Нещодавно я прочитав книгу Семена Левченка, яка називається "За волю і державу. Повість із визвольних змагань". Автор був майором Української Армії в ті часи. Твір написаний на честь 50-ї річниці визвольних змагань.
Книга дуже цікаво написана. Починається все з кінця 1918 року, коли починався наступ більшовиків на наші землі. Невеликі наші сили охороняються від загарбників. Із перших сторінок показується невтішна картинка тодішнього становища. А саме: коли українські солдати проходять крізь одне з сіл, більшість байдуже або навіть презирливо до них ставляться. Один навіть говорить: "Як би ти вдома сидів, та й не вештавсь, то й війни ніякої не було б!" Нічого не нагадує? А далі селяни починають перерахувати більшовицьку пропаганду про те, як їм "хочуть повернути поміщиків і буржуїв".
Далі ще один перл від місцевого населення: "нам совєти усю землю віддадуть!" - ну так, а потім все відберуть, що будете їсти один одного. Така тоді була недалекоглядність в народу. Їм держава не важлива - лише солодкий обіцянок про "земний рай", в чому більшовики не мали рівних.
Невдовзі те село було пограбоване червоними "визволителями". І хоча українські війська змогли покарати їх за те, змін на краще годі було чекати.
Події переміщаються до Києва, куди попадають головні герої. І там становище не краще. Ось цитата:
"- Ну а там, у Києві ... усе тільки політикують! Воюють за посади! Кожен міністром хоче небезпремінно бути! ... Гей, як би на мене - порозганяв би я усю цю партійну братію шомполами!!! Тут армію треба творити! Мобілізувати весь народ до боротьби!"
Також згадують про отаманів, які ослаблювали державу. Та й про тодішніх правителів-соціалістів, які так і не полишили комплекс "мишебратства" згадується. Вже йшла війна, а ті напів-комуняки намагалися вести переговори з Москвою. Так воно і було тоді. Пригадуємо Володимира Винниченка та інших.
Ось цитата по темі вищезгаданого:
"Наближення фронту до самого Києва, здається, нікого не турбували! Усі покладали надії на трудовий конгрес так, ніби він мав стати якоюсь перепоною для наступаючої московської навали! Чи це наївна віра українських соціалістів у договорення з "братами", чи колишня довга з ними співпраця для революції? Газети містили цілі сторінки промов Винниченка, Грушевського та інших партійних "богів", але нічого не писали про фронт, про боротьбу, про організацію мілітарної сили!"
А що було далі - знають всі. Директорія втрачає Київ і відступає на захід. Точаться бої вздовж залізничних ліній. В одному з них двоє героїв твору - Назаренко і Фесюк залишились відрізаними від своїх. Вони вирішили йти до рідних країв. Села жоводилось обминати, бо там петлюрівських вояків не доброзичливо сприймали. Невдовзі вони вирішили вдавати полонених, що поверталися з Німеччини.
По дорозі вони зустрічають наслідки приходу червоних "визволителів". Одним словом, напросився сам народ на таку біду. Невдовзі вони проходять через території, які контролював отаман Зелений. Я про цього діяча міг би багато чого розказати, оскільки він з наших країв. Але обмежусь тим, що він керував антибільшовицьким повстанням на правобережній Київщині. Центром повстання було Трипілля. Завдяки зеленівцям Назаренко і Фесюк попадають на інший берег Дніпра.
Після того кожен з них потрапив до свого села. Петра Назаренка чекала спалена хата, а батьки були вбиті під час рахунку села. Через деякий час збирається повстанський загін який починає боротьбу. Із сіл виганяють "червоних" грабіжників, Назаренко стає отаманом. Невдовзі, завдяки хитрому плану повстанці добувають місто. Але ось що чекало на отамана:
"Напевно побували себе повстанці в місті! Отаман це відчував і бачив на кожнім кроці. Місто, зросійщене за сторіччя московського панування, скоріше також прийняло й большевизм, як чергову московську владу... Якби не оті катування "че-кою" невинних, підозрілих у чомусь людей, воно б давно вже заспокоїлось на цьому етапі."
Яка повчальна історія, хіба не так? А коли отаман на мітингу закликав до боротьби - до його приєднались лише 20 добровольців. І це з кіоткатисячного міста. Тому, підірвавши міст, повстанці відступають звідти.
А невдовзі в напрямку Києва просуватися денікінці. Селам пощастило, оскільки вони знаходились подалі від залізниць. Для селян настало певне затишшя. Білі практично не втручатися в їх життя. Тому про Петра Назаренка потроху починають забувати. Тепер не потрібний їм був отаман. А із фронтів доходила різні вістки. І про те, що війська Директорії одночасно з білими увійшли до Києва, і те, що Денікін ще не завершивши війну з більшовиками кинув частину сил проти України, чим зробив "червоним" велику послугу.
Восени більшовики повернулися в ті краї. Хату Назаренка спалюють, тільки дивом йому вдалося врятуватися. Знову збираються повстанці і починається боротьба. На жаль, сили були нерівні - більшість повстанців загинула, в тому числі отаман і його соратники.
Останній розділ присвячений подіям Першого Зимового походу. Згадується багато реальних учасників тих подій, зокрема полковник Петро Дяченко. Українська армія робить рейд тилами більшовиків і об'єднуються із силами генерала Удовиченка. На цьому повість завершується.
Такі от мої враження від твору. Багато аналогій із сучасністю там є. Хоча й було все те століття тому. Хочеться вірити, що розв'язка буде не така, як тоді...
Хто не читав - раджу почитати.
Немає коментарів:
Дописати коментар