Отто фон Бісмарк - його життя і політична діяльність

Вступ

Отто фон Бісмарк (1815-1898) походив, із відомого, але збіднілого прусського дворянського роду. Він народився, в невеличкому помісті Шенгаузен неподалік від Магдебургу 1 квітня 1815р. Його рід перебував на службі в правителів Бранденбургу.

Наслідуючи сімейну традицію, він повинен був стати військовим, але мати, що була родом із професорської сім’ї, не розділяла військових здібностей молодого юнкера і мріяла побачити свого сина перспективним та успішним на дипломатичній роботі.

Очевидно, під її впливом молодий Бісмарк, спочатку закінчив школу, а згодом, вивчивши правознавство в Геттінгенському та Берлінському університетах, почав робити спроби влаштуватися до дипломатичного відомства. Однак йому відмовив міністр закордонних справ Пруссії. Тому Бісмарк був змушений добиватися своєї цілі складнішим шляхом: він став чиновником судового, а пізніше адміністративного відомства в місті Аахен, яке в той час ввійшло до складу Пруссії.  Проте ця робота була нетривалою, і Бісмарк виніс із цього досвіду стійку відразу до бюрократичної роботи. В 1838р. він пішов на військову службу, однак через хворобу матері він залишив службу. Незабаром Бісмарк перебрався у володіння, де став управляти батьківським помістям і в цьому плані добився значних успіхів

Основні риси його майбутнього образу - і, перш за все “презирство до людських ілюзій, величезна воля, нерозбірливість в засобах для досягнення поставленої цілі і насамкінець, фізична витривалість” - сформувались уже в той час.

Але сільське життя стало надокучати Бісмарку. Істинний переворот відбувся під впливом історичних подій. Перші три десятки років його життя були, по суті, лише вступом до того моменту, коли “на зміну сільському хазяїну повинен був прийти політик, на зміну приватній особі - особистість історична” . Цей момент настав в кінці 40-х років.

Роздроблена Німеччина після Віденського конгресу

Розділ 1. Початок політичної кар’єри.

Бісмарк став політиком під час революції 1848-1849рр. Ці події зробили заочний вплив на формування його політичних поглядів.  Бісмарк не просто дотримувався певних поглядів - “він доводив їх до логічного завершення і виголошував їх з такою безстрашністю та одкровенням, які шокували його однодумців, але передвіщали появу діяча великого масштабу, вільного від паралізуючих волю коливань та нерішучості”.

Уже в період революції 1848 року в Бісмарка в повній мірі виявились ті риси, котрі в майбутньому стали найбільш характерними для його діяльності: впевненість у власних силах, ненависть до демократичного руху, презирство до “парламентського пустослів’я”, уміння досить точно оцінити сили противника. Вже в той час головним аргументом для нього була сила: в ній він бачив “альфу і омегу будь-якого політичного та дипломатичного успіху” . Дещо пізніше він заявляв: “Німецьке питання не може бути вирішене в парламентах, а лише дипломатією і на полі битви”.

Якщо його погляди на роль сили, як вирішального аргументу в політичній та дипломатичній боротьбі, сформувались ще в період революції 1848 року, то розуміння ролі сили в об’єднані Німеччини під гегемонією Пруссії прийшло пізніше. Німеччина була розділена на ряд дрібних держав і князівств. Серед десятка дрібних держав, головну роль відігравала Австрія, тоді як Пруссія повинна була задовольнятися більш скромним положенням. В 1848 році Бісмарк не планував про те, щоб одна Пруссія взяла на себе місію об’єднання Німеччини і витіснила Австрію. Проте кінцеве і ясне розуміння шляхів об’єднання Німеччини під гегемонією Пруссії за рахунок витіснення переважаючого впливу Австрії прийшло після того, як йому, на кінець то, вдалось влаштуватись на дипломатичну роботу.

Політична кар’єра Бісмарка розпочалась в травні 1851 року, коли Бісмарк отримав призначення на посаду спочатку радника, а згодом посланця Прусcії при Союзному сеймі у Франкфурті-на-Майні. Він виявився  кандидатом, який підходив на цю посаду.

“Будучи на голову вищим від оточуючих його політичних діячів юнкерської Пруссії того часу”, Бісмарк зрозумів історичну невідворотність об’єднання Німеччини. Щоб зберегти і розширити панування прусської монархії та землевласників-дворян, потрібно було, задовольнити інтереси німецької буржуазії в питанні про об’єднання Німеччини, змусити її відмовитися від претензій на самостійну політичну роль і управління. Спираючись на армію і всю систему прусcького мілітаризму, Бісмарк прийнявся до справи. Він зрозумів, що в ході боротьби за гегемонію над німецькими державами воєнного зіткнення між Прусією та Австрією не уникнути. Зрозумівши це, Бісмарк став настійливо і послідовно підготовлювати зіткнення, яке повинно було стати одним із існуючих етапів на шляху до об’єднання Німеччини на юнкерсько-династичній основі, під верховенством Прусії. Згідно твердження Єрусалимського А. С.: “Бісмарк готувався до ролі не лише могильщика, але і душеприкажчика половинчатої революції 1848 року”.

Поставивши перед собою це завдання, Бісмарк разом з тим зрозумів, яке значення для його вирішення має міжнародне політичне становище. Для створення найбільш сприятливих міжнародних умов і була направлена його діяльність як політика і дипломата.

Після революції він зберіг за собою місце в парламенті у Франкфурті. Під час Кримської війни він виступав проти спроб Австрії провести мобілізацію прусської армії проти Росії. Після війни він став прихильником союзу з Росією і Францією проти Австрійської імперії, яка тоді домінувала серед німецьких держав. Навесні 1857р. він їздив до Парижа для переговорів з Наполеоном ІІІ. Однак союзу не вдалося створити. Через деякий час його призначили послом в Росію. Перебуваючи на цій посаді в 1859-1862рр. він вивчив російську мову. Вплив на формування його як дипломата мало спілкування з віце-канцлером Горчаковим, якого він пізніше називатиме своїм вчителем. В 1861р. королем Пруссії став Вільгельм І, який восени 1862р. призначив Бісмарка  на посаду голови уряду. Саме з цього часу він починає свою активну діяльність.

Розділ 2. Об’єднання Німеччини.

Призначення Бісмарка на посаду міністра-президента та міністра іноземних справ офіційно відбулось на початку листопада 1862 року. З цього моменту він на протязі 28 років керував політикою Пруcсії, а згодом Німецької імперії.

В одній із перших офіційних промов він виголосив знамениті, безліч разів цитовані з того часу слова: “… не промовами та постановами більшості вирішуються великі питання часу …, а залізом і кров’ю”.

Разом з тим лиховісні слова, як згодом виявилось, дійсно стали програмою: політика Бісмарка в наступні роки цілком відповідала виголошеному тезису. “Політика заліза і крові”, “залізний канцлер” - усі ці укоріненні в політичній і історичній літературі і назавжди поєднанні з образом Бісмарка поняття беруть свій початок від власних слів щойно призначеного міністра.

Данія стала першою жертвою “бісмаркової” політики. Розпочинаючи війну Пруcсії проти Данії (1864р.), Бісмарк хотів зруйнувати майбутнє перетворення герцогств Гольштейну і Шлезвігу в самостійні держави в складі Німецького союзу. В цій війні він хотів випробувати силу прусcької армії після її реорганізації та збільшення кількості. Він хотів, нарешті, здійснити перший етап на шляху до об’єднання Німеччини під верховенством Пруссії.

Момент для удару по Данії був вибраний дуже вдало. Австрія, не бажаючи щоб Пруссія одна скористалася лаврами військового успіху, змушена була до неї приєднатися. Заручившись нейтралітетом Франції, Пруссія напала на Данію, яка була швидко розгромлена. Великі європейські держави, в особі Англії, Франції та Росії, виявились безсилими завадити краху проіснувавшому чотири століття і визнаному міжнародним договором зв’язку Шлезвіга та Гольштейна із Данією. Особистий престиж Бісмарка піднявся як в очах іноземців, так і в власній країні. Особливо ним був задоволений король. В листі до Бісмарка він писав: “За чотири роки, які стекли з тих пір, як я Вас поставив на чолі уряду, Прусія зайняла положення, гідне її історії і обіцяюче їй в подальшому щасливе і славетне майбутнє”.

Доля відторгнутих від Данії герцогств ще не була до кінця вирішена. Її вирішення залежало тепер уже, головним чином, від розвитку відносин між Прусією та Австрією. Від нього ж, як показало найближче майбутнє, залежав хід справ в Німеччині в цілому і в Прусії зокрема.

Прусський мілітаризм продемонстрував у війні з Данією свою зростаючу могутність, після чого бісмаркова дипломатія направила свої зусилля на те, щоб результати перемоги перетворити на привід для нового військового конфлікту - на цей раз зі своїм тимчасовим союзником і постійним суперником в німецьких справах - Австрією. Приводом стало спільне управління відторгнутих від Данії двох німецьких провінцій - Шлезвігом та Гольштейном. Таке спільне управління стало постійним джерелом протиріч між Прусією та Австрією і приховувало в собі можливість військового зіткнення, що і входило в розрахунки Бісмарка.

Позиція нейтралітету, зайнята царською Росією в зв’язку з війною Прусії та Австрії проти Данії, укріпила Бісмарка в розумінні того, як важливо для Прусії підтримувати добрі стосунки із східною сусідкою. Добрі стосунки з Росією були необхідні і для здійснення наступного етапу об’єднання Німеччини, а саме для проведення війни проти Австрії, фактично із-за питання про те, кому бути гегемоном в Німеччині.

Датську війну від війни австро-прусської відділяли всього лише два роки - термін досить невеликий. Мала війна, в якій обидві держави виступили в якості союзників, виявилась прелюдією до великої війни між ними, більше того, стала приводом до неї. “Вже сучасники тих подій зрозуміли, - пише Чубинський В. В. у своїй монографії про Бісмарка, -  що в першому військовому конфлікті в зародку знаходився інший. І нема по суті нічого важкого в тому, щоб відтворити етап за етапом фатальний процес, що призвів і не міг не привести до війни 1866 року”.

Влытку 1866 року розпочалась війна між Австрією та Прусією. Прусські війська, які були краще озброєні та підготовлені до війни, вщент розбили австрійців в битві при Садовій.

Найважливішим підсумком австро-прусської війни було цілковите відсторонення Австрії від німецьких справ, забезпечення вирішального впливу Пруссії на північно-німецькі держави шляхом створення Північно- німецького союзу, анексії Шлезвіга - Гольштейну та приєднання до Пруссії трьох держав - Ганноверу, Гессен-Кастель, Нассау, а також  вільного міста Франкфурта-на-Майні. Під іменем Північно-німецького союзу в Центральній Європі виникла, по суті, нова держава. З цього приводу Бісмарк писав в своїх мемуарах: “… я виходив з того, що єдина Німеччина - лише питання часу і що Північно-німецький союз лише перший етап на шляху до його вирішення”.

Лінія на об’єднання Німеччини згори під верховенством Пруссії добилася значного, хоча ще і не кінцевого успіху. На початку 60-х років в Німеччині склалась ситуація, коли вирішення одного із найважливіших завдань буржуазного перевтілення - створення єдиної національної держави - стало невідворотним. І в цей момент консервативний юнкер Бісмарк, уособлюючи в собі і історичну необхідність, і певні соціальні сили, взявся за втілення буржуазного завдання об’єднання держави. Він реалізовував національні сподівання буржуазії і тим самим рятував основи існуючого устрою, перетягував на свою сторону - на сторону монархії, воєнщини, найвищої бюрократії, юнкерства - великі буржуазні кола. Вони змушені були за задоволення своїх національних сподівань заплатити відмовою від ліберальних ілюзій.

Австро-прусську війну разом з її підсумками багато істориків називають бісмарковою “революцією зверху”. По-перше, об’єднання Німеччини, на наш погляд, було актом прогресивним, метою і завданням буржуазної революції. По-друге, здійснив його Бісмарк за допомогою радикальних і в цьому сенсі революційних по суті методів

Підписавши мир з Австрією, Пруссія перейшла до підготовки третього, заключного акту на шляху до об’єднання Німеччини під верховенством Пруссії. Бісмарку потрібен був нейтралітет Росії в майбутній війні із Францією, не бажаючою допустити появи на своїх східних кордонах сильної об’єднаної Німеччини. Бісмарк приступив до ретельної дипломатичної підготовки цього удару.

Прагнучи за будь-яку ціну спровокувати війну, Бісмарк підробив важливий дипломатичний документ. 13 липня 1870 року, отримавши із Емса телеграму з викладенням розмови прусського короля з французьким послом, Бісмарк скоротив текст депеші, надавши йому образливого для Франції характеру. Прочитавши телеграму, Мольтке відмітив: “Так-то звучить зовсім інакше; раніше вона звучала як сигнал до відступу, а тепер - фанфарою, яка відповідає на виклик”. Сфальсифіковану таким чином “емську депешу” він наказав опублікувати в засобах масової інформації.

19 липня 1870 року Франція оголосила війну Пруссії. В результаті ряду послідовних поразок основні сили французької армії були розбиті протягом декількох місяців. Прусська армія в серпні відкинула одну частину французьких військ до фортеці Мец і взяла її там в облогу, іншу оточила під Седаном. Тут 82-тисячна французька армія здалась в полон разом з імператором Наполеоном ІІІ. 4 вересня 1870 року в Парижі відбулася революція, збанкрутілий наполеонівський режим впав під натиском народу. Але на території Франції несподівано розгорнулись події, яких не змогли передбачити ні Бісмарк, ні Мольтке. Після падіння наполеонівського режиму в Франції до влади прийшов уряд Тьєра. Франція стала республікою, очолюваною “урядом національної оборони”. Бісмарк та прусський генералітет раптом побачили перед собою нового супротивника. Народна війна принесла чимало труднощів. З другої половини вересня німці, захопивши Версаль, розпочали облогу Парижа. Буржуазний уряд Франції пішов на переговори з прусаками про капітуляцію.

Франко-прусська війна (правильніше її називати франко-німецькою) носила подвійний характер. Якщо швидке об’єднання Німеччини являлось актом історичної необхідності, то війна, яка мала ціль завершити це об’єднання, об’єктивно слугувала прогресу. Але прогресивність її поширювалась лише до певного пункту. Як тільки вирішальна перемога над французами була здобута і перешкоди об’єднанню Німеччини були усунуті, історично прогресивна місія війни закінчилася. Всі наступні дії німців, і перш за все нав’язані Франції умови миру, були вже чистим захопленням та грабунком.

Отже, в цій війні Франція була розгромлена і перед Північно-німецьким союзом, перед Пруссією постало давно заплановане завдання - приєднання південно-німецьких держав.

Після того, як прусська армія розгромила основні сили Франції, 18 січня 1871 року в Версальському палаці, на території переможеної Франції, прусський король Вільгельм І був проголошений імператором Німеччини.

Жорсткі умови перемир’я і мирного договору, нав’язаного Франції, свідчили про те, що Бісмарк зумів задовольнити основні економічні, політичні і військові вимоги юнкерсько-буржуазної та мілітаристської імперії. Віднині Бісмарк став “кумиром пануючих класів - юнкерства і буржуазії, всіх тих кіл, які об’єднались під стягом мілітаризму, націоналізму та імперії”. Він став “залізним канцлером” Німеччини.

Таким чином, “Бісмарк із роздробленої Німеччини “залізом і кров’ю” створив в центрі Європи мілітаристську державу”.

3 березня 1871 року відбулись вибори до першого німецького рейхстагу, основним завданням являлось прийняття нової редакції імперської конституції, яка була прийнята рейхстагом 14 квітня 1871 року.

Офіційно Бісмарк вступив на нову посаду з моменту перетворення відомства союзного канцлера в відомство імперського канцлера 12 травня 1871 року. Із цього часу він займав дану посаду аж до своєї відставки в 1890 році. Він залишив після себе також посади імперського міністра іноземних справ і прусського міністра-президента.

Безперечно, на початку 70-х років положення Бісмарка в правлячій верхівці значно зміцніло завдяки його успіхам в зовнішній політиці і його ролі в утворенні імперії. Але, так як в кінцевому рахунку доля Бісмарка залежала від його впливу на імператора, а не від конституційних гарантій, позиція його завжди залишалась внутрішньо хиткою.

Розділ 3. Рейхсканцлер Німецької імперії.

Утворення Німецької імперії відкрило нову сторінку в історії міжнародних і дипломатичних відносин в Європі. Основна мета, до якої на протязі багатьох років прагнув Бісмарк, була досягнута. Об’єднана Німеччина перетворилась в могутню державу, яка стала відігравати велику роль на міжнародній арені. Франція була переможена. Її правлячі класи збереглись завдяки перемозі над Паризькою комуною. В своїй зовнішній політиці реакційна Франція запобігала перед німецькими переможцями і російським царем. Німецькі ліберали, які ще недавно на словах виступали проти методів “дикого” поміщика із Шенгаузена, тепер захоплювались ним. Задовольнивши національні потреби німецької буржуазії, юнкер переміг її. Усе інше довершив страх, що охопив панів лібералів з тих пір, як вони взнали, що в Парижі проголошена Комуна.

На східному кордоні, з боку Росії, не було підстав чекати яких-небудь ускладнень. Відносини з Австро-Угорщиною, яку в війні 1870-1871 рр. Бісмарк зумів нейтралізувати, були задовільними. Протиріч з Англією, економічних чи колоніальних, у новоствореної Німецької імперії в той час ще не було. Здавалось, положення молодої імперії, а разом з нею її першого канцлера було чудовим. Але ні міжнародна ситуація, що склалася після утворення Німецької імперії, ні політична та дипломатична діяльність “залізного канцлера” не були настільки ідеальними. Після утворення Німецької імперії Бісмарк побачив посталі перед нею нові зовнішньополітичні завдання. Він вважав, що це є наслідком центрального положення Німеччини в Європі. Він вказував на небезпеку, яка загрожує імперії в зв’язку з тим, що її кордони відкриті з усіх сторін і легко піддаються нападу ззовні. Прагнучи подолати переслідуючий його “жах коаліцій”, Бісмарк сам створив коаліцію, спираючись на яку він і проводив зовнішню політику Німеччини. В особі Австрії він бачив до об’єднання Німецької імперії такого ж постійного ворога Прусії, як після об’єднання він бачив в ній історичного союзника. З Францією він вважав за необхідне підтримувати добрі відносини до останнього акту об’єднання Німеччини, а після розгрому Франції і анексії Ельзасу та Лотарингії він повинен був ставитися до неї, як до історичного ворога.

На протязі двох десятиліть, з часу утворення Німецької імперії і до своєї відставки, Бісмарк вів напружену боротьбу в області зовнішньої політики. Він зумів створити навколо Німеччини велику і складну систему союзів і угрупувань, котрі були застраховані іншими комбінаціями, що мали більш важливе значення. Він прагнув застрахуватися і перестрахуватися в різноманітних ситуаціях, які так швидко виникали, як і розпадались. Бісмарк неодноразово стверджував, що після розгрому Франції і завершення об’єднання Німеччини він рахував імперію “перенасиченою” і більш не потребуючої війни. Французька реакція постійно висувала лозунги реваншу, щоб укріпити своє положення в середині країни. Зі свого боку канцлер, міг використати небезпеку реваншу, яка постійно загрожувала західним кордонам Німеччини, для консолідації встановленого режиму і для постійного посилення його основи - армії. В новоствореній імперії юнкерство зберегло своє значення, а буржуазія не претендувала всерйоз на владу. Вона разом з більшою частиною юнкерства підтримувала Бісмарка. З об’єднанням Німеччини вона отримала величезний внутрішній ринок.

Франкфуртський мир, підписаний між Німеччиною та Францією після закінчення війни, став основою зовнішньої політики бісмаркової Німеччини. Канцлер прагнув увіковічнити цей мир, так як він закріплював за Німеччиною значні привілеї відносно Франції. Разом з тим мир, який став підсумком перемоги об’єднаної  Німеччини над розгромленою Францією, ще більше загострив протиріччя, які й раніше існували між цими державами. Приєднання Ельзасу та Лотарингії до Німеччини ще більш поглибило прірву між новою імперією і її західною сусідкою.

Таким чином, після Франкфуртського миру Бісмарк завжди міг бути впевненим в тому, що в особі Франції будь-який ворог Німеччини має потенційного союзника. Це ставило перед ним нове завдання: послабити внутрішні сили Франції і ізолювати її на міжнародній арені. Звідси його намагання запобігти можливості зближення реваншистських елементів Австрії та Франції. Звідси уже в більшій мірі його боротьба з католицизмом, який не лише приховував партикуляристські елементи в самій Німеччині, але і міг сприяти зближенню між антипрусськими елементами всередині Німеччини, з одного боку, австрійськими та французькими реваншистами - з іншого. Звідси випливають його спроби укріпити відносини з Росією. Прагнення до ізоляції Франції і привело Бісмарка до необхідності підтримувати добрі стосунки з царською Росією і габсбургською монархією. Такі були зовнішньополітичні результати здійсненої Бісмарком “революції згори”.

В своїх мемуарах Бісмарк розповідає, що в самий розпал кампанії проти Франції він був зайнятий укріпленням відносин з Росією та Австро-Угорщиною. Таким чином, він прагнув не допустити можливого повторення коаліції трьох держав: Росії, Австрії та Франції. Він розповідає про ще одну потаємну думку, якою був перейнятий уже тоді, -  приєднати до майбутнього союзу монархічних держав і Італію.

До цього часу відноситься спроба Бісмарка до більш широкого політичного зближення з Англією, яке, варто відмітити, закінчилась невдачею. Англійський уряд відповів тим, що зайняв досить стриману позицію. Саме тоді ж Бісмарк заявив про те, що до тих пір, доки Англія не усвідомить, що свого єдиного і надійного союзника на континенті вона зможе знайти в особі Німеччини, добрі стосунки з Росією мають для Німеччини найбільшу цінність.

Тоді Бісмарк висунув на перший план ідею спільності династичних інтересів трьох східноєвропейських монархій. На цій основі він створив союз трьох імператорів - німецького, російського та австрійського (1873 р.). Це була тимчасова комбінація, яку Бісмарк використовував для укріплення європейських позицій молодої Німецької імперії. В союзі трьох імператорів Бісмарк намагався забезпечити міжнародне становище Німеччини, яке склалося після Франкфуртського миру. Він прагнув використати не лише своє політичне зближення з обома імперіями, але і протиріччя між ними. Не в меншій мірі він намагався використати і більш значні протиріччя між Росією та Англією, які вже тоді проявилися на Близькому Сході і в Середній Азії. Покладаючи значні надії на Англію, він підтримував близькі відносини і з Росією, запевняючи її в відвертій дружбі.

В той час дружба Росії потрібна була Бісмарку для того, щоб ізолювати Францію, яка достроково виплатила контрибуцію і приступила до зміцнення власної армії. Реакція, яка утвердилась у Франції після розгрому Паризької комуни, почала готуватися до реваншу. При такому становищі деякі впливові військові та політичні кола Німеччини, перш за все генеральний штаб, почали всерйоз думати про можливість нової, на цей раз превентивної війни проти Франції. До цього спонукало прагнення знайти вихід із економічної кризи, яка охопила Німеччину. Бісмарк не залишився осторонь до подібних планів. Він вважав, що вибір моменту початку війни вкрай важливий для досягнення кінцевої перемоги. “Держава, схожа до Пруссії чи Німеччини, -  стверджував Бісмарк, - може зазнати нападу з трьох чи чотирьох сторін, і тому буде закономірно, якщо при певних обставинах ця держава в найбільш вигідний для себе момент, випередивши ворога, сама почне проти нього воєнні дії”.

Німецький уряд і генеральний штаб зовсім не збирались очікувати, доки реваншистські сили Франції будуть в змозі взяти ініціативу, військову та політичну, в свої руки. Вони вважали, що варто попередити напад і в відповідний час виступити першими.

Так “залізний канцлер” Німецької імперії вперше - і притому публічно - сформулював мілітаристську концепцію превентивної війни, концепцію, яка в подальшому повністю увійшла до ідеологічного арсеналу німецького імперіалізму.

Таким чином, весною 1875 року над Європою неочікувано, як важка хмара, знову нависла загроза війни.

Дипломатична підготовка превентивної війни проти Франції, проведена на самому початку 1875 року, не дала бажаних результатів. Бісмарк розумів, що, не заручившись нейтральною позицією Росії, генерал Мольтке не зможе здійснити свій другий переможний марш на Париж. Бісмарк зазнав невдачі через втручання Горчакова, він зрозумів, що у випадку війни із Францією Німеччина більше не зможе розраховувати на нейтралітет Росії. Саме неприємне полягало в тому, що майже одночасно з Росією з цього приводу мало місце і дипломатичне втручання Англії. Таким чином, замість бажаної ізоляції Франції виявились симптоми можливої ізоляції Німеччини, у випадку, якщо вона спробує розпочати нову війну. Стало зрозуміло, що союз трьох імператорів - угрупування, на яке Бісмарк спробував спертися, - дало тріщину. “Союз трьох імператорів” проіснував до 1887 року, але початок розпаду союзу був закладений в 1875 році в зв’язку із ускладненнями, які виникли на Балканах через повстання в Боснії та Герцеговині.

До кінця 70-х років, в зв’язку з посиленою боротьбою європейських держав за розподіл світу, міжнародна ситуація стала ще більш складною, відносини стали ще більш суперечливими, а політичних “турбот” у Бісмарка стало ще більше. Намагаючись по можливості придушити реваншистські тенденції у Франції, Бісмарк почав підтримувати активну колоніальну експансію французької буржуазії. Він знав, що на цьому шляху Франція зіткнеться з Англією (в Індокитаї, а головне - в Єгипті) і з Італією (в Тунісі). Але, разом з тим, він підтримував і Англію, і Італію як колоніальних супротивників Франції. Ще раніше він підштовхував до конфлікту на Близькому Сході Росію із габсбургською Австрією. Але тут він, не прагнув довести справу до війни. Він вважав, що взаємне суперництво цих держав між собою може нашкодити Німеччині. Він ніколи не сподівався, що Австрія в єдиноборстві з Росією вийде переможницею. Але він побоювався, що в разі перемоги Росії над Австрією Німечинна, в певній мірі, потрапить в залежне становище від своєї східної сусідки. Тому він не бажав допустити поразки Австро-Угорщини. В ній він вбачав противагу Росії. Разом з тим він не відмовлявся у використанні і іншої противаги - Англії. В лавіруванні між усіма цими суперечливими інтересами найвпливовіших європейських держав, але при точному розрахунку своїх власних політичних інтересів, знаходився Бісмарк. Наростання цих антагонізмів не дозволило Бісмарку далі продовжувати свою попередню лінію. Перед Бісмарком постало запитання: з ким йти далі? Його вибір впав на Австро-Угорщину.

Бісмарк підписав в 1879 році союзний договір з Австро-Угорщиною, який гарантував військову допомогу на випадок війни з Росією. Зі свого боку Австро-Угорщина, надавала Німеччині допомогу на випадок війни з Росією, зобов’язувалась зберігати нейтралітет в разі війни із Францією.

Отже, підводячи риску під вище сказаним, варто відмітити, що Бісмарк вперто прагнув відвернути загрозу війни з Росією, яка неминуче для Німеччини перетворилася б у війну на два фронти.

Послаблений “Союз трьох імператорів” в 1881 році був закріплений австро-російсько-німецьким договором про взаємний нейтралітет цих держав, якщо одна з них зазнає нападу четвертої, зокрема в разі нападу Англії на Росію чи Франції на Німеччину. Але сподівання на цей договір були занадто мізерними.

Домагаючись ізоляції Франції, Бісмарк заохочував Італію в конкуренції із Францією, її претензії на захоплений Францією Туніс і допомагав приглушити її претензії на Трієст і Трентіно, які належали Австро-Угорщині. Своїм основним супротивником Австро-Угорщина вважала не Італію, а Росію. Це дозволило Німеччині, Італії та Авсро-Угорщині в 1882 році підписати “Троїстий союз” терміном на п’ять років. Бісмарк знову отримав те, що йому було потрібно: зобов’язанність Італії підтримати Німеччину в разі нападу на неї Франції (на Австро-Угорщину схоже зобов’язання не поширювалось). Якщо б Франція напала на Італію, то їй повинні надати допомогу обидва союзника. Якби хтось із учасників договору став об’єктом агресії відразу двох великих держав, йому надавалась би військова допомога. Якби один із учасників договору сам напав на кого-небудь, йому забезпечувався б вигідний нейтралітет з боку обох партнерів. В особливих заявах підкреслювалось, що умови договору не повинні бути спрямованими проти Англії. В своїх мемуарах Бісмарк говорить, що “Троїстий союз - це стратегічна позиція, яка через небезпеку, яка загрожувала нам в момент його укладення, була розумною і при тодішніх обставинах такою, котру можливо досягти”.

Бісмарк міг бути задоволений: він по можливості застрахував себе від загрози зі сторони Франції і перетворив Німеччину в центр системи союзів, яку потрібно підтримувати і, по можливості, у іншому випадку навіть розширити.

На початку 80-х років Бісмарк став на шлях активної політики колоніальних завоювань. На цьому шляху його очікували серйозні політичні та дипломатичні ускладнення. Англія старанно слідкувала за колоніальною політикою молодої Німецької імперії і, як тільки могла, перешкоджала їй. Так проявилась перша іскорка англо-німецького протиріччя на колоніальній арені. Бісмарк своєю твердою політикою по відношенню до Англії досяг порівняно багато. Якщо в 1885-86 рр. він змушений був звернути свою політику колоніальних завоювань, то в значній мірі тому, що в Європі розгорнулись події, які могли втягнути Німеччину у війну на два фронти.

Суперництво на Балканах між Росією та Австро-Угорщиною, яке особливо загострилося в цей час у зв’язку з їх боротьбою за вплив на Болгарію, остаточно зруйнувало союз трьох імператорів. На південному сході Європи, таким чином, знову виникла загроза війни між Австро-Угорщиною та Росією. З іншого боку, зростання реваншистських настроїв у Франції викликало небезпеку війни-реваншу. Але якщо на Балканах Бісмарк усе робив щоб ліквідувати конфлікт між своєю австро-угорською союзницею і Росією, то на Заході він в той же час готовий був розпалювати ризик війни. Незважаючи на загострення відносин, справа до війни не дійшла. У Франції реваншистські настрої незабаром стали затихати. З іншого боку, Німеччина була впевнена, що у випадку свого нападу на Францію вона навряд чи зможе надіятися на нейтралітет Росії.

Як і в 1875 р., воєнна небезпека, на цей раз більш гостра та затяжна почала спадати.

Останні п’ять років перебування Бісмарка при владі були періодом його найбільшої дипломатичної активності. Наростання імперіалістичних інтересів в ряді найбільших європейських країн, погоня за новими колоніальними завоюваннями - все це ускладнювало старі та породжувало нові антагонізми.

Згорнувши колоніальну політику Німеччини і врегулювавши деякі посталі на цьому ґрунті спірні питання, Бісмарк очистив шлях до покращення відносин із Англією. Разом з тим потрібно було продовжувати боротьбу за відвернення союзу між Росією та Францією, за покращення відносин з східною сусідкою. Але це було не так просто. Суперництво між Росією та Англією на Близькому Сході і, особливо в Середній Азії, поставило ці держави перед загрозою виникнення війни. Суперництво між Австро-Угорщиною і Росією на Балканах не зменшилось. Бісмаркова Німеччина підштовхувала царську Росію в обох напрямках, вважаючи, що це відволікатиме останню від європейських справ. В цій складній ситуації нагромаджених протиріч Бісмарк створив навколо Німеччини нову систему дипломатичних відносин. Її постійно підточували внутрішні антагонізми і вона почала розпадатися ще в період відставки Бісмарка.

В 1887 р. закінчився термін дії Троїстого союзу. Поновивши договір на новий термін, Бісмарк тим самим укріпив свої відносини з Австро-Угорщиною та Італією. Як і раніше, одне вістря цього союзу було направлене проти Росії, інше - проти Франції.

В 1887 р. розпався, не видержавши напору закріплених в ньому протиріч між Росією і Австро-Угорщиною, союз трьох імператорів. Царський уряд не захотів знову поновлювати термін договору, і Бісмарк, за спиною своєї союзниці, запропонував Росії підписати новий договір - двосторонній. Договір передбачав взаємний нейтралітет Росії і Німеччини, в разі якщо одна із держав буде втягнута у війну. Передбачено було, що договір втратить силу, у випадку якщо Росія нападе на Австро-Угорщину або якщо Німеччина нападе на Францію. В результаті положення було таке: союз з Італією застраховував Німеччину на випадок війни із Францією, союз з Австро-Угорщиною застраховував її на випадок війни з Росією. Тепер договором з Росією Бісмарк перестрахувався і з цього боку (“договір про перестраховку”). Але забігаючи наперед, варто відзначити, що баланс інтересів був настільки нестійким, що договір проіснував всього три роки.

В розрахунках Бісмарка важливе місце постійно займала Англія. Вище було сказано про невдалі спроби зв’язати її домовленостями в 70-х роках. В 1886 р. з аналогічною пропозицією до Бісмарка звернувся англійський міністр іноземних справ Розбері. Відхиляючись від такого союзу, сенс якого зводився лише до використання Німеччини проти Росії, Бісмарк, особливо в останні роки свого канцлерства, все ж таки шукав шляхи зближення з нею. До такого зближення з Англією його підштовхували не лише вимоги деяких впливових кіл великої німецької буржуазії, які вважали, що це полегшить доступ німецькій продукції на світові ринки. До зближення із Англією його підштовхували не лише неприязні стосунки із Францією, - до цього його підштовхувало загострення протиріч між Німеччиною і царською Росією. В інтересах прусського юнкерства Бісмарк продовжував підвищувати тарифи на хліб і тим самим встановив високий митний бар’єр для російського експорту. Зі свого боку, російський уряд вів гостру економічну боротьбу проти Німеччини в інтересах не лише російських поміщиків, але і російських фабрикантів, які вимагали відгородити внутрішній ринок від конкуренції німецьких товарів. З цією метою він безперестанно вводив високі забороняючи тарифи на товари німецького походження і розпочав бойкотувати німецькі порти. По суті між Росією та Німеччиною розгорталась безкомпромісна економічна війна. Це суперечило зовнішній політиці Бісмарка, який ставив за мету - відвернути справжню війну Німеччини з Росією. За словами Єрусалимського А. С. - бісмаркова система “перестраховки” була, таким чином, лише “складною дипломатичною конструкцією, побудованою на вибухонебезпечному ґрунті економічних конфліктів”.

В руках Бісмарка одним із знарядь покращення відносин з царською Росією виявились фінансові позики, які надавались німецькою біржею. Відкриваючи царському уряду доступ на німецький грошовий ринок, Бісмарк, тим самим, в деякій мірі затримував погіршення російсько-німецьких відносин. Позики, надані в середині вісімдесятих років, відіграли в цьому розумінні не останню роль. Одначе в 1887 р. Бісмарк вирішив закрити царському уряду подальший доступ на німецький грошовий ринок, сподіваючись, що такого роду тиск зробить тодішню Росію більш поступливою по відношенню до економічних вимог Німеччини. Але він прорахувався. Потребуючи грошей і дізнавшись, що двері берлінських банків перед ним закриті, царський уряд звернувся до французького грошового ринку. Це прискорило зближення між російським царизмом і французькою біржею. На горизонті європейської політики вимальовувались перші контури майбутнього франко-російського союзу.

В цих умовах на самому початку 1889 р. Бісмарк робить ще одну спробу більш тісного зближення із Англією. Він пропонує англійському прем’єру Солсбері підписати союз між Німеччиною та Англією. Формально вістря союзу планувалось спрямувати проти Франції. Бісмарк розраховував зближенням з Англією впливати на Росію і в разі невдачі прагнути застрахувати Німеччину союзом з Англією. Здійснити цей задум повністю не вдалося через відставку Бісмарка. Складні дипломатичні комбінації Бісмарка закінчилися невдачею. На протязі десяти років завдання прусської політики полягало в тому, щоб приєднати Англію до Троїстого союзу. Англія, яка звикла воювати руками інших, намагалась підштовхнути Німеччину на першу лінію вогню в боротьбі проти Росії. Але навіть йдучи на зближення з Англією, Бісмарк ніколи не хотів довести справу до війни між Німеччиною та Росією.

В зіткненні Німеччини з Росією Бісмарк бачив головну небезпеку існуванню самій Німецькій імперії. В основі бісмаркової політики добросусідських відносин з Росією було закладено розуміння сили та невичерпності природного та людського потенціалу російської імперії. Бісмарк бачив широкі російські простори і розумів їхнє стратегічне значення, вважаючи, що вони є неприступними для іноземної сили.

Бісмарк за свою довге політичне життя не раз перебував у важких ситуаціях, які видавались іноді, наприклад, на початку 60-х років, майже безнадійними. Кожна значна акція, здійснювана ним в якості голови уряду, була пов’язана із ризиком, який виправдовувався лише кінцевим успіхом відповідно до принципу “переможця не судять”.

Але в кінці 80-х років підстав для таких сподівань ставало все менше, особливо після смерті Вільгельма І. Зміни на німецькому престолі не породили нестійкості, проте занадто її посилили. Нестійкість в політичну систему в цілому приносило перш за все банкрутство виключного закону, явна неефективність репресивних методів і крах розрахунків на підкуп робітників “соціальною реформою”. Протиріччя між канцлером і вищими військовими колами привносили хиткість не лише в зовнішньополітичну та воєнно-стратегічну, але і в співвідношення сил правлячої верхівки. Якщо при Вільгельмові І все це погано чи добре утримувалось в стані рівноваги, то з його смертю рівновага розвалилась. Новому кайзеру - молодому і амбітному Вільгельму ІІ - політика Бісмарка видавалась занадто обмеженою, старомодною, позбавленою світового розмаху.

Так вся система бісмаркової політики, внутрішньої і зовнішньої, вступила в глибоку кризу. Прагнучи закріпити своє становище, Бісмарк кидався, маневрував, інтригував в різних напрямках. Він пише у своїх мемуарах: “Причини, через які моя політична совість не дозволяла мені піти у відставку, лежала в іншій площині, а саме - в зовнішній політиці, з точки зору як імперії, так і німецької політики Прусії. Довіра та авторитет, які я на протязі довголітньої служби отримав при іноземних і німецьких дворах, я не в змозі був передати іншим. З моєю відставкою цей капітал повинен був загинути для країни і для династії”.

В 1890 р. Бісмарк отримав відставку і повинен був піти. Особиста неприязнь до нього молодого кайзера Вільгельма ІІ відіграла відому, але все ж порівняно другорядну роль. Хоча з цього приводу Бісмарк пише так: “Коли у імператора виникло бажання і сформувалося рішення звільнити мене - я не знаю. Думка про те, що він не розділить зі мною слави свого майбутнього правління, була йому нав’язана і засвоєна ним ще тоді, коли він був принцом”. Бісмарк повинен був піти тому, що в умовах швидкого капіталістичного розвитку об’єднаної ним Німеччини, вже встигли вирости глибокі класові протиріччя між зростаючим робітничим класом і буржуазно-юнкерським блоком. Введені ним і існувавші на протязі 12 років виключні закони проти соціалістів, зрозуміло, ніяк не могли подолати ці протиріччя. Протиріччя серед правлячих класів Німеччини занадто оголились, і в своїй економічній політиці Бісмарк не зміг в повній мірі задовольнити прагнення щойно народженого фінансового капіталу до експансії на зовнішні ринки, до захоплення нових колоній. В умовах новостворених імперіалістичних антагонізмів його зовнішня політика почала переживати свого роду кризу. Він не міг зробити вибору між Росією і Англією, прагнув використати одну державу проти іншої і в кінці кінців підготував таке становище, коли обидві ці держави відмовили імперії в своїй підтримці.

Бісмарк був великим дипломатом, реальним і тверезим політиком. Він зумів в області зовнішньої політики піднятися вище свого класу, зумів зрозуміти історичні завдання, які стояли тоді перед Німеччиною, і вирішив їх по-своєму, але на наступному етапі він не зміг засвоїти нові умови класових і міжнародних відносин, що склалися в період імперіалізму.

В цілому, дипломатію Бісмарка в 80-ті роки можна охарактеризувати наступним чином: в кінці своєї політичної кар’єри Бісмарк часто використовував складні, не гнучкі дипломатичні конструкції, які в більшості випадків виявились недостатньо ефективними в нових, динамічних політичних умовах.