотивації. Початкові пропозиції американської адміністрації з проведення реформи у всіх чотирьох зонах окупації до 1948 року виявилися нереалістичні, і передбачувані заходи готувалися лише в межах Тризонії.

Людвіг Ерхард

Грошова реформа в західних зонах почалася 20 червня 1948 року. Офіційне співвідношення обміну було встановлено у пропорції 10 рейхсмарок за одну, нову німецьку марку (крім того, кожна людина могла обміняти 40 марок за курсом 1:1). Пенсії, заробітна плата, допомоги перераховувалися в співвідношенні 1:1. Всі старі державні зобов'язання анулювалися. Таким чином, величезна грошова маса ліквідувалася. Поява «твердих грошей» знищило «Чорний ринок» і підірвало систему бартерних угод. 

Успішна економічна реформа 1948 року супроводжувалася загостренням політичної ситуації в Німеччині. Незважаючи на наявність відомостей про підготовку обміну грошових купюр у західних зонах (західні губернатори офіційно сповістили радянську сторону про майбутню реформу тільки за два дні до її проведення, але оперативні дані дозволяли простежити весь хід підготовки) радянська окупаційна адміністрація не зробила будь-яких заходів, що попереджають появу в Східної Німеччини маси знецінених старих марок, здатної підірвати споживчий ринок. Правда, закритий ще з 30 червня 1946 року міжзональний кордон створював певну перешкоду, але винятком залишався Берлін, розділений на чотири сектори. 24 червня радянські війська блокували Західний Берлін, перервавши всі комунікації з західними зонами. Ця акція мала більшою мірою політичний характер. Саме 24 червня в радянській зоні була здійснена власна реформа, в ході якої на старі марки були наклеєні особливі купони. Економічна небезпека припливу грошової маси з Заходу була, таким чином, значною мірою знята. Блокада ж Західного Берліна була засобом тиску на західні держави з метою змусити їх до поступок на переговорах. Підсумок акції виявився зворотним. 

Для порятунку населення Західного Берліна США організували "повітряний міст". 

Засновником повітряного моста вважається глава американської адміністрації в Німеччині генерал Люсіус Клей.

Люсіус Клей

Протягом наступних 324 днів з інтервалом у кілька хвилин транспортні літаки приземлялися на посадкову смугу аеродрому Темпельхоф. Щодня в місто доставлялося 13 тис. тонн продовольства. Західні держави ввели ембарго на поставки товарів у радянську зону. Після складних переговорів 30 серпня 1948 року була досягнута домовленість про вилучення західної марки з Берліна. Але реалізація її затягнулася з технічних причин, а в міру оформлення західнонімецької державності виявилася неможливою. Тому блокада тривала аж до 11 травня 1949 року.

У розпал Берлінської кризи з 15 по 22 липня 1948 р. в Рюдесхайм відбулася нарада міністрів-президентів західних земель, в ході якого берлінський обер-бургомістр Ернст Рейтер закликав до якнайшвидшого створення західнонімецької держави-«ядра» із включенням до нього Західного Берліна. Учасники наради підтвердили рішення про скликання Установчих зборів до 1 вересня 1948 року, потім терміни «Установчі збори» і «конституція» були зняті щоб уникнути дискусій про сепаратизм. З представників земельних ландтагів була сформована Парламентська рада, яка отримала повноваження з розробки Основного закону західнонімецької держави як тимчасової конституції, покликаної діяти до остаточного вирішення питання про возз'єднання Німеччини.

Ернст Рейтер

У квітні 1949 року Парламентській раді був переданий розроблений трьома державами «Окупаційний статут», що закріплював контроль США, Великобританії і Франції над зовнішньою політикою Західної Німеччини, її зовнішньою торгівлею і зарубіжними активами, системою безпеки, а також конституційний контроль. (в 1951 році цей статут був переглянутий і відбулися послаблення: був знятий контроль над федеральним і земельним законодавством, урядовим органам ФРН були передані деякі повноваження у сфері зовнішньої торгівлі та валютного регулювання, в тому числі і в питаннях грошової емісії.)

23 травня 1949 вважається днем утворення держави ФРН. Інститут військових губернаторів був перетворений в інститут "військових комісарів" західних держав у Німеччині. 14 серпня 1949 були проведені перші вибори в бундестаг, 12 вересня 1949 створений бундесрат, через три дні обрані президент і федеральний канцлер.

Источник:http://www.zen.in.ua/nov%D1%96tn%D1%96j-chas/n%D1%96mechchina/osv%D1%96ta-frn-okupac%D1%96jnij-statut) 8 травня 1949 року  Парламентська рада прийняла Основний закон Федеративної Республіки Німеччини, схвалений військовими губернаторами 12 травня (за збігом в той же день набула чинності угода про припинення блокади Берліна і західної контрблокади). Урочистий акт оприлюднення Основного закону 23 травня став днем утворення ФРН. Перетворення інституту військових губернаторів в інститут Верховних комісарів західних держав у Німеччині 20 червня закріпило надання Західній Німеччині обмеженого суверенітету.

Одночасно з цим відбувалося і становлення східнонімецької держави. Ще в 1947 року в радянській зоні почав функціонувати Німецький народний конгрес (ННК). У ході його першого засідання у грудні 1947 р. було поставлено завдання щодо розгортання широкого народного руху за єдину Німеччину. Другий ННК у березні 1948 р. висунув ініціативу проведення референдуму у всіх німецьких землях з приводу прийняття закону про єдність Німеччини. Але одночасно був утворена Німецька народний рада, який отримав повноваження з підготовки проекту конституції східнонімецького держави. Такий проект був підготовлений представниками СЄПН (соціалістична єдина партія Німеччини) і прийнятий на засіданні Німецького народного ради 19 березня 1949 року. Третій ННК, що відбувся 29 - 30 травня 1949 року, затвердив конституцію Німецької Демократичної Республіки і проголосив провідною політичною силою міжпартійний Національний фронт демократичної Німеччини. 7 жовтня 1949 року, коли була утворена тимчасова Народна палата, стало офіційним днем утворення НДР. Розкол Німеччини завершився. Остання Паризька сесія РМЗС, що працювала в травні-червні 1949 р., не запобігла цьому процесу. Німецьке питання перетворилося в одну з найбільш складних міжнародних проблем повоєнної історії.

Таким чином Берлінська криза стала серйозним протистоянням в холодній війні, що в той час починалася. Комуністам не дали отримати контроль над всім містом. Також, це був вдалий приклад реалізації "доктрини стримування", що запропонував американський дипломат Дж.Кеннан. Головними її принципами було необхідність проявляти рішучість у відносинах з Москвою і активно протидіяти її крокам, при цьому вступати у війну необов'язково. Західні держави змогли відстояти Західний Берлін, який ще деякий час був для жителів Східної Німеччини шляхом для порятунку. Протягом 50-х років мільйони німців змогли переїхати до ФРН завдяки цьому. Криза сприяла завершенню окупаційного режиму в Німеччині. Звісно, протягом 1949-1990 років існували дві німецькі держави, які входили до протилежних військово-політичних блоків. Але створена в західнонімецьких землях ФРН змогла швидко відновити економіку і стала розвиватися. В той час як східна частина таким похвалитися не змогла. Зрештою ФРН змогла приєднати НДР, коли СРСР зазнав поразки в холодній війні (так, це було саме приєднання, а не "об'єднання - східні землі були просто включені в ФРН без збереження старого устрою).

Етнічні процеси в Київській Русі. Питання про давньоруську народність.

Київська Русь в часи свого найбільшого розквіту

Щодо питання про етнічну ідентифікацію Київської Русі точилося немало дискусій, які у своїй основі мали Не тільки наукові, а й політичні аспекти. Історики царської Росії твердили, що державу Русь заснували росіяни, які нібито були найдавнішим слов'янським етносом, а українці й білоруси — відгалуження від росіян. Зокрема в «Синопсисі» — основному підручнику Російської імперії (1674—1836) — період Київської Русі трактувався як перший етап російської державності. Своєрідно інтерпретували етнічну єдність східних слов'ян російські історики М. Карамзін, М. Погодін та С. Соловйов, твердячи, що Київська Русь була першим центром Російської держави, яка пізніше злилася з Володимиро-Суздальським князівством. Згодом цей центр перемістився до Москви і, нарешті, до Петербурга. М. Карамзін вважав це закономірним процесом Державотворення. М. Погодін навіть стверджував, що в давньому Києві на Київщині в часи руської державності й до монголо-татарської навали 1240 р. жили росіяни та їх предки. Після завоювання Київських земель монголо-татарами росіяни нібито переселились на Середню Оку й Верхню Волгу, а на спустошену Київщину не раніше останніх десятиліть XV ст. прийшли з Прикарпаття українці. Проте далеко не всі російські історики дотримувалися такої позиції. В. Ключевський, наприклад, вважав, що росіяни з'явилися на історичній арені лише після розпаду Київської Русі, тобто не раніше другої половини XII ст.

Радянські історики дещо пом'якшили шовіністичну гіпотезу М. Погодіна, вигадавши концепцію окремого давньоруського етносу — давньоруської народності, яка нібито стала етнічною основою росіян, українців та білорусів.

Видатний український історик М. Грушевський у праці «Звичайна схема «руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства» (1904) категорично відкинув ідею тотожності й спадкоємного зв'язку київської та московської державностей. Заперечив він і постулат про єдину давньоруську народність, стверджуючи, що після занепаду Київської держави її спадкоємницею стала не Володимиро-Московська Русь, а Галицько-Волинське князівство, а пізніше — Велике князівство Литовське. На відмінну від великоруської, ця концепція спиралася на літописну спадщину.

Сучасний український історик Л. Ісаєвич, не заперечуючи певної етнічної консолідації населення у межах Київської держави, вважає, що немає достатніх підстав для тверджень про сформованість давньоруської народності, а тим більше про її монолітність. Інший вітчизняний історик М. Котляр теж стверджує, що східнослов’янські племена були окремими виразними етносоціальними й етнокультурними спільнотами. Археологія, на його думку, свідчить про існування відмінних між собою племен, що виявляється в пам'ятках матеріальної культури, насамперед у похоронному обряді, прикрасах, деяких побутових речах. Водночас М. Котляр чомусь називає ці спільноти «давньоруською народністю». У колективній праці «Історія України: нове бачення» він пише: «Не варто перебільшувати етнокультурної єдності давньоруської народності — місцеві розбіжності в побуті, звичаях, мовних діалектах, фольклорі в часи їх існування (IX— XIII ст.) так і не були подолані. Але залишається безсумнівним науковим фактом походження українців, росіян і білорусів від народу Київської Русі, як би його не називати: давньоруською народністю чи східнослов'янською етнокультурною спільністю». У цитованому положенні помітна певна залежність від тверджень радянської історіографії про те, що поділ давньоруської народності на три окремі народи розпочався в період феодальної роздрібненості (XII ст.) і був етнічним виявом історично закономірних процесів економічної та адміністративної консолідації певних територій, які у політичній сфері призвели до відокремлення князівств.

Було б надто легковажним вважати, що за історично короткий час на величезних просторах могла сформуватися єдина народність і за такий же приблизно час — розпастися. Територіальна єдність Київської Русі була відносною. В умовах панування натурального господарства вона набула форми конгломерату різних племен і народів. її територія була заселена нерівномірно, а окремі частини розділені широкими і непрохідними лісами та болотами. Спільність мови, релігії, культури виявлялася лише на офіційному, надетнічному рівні. Східнослов'янські діалекти розрізнялися між собою не менше, ніж сучасні українська, російська і білоруська мови.

Політична єдність Київської Русі (єдина назва держави, одна правляча династія, загальноруська свідомість правлячої верхівки тощо) ще не є підставою для тверджень про її етнічну монолітність. За суттю Київська Русь була середньовічною імперією, в якій під номінальною владою київських князів були об'єднані 14 слов'янських племен. У VIII ст. вони ще не були єдиним народом. Щоб переплавити ці різнорідні етнічні утворення в єдину етнокультурну спільноту, необхідні були потужні засоби впливу та час. До того ж Давньоруська держава була не тільки слов'янською. До неї входило багато неслов'янських племен: балтські етнічні утворення, угро-фіни, тюркські народності.

Сучасні історики Я. Ісаєвич, М. Брайчевський, Я. Дашкевич, Л. Залізняк, І. Рибалка як альтернативу концепції східнослов'янської етнокультурної спільності обстоюють тезу про те, що українська, російська та білоруська народності почали консолідуватися задовго до утворення Київської Русі. На їх думку, поява окремих східнослов'янських народностей була результатом не поділу так званої давньоруської народності на три частини, а консолідацією кількох суміжних і близькоспоріднених груп, які поступово переросли в українську, російську та білоруську народності. Цей процес, розпочавшись V—VII ст., не був породжений феодальною роздрібненістю, а лише стимульований нею. На базі балто-слов'янських племен у VIII ст. виникли племена кривичів і радимичів — предків білорусів. Північно-східна гілка слов'янських племен інтегрувалася з угро-фінськими племенами (чудь, весь, мордва та інші), ставши основою російської народності. На основі південно-західних племінних союзів (полян, деревлян, сіверян, тиверців, волинян, уличів та білих хорватів) формувалася українська народність.

Після розпаду Київської Русі на території величезної імперії з'являється понад півтора десятка суверенних князівств, серед них шість на території сучасної України — Київське, Чернігівське, Переяславське, Турово-Пінське, Володимиро-Волинське та Галицьке. Але й тоді етнічні процеси в цих геополітичних регіонах не припинялися. Наприкінці XII ст. тут сформувалося щонайменше три діалектно-етнографічні зони: південно-західна (галицько-волинська), карпатська, поліська. Південно-східної говірки тоді не існувало взагалі, а київсько-переяславські говірки мали виразну поліську діалектну основу. Навіть за мовними ознаками до завершення формування української народності було далеко.

Сумнівною є теза й про домінуючу роль Києва в процесі утворення етнічного осердя українського етносу, оскільки нібито за Середньою Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва «Україна», якою пізніше, з XVII ст., стали позначати етнічну територію українського народу. Насправді назва «Україна», яка вперше зафіксована у Київському літописі від 1187 p., стосувалася всієї Південної Русі. Для літописців Україна — це і Середнє Подніпров'я, і Галичина, і землі над Західним Бугом та ін. З'явившись у давньоруських літописах XII—XIII ст. на означення окремих південно-західних руських земель — Переяславщини, Побужжя, Пониззя, назва «Україна» в наступні століття вживалася переважно щодо території Середнього Подніпров'я. Згодом вона поширилася на всі землі, в тому числі Північну Буковину, Закарпаття, на яких формувався український народ.

Князівства Середнього Подніпров'я — Київське, Чернігівсько-Сіверське та Переяславське — через нескінченні усобиці, активізацію кочівників, міграцію населення з південних районів, а пізніше — монгольську навалу економічно та політично занепадають і втрачають своє колишнє значення.

Кардинально іншою була ситуація у південно-західній частині Русі, де 1199 р. з'явилося нове державне об'єднання — Галицько-Волинське князівство, яке стало безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, майже впродовж півтора сторіччя відігравало вирішальну роль у формуванні українського етносу.

Проблема походження окремих східнослов'янських народів належить до числа найбільш заполітизованих в історії Східної Європи. Нажаль вона формувалася і вирішувалася більшою мірою політиками, а не науковцями. Як наслідок, історична істина виявилась настільки викривленою, що наймолодший серед східних слов'ян етнос був проголошений "старшим братом". Офіційна імперська наука традиційно звинувачувала татарську навалу в появі на світ окремих російського, українського та білоруського етносів. Нібито монголо- татари у ХШ ст. зруйнували єдину давньоруську народність і зумовили появу окремих східнослов'янських народів.

Безпосередніми пращурами українців, росіян та білорусів, як відомо, були слов'янські племена УІІІ-ХІІ ст., які описані у найдавнішому літописі Київської Русі "Повість минулих літ". Розвиток археології дозволяє вирішувати проблеми генези окремих літописних племен східного слов'янства, без чого неможливо зрозуміти коли і як народилися окремі слов'янські народи Східної Європи.

Як зазначалося волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, тиверці, уличі, частково сіверяни УІІІ-ХІ ст. фактично були праукраїнцями. Формування білорусів відбулося на основі племен дреговичів, кривичів, частково радимичів. У ґенезі росіян брали участь ільменські словени, кривичі, частково в'ятичі та переселенці з Південної Русі. Науці відомий четвертий східнослов'янський етнос - псково-новгородці, що постали з ільменських словен, а у ХV-ХVІ ст. були асимільовані росіянами в процесі експансії Московського князівства на захід (Дашкевич, 1993, Залізняк, 1996). Отже, знання ґенези літописних східнослов'янських племен - обов'язкова умова вирішення проблеми походження українців, білорусів, росіян.

Росіяни - наймолодший східнослов'янський етнос. Їхня прабатьківщина це Верхнє Поволжя. Перші слов'янські поселенці просунулись сюди з Середнього Подніпров'я ще у УІІ ст. Мається на увазі плем'я витячів басейну Оки, які скоріш за все були сумішшу слов"янських колоністів з місцевою фінською людністю.

Однак справжня слов'янізація Верхнього Поволжя відбувалася у ХІ-ХІІ ст., коли балтослов'янські племена кривичів, радимичів, словен посунули на схід на Верхню Волгу, споконвіку заселену фінськими лісовими племенами мордви, муроми, мері, весі тощо. У цей же час сюди ж прибували переселенці з Південної Руси-України.

Як відомо торгівельний шлях "із варяг в греки" по Дніпру та Волхову був тим економічним стрижнем, вздовж якого землі праукраїнців, прабілорусів та псково-новгородців консолідувалися в єдиній державі Русь зі столицею в Києві. Володимиро-Суздальщина лежить далеко на сході від згаданої торгівельної магістралі. Вона мала власний напрямок зв'язків Волжським річковим шляхом з Каспієм та Середньою Азією. Давні південно-східні контакти Суздальщини значною мірою зумовили своєрідність культурно-історичного розвитку регіону.

У другій половині ХІІ ст. шлях "із варяг в греки" був перерізаний половцями на Нижньому Дніпрі. "У нас вже й Грецький путь ізотинають, і Соляний, і Залозний", - казав київський князь Мстислав Ізяславович 1170 р. Русь розпалася на майже незалежні князівства. Настала доба феодальної роздрібності, коли молоді східнослов'янські етноси (псково-новгородці, прабілоруси, праросіяни) відгалузилися від провідного етносу імперії - праукраїнців Південної Русі.

Суздальська земля з середини ХІІ ст. очолила коаліцію Новгорода, Полоцька, Смоленська за відокремлення від Києва. Саме в цей час виник тісний і тривалий антикиївський союз Володимиро-Суздальських князів з половцями. Його започаткував Юрій Долгорукий, одружившись з половецькою княжною. На думку російського історика П.Струве (1952, с.84) саме ця суздальсько-половецька унія завдала смертельного удару столиці Русі Києву, призвівши до розпаду імперії на князівства. 1147р. Північна Русь на чолі з Суздальщиною виступила єдиним фронтом проти централізованої церковної політики Києва.

Антикиївський курс Юрія Долгорукого посилили його сини Андрій Боголюбський та Всеволод Юрієвич. Вони були організаторами і натхненниками погромів Києва 1169 та 1203 р.р. Так, у березні 1169 р. союзне військо суздальців, половців, смолян, чернігівців жорстоко пограбувало Київ: "Подоліє і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було милосердя нікому ні звідки: церкви горіли, християн убивано, інших брали в неволю... Церкви обдирали з ікон, книг, риз, і дзвони всі позабирали",- сповіщає літописець. 1203 р. суздальський князь Всеволод разом з половцями ще раз пограбував і спалив столицю Русі (Грушевський,1992, с.197, 226). Після цих погромів Київ втратив свою могутність і центром Південної Русі стає Галицько-Волинське князівство, князь якого правив Києвом через своїх намісників.

Енергійні суздальські князі пробують розширити свої володіння за рахунок Новгородської землі. Але особливо показовим і визначальним для майбутньої історії Росії був погром Рязані князем Всеволодом Юрієвичем 1208 р. Непокірне місто було спалене, а всі його мешканці знищені або депортовані. Тим самим була започаткована стала і ефективна російська демографічна політика щодо завойованих народів.

Висновки

Отже, державотворчим етносом ранньосередньовічної імперії Київська Русь були мешканці Південної Русі. Тяглість історичного розвитку від неї до козацької України дає підстави вважати південних русичів праукраїнцями. На відміну від італійців, які сформувались в окремий етнос внаслідок змішування латинян з різноманітними варварами-завойовниками стародавнього Риму, розпад держави Русь в ХІІІ-ХІУ ст. не призвів до суттєвих змін населення в Україні-Русі. Про це ж свідчить і антропологічний тип більшості українців, єдиний для княжої, козацької і сучасної України.

Все це дає підстави вважати Київську Русь ІХ-ХІІ ст. продуктом творчості українського етносу у княжий період його історії.

Підсумовуючи сказане про етнотворчі процеси в Київській Русі зазначимо, що спільнота, яку проімперські сили наполегливо і безпідставно називають єдиною давньоруською народністю була постімперським конгломератом споріднених, але окремих східнослов'янських народів. Формувалася вона під потужнім впливом праукраїнської метрополії на північну варварську периферію імперії Русь. Історичними аналогами цієї руської групи східнослов'янських етносів є романська, латиноамериканська та інші постімперські етнічні спільноти, що неодноразово і невідворотньо поставали на руїнах великих імперій минулого.

Таким чином, науці відомо не три, а чотири східнослов'янські народи, з яких українці найстарші. Білоруський, псковоновгородський, російський етноси фактично постали як відгалуження від українського і сталося це не пізніше середини ХІІ ст., тобто майже за сто років до приходу татар. Простежується два головні етапи впливу праукраїнців на формування інших східно-слов'янських народів. Розселення праукраїнської людності у V-ІХ ст. з територій між Середнім Подніпров'ям і Карпатами на північ призвело до постання в лісовій зоні Східної Європи своєрідного слов'яно-балто-фінського етнокультурного субстрату. Саме на ньому в Х-ХП ст. під потужним культурним, мовним, адміністративним впливом праукраїнської Київської метрополії завершилася початкова фаза формування білорусів, псково-новгородців, росіян. Псково-новгородці були асимільовані росіянами під час експансії Московського князівства на захід за Івана ІІІ та Івана ІУ Грозного.

У процесі колонізації балтських та фінських земель праукраїнці зазнали суттєвого впливу місцевого неслов'янського населення, що відчутно змінило код їхнього етнокультурного комплексу і призвело до постання окремих, хоча і споріднених східнослов'янських етносів. Первинна консолідація і народження білоруського, псково-новгородського та російського етносів сталися в складі праукраїнської держави Київська Русь за універсальними законами етнотворення під потужним впливом метрополії на периферїю імперії. Етнічна специфіка українців, білорусів, росіян пояснюється також своєрідністю історичного шляху, пройденого кожним з цих народів після розпаду Київської Русі і до їх підкорення Російською імперією.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України : Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Даниленко,. -К.: Каравела, 2004. -254 с.

2. Бойко О. Історія України : Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. -3-тє вид., випр., доп.. -К.: Академвидав, 2004. -687 с.

3. Етнонаціональні процеси в Україні: Історія та сучасність/ Олег Беренштейн, Наталія Зіневич, Володимир Зінич та ін.; За ред. Всеволода Наулка,. -К.: Гол. спец. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2001. -423 с.

4. Кормич Л. Історія України : Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. -2-ге вид., доп. і перероб.. -К.: Алерта, 2006. -412 с.

5. Король, Віктор Юхимович Історія України : Навчальний посібник / Віктор Король,. -К.: Академія, 2005. -494 с.

6. Котова Н. Історія України : Навчальний посібник/ Наталія Котова,. -Харків: Одіссей, 2005. -413 с.

7. Лановик Б. Історія України : Навчальний посібник/ Богдан Ла-новик, Микола Лазарович,. -3-е вид., виправлене і доп.. -К.: Знання-Прес, 2006. -598 с.

8. Політична історія України : Навч. посібник/ За ред. В.І. Танцюри. -К.: Академія, 2001. -487 с.

9. Уривалкін О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Уривалкін,. -К.: Кондор, 2005. -281 с.

10. Шабала Я. Історія України : Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. -К.: Кондор, 2005. -265 с.

11. Юрій М. Історія України : Навчальний посібник/ Михайло Юрій,. -К.: Кондор, 2004. -249 с.

Конституція США

Конституція США — Верховний закон Сполучених Штатів Америки. Дійсна сьогодні Конституція США була прийнята 17 вересня 1787 року під час Конституційної Конвенції в Філадельфії і ратифікована в усіх 13 тодішніх американських штатах. Конституція США є найстарішою федеральною конституцією. Оригінал цього історичного документу знаходиться в Вашингтоні (округ Колумбія).

  Складається з преамбули, 7 статей і 27 поправок — які не увійшли в основний текст норм. Написана від першої особи і починається із слів "Ми, народ Сполучених Штатів...". Конституційний контроль здійснюється Верховним судом. Поправки приймаються конгресом — 2/3 голосів або спеціально скликаним конституційним конвентом, після чого повинні дістати схвалення 3/4 законодавчих зборів або конвентів штатів. Всього пропонувалося кілька тисяч поправок, переважна більшість яких були відхилені. Перші десять прийнятих поправок, що вступили в силу в 1791 році, відомі як Білль про права. Серед інших відомих — поправка XIII про відміну рабства, поправки про введення і відміну сухого закону (VIII і XXI). Самою багатостраждальною стала поправка XXVII про обмеження права конгресменів підвищувати собі зарплату, запропонована в 1789 році і ратифікована 203 року опісля — 7 травня 1992 року.

Історія

  Конституція США — перша писана конституція і "найстаріша" з конституцій, що вироблялися на національному рівні, і діють донині. Вона була розроблена і прийнята Конституційним конвентом у Філадельфії в травні-вересні 1787 року.

  Конституції 1787 року передувало ухвалення Декларації незалежності від 4 липня 1776 року. Вона була проголошена під час боротьби з Великобританією представниками тринадцяти британських колоній — Віргінії, Массачусетсу, Північної Кароліни, Південної Кароліни, Меріленда, Род-Айленда, Коннектікуту, Нью-Джерсі, Нью-Гемпшира, Нью-Йорка, Делавера, Пенсільванії і Джорджії. Війна за незалежність примусила штати укласти в 1777 році конфедеративний союз. У 1783 році війна була завершена укладенням Версальського договору, що визнав незалежність колоній.

Виникнення: від військового стану до конституції

  Військова система часів війни за незалежність була серією імпровізацій і явно була не досить доброю. Первинна ідея полягала в тому, що США є зібранням штатів як суверенних утворень з метою забезпечити державу-парасольку над ними, і ця держава повинна була відправляти функції, які штати побажають йому делегувати. Народ в цьому процесі ніяк не був задіяний — тільки в тому, що вибирав законодавчі органи штатів. Важливо зрозуміти: перша революція, військова і політична, привела до створення імпровізованої форми правління конгресу, за нею послідувала друга революція, яка привела до створення американської конституції, як ми її знаємо. Друга революція почалася під час війни і була (відповідно до старої англійської традиції) органічною відповіддю на виниклі потреби, перш за все фінансові.

  Ініціатором створення конституції був Александер Гамільтон, який не народився на території США, не міг стати президентом і тому зосередився на створенні загальнонаціональної фінансової системи з твердою валютою замість інфляційних військових грошей. Однодумцем Гамільтона став уродженець Віргінії Джеймс Медісон. Справі допоміг випадок. Віргінія і Меріленд посперечалися про те, кому мають платити мита кораблі, що плавають з товарами по Потомаку. Медісон, що представляв Віргінію, запропонував скликати нараду двох штатів у президента Джорджа Вашингтона. Досягнута угода про основи митної і фінансової взаємодії, до якої приєдналася Пенсільванія, ратифікував конгрес. Успіх угоди спонукав Медісона розширити пропозиції Гамільтона про єдину американську фінансову систему і розробити єдину американську конституцію.

   Її головним елементом стало те, що національний уряд має справу безпосередньо з народом (а не за посередництва штатів) і отримує свою владу безпосередньо від народу (а не від штатів). Саме Медісону належить чеканна фраза американської конституції "Ми, народ", яка означає, що народ є сувереном, який делегує свої повноваження одночасно і загальнонаціональному уряду, і урядам штатів. Тим самим національний уряд отримує право в рамках своєї компетенції не тільки діяти самостійно, але і обмежувати дії штатів.

  У 1787 році представники 13 штатів зібралися у Філадельфії для того, щоб переглянути статус конфедерації. В результаті засідань Конвенту, що продовжувалися з 14 травня по 17 вересня, був не тільки переглянутий статус союзу, але і вироблена Конституція нової держави. У цьому документі відбилися головним чином інтереси соціальних груп, представлених в Конвенті, — рабовласників, земельної аристократії, крупної буржуазії.

   Відповідно до статті VII Конституція вступила в силу після затвердження спеціальними ратифікаційними конвентами 9 з 13 штатів 21 червня 1788 року.

   13 вересня 1788 року Континентальний Конгрес прийняв резолюцію про введення Конституції в дію. 4 березня 1789 року почали роботу нові федеральні органи влади, створені відповідно до нової Конституції.

   Первинний текст Конституції головним чином визначив структуру органів державної влади, їхні взаємини, побудовані на основі принципу "стримувань і противаг". Конституція розподіляла компетенцію "по горизонталі" на федеральному рівні (статті I‑III), "по вертикалі" (між Союзом і штатами - статті I і IV), встановлювала порядок зміни Основного закону (стаття V), містила різнопланові положення в статті VI, частина з яких втратила силу (про визнання Сполученими Штатами доконстітуционних боргів), а інші, навпаки, придбали особливе значення (наприклад, норми про співвідношення внутрішнього і міжнародного права). Нарешті, стаття VII говорить про набуття чинності самої Конституції.

Ось сам текст конституції:

ПРЕАМБУЛА

Ми, народ Сполучених Штатів, щоб створити досконаліший союз, установити правосуддя, забезпечити внутрішній спокій, запровадити спільну оборону, сприяти загальному добробуту та убезпечити нам самим і нашим нащадкам блага свободи - видаємо і встановлюємо цю Конституцію для Сполучених Штатів Америки.

Стаття І.

Розділ 1.

Вся законодавча влада, що надається цим, належить Конгресу Сполучених Штатів, який має складатися з Сенату і Палати представників.

Розділ 2.

1. Палата представників має складатися з членів, котрих кожні два роки обиратиме людність окремих штатів; виборці в кожному штаті повинні задовольняти вимогам, встановленим для виборців найчисленнішого представництва законодавчих органів штату.

2. Представником не може обиратися той, хто не досягнув віку двадцяти п'яти років і не був сім років громадянином Сполучених Штатів, а також той, хто не мешкає у тому штаті, де його обиратимуть.

3. Кількість представників і прямі податки мають розподілятися поміж штатами, що увійдуть у цей союз, відповідно до їхньої людності, яка має визначатися додаванням до загальної кількості наявних вільних людей включно з тими, хто відбуває певні терміни служби, за винятком індіанців, які не оподатковуються, трьох п'ятих решти осіб. Фактичний підрахунок має проводитися протягом трьох років після першої сесії Конгресу Сполучених Штатів, а потім кожних наступних десяти років у спосіб, установлений законом. Кількість представників не має перевищувати одного представника на тридцять тисяч мешканців, але кожен штат повинен мати принаймні одного представника. Доки не буде підраховано людність, штат Нью-Гемпшир має право обирати трьох представників, Масачусетс - вісьмох, Род-Айленд і Плантації Провіденс - одного, Конектикут - п'ятьох, Нью-Йорк - шістьох, Нью-Джерсі - чотирьох, Пенсильванія - вісьмох, Делавер - одного, Меріленд - шістьох, Віргінія - десятьох, Північна Кароліна - п'ятьох, Південна Кароліна - п'ятьох, Джорджія - трьох.

4. Якщо у представництві якогось штату зайде вакансія, то органи виконавчої влади цього штату мають видати наказ про вибори на заступництво цієї вакантної посади.

5. Палата представників обирає свого спікера та інших урядовців, і тільки їй належить право переслідувати вищих державних урядовців у суді за процедурою імпічменту.

Розділ 3.

1. Сенат Сполучених Штатів має складатися з двох сенаторів від кожного штату, обраних законодавчими органами штату на термін у шість років; кожному сенаторові належить один голос.

2. Коли сенатори зберуться після перших виборів, вони мають негайно поділитися на три якомога рівні групи. Сенатори першої групи залишаються на своїх місцях протягом двох років, сенатори другої групи - протягом чотирьох років, і сенатори третьої групи - протягом шести років; таким чином, одна третина сенаторів переобиратиметься кожні два роки; якщо у Сенаті зайде вакансія внаслідок смерті котрогось сенатора або з будь-яких інших причин під час перерви у роботі законодавчих органів відповідного штату, то виконавчі органи цього штату можуть призначити когось тимчасово на цю посаду до наступної сесії законодавчих органів, які вже подбають про заступництво такої вакантної посади.

3. Сенатором не може обиратися той, хто не досягнув віку тридцяти років і не був дев'ять років громадянином Сполучених Штатів, а також той, хто на час обрання не мешкає у тому штаті, де його обиратимуть.

4. Віце-президент Сполучених Штатів має бути головою Сенату, але право голосу він має тільки у тому випадку, коли голоси присутніх поділяються навпіл.

5. Сенат обирає решту своїх урядовців, а також свого тимчасового голову на час відсутності Віце-президента, або коли Віце-президент виконує обов'язки Президента Сполучених Штатів.

6. Тільки Сенатові належить право імпічменту вищих державних урядовців. Коли Сенат засідає з цією метою, сенатори повинні скласти присягу або відповідне запевнення. Коли розглядається справа Президента Сполучених Штатів, то головувати має голова Верховного Суду. Ніхто не може бути засудженим, якщо за це не подадуть голоси дві третини присутніх сенаторів.

7. У випадках імпічменту вищих державних урядовців присуд не може перевищувати такого покарання, як усунення з посади і позбавлення права обіймати будь-яку почесну, громадську чи платну посаду в Сполучених Штатах, але піддану імпічменту особу не звільняють від обвинувачення, судового розгляду, присуду і кари згідно з законом.

Розділ 4.

1. Час, місце і спосіб виборів сенаторів і представників у кожному штаті визначаються його законодавчими органами, але Конгрес може спеціальним законом повсякчас видавати або змінювати такі приписи, окрім тих, що стосуються місця виборів сенаторів.

2. Сесії Конгресу мають відбуватися принаймні раз на рік; такі сесії мають відбуватися у перший понеділок грудня, якщо Конгрес спеціальним законом не призначить для цього іншої дати.

Розділ 5.

1. Кожна палата має самостійно розв'язувати питання щодо виборів, призначень і вимог до своїх членів; більшість у кожній палаті творить кворум для ведення справ, але і менша кількість має право переносити засідання на інший день і домагатися, щоб відсутні члени відвідували засідання у такий спосіб і під загрозою таких покарань, які визначить кожна палата.

2. Кожна палата самостійно встановлює правила своїх засідань і має право карати своїх членів за порушення встановлених правил, а також ухвалою більшості в дві третини голосів - виключати члена.

3. Кожна палата має вести журнал своїх засідань і періодично оприлюднювати його, за винятком тих частин, які, на думку цієї палати, повинні залишатися таємними. Голос кожного члена палати "за" чи "проти" з будь-якого питання повинен записуватися до журналу на вимогу однієї п'ятої присутніх членів.

4. Під час сесії Конгресу жодна палата без згоди іншої палати не має права відкладати свої засідання довше, ніж на три доби, чи переносити місце своїх засідань звідти, де відбуваються засідання обох палат.

Розділ 6.

1. Сенатори і представники за свою службу мають одержувати винагороду, встановлену законом і сплачувану скарбницею Сполучених Штатів. В усіх випадках, окрім державної зради, скоєння тяжкого кримінального злочину і порушення громадського спокою, сенатори і представники мають право недоторканості особи під час перебування на сесіях, а також по дорозі туди і назад; за все сказане ними у промовах чи в дебатах у своїх палатах, ніхто не має права допитувати їх деінде.

2. Жоден сенатор чи представник протягом часу, на який його обрано, не має права обіймати в державному апараті Сполучених Штатів будь-якої іншої посади, що буде створено або винагороду за яку буде збільшено протягом цього часу; той, хто обіймає будь-яку посаду в державному апараті Сполучених Штатів, не може бути членом жодної палати, доки він обіймає цю посаду.

Розділ 7.

1. Всі законопроекти щодо податків має подавати Палата представників; проте Сенат може пропонувати зміни в податкових законопроектах, як і в інших, або погоджуватися на них у тому вигляді, в якому їх подала Палата представників.

2. Кожен законопроект, ухвалений Палатою представників і Сенатом, доки стане законом, має бути переданий Президентові Сполучених Штатів; коли Президент схвалює такий закон, він має його підписати, а коли ні, він має повернути його разом із своїми запереченнями до тієї палати, яка подала цей законопроект; ця палата повинна записати до свого журналу заперечення Президента і знов переглянути законопроект. Якщо цей законопроект буде ухвалено і вдруге двома третинами голосів цієї палати, то його разом із запереченнями Президента мають надіслати до другої палати; коли його буде ухвалено двома третинами голосів другої палати, то він набирає чинності закону. Але в усіх таких випадках голоси в обох палатах мають подаватися заявою "так" чи "ні", і прізвища осіб, які голосують за чи проти законопроекту, повинні належно записуватися до журналів обох палат.

Якщо Президент не поверне законопроекту протягом десяти днів (за винятком неділь), відколи йому той вручено, то такий законопроект набирає чинності так само, якби він був підписаний Президентом, окрім тих випадків, коли законопроект не можна повернути через закриття сесії Конгресу; в цих випадках він не стає законом.

3. Розпорядження, резолюції та ухвали, що потребують згоди Сенату і Палати представників (за винятком питання про закриття сесії), мають подаватися Президентові Сполучених Штатів і мають бути схвалені ним перед набранням цими актами чинності; коли Президент не схвалить котрийсь з них, то він має бути повторно прийнятий двома третинами голосів Сенату і Палати представників відповідно до правил та обмежень, установлених для ухвалення законопроектів.

Розділ 8.

Конгресові належить право:

1. Встановлювати і стягувати податки, мита, збори та акцизні збори; сплачувати борги і дбати про спільну оборону і добробут Сполучених Штатів; проте всі мита, збори та акцизні збори мають бути однаковими на всій території Сполучених Штатів.

2. Брати позики ім'ям Сполучених Штатів.

3. Регулювати торгівлю з іншими державами, між окремими штатами, а також з індіанськими племенами.

4. Встановлювати єдині правила натуралізації та єдині закони про банкрутство на всій території Сполучених Штатів.

5. Карбувати монету, регулювати її вартість і вартість чужоземної валюти, а також встановлювати стандарти ваги і мір.

6. Установлювати покарання за фальшування державних цінних паперів і грошей, які наразі перебувають в обігу в Сполучених Штатах.

7. Створювати поштові відомства і встановлювати поштові сполучення.

8. Сприяти розвитку науки і корисних мистецтв, забезпечуючи на певний час авторам і винахідникам виняткове право на їхні твори і винаходи.

9. Створювати суди, підпорядковані Верховному Суду.

10. Визначати покарання і карати за піратство і злочини, скоєні у відкритому морі, а також за порушення норм міжнародного права.

11. Оголошувати війну, видавати каперські свідоцтва і встановлювати правила щодо військової здобичі на суходолі і на морі.

12. Набирати та утримувати військо; проте призначення коштів на це не повинно провадитися на строк понад два роки.

13. Споряджати та утримувати флот.

14. Встановлювати правила командування наземним і морським військом.

15. Дбати про скликання народної міліції, яка має забезпечувати виконання законів Союзу, поборювати повстання і відбивати напади.

16. Дбати про створення, озброєння і вишкіл народної міліції, а також керувати тими її частинами, що можуть використовуватися на службі Сполученим Штатам, зберігаючи за відповідними штатами право призначати офіцерів і керівників для вишколу міліції згідно з правилами дисципліни, що їх встановлено Конгресом.

17. Неподільно виконувати законодавство в усіх випадках в окрузі (площею не більше за десять квадратних миль), що відступлять окремі штати і прийме Конгрес як осідок уряду Сполучених Штатів, і мати таку саме владу в усіх місцях, викуплених за згодою законодавчої влади штату, у якому їх розташовано, для створення фортець, складів, арсеналів, доків та інших потрібних споруд.

18. Видавати усі закони, потрібні і належні для здійснення згаданих вище повноважень і решти повноважень, наданих цією Конституцією урядові Сполучених Штатів чи будь-якому з його міністерств чи урядовців.

Розділ 9.

1. Конгрес не повинен забороняти аж до 1808 року переселення і привезення осіб, яких кожен із наявних штатів уважатиме за належне допустити, але на такий довіз може накладатися податок чи збір, не вищий за десять доларів на особу.

2. Нікого не можна позбавляти привілею, що надається законом Habeas corpus, крім тих випадків, коли цього вимагає громадська безпека під час повстання або нападу.

3. Не можна ухвалювати законопроектів про покарання без суду і видавати законів із зворотною чинністю.

4. Подушний чи інший податок має накладатися лише пропорційно до даних перепису чи підрахунку людності, який проведено у зазначений вище спосіб.

5. Жодного податку чи мита не можна накладати на речі, що вивозяться з якогось штату.

6. Не можна надавати жодної переваги комерційними чи фіскальними приписами портам одного штату перед портами іншого штату; так само жодне судно, що прямує до будь-якого штату або з цього штату не повинне перевірятися чи сплачувати мито в іншому штаті.

7. Виплата грошей зі скарбниці має відбуватися лише на підставі законних асигнувань, а звіт про надходження і витрачання усіх державних коштів має періодично оприлюднюватися.

8. Сполучені Штати не надаватимуть жодних аристократичних титулів, і жодна особа, яка обіймає платну чи громадську посаду в державному апараті Сполучених Штатів, не має права без дозволу Конгресу приймати жодного дарунку, винагороди або титулу від будь-якого короля, правителя або чужоземної держави.

Розділ 10.

1. Жоден штат не має права вступати у будь-яку угоду, союз чи конфедерацію, видавати каперські свідоцтва, карбувати монету, випускати кредитні папери, дозволяти сплачувати борги будь-чим, окрім срібних і золотих монет, ухвалювати законопроекти про покарання без суду, видавати закони із зворотною чинністю або закони, що порушують зобов'язання за контрактами, або ж надавати будь-які аристократичні титули.

2. Жоден штат не має права без дозволу Конгресу накладати збори чи мита на довіз і вивіз, за винятком тих, що конче потрібні для виконання його інспекційних законів; зиск з усіх мит і зборів, накладених будь-яким штатом на довіз і вивіз, має передаватися скарбниці Сполучених Штатів, і всі відповідні закони підлягають перегляду і контролю Конгресом.

3. Жоден штат не має права без згоди Конгресу накладати мита на тоннаж, утримувати військо чи військові судна у мирні часи, вступати у будь-які угоди чи договори з іншим штатом або з чужоземними державами, вступати у війну, крім тих випадків, коли на нього вчинено напад, або випадків такої очевидної загрози, що не терпить зволікання.

Стаття ІІ.

Розділ 1.

1. Виконавча влада належить Президентові Сполучених Штатів Америки. Президент перебуває на своїй посаді протягом чотирьох років. Президента, а так само і Віце-президента, якого обирають на той самий термін, обирають наступним чином.

2. Кожен штат у спосіб, встановлений законодавчим органом штату, визначає кількість вибірників, що дорівнює кількості сенаторів і представників, яку цей штат має право посилати в Конгрес. Але ні сенатори, ні представники, ні будь-хто інший, хто обіймає платну чи громадську посаду в державному апараті США, не можуть призначатися вибірниками. Вибірники збираються у своїх штатах та обирають голосуванням двох осіб, поміж якими принаймні одна не повинна мешкати в одному з вибірниками штаті. Вони складають список усіх кандидатів, зазначаючи, скільки голосів подано за кожного; цей список вони підписують, засвідчують і відсилають запечатаним до осідку уряду Сполучених Штатів Голові Сенату. Голова Сенату відкриває усі документи за присутності Сенату і Палати представників, після чого голоси підраховують. Президентом стає особа, яка здобула найбільше голосів, якщо кількість голосів становить більшість загальної кількості призначених вибірників; якщо більшість дістане кілька осіб, і кількість голосів за кожну буде однакова, то Палата представників негайно обирає одного з них на Президента; а якщо ніхто не дістав більшості голосів, тоді Палата представників обирає Президента таким порядком з-поміж п'ятьох перших у списку осіб. На виборах Президента голоси подають штати, тобто представництво кожного штату має один голос. Кворум такого голосування складається з члена або членів принаймні двох третин усіх штатів, а для обрання потрібна абсолютна більшість усіх штатів. У кожному випадку після обрання Президента особа, яка дістала найбільше голосів виборців, стає Віце-президентом. Проте якщо залишаться дві особи або більше з однаковою кількістю голосів, то Віце-президента обирає з-поміж них Сенат.

3. Конгрес може визначити час для обрання вибірників і день, коли вони мають подати свої голоси. Цей день повинен бути єдиним на всій території Сполучених Штатів.

4. Президентом може бути тільки громадянин Сполучених Штатів за народженням або особа, яка була громадянином Сполучених Штатів на час ухвалення цієї Конституції. Президентом не може обиратися той, хто не досягнув віку тридцяти п'яти років і не мешкав протягом чотирнадцяти років у Сполучених Штатах.

5. У випадку усунення Президента з посади або його смерті, зречення чи неспроможності чинити владу і виконувати обов'язки, пов'язані з цією посадою, обов'язки Президента перебирає Віце-президент. У випадку усунення, смерті, зречення чи неспроможності виконувати обов'язки обох, і Президента і Віце-президента, Конгрес може окремим законом призначити одного з вищих державних урядовців заступити Президента, і ця особа має виконувати відповідні обов'язки, доки неспроможність не буде усунуто або буде обрано нового Президента.

6. Президент має у певний термін одержувати за свою службу винагороду, що не повинна ні зменшуватися, ні збільшуватися протягом терміну, на який його обрано. Президент не повинен протягом цього часу одержувати жодної іншої винагороди від Сполучених Штатів чи окремого штату.

7. Перед початком виконання своїх обов'язків Президент має скласти таку присягу чи запевнення: "Я урочисто присягаю (запевняю), що буду віддано виконувати обов'язки Президента Сполучених Штатів і буду щосили зберігати, захищати та обороняти Конституцію Сполучених Штатів".

Розділ 2.

1. Президент є головнокомандувачем збройних сил і флоту Сполучених Штатів, а також народної міліції окремих штатів під час її дійсної служби Сполученим Штатам. Він може вимагати від керівників кожного виконавчого відомства їхньої думки на письмі з будь-якого питання стосовно їхніх службових обов'язків; він має право відкладати виконання вироків і звільняти від покарання за злочини проти Сполучених Штатів, крім випадків імпічменту.

2. Президент має право, за порадою і згодою Сенату, укладати міждержавні договори за умови, що на це погодиться дві третини присутніх сенаторів; він має обирати і за згодою Сенату призначати послів, інших повноважних представників, консулів, суддів Верховного Суду та інших вищих державних урядовців Сполучених Штатів, якщо про призначення нема інших постанов у цій Конституції, а їхні посади встановлює закон. Проте Конгрес може видати закон, за яким право призначати на нижчі посади, які він вважає за потрібне, матиме сам Президент або суди, або керівники відомств.

3. Президент має право призначати на вакантні посади, що постали у перерві між сесіями Сенату, але повноваження, надані ним у таких випадках, чинні лише до закінчення наступної сесії Сенату.

Розділ 3.

Президент має періодично повідомляти Конгрес про стан Союзу і подавати на розгляд Конгресу заходи, які він вважає за потрібні і доцільні. У надзвичайних випадках він може скликати обидві палати або котрусь палату, а у випадку незгоди між ними щодо часу закінчення сесії він може сам відкласти сесію на час, який уважатиме за слушний. Президент приймає послів та інших повноважних представників; він стежить за сумлінним виконанням законів і визначає обов'язки всіх членів уряду Сполучених Штатів.

Розділ 4.

Президент, Віце-президент та всі вищі державні урядовці Сполучених Штатів усуваються з посади, коли їх буде засуджено за процедурою імпічменту за державну зраду, хабарництво та інші тяжкі злочини і провини.

Стаття ІІІ

Розділ 1.

Судова влада Сполучених Штатів належить єдиному Верховному Суду і тим нижчим судам, що згодом установить або створить Конгрес. Судді Верховного Суду, а також нижчих судів, залишаються на своїх посадах, доки поводяться бездоганно, і мають у визначені терміни одержувати за свою службу винагороду, що не повинна зменшуватися протягом цілого часу їх урядування.

Розділ 2.

1. Судова влада охоплює за принципом законності і рівності усі справи, що постануть при застосуванні цієї Конституції, законів Сполучених Штатів і міждержавних договорів, як укладених раніше, так і тих, які Сполучені Штати укладуть в майбутньому, усі справи стосовно послів, інших повноважних представників і консулів, всі справи адміралтейства і морської юрисдикції, всі суперечки, однією із сторін яких є уряд Сполучених Штатів, усі суперечки між двома чи кількома штатами, між штатом і громадянами іншого штату, між громадянами різних штатів і громадянами одного штату у випадках, коли вони заявляють вимоги на землю, надану іншими штатами, а також між штатом та його громадянами і чужоземними державами, громадянами чи підданими.

2. В усіх справах стосовно послів, інших повноважних представників і консулів, а також тих, де стороною є котрийсь штат, Верховний Суд є судом першої інстанції. В решті випадків, перелічених вище, Верховний Суд має бути апеляційною інстанцією як у питаннях права, так і за суттю, з додержанням винятків і правил, встановлених Конгресом.

3. Процеси у випадках усіх злочинів, за винятком імпічменту, провадяться судом присяжних у тому штаті, де цей злочин скоєно. Коли злочин скоєно поза межами цього штату, розгляд справи має відбуватися у місці чи місцях, визначених Конгресом у спеціальному законі.

Розділ 3.

1. Державна зрада проти Сполучених Штатів полягає тільки у спричиненні війни проти них, приєднанні до ворога, поданні ворогові допомоги і підтримки. Нікого не можна засудити за зраду, доки такий вчинок не засвідчать два свідки або сам обвинувачений не визнає вину на відкритому засіданні суду.

2. Конгрес має право визначати покарання за зраду, але засуд за зраду і конфіскація майна можливі тільки за життя винуватця і не повинні поширюватися на його родину.

Стаття IV.

Розділ 1.

Кожен штат має виказувати довіру і визнавати цивільні акти, записи і документи судочинства іншого штату. Конгрес може на підставі загальних законів встановлювати спосіб посвідчення таких актів, записів і документів судочинства та їхню правову чинність.

Розділ 2.

1. Громадяни кожного окремого штату мають право на всі ті привілеї та імунітети, що й громадяни інших штатів.

2. Особа, обвинувачена у державній зраді, скоєнні тяжкого чи іншого кримінального злочину в котромусь штаті, якщо вона втече від правосуддя і буде знайдена в іншому штаті, повинна на вимогу органів виконавчої влади штату, з якого вона втекла, передаватися штату, юрисдикції якого вона підлягає за скоєний злочин.

3. Особу, яку утримують на службі чи примусовій праці в якомусь штаті згідно з законами цього штату, коли вона втече до іншого штату, не можна на підставі законів чи правил цього останнього штату звільняти від цієї служби чи примусової праці, а на вимогу треба передавати стороні, якій вона зобов'язана відбуванням служби чи примусової праці.

Розділ 3.

1. Конгрес може приймати в Союз нові штати, але не може утворювати чи засновувати нового штату в межах юрисдикції іншого штату; також не можна створювати нового штату через злиття двох чи кількох штатів або частин окремих штатів без згоди на це законодавчих органів відповідних штатів, а також без згоди на це Конгресу. 2. Конгрес має право рядити територією чи іншою власністю Сполучених Штатів і видавати конечні правила і приписи щодо цього, і ніщо сказане в цій Конституції не повинно тлумачитися так, щоб заподіяти шкоду домаганням Сполучених Штатів чи окремих штатів.

Розділ 4.

Сполучені Штати гарантують кожному штатові цього Союзу республіканську форму правління і мають обороняти кожен штат від нападу, а на прохання законодавчих чи виконавчих органів (коли законодавчі органи не можна скликати) також і від внутрішніх заворушень.

Стаття V.

Конгрес може ухвалювати поправки до цієї Конституції, коли це вважатимуть за потрібне дві третини обох палат. Також за бажанням законодавчих органів двох третин усіх штатів він повинен скликати Конвент для ухвалення поправок, які завжди набирають чинності і вважаються частиною цієї Конституції після ратифікації законодавчими органами трьох четвертин усіх штатів або конвентами у трьох четвертинах усіх штатів. Конгрес має визначати певний спосіб ратифікації, і жодна поправка, що буде подана перед роком 1808, не повинна порушувати перший і четвертий параграфи дев'ятого розділу Статті І, і жоден штат без згоди Конгресу не можна позбавити рівного з іншими штатами права голосу в Сенаті.

Стаття VI.

1. Всі борги і зобов'язання, що виникли до ухвалення цієї Конституції, так само чинні для Сполучених Штатів, якими вони були для Конфедерації.

2. Ця Конституція і закони Сполучених Штатів, що будуть ухвалені на її підставі, а також усі міждержавні договори, як укладені раніше, так і ті, що будуть укладені Сполученими Штатами після цього, є найвищим законом краю, і судді всіх штатів мають йому підлягати, не зважаючи на будь-які статті в конституції чи в законах окремих штатів, які суперечитимуть цьому.

3. Згадані вище сенатори і представники, а також члени законодавчих органів окремих штатів, всі урядовці органів виконавчої і судової влади як Сполучених Штатів, так і окремих штатів, зобов'язані присягою підтримувати цю Конституцію; проте, щоб обіймати певну посаду або виконувати громадські обов'язки у Сполучених Штатах не можна вимагати жодного доказу релігійної належності.

Стаття VII.

Для набрання чинності цієї Конституції у штатах, які її затверджують, достатньо ратифікації цієї Конституції конвентами дев'ятьох штатів. Вчинено на конвенті за одностайної згоди присутніх штатів, сімнадцятого вересня року Божого 1787 і з часу проголошення незалежності Сполучених Штатів Америки дванадцятого. На засвідчення цього підписуємо тут свої імена.

Поправки до Конституції США (англ. Amendments to the United States Constitution) — статті Конституції Сполучених Штатів Америки, що доповнюють, уточнюють та відміняють деякі положення головного тексту закону. На даний час існує 27 ратифікованих та 6 поправок прийнятих до розгляду в легіслатурах штатів але ще не ратифікованих. Загалом з 1789 року було подано більше 10 000 поправок. Перші 10 поправок написані «батьком конституції» Джеймсом Медісоном і прийняті єдиним законодавчим актом, відомим як Білль про права.

Поправка І

Проголошує загальні свободи американської нації.

Конгрес не має права видавати закони щодо впровадження будь-якої релігії чи заборони вільно сповідувати її, а також не має права видавати закони, що обмежують свободу слова, друку і права народу мирно збиратися і звертатися до уряду з проханням усунути якусь кривду.

Поправка ІІ

Формулювання поправки залишає можливості для різного її тлумачення (зокрема, чи розповсюджується вона на будь-яку вогнепальну зброю або тільки на зброю, яка необхідна учасникам ополчення штату). 20 листопаду 2007 року Верховний суд США прийняв до розгляду справу «Округ Колумбія проти Хеллера», в якій заперечується подібне обмежувальне тлумачення поправки.

Через те, що для безпеки вільної держави конечна добре організована міліція, право народу мати і носити зброю не повинне обмежуватися.

Поправка ІІІ

У мирні часи жоден вояк не може квартирувати в будь-якому будинку без згоди на це власника; під час війни таке розквартирування може відбуватися лише згідно з законом, що буде встановлений.

Причиною ухвалення поправки була існуюча за часів колоніального панування практика примушувати колоністів розміщувати в своїх будинках британських солдат, закріплена «Актом про постій» (англ. Quartering Act) 1765 року.

Поправка IV

Право народу на недоторканість особи, помешкання, особистих паперів і майна не має порушуватися безпідставними трусами і арештами; ордер на трус і арешт має видаватися лише зі слушних причин, посвідчених присягою або запевненням. В таких ордерах треба докладно вказувати місце, де треба чинити трус, осіб, яких треба заарештувати, або речі, які треба вилучити.

Поправка V

Нікого не можна притягати до відповідальності за скоєння тяжкого кримінального злочину чи іншого ганебного вчинку, інакше як за поданням або висновком великого журі присяжних, за винятком злочинів, скоєних особами, які належать до наземних чи морських збройних сил або міліції, коли ці особи перебувають на дійсній службі, під час війни чи іншої громадської небезпеки. Нікого не можна притягати до відповідальності за злочин вдруге; нікого не можна примушувати свідчити проти себе за обвинувачення в будь-якому кримінальному злочині, а також нікого не можна позбавити життя, свободи чи власності без законної процедури. Приватну власність не можна відбирати для громадських потреб без справедливої винагороди.

Поправка VI

Встановлює права звинуваченого, у тому числі право на суд присяжних.

В усіх кримінальних справах обвинувачений повинен мати право на швидкий і відкритий суд безсторонніх присяжних зі штату чи округи, де скоєно злочин, і то ці округи закон має визначати законом наперед. Обвинуваченого треба повідомляти про зміст і причину обвинувачень, право мати зводини зі свідками позивача, за обов'язковою для усіх процедурою ставити свідків на свою користь і вдаватися до допомоги адвоката для своєї оборони.

Поправка VII

Судові справи на підставі загального права, якщо розмір вимог перевищує двадцять доларів, належать суду присяжних, і жодна справа, розглянута судом присяжних, не повинна розглядатися вдруге у будь-якому суді Сполучених Штатів, інакше як згідно з нормами загального права.

Поправка VIII

Не можна встановлювати надмірних застав, накладати надмірних штрафів або вдаватися до жорстоких і незвичайних покарань.

Поправка ІХ

Перелік прав в Конституції не повинен трактуватись як відміна решти прав.

Перелік у Конституції певних прав не повинен тлумачитися як заперечення чи обмеження інших прав, які належать народові.

Поправка Х

Повноваження, що не передано цією Конституцією Сполученим Штатам і не заборонено нею окремим штатам, належать відповідно штатам або народові.

Поданий до розгляду 25 вересня 1789 року. Білль про права ратифікований 15 грудня 1791 року.