Дискусії стосовно Київської Русі в вітчизняній науці

Характерною рисою сучасних досліджень став відхід від радянсько-марксистських уявлень про державу і владу, натомість важливе місце зайняв аналіз сприймань людьми тієї епохи цих інститутів. Цим в деякій мірі реабілітуються погляди домарксистських істориків на князівську владу, в основі якої лежать родинні (родові, сімейні) начала. Культурно-антропологічний аналіз уявлень про державу та владу здійснив О.П.Толочко. Він вважає, що держава Русь є формою співжиття однієї родини, яка є й історичним власником цієї держави, й емпіричним її уособленням, і, що найголовніше, ідеальною формою буття цієї держави. Щодо форми держави, то, враховуючи уявлення про неї як про нероздільне тіло, Русь X-XIII ст. науковець називає „корпорацією”. За Н.Яковенко, тип ранньої руської державності можна визначити як патримонію, тобто устрій, за якого влада панівного роду та підпорядкована їй територія вважалися нерозривно поєднаними: право на владу мав кожний член роду, а після смерті чергового правителя територія розподілялася між його синами як співучасниками володарювання. Цю стадію розвитку держави називають „тілом братів”; на зрілішому щаблі воно переростає у сеньйорат – зверхність старшого з братів, іще далі в монархію – владу однієї особи .

Для сучасного періоду розвитку науки характерна еволюція в зміні поглядів деяких колишніх радянських істориків щодо Руської держави в цілому та князівської влади зокрема. Так, за В.М.Ричкою, уявлення про Київську Русь середини Х – початку ХІІ ст. як „відносно єдину ранньофеодальну державу” є рудиментом багаторічної засоціологізованості підрадянської історичної науки з її однобічним розумінням феодалізму як ладу великого землеволодіння, що експлуатує селян-землеробів. П.П.Толочко вважає, що основою державного порядку на Русі була система династичних зв'язків, яка не виробила чіткої юридичної норми успадкування престолу. На думку С.Д.Федаки, Київська Русь була нестійкою єдністю. Розкидана на широких теренах, вона мала значні анклави, на які не поширювалася державна влада. На інші частини вона могла поширюватися номінально чи нерегулярно . Дослідник вважає, що єдиної міцної Київської імперії не було ніколи. Це завжди був конгломерат дуже різних князівств з цілком різним характером зв'язків між ними. А все ж даний конгломерат в основних рисах відповідав традиційним визначенням імперії як „наддержавного утвору, засобом існування якого є всебічна агресія”, або як „складного державного утворення штучного (механічного) типу, яке утримується в єдності переважно силою”.

Сім періодів в еволюції адміністративно-територіального устрою в Україні виділила Я.В.Верменич. Перший період пов'язаний з переходом від архаїчної родоплемінної організації до впорядкованої системи адміністративного управління у Київській Русі та Галицько-Волинському князівстві. На думку дослідниці, система адміністративного управління у Київській Русі генетично виросла з родоплемінної системи і військово-десятинної організації, але була істотно скоригована розвитком міського самоврядування і зміцненням спадкових князівських династій, регламентацією правових відносин. Але, незважаючи на спроби по-новому висвітлити деякі аспекти політичної історії, уявлення про державний та адміністративно-територіальний устрій Русі в сучасній історіографії майже не змінилися. Найбільш це помітно в працях загального характеру (підручники, посібники тощо), які „рясніють” радянським схематизмом. Зокрема, В.Коцур і А.Коцур розглядають Київську державу (до 1132 р.) згідно відомої формули як „ранньофеодальну монархію з елементами федералізму”. Схожої думки дотримуються О.Бойко, автори курсів історії держави і права України, а також укладачі сучасного довідника з історії України.

Найголовнішим завданням українських вчених в умовах відновлення державної незалежності України стало створення фундаментальної, по-справжньому наукової концепції передумов утворення і становлення Київської Русі. А. Міносян присвятив цілий розділ українській історичній думці ХХ ст. про утворення Київської Русі у праці «Становлення української державності у ІХ – на поч. ХХ ст.: історіографія проблеми». Шляхом послідовного співставлення джерельних розвідок автор доводить, що саме в ІХ ст. відбувається становлення перших елементів українства та його державності. 

Особлива увага звертається на неможливість ототожнення української історії з російським історичним процесом. Велике значення надається аналізу формування ознак державності: виникненню правової системи і створенню офіційної ідеології, одним із важливих елементів якої було християнство. В результаті цього, на думку дослідника, було не тільки зміцнено державницькі основи, але й досягнуто небаченого розквіту українських земель. Спираючись на праці М. Грушевського, Н. Полонської-Василенко, О. Субтельного та інших істориків, А. Міносян робить висновок, що в період Київської Русі український народ мав свою державність, що забезпечувала певну політичну і економічну незалежність, збереження національно-культурних традицій. П. Толочко у монографії «Київська Русь» подає широкий джерельний комплекс та робить історіографічний аналіз праць, присвячених питанням утворення та становлення Київської держави, російських та українських науковців. Досліджуючи і вивчаючи різні концепції походження Давньоруської держави, автор відкидає ідею хозарських витоків східнослов’янської державності за О. Пріцаком, автохтонну – за М. Грушевським, норманську та візантійську теорії. Він вважає, що процес утворення держави Київська Русь був результатом тривалої політичної, економічної і культурної консолідації східних слов’ян. В.Коцур та А. Коцур у праці «Історіографія історії України», відтворюючи доволі повний і об’єктивний образ держави східних слов’ян, прийшли до тотожного висновку з П. Толочком про те, що Київська Русь сформувалася в результаті східнослов’янської тривалої політичної та соціально-економічної еволюції, збагаченої досвідом сусідніх народів. Я. Калакура приходить до висновку, що саме в період утворення Києво-Руської держави відбувається становлення української народності, а визрівання її національних ознак супроводжувалось утвердженням української ідентичності, що об’єктивно стимулювало розвиток знань про минуле українців та їхню самобутність, а отже, й початком зародження українознавства. Сучасний етап розвитку українознавчих досліджень про утворення Київської Русі характеризується монографічним або узагальнюючим рівнями усіх періодів українського етногенезу та державотворення даного періоду, опрацюванням вузьких місць, недостатньо вивчених проблем, залученням нових або нового прочитання існуючих джерел. Серед авторів цих праць чимало відомих і нових імен, зокрема: В. Баран, Л. Залізняк, М. Котляр, В. Ричка, В. Литвин, Ю. Терещенко та інші. Таким чином, завдяки системному та об’єктивному аналізу праць українських істориків було досліджено місце і роль утворення Києво-Руської держави у концепції історії української національно-історичної думки, а також опрацьовано процес становлення Київської держави. Важливо підкреслити, що за короткий час в Україні виросла нова генерація молодих, незаангажованих вчених, які по-новому осмислюють українське і зарубіжне минуле. Зусиллями науковців старої і нової генерацій у співпраці з дослідниками української діаспори підготовлений ряд праць, курсів лекцій і підручників з історії утворення і становлення Київської Русі, які утверджують нове бачення етнокультурних і державотворчих процесів того періоду у контексті світового цивілізаційного розвитку.