Політика австрійського уряду на Західноукраїнських землях в кінці XVIII - середині XІX століття

З кінця XVIII ст. Галичина, Північна Буковина й Закарпаття, на території яких проживало понад 2 млн українців, потрапили до складу Австрійської держави Габсбургів. Головну роль в економіці цих земель відігравало сільське господарство, певний розвиток мали промисли, діяла невелика кількість мануфактур. Селянам належало менше ніж половина всіх земельних угідь. Господарське життя мало екстенсивний характер, переважала відстала трипільна система в землеробстві. Невеликі ділянки, гористий рельєф ускладнювали обробіток землі, зумовлювали невисоку їх продуктивність. За право користування цими убогими наділами селяни відробляли по 5-6 днів панщини на тиждень, відбували багато інших повинностей, ще й платили натуральний оброк. До того ж володарі панських маєтків постійно урізали й так незначні селянські наділи. Відтак злиденне галицьке селянство споживало вдвічі менше продовольства від норм західноєвропейського селянина. Галицькі міста були відрізані від традиційних ринків в Україні, українство в них ледь животіло. Провадилась політика онімечення населення, українцям було заборонено обіймати посади в органах державного управління. Постійні війни, іноземна окупація, занепад зовнішньої торгівлі, соціальний і національний гніт довели край до повного економічного занепаду, зубожіння людей. 

Західноукраїнські землі було поділено на округи на чолі з австрійськими чиновниками - старостами. Очолював управління губернатор, який перебував у Львові. У містах створювались магістрати на чолі з бургомістрами і радниками, яких призначав австрійський уряд. Галичина разом з частиною польських земель, що дісталися Австрії після поділів Польщі, була виділена в окремий коронний край — "Королівство Галіції і Лодомерії" з центром у Львові. Східний кордон нового австрійського краю проліг по річці Збруч, яка понад півтора століття була рубежем розчленування українського народу двома імперіями. Буковина з центром у Чернівцях на правах окремого Округу входила до складу Галичини, а з 1849-го по 1918 pp. мала статус окремого коронного краю. Закарпаття, на території якого компактно проживала більшість українців Угорщини, входило до складу Пожонського намісництва, ділилось на 4 комітати. Отже, в межах Австрійської імперії Західноукраїнські землі були розмежованими й не становили єдиного адміністративного цілого. 

Напруження в соціальних і міжнародних відносинах зумовило Габсбургів провести часткові реформи. Марія-Терезія та Йосиф II під час свого спільного правління (1765-1780) та самодержавної влади останнього (1780-1790) намагалися змінити аграрне законодавство. 1782 р. було скасовано особисту залежність селянина від землевласника, а 1786 р. — частково обмежено панщину. Певні зміни було внесено в духовне життя. Зокрема 1781 р. було скасовано обмеження й дискримінацію некатолицьких конфесій. Шкільну освіту було переведено на державне утримання. Згідно зі шкільною реформою 1774 р. у містечках і великих селах було створено початкові ("тривіальні") школи, в окружних центрах — "головні", в центрах провінцій — "нормальні", в яких велася підготовка вчителів. Колишні монастирські середні школи було перетворено на гімназії. Робота освітніх закладів велась на основі державних навчальних програм та обов'язкових підручників. Це сприяло розвиткові національно-культурного життя в краї. 

Але ці реформи наштовхнулися на опір консервативних сил, бюрократичних структур державного управління й пізніше частина з них, насамперед у сфері аграрних відносин, була скасована Йосифом II та його наступниками. Проте й за цих умов населення земель не втрачало своєї історичної, етнічної та культурної самобутності. Значної уваги культурно-освітнім і національним питанням надавало українське духівництво, представники якого на чолі з каноніком І. Могильницьким заснували 1813 р. "Клерикальне товариство" з метою перекладу, видання й розповсюдження серед віруючих релігійної літератури українською мовою. Активна діяльність цього товариства була спрямована проти експансії римо-католицької церкви, мала позитивні наслідки, незважаючи на запеклий опір польського духівництва. 

Велику роль у розвитку освіти на Західноукраїнських землях відігравав Львівський університет. При ньому діяв Руський інститут з 3-м україномовним курсом навчання. Праці науковців й лекції сприяли формуванню й піднесенню національної свідомості серед студентської молоді. У 30рр. ХХ ст. у Львівській семінарії студенти М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький створили гурток демократичної української молоді, що дістав назву "Руська трійця". Своєю просвітницькою діяльністю гуртківці сприяли пробудженню національної свідомості народу, розвиткові й поширенню української мови. Вони писали статті з історії, збирали українські народні пісні та думи, друкували їх. Коли цензура заборонила видання збірки творів під назвою "Зоря", "Руська трійця" уклала другу книжку-альманах — "Русалка Дністровая", що вийшла 1837 р. в Угорщині. Це був Серйозний виклик поневоленого українського народу колоніальній політиці Австрійської імперії "Русалка Дністровая" посіяла зерна, що дали буйні сходи в період українського національного відродження. 

Революційно-визвольний рух 1848 p., що охопив країни Західної і Центральної Європи і розгорнувся в Західноукраїнських землях, примусив австрійського імператора Фердинанда І декларувати демократичні свободи. Ця "весна народів" прийшла в Східну Галичину, Буковину та Закарпаття, де 17 квітня 1848 р. було скасовано феодальну залежність селян і панщину. Демократизація суспільного життя сприяла пожвавленню польського визвольного руху, для керівництва яким було створено у квітні 1848 р. Польську раду народову; розпочалося формування національної гвардії. Поляки домагалися перетворення Галичини на свою автономну провінцію, нехтуючи прагненням українців, що становили більшість населення краю. На противагу екстремістському польському рухові 2 травня 1848 р. у Львові було засновано Головну руську раду як координаційний орган українського відродження. До неї увійшли священики, інтелігенція та студенти, а очолив її єпископ Г. Яхимович. Головна руська рада відкривала філії, організовувала відділи та комісії, що опікувалися освітою, займалися селянським питанням, а також видавала (з травня 1848 р.) першу в Галичині українську газету "Зоря галицька". В містах формувалися підрозділи Української національної гвардії. Невдовзі монархія кинула їх на придушення повстанців в Угорщині. У жовтні 1848 р. Головна руська рада скликала у Львові з'їзд українських діячів науки та культури, Собор руських учених, який ухвалив заснувати в західноукраїнських землях господарське й історичне товариство, народні читальні, хорові та музичні колективи, видавати популярні підручники з історії України, налагодити охорону пам'яток історії та культури. Рада відкрила Народний дім у Львові з бібліотекою, музеєм, клубом і книгарнею. При Львівському університеті почала діяти кафедра української мови та літератури. Створювалися україномовні народні школи й гімназії. 

Значним надбанням визвольної боротьби стала участь українського населення у виборах до австрійського парламенту в червні 1848 p.,  — українці тоді здобули 39 депутатських місць. Вони рішуче виступали за остаточну ліквідацію кріпацтва, а також соціальних політичних утисків українства з боку влади, захищали його право на освіту, свою державну мову й урядові посади.

Долю Галичини поділяла й Буковина — ще одна частина української землі. Тут керівником антикріпосницького руху був Лук'ян Кобилиця, якого селяни обрали до австрійського парламенту. Восени 1848 р. він розгорнув кампанію протесту проти відокремлення Буковини від Галичини, якого домагалися поміщики, й очолив народний виступ за повне проведення аграрної реформи. Селяни округів організували збройні загони; громади самочинно захоплювали поміщицькі землі, ліси й пасовиська, відмовлялися виконувати повинності. На початку 1849 року австрійський уряд на вимогу румунських феодалів відокремив таки Буковину від Галичини. У травні 1849 р. російські війська на прохання австрійського імпеатора придушили угорську революцію. А 1850-го був заарештований ватажок селянського повстання в Буковині Л. Кобилиця. Влітку 1851 р. розпустили Головну руську раду. Революційні події 1848-1849 pp., хоча й зазнали невдачі, але все таки дали поштовх зростанню національної свідомості українського народу, зміцнили його прагнення до свободи й об'єднання українських земель.

Памфіл Юркевич - життєвий шлях і погляди

Вступ

   Серед представників російської науки і культури - багато українських прізвищ. Через колізії історичного розвитку, часом драматичні для нашого народу, українським вченим доводилося працювати на теренах чужих держав, і тому їхній талант не був належним чином поцінований у власній вітчизні. 

   Памфіл Данилович Юркевич - видатний український філософ, педагог, професор Київської духовної академії, професор філософії Московського університету - тридцять п'ять років (із 48 відпущених йому долею) жив і творив в Україні. Філософія та педагогіка цього мислителя укорінені в національному ґрунті. Він стояв біля підвалин оригінальної російської філософії. Його праці вводили російського читача до тогочасної проблематики європейської філософської думки. Велика заслуга вченого й у формуванні російської філософської лексики. Памфіл Юркевич - глибокий християнський антрополог, людина, яка упродовж життя прагнула здійснення ідеї, закладеної в основу свого етичного вчення - ідеї "миру з ближнім як умови християнського співжиття". На жаль, світ поставився до нього не по-християнськи, і в житті його миру було мало... 

Розділ 1. Життєвий шлях П.Юркевича.

   

  Народився Памфіл Данилович Юркевич у с. Ліпляве Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Канівський район Черкаської області) 16(28) лютого 1826р. у багатодітній сім'ї священика. Древо родини Юркевичів сягає глибоких етнічних коренів в українському козацтві. Дід і батько Памфіла були священнослужителями православних парафій у самому серці України - колишній Гетьманщині. Хлопчик зростав і виховувався в атмосфері обрядово-релігійних традицій рідної домівки, українського козацького села[1]. 

   Після закінчення Переяславського духовного училища (1841) та Полтавської духовної семінарії (1847) пішов тим шляхом, до якого був майже приречений своїм походженням: вступив до Київської духовної академії (1847). Навчався у П.Авсенєва, С.Гогоцького, Д.Поспєхова. По завершенні академічного курсу (1851) його залишили на викладацькій роботі. І він зробив вельми стрімку наукову кар'єру. 1852 р. П.Юркевич - магістр богослов'я і бакалавр академії, 1853-го удостоєний почесної нагороди Священного Синоду "За відмінну наполегливість і надто корисну працю", упродовж 1854-1857 рр. обіймав посаду заступника декана академії, яку залюбки облишив, очоливши 1857 р. кафедру філософії й водночас німецької мови. [2]

   

   У стінах академії Памфілу Даниловичу судилося провести чотирнадцять років, які стали, поза всяким сумнівом, найбільш плідними в його житті. Київським періодом датуються основні філософські праці ученого: "Ідея", "Серце і його значення у духовному житті людини згідно з ученням Слова Божого", "З науки про людський дух", "Матеріалізм та завдання філософії", "Мир з ближнім як умова християнського співжиття", "З приводу статей богословського змісту, вміщених у філософському лексиконі", "Докази буття Божого" (1859-1861).[3] В них П.Юркевич виявляє величезну філософську ерудицію. Він ідеально обізнаний із сучасним станом світової філософської думки й водночас - абсолютно самостійний, оригінальний філософ, чиї думки повністю відповідають світовим стандартам свого часу. 

   Все це робить зрозумілою ту зміну в біографії вченого, що сталася 1861 р. За рішенням Міністерства народної освіти П.Д.Юркевич посів місце професора кафедри філософії Московського університету. Наш земляк виявився єдиним фахівцем у Росії, здатним після десятилітньої заборони філософії у світських освітніх закладах очолити цю кафедру (без закордонного стажування).[4]

   Викладав П.Д.Юркевич історію філософії, логіку, психологію, а з 1864 р. - педагогіку. За його пропозицією Рада Московського університету зробила цю дисципліну обов'язковою для студентів, які по закінченні навчання готувалися до педагогічної діяльності. Професор читав цей предмет студентам різних курсів майже всіх факультетів університету й, крім того, - слухачам учительської семінарії військового відомства. Педагогіці він присвятив книги: "Читання і виховання", "Загальні підстави методики" (1865), "Курс загальної педагогіки з додатками" (1869), "План і сили для початкової школи" (1870), "Ідеї та факти з історії педагогіки" (1870), "Майбуття звукової методи" (1872). Великим педагогом-теоретиком назвав Памфіла Юркевича наприкінці 60-х років XIX ст. журнал "Гимназия". [5]

   Стрімка й успішна академічна кар'єра (зазначимо, що з 1869 року і до кінця життя П.Юркевич працював деканом історико-філологічного факультету), численні учні, буквально закохані у свого вчителя (з-поміж них - російський філософ В.Соловйов, історик В.Ключевський, український письменник І.Нечуй-Левицький), і водночас - багаторічне цькування у так званій "демократичній" пресі, передчасна смерть, і... майже повне забуття впродовж довгих десятиліть потому. [6]

   Памфіл Юркевич залишив по собі порівняно невелику літературну спадщину. За життя він здійснив 12 публікацій, з них лише п'ять припадає на московський період (переважно, праці з питань педагогіки). Головною причиною філософського мовчання вченого після 1861 р. була та ганебна кампанія погроз, наклепів, образ, що її розгорнули проти нього представники табору російських радикалів у відповідь на критику ним М.Чернишевського й репрезентованого останнім матеріалістичного напряму в філософії.

    Учений підтримував ті позитивні начала, на яких зростало просвітництво. Він поціновував пов'язаний з цим підвищений інтерес до природознавства і науки взагалі, але для нього неприйнятний був нігілізм стосовно філософської традиції, прагнення до ототожнення філософії з природознавством, оскільки це призводить до знищення філософії як такої. Чужим П.Д.Юркевичу є прагнення зробити буття прозорим для людського розуму, намагання всю дійсність розкласти, довести, розрахувати і наперед визначити майбутнє з математичною точністю.[7]

   У своєму розумінні вищої моральної метафізики та безпосередності моральнісного буття Юркевич залишається актуальним та життєздатним і понині. Розроблені ним ідеї відповідали високому рівню світової філософської думки, залишаючись і сьогодні гідним взірцем філософського аналізу складних проблем людського духу.

   Дослідники довго не підозрювали про існування рукописної спадщини Памфіла Юркевича, за обсягом значно більшої за видруковану. Вперше перелік рукописів П.Д.Юркевича подав бібліограф і археограф, випускник Київської духовної академії О.Лебедєв у праці "Рукописи Церковно-Археологічного музею імператорської Київської Духовної Академії" (1916 р., м. Саратов). Ця книга - результат майже десятилітньої копіткої праці - є своєрідним каталогом рукописних текстів, документів, листів та інших матеріалів, які потрапили до зазначеного музею з 1877 по 1911 р. Нині вони зберігаються в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. 

   Фонд П.Д.Юркевича досить значний - понад сто одиниць зберігання. Серед них - не надруковані статті філософа, тексти та програми лекційних курсів, прочитаних ним у Київській духовній академії та Московському університеті, численні конспекти, нотатки, виписки з книг, переклади, щоденники (німецькою та російською мовами), унікальні матеріали до біографії мислителя.[8]

   Помер видатний філософ 4(16) жовтня 1874р. на 48-му році життя.

Розділ 2. Погляди на навчання і виховання.

   У своїх філософських поглядах мислитель відтворив українські духовні традиції, кардіоцентризм, екзистенціальність, антропоцентризм української світоглядної ментальності. Це виявилось в акцентуванні уваги на унікальності духовного єства людини, визнанні особистості вищою цінністю буття, розгляді "серця" як основи духовного життя людини. 

   Змістом його антропології є "філософія серця" - оригінальна філософська система, в центрі якої знаходиться вчення про "серце" як символ внутрішнього світу, людських переживань. Філософ стверджував, що мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя. Людина пізнає навколишній світ за допомогою розуму, а пізнати красу й таємничість світу можна тільки серцем (центром усіх "пізнавальних дій").[9] За П.Д.Юркевичем, розум - вершина, а серце - коріння духовного життя. Філософ сформулював надзвичайно важливу думку про те, що знання тільки тоді засвоюються людиною, коли вони зігріті її почуттями, переживаннями, "падуть на її серце". Лише такі знання можуть стати діяльною силою духовного світу людини[10]. 

   На думку авторитетних дослідників, в останнє десятиліття своєї творчості П.Юркевич дещо відійшов від філософії й зосередився на проблемах педагогіки. З огляду на його публікації тих років це міркування видається зовсім не дивним, а з огляду на рукописи -- не відповідає істині. Останні переконливо свідчать не тільки про зміцнення філософських інтересів мислителя, а й про розширення їхнього кола, залучення до нього нових галузей, зокрема філософії права. Про зацікавленість філософа і його обізнаність у цій галузі виразно свідчить здійснений ним на сторінках "Современной летописи" ґрунтовний аналіз "Підручника карного права" В.Д.Спасовича (1864 р.). Не випадково Рада Московського університету запросила очолити щойно відкриту на юридичному факультеті кафедру історії філософії права (1867) саме професора П.Юркевича. Не залишаючи університетської кафедри філософії, він відтоді незмінно викладав цей предмет аж доки страшна хвороба не звалила його в ліжко.

   Філософ сформулював надзвичайно важливу для педагогічної науки і практики думку про те, що процес формування людської особистості тісно пов'язаний зі становленням системи ставлень до дійсності. Із "серцем" Юркевич пов'язує унікальність, неповторність розвитку кожної людської особистості. Завдяки серцю уявлення, почуття і вчинки людини набувають особистісного спрямування та індивідуального забарвлення. Не тільки людська індивідуальність, а й моральна діяльність визначається найтоншими порухами серця. "Серце" - основа діяльності душі й морального вчинку. Не може бути людина моральною без переконань і без героїзму - готовою йти назустріч усім тим силам, що стають на перешкоді її духовного розвитку. 

   Педагогічна теорія П.Юркевича є органічною частиною його плану влаштування людського суспільства на засадах Істини, Добра, Краси, Гармонії. Учений переконаний у перетворюючій силі виховання у житті суспільства. Для нього виховання є такою духовною силою, яка робить можливим як існування людства, так і його вдосконалення. Виховання та освіта народу - умова розвитку держави.[11]

   Виховання здійснюється родиною, школою, церквою, суспільством. На першому місці - родина, оскільки вона завжди була і залишається природним середовищем перебування дитини: "дитя відроджується до життя морального під впливом сімейного Духу"[12]. Думки мислителя щодо унікальності кожної людини, її саморозвитку відзначаються своєрідністю і випереджають час. Людина своїм духом, вважає педагог, справді відображує діяльність і такі форми самовиявлення родини й суспільства, як поняття, припущення, прагнення, почування тощо. Водночас феномен особистості не підлягає діям зовнішніх сил. Тому, згідно з Юркевичем, людина ніколи не може бути ні виявленням, ні органом суспільного чи родинного духу. Доля кожної людини унікальна. Слова людини, її думки, справи зароджуються не в суспільній чи родинній душевній субстанції, а тільки в її особистому, розвиненому й уособленому духовному житті, за яке людина сама і відповідає. 

   Виховний ідеал П.Д.Юркевич розв'язує з позиції гуманістично спрямованої християнської педагогіки. Мету виховання він визначає на основі врахування "трьох начал": особливостей духу вихованця; необхідності виконання ним обов'язку щодо церкви, родини, держави; його майбутнього покликання. Юркевич уточнює мету виховання: виховай людину так, щоб у зрілому віці вона знала добро, любила добро, мала сили чинити добро, - тобто людину розумну, моральну і творчу. Отже, мета виховання обґрунтована П.Юркевичем з позиції загальнолюдських християнських цінностей. Він показує шлях до розв'язання цього завдання з позицій "філософії серця". Учений робить висновок про національну зумовленість людського світосприймання, яке у свою чергу пов'язане із системою освіти й виховання. Разом із тим, існують загальнолюдські цінності, що засвоюються через виховання й освіту - народність, релігія, моральність. 

   П.Юркевич досяг найвищих для свого часу узагальнень у питаннях єдності виховання і навчання у формуванні особистості. Між розумом і волею, головою і серцем, мудрістю і любов'ю, знаннями і характером існує взаємозв'язок, але одне лише знання доброго й справедливого ще не робить саме такою людину. Тому необхідна єдність виховання і навчання: "Виховання надає вихованцеві найкращих якостей, навчання - правильних відомостей".[13] Взаємозв'язок виховання та навчання тоді досягне найбільшої ефективності, коли навчання буде залежати від виховання, від морального спрямування, від турботи про чистоту серця, про зміцнення й ушляхетнення характеру. 

   Поняття виховання духу і формування вільної людини нероздільні. В усіх своїх педагогічних творах філософ незмінно підкреслює: "Де дух, там і свобода" й називає цю тезу "керуючим правилом для вихователя". [14]

   Думка про необхідність релігійного виховання, потребу виховати у дитини глибоку віру проходить лейтмотивом через усю наукову спадщину філософа. Наповнити серце вихованця невикоріненною вірою в Добро й Бога - так визначає Юркевич одне з головних завдань виховання. 

   Душа, вважав педагог, має три основні здатності: перша - пізнання, друга - почування, третя - воля. Ці три здібності відповідають покликанню до істини, краси й добра. Юркевич називає їх Розум, Серце, Воля. Узгодженість цих сфер людської особистості Юркевич виражає формулою "знання розуму, натхнення серця й енергія волі". [15]

Висновки

   Памфілу Даниловичу Юркевичу належить заслуга привнесення у педагогічну думку нових ідей, які були сприйняті не тільки вітчизняною, а й зарубіжною педагогічною теорією та практикою. "Філософія серця" доводить, що абсолютизація розумного начала в людині, заперечення значущості її внутрішнього світу, намагання зробити його наскрізь прозорим для педагогіки неминуче ведуть до формалізму й догматизму у вихованні. П.Юркевич осмислив педагогіку як науку про виховання; усвідомив справжнє значення самовиховання у житті людини; сформулював закон розвитку вільної особистості. Цілі, зміст, методи навчання і виховання обгрунтовані вченим з загальнолюдських позицій та християнських цінностей, що існують поза часом.

   Світоглядні ідеї П.Юркевича тому й набули особливого значення у вітчизняній філософській культурі, що органічно поєднали глибинну спорідненість з православною традицією, а життя у цій традиції з глибоким переосмисленням і переживанням світового досвіду філософування.  

    

  Підірване здоров'я, втрата близьких, нескінченні переживання і виснажлива праця вкоротили життя П.Д.Юркевича на десятки років. Передчасна смерть залишила нереалізованими чимало задумів. Утім, зроблене ним для розвитку філософії на теренах як України так і Російської імперії важко переоцінити. Творчість ученого заклала те підґрунтя, на якому зусиллями його талановитого учня Володимира Соловйова відкрито найважливіші сторінки російської релігійної філософії. 

   За життя Юркевича окремими виданнями виходили тільки його педагогічні твори.. "Відкриття" Юркевича в 90-ті роки XX ст. спричинилося до конституювання "юркевичезнавства" у своєрідний напрям української гуманітаристики, представлений істориками філософії, педагогами, психологами, релігієзнавцями. 

   Неприйнятий, недостатньо поцінований сучасниками, Памфіл Юркевич стає близьким і зрозумілим нам тільки сьогодні.

Література

1. Емельянов Б. В. Христианская педагогическая антропология П. Д. Юркевича /Национальная идея: образование и воспитание. Вып.1. — Чита,1998. — С.64-75.

2. Розвиток української філософської думки в Україні. Львів,1991.

3. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Прага 1931.

4. Ярмусь С. Памфіл Данилович Юркевич та його філософська спадщина. Вінніпег, 1979.

5. П.Д.Юркевич. Философские произведения.- Г., 1990.

---

[1] Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Прага 1931.              

[2] Ярмусь С. Памфіл Данилович Юркевич та його філософська спадщина. Вінніпеґ 1979.

[3] Розвиток української фiлософської думки в Українi. Львiв,1991.- Частина 1. - С. 91

[4] Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Прага 1931.

[5] Ярмусь С. Памфіл Данилович Юркевич та його філософська спадщина. Вінніпеґ 1979.

[6] Розвиток української фiлософської думки в Українi. Львiв,1991.- Частина 1. - С. 92.

[7] Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Прага 1931.

[8] Розвиток української фiлософської думки в Українi. Львiв,1991.- Частина 1. - С. 91

[9] П.Д.Юркевич. Философские произведения.- Г., 1990.-С. 82.

[10] Емельянов Б. В. Христианская педагогическая антропология П. Д. Юркевича /Национальная идея:образование и воспитание. Вып.1. — Чита,1998. — С.64. 

[11] П.Д.Юркевич. Философские произведения.- Г., 1990.-С. 82.

[12] Емельянов Б. В. Христианская педагогическая антропология П. Д. Юркевича /Национальная идея:образование и воспитание. Вып.1. — Чита,1998. — С.68.

[13] П.Д.Юркевич. Философские произведения.- Г., 1990.-С. 84.

[14] Емельянов Б. В. Христианская педагогическая антропология П. Д. Юркевича /Национальная идея:образование и воспитание. Вып.1. — Чита,1998. — С.71.

[15] П.Д.Юркевич. Философские произведения.- Г., 1990.-С. 88.

Національно-державницький напрям в дослідженні Київської Русі

Важливим для розвитку автохтонної теорії є дослідження Я.М.Марковича (1776-1804) «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва», 1798 року, видану в Петербурзі. Це перша частина задуманої автором детальної «Історії України», але трагічна смерть 1804р. не дала здійснити цей задум. Перший розділ називається «Історичне зображення країни, яка називається нині Малою Росією з древніх часів до одинадцятого століття». В основу про історичне минуле стародавньої Русі Маркович поклав численні вітчизняні та іноземні джерела. На основі достовірних джерел, використовуючи всі засоби, вироблені тодішньою історичною критикою він доходить до висновку, що слов'яни – автохтони східної Європи, а Русь – туземного походження. Автор стверджує, що слов'яни – споконвічні жителі межиріччя Дону і Дунаю, а «руси», «роси» - автохтони нашої землі. Походження слов'ян Я. Маркович вважає автохтонним, а джерела Київської держави – національними, тобто місцевими. Дослідження Я.М.Марковича були першими штрихами у розвитку національно-державницької концепції. 

Серед сучасних східнослов'янських дослідників (після розпаду СРСР) питань генезису концепції про давньоруську народність фрагментарно торкнулися В. Баран (Давні слов'яни. (Серія „Україна крізь віки”, 1998.), Л.Залізняк (Давньоруська народність: імперський міф чи історична реальність,  1996; Залізняк Л. "Де, як і коли виникла давньоруська народність").

 Традиційно ж засновником національно-державницької концепції походження Київської Русі вважають М.С.Грушевського. У своїй відомій «Звичайній схемі руської історії й справа раціонального укладу історії Східного Слов'янства» ґрунтовно й обширно описує дану проблему. Грушевський визнав звичайну, загальноприйняту в ті часи схему «руської» історії нераціональною. Він вважав, що Київська держава, право, культура були утворенням однієї народності, українсько-руської; Володимиро-Московська - другої, великоруської. Порогом історичних часів для українського народу Грушевський вважав IVст. (від антів). Д.Наливайко зазначає, що М.Грушевський в своїй концепції Київській Русі як походження історії українського народу на початкових етапах спирався на глибинну національну традицію, від якої відійшли українські історики першої половини ХІХст. Певне повернення до неї спостерігається в українських учених другої половини ХІХ ст., зокрема у М.Драгоманова.  

За концепцією М.Грушевського, Київська держава була утворена частиною східнослов'янських племен, тих племен, із яких сформувався руський (український) народ, передовсім полянами. Цей висновок вчений підтверджує всім текстом «Повісті минулих літ». Щодо російського народу, то він, за Грушевським, почав формуватися в межиріччі Оки й Волги дещо пізніше, в процесі слов'янської колонізації цієї території, заселеної угро-фінськими племенами.  

У радянський період концепція переживала складні часи тому, що українські дослідники не мали можливість вільно висловити свою думку, національно-державницька концепція не могла бути розвинена, адже вона пропонувала автохтонність і окремішність українського народу. Серед праць радянського часу насамперед варто виділити дослідження М. Брайчевського «Походження Русі», а також нариси вчених діаспори. М.Ю.Брайчевський продовжував свої дослідження і в новітній час. У своїй праці «Конспект історії України» зазначає, що дискусія щодо питання походження Русі почалася ще у XVIIIст., коли було висунуто концепцію норманізму. Автор критикує цю теорію і зазначає, що початки Київської Русі слід шукати ще задовго до ІХ ст. і що її утворення є наслідком органічного розвитку східного слов'янства. Це був складний і тривалий процес, що розвивався в рамках загальноєвропейської традиції, його ознаки виявляються ще в першій половині І тис. н.е. (Антське царство). 

М.Брайчевський

З проголошенням незалежності України у 1991 р. почала активно розроблятися національно – державницька концепція. Основні положення даної теорії ґрунтуються на тому, що Київська держава мала своїм головним осередком території, які включали всі нинішні етнічні українські землі. Саме на цих землях витворилися й діяли державні органи влади й управління з центром у Києві. Київські князі поширювали й зміцнювали свою державу, спираючись передусім на сили подніпровського населення. Назва «Русь» відносилася насамперед до Середнього Подніпров'я, а в термін «Руська земля» вкладався швидше державний, ніж етнічний зміст. До питання походження Русі зверталися не лише вчені – історики, а й філологи. Зокрема Григорій Півторак – член-кореспондент Національної Академії наук України – видав дослідження «Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов». Г.Півторак вважає, що Київська Русь виникла як рання українська держава. Лише значно пізніше вона стала величезною й типовою середньовічною імперією від Сяну до Волги, але її державотворчим і консолідуючим етносом були південні русини, тобто праукраїнці. В умовах спільної держави, цілком природно, відбувалися помітне руйнування племінної замкнутості, зближення і консолідація різних племен і народів. Проте ступінь цієї консолідації та її наслідки і досі викликають жваві дискусії. Відомий сучасний вчений Леонід Залізняк також досліджував проблему походження Русі та українського народу. Л.Залізняк вважає українців автохтонним населенням Середньої Наддніпрянщини, і також беззаперечно творцями Києївської держави.

Концепції виникнення Київської Русі - три групи даних теорій

Проблема виникнення Київської Русі - одна з найактуальніших у вітчизняній історіографії. В цілому дослідники відтворили доволі повний і об'єктивний образ держави східних слов'ян, яка сформувалась в результаті їхньої тривалої політичної і соціально-економічної еволюції, збагаченої досвідом сусідніх народів. Насамперед потрібно почати з того, що чітких загальновизнаних меж не існує щодо питання виникнення Київської Русі та відношення української історії до неї, однак на думку більшості істориків її виникнення зводиться до 3-х основних концепцій:

1.Проросійська - має велику проросійську, антиукраїнську спрямованість. Прихильники її вважають,що велика частина російського населення складають малороси, а отже окремішнього українського народу не було. Як науково-історична концепція вона була оформлена Карамзіним. Висунута генеологічна ідея московської династії. Вчений Погодін у своїй роботі висунув гіпотезу де населення Київської Русі до монгольської навали був великоруським,а після навали територію заселили західні слов'яни, які називались потім малоросами. В середині ХІХ ст. російський історик М.Погодін проголосив мешканців княжого Києва росіянами. За М.Погодіним великороси спочатку мешкали у Подніпров'ї. Саме вони заснували княжий Київ, і державу Русь, але після погрому татарами Південної Русі 1240 р. відійшли на Верхню Волгу, де побудували Московську державу. Малороси нібито прийшли у спустошене татарами Середнє Подніпров’я з Волині та Прикарпаття лише у пізньому середньовіччі, тобто у ХIV-XV ст. Таким чином, культурно-історичний спадок Київської Русі, як і династичне право на її землі, за М.Погодіним, нібито повністю належало великоросам та їх правителям – московським Рюриковичам. 

Оприлюднення концепції М.Погодіна різко загострило дискусію за київську спадщину між українськими та російськими інтелектуалами. Протягом наступних 50-ти років у ній брали участь практично всі провідні історики, етнографи, мовознавці з обох сторін, зокрема з української це М.Максимович, М.Костомаров, В.Антонович, М.Драгоманов, М.Дашкевич, О.Потебня, А.Кримський та ін. Їхні аргументи були настільки переконливі, що на бік "южан" поступово переходять російські колеги К.Кавелін, О.Пипін, О.Пресняков та ін. На їхню думку Київська Русь не могла бути заснована росіянами, бо на час її постання в ІХ ст. великоруська гілка східних слов'ян ще взагалі не існувала. Пізніше Погодін цю концепцію підкорегував. Вже наприкінці ХІХ-ХХст вчені відчули незручність цієї концепції і виникла потреба у формуванні нових. Ключевський та Соловйов схиляються до відокремлення періоду КР як окремої для спільної Європи. 

2.Концепція давньоруської спільної колиски, яка говорить,що до монгольської навали тут існувало спільне давньоруське населення,але несприятливі зовнішні обставини поділили їх на 3 народи. До уваги внутрішні обставини не беруться. Суть концепції полягає у твердженні, що українці разом з росіянами та білорусами виникли з єдиного кореня – давньоруського народу, творінням якого була Київська Русь. Прихильниками цієї концепції є Ліхачов, Шахматов, останній показав, що розпад на племена відбувся у VIII ст.

Особливо популярною була ця концепція в радянські часи, коли активно пропагувалося "братство народів". В часи незалежності, втім, залишилися деякі прибічники цієї теорії, але їх вплив невеликий. 

3.Національно-українська концепція - вона прозвучала ще в "Повісті минулих літ", коли було дано відповідь на питання: "Звідки пішла Руська земля?" Вчений Маркевич говорив, що українці є автохтонним населенням цієї землі. Прихильниками концепції являються історик М.Костомаров, який написав працю «Дві руські народності», М.Грушевський в праці «Історія України-Руси» та «Схема руської історії» говорить,що «Русь - це земля полян». Вчені Шевчук,Тараненко у праці «Історії української державності» де говорили,що українці мають більше прав на те щоб називатися давнім і тим що перший утворив Київську державу.

Нині ця концепція стала домінуючою. І це добре. Оскільки метою попередніх двох теорій було лише одне - виправдати панування сусідньої держави на наших землях. От і вигадували, в імперську добу говорили, що "нема такого народу", в комуністичний час - про "триєдину народність". Одна нічим не краща за іншу. Чим швидше будуть відкинуті нав'язані ззовні теорії в нашій історії - тим швидше народ звільниться від закордонного впливу в світоглядно-ідеологічну сферу життя.

Українська еміграція наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття

Першу хвилю української еміграції історики називають трудовою. Адже в цей період основним мотивом виїзду людей закордон був пошук більш придатних умов для праці. Багато українських емігрантів вважало, що виїжджають на заробітки тимчасово, але життя розпорядилося інакше. Типовим українським емігрантом того часу був самотній молодик, бідний, неписьменний і некваліфікований, готовий працювати чорноробом.

Вважається, що першим на американський континент ступив Агапій Гончаренко, колишній священик, який утік від царського уряду. Він прибув до Америки в 1865 р. та оселився і Сан-Франциско. У 1860-70-х роках він навіть видавав газету "Alaska Herald", яка мала великий вплив на американське громадське життя.

За різними версіями еміграція з українських земель на своєму першому етапі спрямовувалася до кількох районів планети, де відчувалася велика потреба в дешевій робочій силі. Йдеться не про поодинокі виїзди, а саме про масовий вихід трудящих на міжнародний ринок праці у певних регіонах. Спочатку на першому місці серед привабливих для поселення країн знаходилися Бразилія й Аргентина. Із середини 90-х найбільш придатними для поселення стали вважатися США і Канада. За ними йшли Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови та інші райони або країни Тихого океану і Далекого Сходу, хоча потік української еміграції до них скоріше нагадував невеликий струмочок.

Переважну більшість українців, які виїхали за океан у ті роки, становили вихідці з Галичини, Буковини та Закарпаття - земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії.

Це пояснювалося постійним політичним утиском, якого зазнавали галичанські, буковинські та закарпатські українці, а також національним гнітом із боку австро-угорських властей. Сваволя, знущання й зневага цісарських чиновників до українських землеробів ставили місцеве населення в положення людей нижчого ґатунку, викликали професійні протести. Особливо болісно сприймалася дискримінація української мови і культури.

Окрім прямого економічного тиску, існувало чимало інших факторів, які знекровлювали український народ: надто обтяжливі податки, неспроможність сплатити борги, зростання населення й подрібнення селянських землеволодінь, низька оплати праці промислових робітників. Усе це разом узяте пожвавлювало еміграцію, підводило трудящий люд до нелегкого рішення залишити батьківщину.

Східні землі України, що входили до складу царської Росії, дали значно менше емігрантів, ніж західні. Це пояснювалося внутрішньою політикою царизму, яка була спрямована на відвернення заходів народного невдоволення та відчаю. Одним із таких заходів стала столипінська реформа, за якою селяни одержали право виходу з общини й заснування свого самостійного господарства на "відрубах". Іншим - стало заселення і освоєння півдня України, де виникла потреба в робочій силі. Але найголовнішим фактором, що відвернув масову еміграцію східних українців, було переселення до Сибіру. У 1897-1916 рр. з України до Сибіру, у Казахстан, на Далекий Схід та в Середню Азію відправлено 912,8 тис. чоловік.

Еміграція з політичних мотивів різко посилилася під час і після революції 1905-1907 рр. у Росії. Поразка революції та розгул реакції змушували активних учасників боїв на барикадах і антимонархічних виступів шукати порятунку в інших країнах.

Збідовані люди знаходили у пресі різноманітні повідомлення про гарне життя за кордоном і рвалися туди. На той час основними поширювачами відомостей про переваги еміграції були агенти пароплавних і залізничних компаній, які сподівалися на добрий прибуток від перевезення переселенців. Агенти транспортних компаній одержували по 5 доларів за кожного завербованого дорослого та по 2 долари за кожну дитину.

Українських людей приваблювала обіцянка канадського уряду надати 64 гектари землі за 10 доларів. Щоб отримати сертифікат на підтвердження власності, господарю потрібно було викорчувати, виорати і засіяти 14 гектарів упродовж трьох років. Одночасно належало збудувати хату і мешкати на своїй ділянці. В іншому разі іммігранти втрачали право на землю.

Незважаючи на такі суворі закони, емігранти осідали у степах Західної Канади, де потрібні були хлібороби і дешева робоча сила, а також лісоруби й шахтарі. Більшість із них приїжджали цілими родинами. Селилися компактно, отож мали змогу зберегти свою мову традиції, та обряди.

Основна маса не вміла читати і писати. Але вони були національно свідомими і віруючими людьми.

У зв'язку із збільшенням потоку еміграції постало питання про необхідність мати за рубежем українських вчителів у нових місцях поселення Ця проблема була доволі суттєвою, бо вчителів, які могли навчати дітей української мови, літератури та історії, бракувало і на батьківщині.

Саме перша хвиля еміграції з України породила жваві зв'язки батьківщини з тими, хто переїхав до інших країн. Туга емігрантів за рідним краєм була надто глибокою. Величезним був і потяг до інформації з України про життя рідних, близьких і всього народу. Існували тут і свої особливості, пов'язані з неписьменністю емігрантів, їх нелегким соціальним становищем на нових землях.

У розвиток зв'язків України з українцями за океаном чималий внесок зробила церква. На духовному житті української громади позначилось те, що в ній були прихильники різних релігійних течій, як православні, так і уніати. Бракувало священників.

Лише в 1902 р. митрополит Андрій Шептицький направив до Канади трьох постійних українських священнослужителів з ордену василіан. У 1910р. він сам здійснив двомісячну поїздку по Канаді від Монреаля до Ванкувера, обіцяючи прихожанам поліпшення справ богослужіння.

Емігранти прагнули зберегти свою національну своєрідність, культурні та побутові особливості. Навіть території, де вони жили отримували українські назви: Київ, Галич, Карпати, Коломия, Сірко, Хмельницький, Прут, Січ, Козак та інші.

У багатьох провінціях діяли школи, які носили імена Т.Шевченка, М.Лисенка, І.Франка. 1907 року побачила світ перша українська газета в Канаді - "Червоний прапор", 1910-го українські вчителі почали видавати часопис "Український голос", який і досі виходить у Вінніпегу. Усюди виростали православні та греко-католицькі церкви, народні доми і читальні "Просвіти". У цей час було засновано і ряд народних будинків, організацій, шкіл.

З початком добробуту української громади, почалося активне її прилучення до бізнесу і комерції, до суспільного життя. Уже у 1912 році представника української громади Теодора Стефаника обрали членом муніципальної ради Вінніпегу. А в 1913 році до провідних законодавчих органів були обрані у Манітолі - Тарас Форлей, а в Альберті - Андрій Шандро.

Багато українських діячів діаспори стали відомими людьми у культурі та освіті. Вони відкривали українські й двомовні школи, піклувалися про освіту дітей українських емігрантів. Канадський уряд пішов назустріч емігрантам: створив на їхнє прохання двомовні англо-українські школи, які діяли до 1914 року.

Підтримання зв'язків не було однобічним рухом з України до зарубіжжя. Спостерігався рух і в зворотному напрямку. Так, враховуючи злиденне становище українських шкіл у Східній Галичині, українські поселенці в Канаді розпочали збір коштів на підтримку народної освіти. Таких пожертв було зібрано 5,6 тисячі доларів у Канаді і 9,4 тисячі - у США.

Чималу активність у розвитку зв'язків виявляли читальні Товариства "Просвіта", Товариства ім. Михайла Качковського та інші.

У серпні 1914 р. вибухнула перша світова війна, що перервала процес української еміграції та її зв'язки з рідним краєм.

Таким чином, перші українські переселенці, стали основоположниками найчисельнішої української діаспори за кордоном. Вони показали, шляхи і можливості виїзду за кордон, утвердження і виживання на чужій землі. Довели, міцність національної самобутності українського народу, і стали плацдармом, на який згодом хлинули нові хвилі української діаспори.

Через брак достовірної інформації, яка стосувалася першої хвилі української еміграції, досить непросто встановити загальну цифру тих, хто залишив батьківщину у пошуках кращої долі. Проте можна вважати, що до Першої світової війни з України загалом емігрувало близько півмільйона чоловік.

Нині за океаном відзначають великий внесок перших українських поселенців у розбудову інших країн, наприклад, Канади. Вони розорали сотні тисяч гектарів цілини для вирощування ярої пшениці (більш урожайну озимину в континентальному кліматі не сіють). Емігранти привезли із собою українську пшеницю, яка була схрещена з канадською. Оскільки новий сорт дозрівав за 88 днів, то запобігав вимерзанню, отож спричинив економічний бум у Канаді наприкінці ХІХ століття.

Отже, основним суб'єктом першої міграційної хвилі було селянство Західної України: Закарпаття, Буковини, Галичини. Разом із тим міграційний потік на Захід ішов і з Лівобережної України. З кінця XIX до 20-х років наступного століття до США мігрувало 256,1 тис. осіб (у тому числі з Австро-Угорщини - 235 тис., із Росії - 5,4 тис.), до Канади - 135 тис., до Бразилії - 47,3 тис., до Аргентини - 15 тис. Виїзди були настільки масовими, що призводили до знелюднення цілих регіонів України. Так, зі Східної Галичини до початку першої світової війни емігрувало понад 302 тис. осіб, тобто майже половина її населення. Усього ж із 1877 по 1909 р. до американських країн виїхало понад 500 тис. мешканців України. 

Висвітлення етногенезу українського народу в сучасній вітчизняній історичній літературі

Серед сучасних вітчизняних дослідників етногенезу варто відзначити С. Семенюка, В. Цигилика, Н. Кравченко, Л. Залізняка  та інших.

Як зазначав історик і директор Інституту західних українських етнічних земель фонду “Україна-Русь” С. Семенюк: “Процес етногенезу – один з найбільш грандіозних і глобальних моментів розвитку, який розділяє біологічний та соціальний рівні розвитку матерії, відрізняє її розумну складову від просто живої”. Про такі речі, можливо лише у свій спосіб, говорили ще З.Фройд, Г. Маркузе, А. Дж. Тойнбі, які зосереджували свою увагу на соціально-психологічних аспектах розвитку народів, цивілізацій, держав. Зародження свідомості, а відтак власної, навіть примітивної ідентифікації себе, як члена спільноти, призвело до витворення етнічної самосвідомості. В історії це процес надзвичайно тривалий і не прямолінійний. На зародження такого інстинкту впливало безліч чинників, які часто-густо були неочікуваними і не прогнозованими.

Проте саме це явище закладає фундамент історії людства, яка починає сповнюватися почуттями приналежності до тієї чи іншої території (формує етнічні почуття), складає власну систему поглядів, правил, культуру, а зрештою набуває певної харизми, творить менталітет.

Приналежність до свого етносу в історії, особливо на ранньому етапі становлення людської цивілізації, починає відігравати основну роль. Вигнання з общини або втеча з роду, племені сприймалося набагато болючіше, а ніж смерть. Це, зрештою, увійшло в суспільну традицію, про що свідчать дані періоду Київської Русі, де панувало окреме відношення до осіб, які були вигнані з середовища своєї общини. Навколо цього аспекту витворилася ціла система суспільних відносин, Наукові записки: Серія “Історія” які з часом спричинили історичні баталії та ментально-культурні стереотипи. У контексті цього предметом дослідження стають, психологічні процеси, які відбуваються серед народів і мають вплив на формування чітких етнічних рис, мови тощо.

Про формування, а згодом існування етнічної самосвідомості свідчить низка процесів, які відбувалися серед племен що населяли праукраїнські простори та їх сусідні території. Окремі вчені особливу увагу намагаються зосередити на територіях, на яких згадані процеси більш чітко проявляють себе. Зокрема це стосується Подністров’я, що входить до території східноєвропейського Лісостепу, на якій, власне, і відбувалися важливі етнокультурні процеси. Так, у своїх дослідженнях В. Цигилик звертає увагу на територію Верхнього Подністров’я, що входить до регіону, на якому формувалась слов’янська спільнота. Дослідник підводить до думки, що зрушення, які відбулися на цій території у першій половині І тис. н.е. стали результатом розвитку продуктивних сил та у виробничих відносинах, що призвело до зміни історичної ситуації в цілому. Відповідно це розвиток унікальних археологічних культур, що формували фундамент праукраїнського етносу.

Верхнє Подністров’я щодо цього займало особливе місце, оскільки тут стикались різноетнічні групи населення Південно-Східної та Центральної Європи, схрещувались їхні впливи, що знайшло відображення у матеріальній культурі залишених ними пам’яток. Тому питання етногенезу слов’ян пов’язане в цілому з розумінням тієї історичної ситуації, яка існувала на наших землях на рубежі та в перших століттях нашої ери.

Самобутність праукраїнського етносу формувалася під впливом тісних контактів з іншими народами, зокрема кельтами. У час міграційних процесів останніх складається типова для кельтів латенська культура, ареал якої охоплює Сілезію (р. Одер), Малопольщу (р. Вісла), а також регіон Карпат. Уже під її впливом на Віслі формується тшинецька культуру, що синтезує у собі кельтські особливості з пшеворськими. На ранньому етапі ця культура носить риси кельтського характеру,  що пізніше занедбуються під впливом асиміляційних процесів. Археологічні пам’ятки вказують на той факт, що, так званий, “кельтський субстрат” (за В. Седовим) вплинув на розвиток пшеворської культури: технологія виготовлення кераміки, металургія, обрядовість та духовна культура. Таким чином, утворюються дві діалектно-етнографічні групи слов’янства – південна, тобто в етногенезі слов’ян брав участь кельтський чинник, і північна, тісна взаємодія слов’ян з кельтською цивілізацією через сусідство.

Заглиблення у процес етногенезу само по собі веде до ширшого розуміння суті речей. Тому в контексті зазначеного постає всебічне історичне осмислення найбільш концептуальних культурно-етнічних явищ, які передували слов’янському етносу. Мова йде про прямих спадкоємців згаданих культур, зокрема черняхівську. До сьогодні її матеріали лежать в основі численних дискусій.

Проте певної об’єктивності у дослідження черняхівської культури додає, на думку В. Цигилика, погляд на переростання різних культур у черняхівську, а не про наявність окремих культурних елементів у ній. Тут автор наводить, зокрема, пам’ятки липецького типу, які пізніше стали характерними для черняхівців, більше того, стали проявом раннього її етапу. Також не відкидаються і решта пам’яток перших століть нашої ери, зокрема пшеворської культури.

Таким чином, очевидним є факт синтезнозності, коли стає зрозуміло, що при дослідженні черняхівської культури необхідно опиратися на пам’ятки перших століть нової ери, зокрема,  липецької та пшеворської культур. Свідченням, чи радше підтвердженням того, стали ґрунтовні археологічні дослідження, що проводилися ще в радянську добу, а також дослідження 2002–2004  рр. Так, пам’ятки Верхнього Подністров’я, виявлені у Золочівському та Перемишлянському районах на Львівщині, вказують на проживання трьох різних етнічних груп населення на цій території, які через асиміляційні процеси пов’язані між собою.

Виходячи зі зазначеного, при використанні фізико-географічного опису пам’яток вдалося проаналізувати три доволі схожі між собою археологічні культури (І ст. до н.е. – середини І ст. н.е.) на території північно-західної України. Так, про дві з них уже йшлося, а саме: пшеворську та липецьку, і третю – зарубинецьку. Саме з останньою деякі вчені формують своєрідну тріаду археологічних культур, що лягли в основу майбутнього археологічного феномену – черняхівську культуру. Їм усім притаманне певне природне середовище. Тому такі речі, як господарська діяльність, соціальні та територіальні схеми тісно між собою взаємопов’язані. Зокрема, про це свідчать пам’ятки із Західної Волині, у яких зафіксовано факт сусідства пшеворської та зарубинецької культур в сукупності із межуванням пшеворської кульної ніші, ареал поширення якої пов᾽язаний із Волинським Поліссям.

Таке культурне межування у другій чверті І тис. н.е. вилилося у існування пшеворського і липець кого населення на території Верхнього Подністров᾽я. Ці пам’ятки розташовані в одній географічній області Опілля та Розточчя. Безумовно, підвести ці культури до одного спільного походження не можна, проте можна вести дискусію про їх спільність, особливо у прикордонних районах. Таким чином, забарвлення екологічних ніш вищевказаних археологічних культур свідчить, що в І ст. до н.е. – Наукові записки: Серія “Історія” середині І ст. н.е. на цій території могло мирно співіснувати декілька етнокультурних утворень. Факт асиміляції і культурного взаємообміну виступає у такому випадку на перше місце, що дає підстави вважати про формування нового культурного явища (можливо і соціуму – примітка автора), що до певної міри проявилося у черняхівській культурі. На підтвердження міркувань, хотілося б вказати і на таку річ, правда дещо забігаючи у майбутнє, та навіть у різних частинах Черняхівського ареалу мали місце неоднакові етнічні процеси. Так, за концентрацією вельбарських компонентів виділяються два регіони – межиріччя нижнього Дунаю і Дністра та нижня Наддніпрянщина, що відповідають двом гілкам готів – вестготам (везеготам) і остготам (остроготам). На правобережжі Дністра готи оселилися серед гетодаків ще під час першої міґраційної хвилі, що датується другою половиною II ст. Так, Йордан повідомляє про великі вторгнення північнодунайських племен у межі Римської імперії у 248 та 251 р. У письмових джерелах IV-V ст. ця область іменується Готією. Другу хвилю міграції склали остроготи, місцем розселення яких стала нижня Наддніпрянщина. Тобто, причиною такої неоднаковості етнічного розвитку часто-густо була саме поліетнічність, яка несла за собою різноманітні суспільні трасформації.

Процес кардинальних етнічних змін відбувався, за припущеннями Л. Залізняка, до V ст. н. е., після чого “…в північно-західній Україні не було суттєвих змін населення” і тут спостерігається “безперервність культурно-історичного розвитку”. “Отже, на українських етнічних землях між Київським Подніпров’ям, Східними Карпатами та Прип’яттю протягом 1500 років розвивався один етнос, який з пізнього середньовіччя носить назву українського”.

Таким чином, аналізуючи досліджувану проблему, ті чи інші культури значною мірою причетні до формування праукраїнського етносу (наявність спільного упорядкування господарських будівель, виготовлення кераміки, знарядь праці тощо).

Проте сучасна археологічна наука ставить щодо цього питання має певні протиріччя, на які наштовхується дослідник. Так, у контексті сказаного доречніше було б не обмежувати ареал формування праслов’янського простору, включаючи цей процес, згадані культури й ті суспільно-політичні процеси, які відбувалися на цих теренах у час потужного домінування римського і германського чинника в тогочасній Європі. Зокрема, Д. Козак у своїх дослідженнях територію між Дністром, Дніпром і Прутом визнає, як таку що була місцем суміжного проживання значної кількості племен, які, власне, і були творцями історико-культурного пласту черняхівської культури. Дослідник вказує на поліетнічність регіону зумовленого потребами Риму, хоча цілком не заперечує можливості простежити окремі локальні групи, які згуртовано проживали на Поділлі.

Отже, ставлячи певні акценти в одній із найскладніших галузей історичної науки варто зазначити,  формування етносу не можна розглядати, як єдиний потік поступального руху, що відбувається на незмінній і специфічно людській природі. На відрізку часу, який прийнято позначати терміном “доісторія”  можна розрізняти різні суттєво відмінні періоди, епохи тощо, у яких відбувався процес становлення людини. Та для усіх них є притаманна історична тяглість, крізь призму якої й потрібно розуміти процес становлення етносу. І, що важливо, це дасть змогу вміло поєднати досвід поколінь, а не заперечити його. Оскільки у вивченні доісторичного минулого відсутня градація на те щобуло і те, що є, це все один процес пізнання, розуміння і усвідомлення навіть того, до чого наука лише прагне дійти.