Генерал Іван Турчин - учасник громадянської війни в США

Колись, вивчаючи історію української діаспори в США, я знаходив згадки про генерала Івана Турчина, який брав участь в громадянській війні 1861 - 1865 років. Але більше інформації тоді знайти не вдалося. Ніде не писали про його.

І от нещодавно мені вдалося знайти невелику монографію, яка називається "Генерал Іван Васильович Турчин - особистий приятель президента Лінкольна". Автор - Орест Городинський. Видана праця була в Нью-Йорку в 1971 році. Тут свого 16 сторінок. Наведено деякі візи життя цього діяча.

Інформація тут зібрана по частинах. Народився Іван Турчин 24 грудня 1822 року на Слобожанщині. В 14 років вступив до кадетської школи в Петербурзі. В 1849 році брав участь у кампанії Паскевича проти повсталої Угорщини. Вважається, що перебування на Заході поглибило його критичне ставлення до самодержавства.

В 1850 році Турчин вчився в школі генерального штабу. В цей час він був в званні капітана. Навчався він інженерній справі. Після цього було проектування укріплені на балтійському узбережжі. Його проекти були затверджені. Після цього він брав участь в Кримській війні 1853 - 1856 років. В нагороду за це отримав звання полковника і призначення на посаду начальника штабу корпусу в Польщі.

На Холмщині він познайомився із американським капітаном Джорджом МакКліленом, який був направлений для вивчення досвіду ведення Кримської війни. Полковник Турчин невдовзі використав відпустку для поїздки в Німеччину. А звідти він поїхав до США. Там він разом з дружиною оселився в Чикаго. 

В історії Чикаго, яку написав А.Т.Андреас в 1885 році, про еміграцію Турчина говориться таке: "Під час війни, розчарований царським деспотизмом і тиранією в армії, та маючи демократичні погляди, здобув дозвіл на виїзд до Німеччини для поглиблення технічних студій. З Німеччини через Англію виїхав до США, де закінчив свої технічні студії, і в час, коли його назначено командантом 19-го полку іллінойських добровольців, працював в технічному департаменті Іллінойської Центральної Залізниці."

Дружину Івана Турчина звали Надія Антонівна. Під час війни вона стане сестрою милосердя і допомагатиме пораненим. Дітей в них не було.

На Іллінойській Центральній Залізниці працював юристом Авраам Лінкольн. Там вони і познайомились.

Навесні 1861 року 11 південних штатів оголосили вихід із США і почали війну. В липні того ж року губернатор штату Іллінойс запропонував Турчину очолити 19-й піхотний полк добровольців. І він погодився.

Ось що пізніше він запише для характеристики супротивників: "Крик конфедератів про переслідування "північчю" та їхня заява про право бути вповні незалежними, не є співзвучними з їх намаганнями держави мільйони чорних поневоленими. Кожний свободолюбивий європеєць, замість симпатизувати з конфедератами, дивиться на них як на курйозний феномен, що виник у прадавніх віках і що віддастьсяна розгляд публічної опінії в 19 сторіччі." Бачимо, що він негативно ставився до плантаторів. Так само, як і до царського деспотизму.

Іллінойський полк добре себе проявив під час війни. Багато в чому це було завдяки командиру, який мав чималий військовий досвід. Але були й заздрісники в його. Після одного з доносів Турчин був звільнений з армії і відправився назад в Чикаго. Але там прибув посланець Лінкольна, який передав, що його підвищено до бригадного генерала. Також президент висловив невдоволення армійською бюрократією.

Повернувшись на фронт, Турчин очолив 2- гу кавалерійську бригаду. І там вміло виконував поставлені завдання.

Після війни він працював еміграційним агентом в Центральній Іллінойській Залізниці. Жив в передмісті Чикаго Кенвуд. Невдовзі в штаті Іллінойс з'явилось польське поселення Радом. Туди й переїхали сім'я Турчинова й проживали там до смерті.

В 1870-х йому вдалося потрапити на посаду армійського інспектора. В 1888 році Іван Турчин написав працю "Чікамагуа" про громадянську війну. Її зустріли з критикою, оскільки автор не приховував своїх зауважень до деяких тодішніх діячів.

Помер Іван Турчин 18 червня 1901 року і був похований з усіма почестями. Його дружина померла 17 липня 1904 року і була похована поряд з чоловіком на військовому цвинтарі.

От така історія. Скільки ще всього можна дізнатися, читаючи цікаву літературу. Тепер, нарешті я знайшов хоч щось про життя генерала Турчина. Завдяки блогосфері цим можна поділитися з іншими.

Дивізія "Галичина" у спогадах німецького офіцера

Нещодавно мною була знайдена цікава книга з назвою "Українська дивізія Галичина". Видана вона була ще в 1970 році. Автор: Вольф-Дітріх Гайке - німецький майор, який служив в дивізії. Перед мову до твору склав Володимир Кубійович.

Вольф-Дітріх Гайке

На початку книги є таке послання: 

"Головна Управа Братства колишніх Вояків 1-ї Української Дивізії Української Національної Армії присвячує цю книжку всім воякам Дивізії, які на заклик українського проводу пішли в її лави, щоб боротися за українську державність. Багато з них заплатило в нерівній боротьбі найвищу ціну - своє життя. Хай ця книжка буде тривалим пам'ятником їхньої ідеї для майбутніх поколінь."

В передмові В.Кубійович розповідає про автора цих спогадів. Вольф-Дітріх Гайке (1913 - 1994) походив із Пруссії. В дивізії він був в приязних відносинах з українцями. Він брав участь в багатьох важливих заходах, оскільки був на посаді начальника штабу дивізії. Твір про дивізії він написав ще в 1947 році в англійському таборі для інтернованих. Перша назва - "Вони хотіли волі". Через деякий час Роман Колесник переклав з німецької, а Володимир Кубійович зробив редагування, узгодили все з автором. Так і вийшла книга.

Починається твір, зрозуміло з формування дивізії. Ініціатором створення дивізії був губернатор дистрикту "Галичина" Отто Вехтер. Він був за спільну боротьбу проти комунізму. Але автор зазначає, що тоді серед німецького керівництва був рішучий опір створенню українських формувань. Зрештою, після довгих очікувань було дано дозвіл на створення однієї дивізії. Але Гіммлер разом з тим заборонив використовувати в назві слово "Україна". Дозволялась лише назва "Галичина".

Ініціативу Вехтера підтримав Український Центральний Комітет, який очолював Кубійович. Останній написав відразу до народу, де закликав до боротьби. На чолі дивізії став генерал Фріц Фрайтаґ. Гайке називав останнього занадто честолюбним, а разом з тим - пильним і послідовним.

А червні 1943 року до "Галичини" згодились 80 тисяч добровольців, з яких 50 тисяч були прийняті, а з них лише 13 тисяч пройшли відбір. Більшість добровольців були з Галичини. 90% з них були віком від 18 до 30 років. От такі були наслідки приходу "червоних визволителів" в 1939 році, що скільки добровольців було при тому, що німці тоді теж гуманізмом не вирізнялися.

А ось що автор писав про українців:

Про масу українського вояцтва можна подати такий психологічний образ: українець сприймає все ідеалістично. Таке ідеалістичне ставлення обмежується головне до його практичного життя. Він бачить не так реалістичну об'єктивну дійсність, яка перед ним стоїть, але бачить у своїй фантазії уявну, яку він волів би мати. Він часто на такій уявній дійсності базує свої постанови і дії. Чисто індивідуалістичний характер українця - у протилежність до росіянина - спрямовує його орієнтацію на Захід. Індивідуалізм яскраво видно в його ставленні до суспільного ладу. Він відкидає спільне життя, яке вимагає суворої дисципліни та беззастережного послуху. Тим можна пояснити, чому українці негативно ставилися до творення свого сильного війська та закріплення глибоких військових традицій. В українців почуття панує над розумом. Не розум, але почування, впливаючи з глибини душі, характеризують лейтмотив його буття. Ця характеристична риса притаманна майже всім слов'янам. З-поміж слов'ян українець здібний піднятися на найвищий верх захоплення, щоб знову, після перших невдач, попасти в саму скрайню апатію і зневіру. Він здібний на глибшу любов, але так само на безмежну, тільки почуттям керовану, ненависть.

Дуже цікаво автор пише. Тому й весь абзац я тут розмістив. Скажімо так, погляд зі сторони. А ось ще його думки:

Одночасно основні духовні й матеріальні елементи життя всієї нації тісно пов'язані з землею - матір'ю-землею. Вона є фундаментом, на якому українець будує свій світогляд. Характер українця урівноважений і привітний. Він розсудливий і скромний. На себе дивиться з деякою дозою гумору й іронії. Такими рисами характеру українець часто намагається оминути життєві труднощі.

Такі от міркування мав Вольф-Дітріх Гайке про українців.

Далі детально йде опис підготовки і комплектування дивізії. Не будемо вдаватися в деталі - хто захоче, зможе почитати.Згадується те, що УПА була проти дивізії і поширювала пропаганду проти неї. До відкритого зіткнення справа не дійшла. Розповідається про підтримку церкви і митрополита Шептицького.

Битва під Бродами

Після підготовки дивізія була відправлена на фронт. Далі описується битва під Бродами,  де німецькі сили потрапили в котел. Сили були нерівні. Починається прорив з оточення, під час якого були великі втрати. Рештки дивізії відступають на Закарпаття. Автор оцінює втрати її близько 7 тисяч з 11. В німецьких частинах, які виходили з котла, втрати у відсотках особового складу були приблизно такі ж. Що до того, як воювали українці, пишеться наступне: "У минулих боях Дивізія виконала те, чого можна було від неї очікувати. Не її вина в тому, що вона попала в оточення і мусіла боротися з переважними з кожного погляду силами ворога." І ще: "Розглядаючи брідську битву, треба ствердити, що Дивізія не підвела, а навпаки, з найбільшою вірністю виконала свої обов'язки у боях з ворогом."

Вихід з оточення

15 вересня 1944 року почалося відновлення дивізії. Згідно з планами, це мало відбутися до кінця року. Але на початку жовтня їх перекинути до Словаччини, де було в той час повстання. Завданням стала охорона міста Жіліни і навколишнього району. Під боїв було захоплено чимало трофеїв, які дозволили завершити комплектування і озброєння дивізії. Ставлення до цивільного населення, за даними автора, було добрим. Також слід згадати, що Дивізія допомагала українським біженцям в Словаччині. За допомогою їх транспорту провели евакуацію.

21 січня 1945 року прийшов наказ на переміщення до Штирії. Це область на півдні Австрії. Після маршу вони розташувалися на південь від міста Ґрац. Наступні місяці були сутички з партизанами.

Переміщення дивізії до Штирії

1 квітня 1945 року дивізія взяла участь в боях в районі Фельдбах-Ґляйхенберґ, де її вдалося закрити прорив. Далі йшли оборонні бої. В цей же час відбувалися зміни в Берліні. Ще 12 березня міністр Розенберґ затвердив створення Українського Комітету, як єдиного представника українського народу. Головою УНК став генерал Павло Шандрук (воював ще в армії УНР), який також очолив Українську Національну Армію. До УНА мали ввійти всі українські частини Вермахту. Дивізія "Галичина" стала 1-ю дивізією УНА. 18 квітня Шандрук прибув до штабу Дивізії.

Втім війна вже добігала кінця. І в дивізії обдумували, як бути далі. Планувалося відступати на захід. В той час сили західних союзників вступили до Австрії. 5-6 травня делегат від дивізії сотник Макарушка зустрівся з британцями. Він попросив призначити район Фелькемаркту як збірний пункт для Дивізії. Англійці погодились. 8 травня почався відступ. Через два дні вони прибули до призначених пунктів.

Шлях відступу до контрольованої британцями зони.

Із місця збору поблизу населеного пункту Шпітталь українців перевели до Ріміні в Італії. На цьому бойовий шлях дивізії завершився.

Така от цікава книга мені попалась. Можу сказати, що автор гарно постарався в написанні твору. В книзі повно ілюстрацій та карт, які показують нам багато що. Кому цікава ця тема, варто почитати. 

Враження від прочитання повісті "За волю і державу"

Нещодавно я прочитав книгу Семена Левченка, яка називається "За волю і державу. Повість із визвольних змагань". Автор був майором Української Армії в ті часи. Твір написаний на честь 50-ї річниці визвольних змагань. 

Книга дуже цікаво написана. Починається все з кінця 1918 року, коли починався наступ більшовиків на наші землі. Невеликі наші сили охороняються від загарбників. Із перших сторінок показується невтішна картинка тодішнього становища. А саме: коли українські солдати проходять крізь одне з сіл, більшість байдуже або навіть презирливо до них ставляться. Один навіть говорить: "Як би ти вдома сидів, та й не вештавсь, то й війни ніякої не було б!" Нічого не нагадує? А далі селяни починають перерахувати більшовицьку пропаганду про те, як їм "хочуть повернути поміщиків і буржуїв". 

Далі ще один перл від місцевого населення: "нам совєти усю землю віддадуть!" - ну так, а потім все відберуть, що будете їсти один одного. Така тоді була недалекоглядність в народу. Їм держава не важлива - лише солодкий обіцянок про "земний рай", в чому більшовики не мали рівних.

Невдовзі те село було пограбоване червоними "визволителями". І хоча українські війська змогли покарати їх за те, змін на краще годі було чекати.

Події переміщаються до Києва, куди попадають головні герої. І там становище не краще. Ось цитата:

"- Ну а там, у Києві ... усе тільки політикують! Воюють за посади! Кожен міністром хоче небезпремінно бути! ... Гей, як би на мене - порозганяв би я усю цю партійну братію шомполами!!! Тут армію треба творити! Мобілізувати весь народ до боротьби!"

Також згадують про отаманів, які ослаблювали державу. Та й про тодішніх правителів-соціалістів, які так і не полишили комплекс "мишебратства" згадується. Вже йшла війна, а ті напів-комуняки намагалися вести переговори з Москвою. Так воно і було тоді. Пригадуємо Володимира Винниченка та інших.

Ось цитата по темі вищезгаданого:

"Наближення фронту до самого Києва, здається, нікого не турбували! Усі покладали надії на трудовий конгрес так, ніби він мав стати якоюсь перепоною для наступаючої московської навали! Чи це наївна віра українських соціалістів у договорення з "братами", чи колишня довга з ними співпраця для революції? Газети містили цілі сторінки промов Винниченка, Грушевського та інших партійних "богів", але нічого не писали про фронт, про боротьбу, про організацію мілітарної сили!"

А що було далі - знають всі. Директорія втрачає Київ і відступає на захід. Точаться бої вздовж залізничних ліній. В одному з них двоє героїв твору - Назаренко і Фесюк залишились відрізаними від своїх. Вони вирішили йти до рідних країв. Села жоводилось обминати, бо там петлюрівських вояків не доброзичливо сприймали. Невдовзі вони вирішили вдавати полонених, що поверталися з Німеччини.

По дорозі вони зустрічають наслідки приходу червоних "визволителів". Одним словом, напросився сам народ на таку біду. Невдовзі вони проходять через території, які контролював отаман Зелений. Я про цього діяча міг би багато чого розказати, оскільки він з наших країв. Але обмежусь тим, що він керував антибільшовицьким повстанням на правобережній Київщині. Центром повстання було Трипілля. Завдяки зеленівцям Назаренко і Фесюк попадають на інший берег Дніпра. 

Після того кожен з них потрапив до свого села. Петра Назаренка чекала спалена хата, а батьки були вбиті під час рахунку села. Через деякий час збирається повстанський загін який починає боротьбу. Із сіл виганяють "червоних" грабіжників, Назаренко стає отаманом. Невдовзі, завдяки хитрому плану повстанці добувають місто. Але ось що чекало на отамана:

"Напевно побували себе повстанці в місті! Отаман це відчував і бачив на кожнім кроці. Місто, зросійщене за сторіччя московського панування, скоріше також прийняло й большевизм, як чергову московську владу... Якби не оті катування "че-кою" невинних, підозрілих у чомусь людей, воно б давно вже заспокоїлось на цьому етапі."

Яка повчальна історія, хіба не так? А коли отаман на мітингу закликав до боротьби - до його приєднались лише 20 добровольців. І це з кіоткатисячного міста. Тому, підірвавши міст, повстанці відступають звідти. 

А невдовзі в напрямку Києва просуватися денікінці. Селам пощастило, оскільки вони знаходились подалі від залізниць. Для селян настало певне затишшя. Білі практично не втручатися в їх життя. Тому про Петра Назаренка потроху починають забувати. Тепер не потрібний їм був отаман. А із фронтів доходила різні вістки. І про те, що війська Директорії одночасно з білими увійшли до Києва, і те, що Денікін ще не завершивши війну з більшовиками кинув частину сил проти України, чим зробив "червоним" велику послугу. 

Восени більшовики повернулися в ті краї. Хату Назаренка спалюють, тільки дивом йому вдалося врятуватися. Знову збираються повстанці і починається боротьба. На жаль, сили були нерівні - більшість повстанців загинула, в тому числі отаман і його соратники.

Останній розділ присвячений подіям Першого Зимового походу. Згадується багато реальних учасників тих подій, зокрема полковник Петро Дяченко. Українська армія робить рейд тилами більшовиків і об'єднуються із силами генерала Удовиченка. На цьому повість завершується.

Такі от мої враження від твору. Багато аналогій із сучасністю там є. Хоча й було все те століття тому. Хочеться вірити, що розв'язка буде не така, як тоді...

Хто не читав - раджу почитати.