Дивізія "Галичина" у спогадах німецького офіцера

Нещодавно мною була знайдена цікава книга з назвою "Українська дивізія Галичина". Видана вона була ще в 1970 році. Автор: Вольф-Дітріх Гайке - німецький майор, який служив в дивізії. Перед мову до твору склав Володимир Кубійович.

Вольф-Дітріх Гайке

На початку книги є таке послання: 

"Головна Управа Братства колишніх Вояків 1-ї Української Дивізії Української Національної Армії присвячує цю книжку всім воякам Дивізії, які на заклик українського проводу пішли в її лави, щоб боротися за українську державність. Багато з них заплатило в нерівній боротьбі найвищу ціну - своє життя. Хай ця книжка буде тривалим пам'ятником їхньої ідеї для майбутніх поколінь."

В передмові В.Кубійович розповідає про автора цих спогадів. Вольф-Дітріх Гайке (1913 - 1994) походив із Пруссії. В дивізії він був в приязних відносинах з українцями. Він брав участь в багатьох важливих заходах, оскільки був на посаді начальника штабу дивізії. Твір про дивізії він написав ще в 1947 році в англійському таборі для інтернованих. Перша назва - "Вони хотіли волі". Через деякий час Роман Колесник переклав з німецької, а Володимир Кубійович зробив редагування, узгодили все з автором. Так і вийшла книга.

Починається твір, зрозуміло з формування дивізії. Ініціатором створення дивізії був губернатор дистрикту "Галичина" Отто Вехтер. Він був за спільну боротьбу проти комунізму. Але автор зазначає, що тоді серед німецького керівництва був рішучий опір створенню українських формувань. Зрештою, після довгих очікувань було дано дозвіл на створення однієї дивізії. Але Гіммлер разом з тим заборонив використовувати в назві слово "Україна". Дозволялась лише назва "Галичина".

Ініціативу Вехтера підтримав Український Центральний Комітет, який очолював Кубійович. Останній написав відразу до народу, де закликав до боротьби. На чолі дивізії став генерал Фріц Фрайтаґ. Гайке називав останнього занадто честолюбним, а разом з тим - пильним і послідовним.

А червні 1943 року до "Галичини" згодились 80 тисяч добровольців, з яких 50 тисяч були прийняті, а з них лише 13 тисяч пройшли відбір. Більшість добровольців були з Галичини. 90% з них були віком від 18 до 30 років. От такі були наслідки приходу "червоних визволителів" в 1939 році, що скільки добровольців було при тому, що німці тоді теж гуманізмом не вирізнялися.

А ось що автор писав про українців:

Про масу українського вояцтва можна подати такий психологічний образ: українець сприймає все ідеалістично. Таке ідеалістичне ставлення обмежується головне до його практичного життя. Він бачить не так реалістичну об'єктивну дійсність, яка перед ним стоїть, але бачить у своїй фантазії уявну, яку він волів би мати. Він часто на такій уявній дійсності базує свої постанови і дії. Чисто індивідуалістичний характер українця - у протилежність до росіянина - спрямовує його орієнтацію на Захід. Індивідуалізм яскраво видно в його ставленні до суспільного ладу. Він відкидає спільне життя, яке вимагає суворої дисципліни та беззастережного послуху. Тим можна пояснити, чому українці негативно ставилися до творення свого сильного війська та закріплення глибоких військових традицій. В українців почуття панує над розумом. Не розум, але почування, впливаючи з глибини душі, характеризують лейтмотив його буття. Ця характеристична риса притаманна майже всім слов'янам. З-поміж слов'ян українець здібний піднятися на найвищий верх захоплення, щоб знову, після перших невдач, попасти в саму скрайню апатію і зневіру. Він здібний на глибшу любов, але так само на безмежну, тільки почуттям керовану, ненависть.

Дуже цікаво автор пише. Тому й весь абзац я тут розмістив. Скажімо так, погляд зі сторони. А ось ще його думки:

Одночасно основні духовні й матеріальні елементи життя всієї нації тісно пов'язані з землею - матір'ю-землею. Вона є фундаментом, на якому українець будує свій світогляд. Характер українця урівноважений і привітний. Він розсудливий і скромний. На себе дивиться з деякою дозою гумору й іронії. Такими рисами характеру українець часто намагається оминути життєві труднощі.

Такі от міркування мав Вольф-Дітріх Гайке про українців.

Далі детально йде опис підготовки і комплектування дивізії. Не будемо вдаватися в деталі - хто захоче, зможе почитати.Згадується те, що УПА була проти дивізії і поширювала пропаганду проти неї. До відкритого зіткнення справа не дійшла. Розповідається про підтримку церкви і митрополита Шептицького.

Битва під Бродами

Після підготовки дивізія була відправлена на фронт. Далі описується битва під Бродами,  де німецькі сили потрапили в котел. Сили були нерівні. Починається прорив з оточення, під час якого були великі втрати. Рештки дивізії відступають на Закарпаття. Автор оцінює втрати її близько 7 тисяч з 11. В німецьких частинах, які виходили з котла, втрати у відсотках особового складу були приблизно такі ж. Що до того, як воювали українці, пишеться наступне: "У минулих боях Дивізія виконала те, чого можна було від неї очікувати. Не її вина в тому, що вона попала в оточення і мусіла боротися з переважними з кожного погляду силами ворога." І ще: "Розглядаючи брідську битву, треба ствердити, що Дивізія не підвела, а навпаки, з найбільшою вірністю виконала свої обов'язки у боях з ворогом."

Вихід з оточення

15 вересня 1944 року почалося відновлення дивізії. Згідно з планами, це мало відбутися до кінця року. Але на початку жовтня їх перекинути до Словаччини, де було в той час повстання. Завданням стала охорона міста Жіліни і навколишнього району. Під боїв було захоплено чимало трофеїв, які дозволили завершити комплектування і озброєння дивізії. Ставлення до цивільного населення, за даними автора, було добрим. Також слід згадати, що Дивізія допомагала українським біженцям в Словаччині. За допомогою їх транспорту провели евакуацію.

21 січня 1945 року прийшов наказ на переміщення до Штирії. Це область на півдні Австрії. Після маршу вони розташувалися на південь від міста Ґрац. Наступні місяці були сутички з партизанами.

Переміщення дивізії до Штирії

1 квітня 1945 року дивізія взяла участь в боях в районі Фельдбах-Ґляйхенберґ, де її вдалося закрити прорив. Далі йшли оборонні бої. В цей же час відбувалися зміни в Берліні. Ще 12 березня міністр Розенберґ затвердив створення Українського Комітету, як єдиного представника українського народу. Головою УНК став генерал Павло Шандрук (воював ще в армії УНР), який також очолив Українську Національну Армію. До УНА мали ввійти всі українські частини Вермахту. Дивізія "Галичина" стала 1-ю дивізією УНА. 18 квітня Шандрук прибув до штабу Дивізії.

Втім війна вже добігала кінця. І в дивізії обдумували, як бути далі. Планувалося відступати на захід. В той час сили західних союзників вступили до Австрії. 5-6 травня делегат від дивізії сотник Макарушка зустрівся з британцями. Він попросив призначити район Фелькемаркту як збірний пункт для Дивізії. Англійці погодились. 8 травня почався відступ. Через два дні вони прибули до призначених пунктів.

Шлях відступу до контрольованої британцями зони.

Із місця збору поблизу населеного пункту Шпітталь українців перевели до Ріміні в Італії. На цьому бойовий шлях дивізії завершився.

Така от цікава книга мені попалась. Можу сказати, що автор гарно постарався в написанні твору. В книзі повно ілюстрацій та карт, які показують нам багато що. Кому цікава ця тема, варто почитати.