Перша війна більшовиків проти України

 Продовжуємо вивчати історію України періоду визвольних змагань. Сьогодні ми розглянемо, що було після проголошення автономії України. 

Перед Україною невдовзі постане нове випробування - більшовики. З ними наприкінці 1917 - на початку 1918р. і буде війна.

Я опублікував два відео з цієї теми. 

Ось переше з них:

Є і блоґ в мене з даної теми. 

А ось і друга частина теми:

І на доповнення.

Ось такою непростою була українська історія століття тому...

Проголошення автономії України в 1917 році

 Продовжую публікувати свої відео з історії. На цей раз буде історія України, а конкретніше ― події Української революції 1917-1921 років. Поговоримо про те, як Україна здобула автономію влітку 1917 р. 

Я в цьому блозі неодноразово писав на цю тему, але ще є багато чого, про що варто розповісти тут. 

Реформи австрійського абсолютизму в другій половині XVIII ст.

У XVIII ст. на хвилі Просвітництва стала популярною ідея, що мудрий монарх на престолі зможе стати гарантом проведення реформ в державі. Це отримало назву "освічений абсолютизм". Яскравим прикладом цього є реформи в Австрійській імперії.

Реформи в даній державі пов'язують з такими правителями як Марія-Терезія та Йосиф ІІ. 

З чого ж все почалося? Імператор Карл VI Габсбурґ (1711-1740) не мав синів, тому він видав "прагматичну санкцію" ― документ, який дозволяв передавати його титули по жіночій лінії. Тому, після його смерті успадкувати все мала дочка, яку звали Марія-Терезія. Але багато держав цього не визнали і почалася війна за австрійську спадщину (1740-1748). Зрештою, сторони домовилися, що за Габсбурґами збережеься імператорська корона, але вони втрачали Сілезію. Формально імператором був чоловік Марії-Терезії Франц Стефан Лотаринзький (1745-1765), але реальна влада була в неї. Подібна ситуація була і тоді, коли імператором став їхній син Йосиф ІІ (1765-1790), бо Марія-Терезія зберігала за собою владу аж до смерті в 1780р.

Реформи Марії-Терезії почалися ще під час війни за австрійську спадщину і тривали аж до її смерті. 

Адміністративні реформи
Заради посилення центральної влади було створено Державну раду і центральний суд. Щоб покращити облік державних і адміністративно-правових грамот і актів, заснували центральний палацовий, надвірний і державний архіви.

Військова реформа
Для успішного ведення війни проти ворогів провели військову реформу, за якою остаточно відмовлялися від найманців і замінили їх рекрутськими наборами. Рекрутська служба ставала пожиттєвою. Набори до армії відбувалися в окремих округах в основному з бідних станів населення.

Судова реформа
Суди переходили під контроль держави, феодали втратили врлив на судочинство. В 1768 р. було розроблено новий кримінальний та цивільний кодекси. Було обмежено смертну кару та заборонено тортури. 

Податкова реформа
Все населення було обкладено податками, навіть дворяни і духовенство. Провели перепис населення та стали вести облік майна, що перебувало у власності. Внутрішні мита скасували. Разом з тим підвищили зовнішні мита, щоб захистити власне виробництво від іноземних товарів. Патент (так називався імператорський указ тоді) 1772 р. Марії-Терезії започаткував укладання інвентарів. У 1775 р. був введений "рустикальний" податок, тобто посімейний податок на кожне селянське господарство. Патентом 1775 р. Марія-Тереза забороняла панам вимагати у селян більше того, що зазначалось в інвентарях.

Церковна реформа
Імператори намагалися взяти церкву під контроль держави. Почали обмежувати діяльність монастирів та ордеру єзуїтів. Шлюб відокремили від церкви і держава взяла на себе функцію їх реєстрації. Подібне сталося із освітою.

Коли Йосиф ІІ нарешті став правити самостійно (1780-1790), реформи тільки посилилися. 

Адміністративна сфера
В 80-х роках провів ряд реформ державного управління, спрямованих на зміцнення монархії. З метою подальшої політичної централізації Йосиф II поділив країну на 15 округів, управління якими знаходилось в руках урядових комісарів. Проводилася уніфікація доволі строкатої Австрійської імперії. Йосиф ІІ намагався створити ефективний бюрократичний апарат в імперії.

Церковна сфера
1781р. ― патент про віротерпимість, яким гарантувалася свобода віросповідання та громадянська рівність християн-некатоликів з католицькою більшістю. На той час таке мало де можна було зустріти.
Провели секуляризацію ― в церкви забрали земельні володіння. Також було закрито багато монастирів. На колишніх монастирських землях утворилися домінії, підпорядковані віденському уряду.

Економічна сфера
Йосиф ІІ продовжив політику протекціонізму і намагався створити єдиний внутрішній ринок.

Судова сфера
Відбулося скасування смертної кари, яка була замінена іншими методами покарання. 

Соціальна сфера
1781р. ― скасування кріпацтва і заміна його "підданством". Селянам надавалися такі особисті свободи, як право одружуватися без дозволу пана, віддавати своїх дітей до школи або ремесла, право вільно пересуватися, шукати вільних заробітків. Патентом 1785 р. усі землі, що знаходились у користуванні селян, проголошувалися рустикальними, тобто селянськими, а решта – домініальними. Поміщики не мали права переділяти чи скорочувати селянські земельні наділи. Рустикальні землі переходили у спадкове користування. В селах організовувалися громади зі своїми виборними представниками.
Під кінець правління Йосиф ІІ хотів повністю звільнити селянство, але не встиг цього зробити.
Євреї хоч і не отримали через окреме розпорядження повного зрівняння в громадянських правах, все ж набули значних прав, в яких їм досі відмовляли — їх допустили до ремесел, промислів, промислової діяльності та здобуття вищої освіти, було скасовано дискримінаційні приписи щодо одягу. 

Реформи в Австрії і Україна
Як відомо, з 1772р. після першого поділу Речі Посполитої, Галичина перейшла під владу Габсбурґів. Тому, реформи стосувалися і тих українських земель. Спроби скасувати кріпосне право мали позитивне значення, оскільки вони послаблювали владу шляхти, яка була в більшості польського походження, над українським селянством.

Важливе значення для подальшого розвитку Галичини мала церковна реформа, запроваджена австрійським урядом. Перше, що зробив австрійський уряд, це зрівняв у правах і статусі уніатську та католицьку церкви, від чого тривалий час відмовлявся польський уряд. У 1774 р. Марія-Тереза запровадила нову офіційну назву уніатської церкви – греко-католицька, чим стверджувалася ідея рівності грецького і католицького віросповідання. 

Для підвищення рівня духовної освіти Марія-Тереза у 1774 р. при церкві св. Варвари у Відні заснувала Барберіум – семінарію для уніатів, яка у 1784 р. була перенесена до Львова, і стала головною з підготовки греко-католицького духовенства в Австрійської монархії. 

Згортання реформ
Після смерті Йосифа ІІ в 1790р. на престол зійшов його рат Леопольд ІІ (1790-1792). Реформи починають уповільнюватися. А коли імператорм став Франц ІІ, син Леопольда ІІ ― реформи починають згортатися і відбуваться повернення до старих порядків.

Таким чином, в Австрійській імперії в другій половині  XVIII ст. було проведено ряд прогресивних реформ. Вони мали змінити державу і зробити її більш розвиненою. Однак, внутрішній спротив змінам та міжнародна нестабільність призвели до їх сповільнення, а потім і до згортання. Через це держава Габсбурґів буде все більше відставати від провідних держав у ХІХ ст. 

Доба героїчних походів козацтва

Доба героїчних походів ― це період найбільш успішних та вдалих походів козаків проти Османської імперії та Кримського ханства.

Причини походів:

• набіги татар на українські землі
• неспроможність Речі Посполитої захистити свої кордони
• бажання козаків здобути багаті трофеї на війні

Головні події:

1600 р. ― напад на Варну, який приніс велику здобич.

1602 р. ― розгром турецького флоту під Кілією. 

1606 р. ― новий похід на Варну, розгром турецького флоту.

1608 р. ― зруйнування Перекопа козаками.

1609 р. ― козаки захопили фортеці Кілія, Ізмаїл, Аккерман.

1614 р. ― похід на Трабзон і Синоп.

1615 р. ― козаки дійшли до Константинополя і спалили там порт.

1616 р. ― похід на Кафу.

1620-1621рр. ― морські походи козаків під час Хотинької війни.

1624 р. ― новий похід на Константинополь, під час якого козаки пограбували і спустошили передмістя.

Значення походів:

1. протидія набігам турків і татар
2. звільнення полонених
3. здобуття коштів для утримання війська
4. зростання міжнародного авторитету козацтва.

Події в Криму в 1917-1918 роках

Становище на початок 1917 року

Населення Таврійської губернії – близько 2 мільйонів осіб. З них 35% становили кримські татари.

Крим став важливим для ведення бойових дій в Чорноморському регіоні:

• Наявність баз флоту
• Розміщення госпіталів
• Постачання армії на фронті

Початок революційних подій

Березень 1917 р. – загальні збори мусульман Криму в Сімферополі. Було створено Тимчасовий кримсько-мусульманський виконавчий комітет (Мусвиконком).

За словами його секретаря Алі Боданинського, головним завданням було «неухильне прагнення до організації демократичних кримськотатарських мас, прагнення до впровадження серед них свідомого і відданого ставлення до ідей загальноросійської та, зокрема, кримськотатарської революції, прагнення стати у всіх проявах кримськотатарського життя центром не директивним і керівним, а регулюючим і контролюючим».

Номан Челебіджихан (Челебі Челебієв) (1885 – 1918). Один з організаторів першого Курултаю, перший голова уряду проголошеної в 1917 році Кримської народної республіки, перший муфтій мусульман Криму. Автор вірша «Ant etkenmen!» («Я присягнувся!»), який став національним гімном кримських татар.

Джафер Сейдамет (1889 – 1960). кримськотатарський письменник, громадський діяч, один із лідерів та ідеологів національно-визвольного руху кримських татар. До першої світової війни брав участь у підпільних організаціях, що виступали проти царизму. Один з очільників Кримської народної республіки.

Діяльність кримськотатарських організацій

Виникають періодичні видання «Міллет» та «Голос татар».

Була сформована політична партія – Міллі Фірка (Milliy Fırqa – Народна партія) в липні 1917р. Провідне значення в її створенні мали Номан Челебіджіхан і Джафер Сейдамет. Було поставлене завдання створення автономної Кримської держави зі збереженням ладу між етнічними групами.

Влітку 1917р. почалося формування військових підрозділів з кримських татар.

Діяльність інших політичних сил

Ради робітничих і солдатських депутатів діяли в Криму з березня 1917 року. Керівну роль в них відігравали меншовики та есери. 

Українська Центральна Рада проводила в регіоні «українізацію» окремих підрозділів, де переважали українці.

Відносини Мусвиконкому і Центральної Ради

Липень 1917 р. – переговори в Києві. Д. Сейдамет і А. Озенбашли провели зустрічі з головою УЦР М. Грушевським, секретарем міжнаціональних справ О. Шульгиним, головою Генерального секретаріату В. Винниченком.

Мусвиконком хотів підтримки у встановленні автономії в Криму від УЦР. Але останні не хотіли порушувати це питання перед Тимчасовим урядом.

Відхід від ідей автономії

На початку осені 1917 року ідея автономії стає менш популярною. 

14-15 (1-2) жовтня 1917 року Мусвиконком провів з'їзд представників кримськотатарських організацій, де було прийнято скликати Курултай, який мав вирішити долю Криму.

У листопаді 1917 року відбулися вибори до Курултаю. Згідно спеціально прийнятому ним закону в них брали участь кримські татари, які досягли 20 років. Вибори проходили у п'яти виборчих округах. На Курултай були обрані 76 делегатів.

Представники місцевих земств і міських дум створили Раду народних представників 3-6 грудня (20-23 листопада) 1917р, яка виступала за збереження Криму в складі Росії.

Проголошення Кримської Народної Республіки

9 грудня 1917 року в Бахчисараї був скликаний Курултай. Головою Курултаю був обраний один із лідерів «Milliy Firqa» Асан Сабрі Айвазов.

12 грудня 1917 року була проголошена Кримська Народна Республіка.

14 грудня було прийнято конституцію республіки. Вона передбачала реалізацію кримськотатарським народом права на національне самовизначення і самоврядування. Конституція також скасувала звання та стани і проголосила рівність усіх громадян незалежно від їхньої національності або віри та рівноправність жінок і чоловіків.

18 грудня був сформований уряд – Директорія. Очолив Номан Челебіджихан.

Майбутнє півострова мало вирішитися на Установчих зборах.

Проблеми кримської народної республіки

Рада народних представників виступала проти проголошеної республіки. Це не давало можливості уряду Челебіджихана поширити владу на весь півострів. 

16 грудня 1917 року кримські більшовики взяли Севастополь і розігнали місцеву раду робітничих, матроських і солдатських депутатів. Там був створений їх Військово-революційний комітет.

Почалося змагання трьох сил за контроль над півостровом.

Війна з більшовиками і падіння КНР

19 грудня 1917 року в Сімферополі Директорія та Рада народних представників уклали союз та створили об'єднаний Кримський штаб.

24 січня 1918 року їх сили направилися на Севастополь.

25-26 січня Кримська Народна Республіка зазнала поразки.

27 січня 1918 року більшовики взяли Сімферополь.

Номан Челебіджихан був схоплений і невдовзі страчений. 

Джафер Сейдамет зміг втекти з Криму, після чого він налагодив зв’язки з УНР.

На початку лютого 1918 року більшовики стали контролювати територію Криму.

Звільнення України від більшовиків в 1918р.

Продовжуємо наш попередній блоґ.

На початку 1918 р. становище УНР було скрутним. Основні моменти, які варто знати:

• Більшість території була окупована силами більшовиків
• УНР закріпилася на лінії Коростень – Сарни і вела оборону
• Разом з цим провели реорганізацію армії УНР
• Центральна Україна (в основному Черкащина) була охоплена повстанням «Вільного козацтва», що не дало більшовикам встановити там контроль
• Четвірний союз вів переговори як з УНР, так і з більшовиками. Східний фронт Першої світової війни був без змін

Як бачимо, нічого хорошого від такого становища чекати не варто. Але в цей час стається тодія, яка врятувала УНР. Це був Берестейський мирний договір 9 лютого 1918р. Про дипломатичні перипетії між УНР з одного боку та Антантою і Четвірним союзом я вже писав блоґ тут.

Що ж являв собою Берестейський мирний договір:

1. Мирний договір між Центральними державами та УНР
2. Перший міжнародний договір нової української держави
3. Завершував Першу світову війну в Україні
4. Встановив дипломатичні відносини між Україною та державами Четвірного союзу
5. Україна отримала підтримку в боротьбі проти більшовиків

В той же час більшовики затягували з підписанням мирного договору з Четвірним союзом. Тому, 18 лютого 1918 р. – початок наступу. Операція отримала назву «Фаустшлаґ» (удар кулаком). В Україні була задіяна 450-тисячна німецько-австрійська армія. 

24 лютого – німецькі сили зайняли Житомир. Більшовики починають відступати з України.

Сили УНР почали наступ і 1 березня 1918 р. увійшли до Києва. Через день підійшли німецькі сили.

Більшовицька Росія в результаті поразок на фронті підписала мирний договір 3 березня 1918 р. в тому ж Брест-Литовську. Умови цього договору:

• Більшовики визнавали УНР незалежною державою і зобов’язувалася не вести проти неї ворожих дій
• Більшовики мали відмовитися також від Прибалтики, Білорусі, Закавказзя і Фінляндії
• На більшовиків накладалися репарації

Станом на 3 березня 1918 р. українські на німецько-австрійські сили просунулися на лінії Могилів-Подільский – Київ. Необхідно було вибити рештки більшовицьких сил з решти території України. 

Для продовження наступальної операції від УНР був виділена Запорізька дивізія, яку в квітні перейменували в Запорізький корпус, що складався з двох дивізій. Очолив їх генерал-хорунжий Олександр Натієв.

Протягом березня 1918 р. від більшовиків були звільнені південно-західні регіони та Лівобережжя. 

Запорізький корпус продовжив наступ з Полтави на Харків і звільнили його. Після цього почався наступ в двох напрямках:

Петро Болбочан повів наступ на південь в напрямку Криму

Володимир Сікевич очолив наступ на Донбас

Наступ на Донбасі пройшов успішно – до кінця квітня більшовицькі сили були витіснені звідти.

Іншою була ситуація з Кримом.

21-25 квітня 1918р. півострів було звільнено, але через загрозу конфлікту з німецькою армією українські сили були виведені.

Німці встановили там своє правління, а в червні 1918р. передадуть владу Кримському крайовому уряду С.Сулькевича.

Діяльність Центральної Ради навесні 1918р.

1 березня – закон про державний герб України

2 березня – закони про грошову систему, про громадянство УНР.

6 березня – закон «Про адміністративно-територіальний поділ України», відповідно до якого територія УНР поділялася на землі, волості та громади. Всього мали створити 32 землі. За планами М. Грушевського, населення кожної з земель мало становити близько 1 млн. осіб. 

Конституція УНР 29 квітня 1918 р.

• Проголошувала УНР парламентською республікою із Всенародними зборами на чолі
• Виконавча влада мала належати Раді Народних Міністрів
• Закріплювався земельний адміністративно-територіальний устрій з широкою автономією
• Проголошувалися рівні права та свободи громадян
• Надавалися права національним меншинам

Загострення відносин з німцями

Причинами невдоволення серед німецького командування стало негативне сприйняття соціалістичної політики Центральної Ради, особливо в земельному питанні, де проголошений принцип соціалізації землі створював нові проблеми.

Все це могло зашкодити поставкам продовольства з України до Німеччини.

Через викрадення членами уряду банкіра А.Доброго німецький фельдмаршал Айхгорн 26 квітня 1918р. наказав заарештувати кількох урядовців. Також була роззброєна Синьожупанна дивізія.

Все це створювало передумови для зміни влади в Україні.

Перша війна більшовицької Росії проти УНР

Наприкінці 1917р. становище України змінилося. Центральна Рада, скориставшись більшовицьким перворотом в Петрограді, 20 листопада 1917 року видала свій III Універсал, в якому проголошувалася утворення Української Народної Республіки (УНР). Формально УНР не розривала стосунки з Росією. Росію прагнула бачити федеративною республікою вільних і рівних народів. Як бачимо, навіть тоді УЦР не хотіла відмовлятися від автономізму.

В цей же час більшовики 17 грудня 1917 р. в Києві скликали Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих і селянських депутатів. Більшовики планували проголошення радянської влади. Але делегати з’їзду висловили підтримку ЦР. Після цієї невдачі більшовики тікають до Харкова. 21 – 25 грудня 1917 р. у Харкові більшовики провели Перший з’їзд Рад, проголошено Українську Радянську республіку, а 25 грудня 1917 р. обрано Центральний Виконавчий Комітет України і перший уряд Народний Секретаріат. 

Відносини між УНР і більшовиками загострюються. Ще 17 грудня 1917 р.  був більшовицький ультиматум Центральній Раді – фактична вимога передати владу більшовикам. Генеральний Секретаріат УНР ультиматум відхилив. 22 грудня 1917 р. відбувається захоплення Харкова російськими військами під командуванням В. Антонова-Овсієнка. Невдовзі починається загальний наступ більшовиків. Із Харкова вони наступали в  кількох напрямках: на Київ, на Катеринослав, на Донбас.

Ускладнювало становище УНР також те, що на Поділлі в цей час піднімають повстання підрозділи колишньої імперської армії, яких загітували більшовики. Воювати довелося фактично в оточенні.

Основними шляхами в цей час стали залізниці, оскільки з дорогами в той час було не дуже. За залізничні станції в той час велися найбільші бої. 

Ось карта бойових дій:

Як бачимо більшовики швидко захопили Донбас і південь України. На київському напрямку їх вдалося ненадовго затримати завдяки обороні залізничного вузла Бахмач, яка тривала близько місяця. В цей же час Центральна Рада прийсає важливі рішення.

22 (9) січня 1918 р. УЦР проголосила свій IV Універсал в якому проголошувалася повна незалежність Української Народної Республіки. Причини проголошення незалежності:

• Необхідність укладення договору з Центральними державами
• Знищення Російської республіки внаслідок більшовицького перевороту та розгону Установчих зборів

В цей же час більшовицькі сили змогли відтіснити українські сили від Бахмача і стали наступати в напрямку Києва. Українські сили в Києві були зайняті придушенням більшовицького заколоту, тому тільки незначна кількість добровольців зробила спробу зупинити більшовиків на станції Крути.

Про цю битву я вже розміщував в блозі свою статтю і матеріали з семінару до 100-ліття події. Можете ознайомитися за посиланнями.

Значення битви під Крутами:

• Вдалося затримати сили Муравйова і завдати йому втрат
• Сили УНР змогли придушити заколот більшовиків в Києві
• Центральна Рада змогла вислати делегацію до Брест-Литовська на переговори з Центральними державами

Причини невдач УНР у війні:

• Непідготовленість власних збройних сил до ведення війни
• Популістська агітація більшовиків
• Відсутність єдності серед українських політичних діячів

Зрештою, на початку лютого сили УНР змушені були залишити Київ. Більшовики окупували більшість території України і почали створювати там маріонеткові "республіки" (наприклад - Донецько-Криворізька республіка).

Ну а про те, що було далі, читайте в наступному блозі.

Революція 1848-1849 років на українських землях

В цьому блозі ми ознайомимося з подіями революції 1848-1849рр, що були на території України.

Революції 1848-1849 рр. (Весна народів) ― це низка революційних виступів в державах Європи, які мали антифеодальний, національно-визвольний характер та виступали за демократизацію державних устроїв.

Причини революції в Австрійській імперії:

1. Політична система не відповідала новим буржуазним реаліям, що активно розвивалися
2. Національні проблеми в імперії
3. Економічні проблеми після кризи 1846р.

В березні 1848р. в результаті повстання у Відні був повалений канцлер Меттерніх, а імператор Фердинанд І змушений був проголосити демократичні свободи.

Дуже швидко революційні події докотилися до Галичини. Першими активізувалися поляки, які виступили за широку автономію. Тому 13 квітня 1848р. вони створили представницький орган ― Центральну раду народову. 

Українці у відповідь на це створили свій представницький орган ― Головну руську раду (ГРР). Не дивуйтеся назві, бо в той час в тих краях ще був популярний етнонім "русин". Очолив ГРР Григорій Яхимович. Всього туди входило 30 осіб.

Вимоги ГРР:

1) Запровадження української мови в освіті і діловодстві

2) поділити коронний край на дві частини ― Західну і Східну Галичину

3) рівні можливості для українців при отриманні адміністративних посад.

Головна руська рада зробила великий вплив на національно-культурне життя західноукраїнських земель. Був створений Собор руських вчених. В Львівському університеті відкрили катедру української мови та літератури.

Польські сили протидіяли українському національному руху і на противагу ГРР створили "Руський собор", куди увійшли українські діячі з пропольською орієнтацією.

Слов'янський Конгрес у Празі 2-12 червня 1848р. для українського національного руху став важливим тому, що українська делегація від ГРР на цьому заході закріпив за українцями статус окремого народу. А це, як ви розумієте, важливо.

У червні 1848 р. відбулися вибори до рейхстаґу. Від Галичини українці здобули 39 місць із 100. Так, вперше український народ отримав свою фракцію в парламенті.

1-2 листопада 1848р. польські сили підняли повстання у Львові. ГРР не підтримала цей виступ, оскільки відносини з польським рухом були не в кращому стані. Повстання було придушене, а польські організації австрійська влада закрила. ГРР продовжила діяти аж до 1851р. 

Скасування кріпосного права в Австрійській імперії

Ще 22 квітня 1848 року імператорським указом скасовувалася залежність селян від поміщиків. Спочатку кріпосне право було скасоване в Галичині, а потім на Буковині і Закарпатті. Але поміщики мали отримати великий викуп за ділянки землі, що дісталися селянам. Більш того, у власності поміщиків залишилися ліси і пасовиська, за які селяни також змушені були платити. Звільнене селянство отримало мало землі і ця проблема з роками тільки посилюватиметься.

Висновки:

1. Революція 1848-1849рр. стала важливою для утвердження українців на політичній арені.

2. Українці утвердилися як окрема нація завдяки революції.

3. Селянство стало особисто незалежним від поміщиків.

Слуга народу зразка 1663 року

У попередніх публікаціях я вже писав про те, як "нарід" своєю недалекоглядністю похоронив шанс визволитися від Московії в часи Івана Виговського, а потім обрав невмілого керівника, який відразу ж підписав угоди, які обмежили права української козацької держави. Та не затримався при владі Юрій Хмельницький. На Правобережжі в 1663 році обрали гетьманом Павла Тетеря, але Лівобережжя його не визнавало. Там вирішили обрати собі свого керівника. От про це і буде наш блоґ.

На Лівобережжі вели боротьбу за владу Яким Сомко та Іван Золотаренко. Але на політичній арені з'явився новий діяч 👇

Це був Іван Брюховецький.

Вся діяльність останнього була популістичною, якщо називати все сучасними термінами. Простому "наріду" обіцяв "все хороше" і зарплату 4000 золотих монет, напевно. Ех, нічого з тих часів в нас не змінилося. А паралельно з тими обіцянками Брюховецький заручився підтримкою Московської держави. Справа йшла до "чорної ради", на якій би такий популіст мав би незаперечну перевагу. Як писав Григорій Грабянка: "Він був певен, що коли вона збереться, то запорожці піднімуть бунт, заб'ють Сомка і Васюту, а його силою оберуть на гетьмана."

17—18 (27—28) червня 1663 року на околицях Ніжина відбулася Чорна рада. Туди прибули Сомко і Золотаренко, московитське військо і Брюховецький з компанією. А збирав своїх послідовників тодішній "слуга народу" за словами Грабянки наступним чином: "А водночас він розіслав своїх запорожців у всі міста України і порадив всьому поспільству збиратися в Ніжин, нібито для пограбування міста. Тому не дивно, що туди чимдуж поспішали не тільки козаки, а й селяни."

Результат вже очевидний ― рада переросла в бійку. Сомко, Золотаренко та їх прибічники були заарештовані московським воєводою Великоґаґіним, а Брюховецького проголосили гетьманом. Ну а "нарід" під гаслами "зробимо їх разом" почав безчинствувати. А в час, коли останньому вручали гетьманські відзнаки, сірома побила чимало знатних козаків та пограбувала їхні маєтки; дісталося також і Сомковому таборові, що перебував під охороною князя і що його розтягнула запорізька голота. І весь оцей нелад, що почався з під'южування Брюховецького, тривав кілька днів, аж поки у людських хатах уже нічого не було виносити. У ті дні не один заможний чоловік полишив свою домівку, замінив пристойну одіж на дрантя і страху ради бідний ховався, де міг, а всі інші жителі, по містах і селах пробуваючи між смертю та життям і знеможені томливим чеканням, кожен думав, до чого приведе оця ненаситна жадоба крові і коли цьому лиху настане кінець.

Ось так люмпен порозважався після обрання "слуги народу" гетьманом.

Ставши гетьманом Іван Брюховецький посадив на місцях своїх людей. В принципі, все як і зараз. А потім наказав стратити своїх опонентів.

В 1665 році "слуга наріду" став першим гетьманом, який побував в Москві. Там він підписав Московські статті, які обмежували політичні права України, посилювали її військово-адміністративну і фінансову залежність від московського уряду. В усіх полкових містах розміщувалися московські гарнізони і їх мав утримувати гетьманський уряд. Збирання податків тепер проводили московські воєводи. Гетьманському уряду заборонялось вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами. Обмежувалось право вільного обрання гетьмана.

За здачу інтересів України Брюховецький отримав в дружини дочку боярина. Також Брюховецький і полковники, що його супроводжували, отримали боярські титули. Тепер до мосоковського царя "слуга наріду" звертався так: «Вашего царского пресвитлого величества благодетеля мого милостивого боярин й гетман верного войска вашего царского вирньїй холоп й найнижший подножок пресвитлого престола, пресвитлого величества запорозкого Ивашка Брюховецкий». От кого обрала голота на "чорній раді" під Ніжином в 1663 році.

Минуло багато часу, а в Україні так нічому і не навчилися...

Як вибір недосвідченого керівника може згубити державу. Юрій Хмельницький

У попередніх блоґах я писав міркування з приводу битви під Конотопом та чорної ради 1659 року. Там я проводив паралелі із сучасністю. Тут я приведу ще одне порівняння. І буде це Юрій Хмельницький.

Після того як повсталі козаки вигнали "злочинного шляхтича" Виговського, гетьманську булаву отримав син Богдана Хмельницького Юрій (1641-1685). Радості тих, хто повалив Виговського, напевно, не було меж. Як вдало вони скинули "злочинну владу" і привели "слугу народу".

Але ейфорія їх тривала недовго. Вже 17 жовтня 1659 року в Переяславі відбулася рада, яку організував московитський князь Алєксєй Трубєцкой. На раді були відсутні правобережні полковники, основну масу становила старшина промосковської орієнтації з Лівобережжя. Гетьман мав малий супровід, тому козаки опинилися в оточенні 40-тисячного московського війська.

На тій раді затвердили нового гетьмана і запропонували йому підписати новий договір з Москвою. Трубєцкой заявляв, що то є ті самі "статті Богдана Хмельницького" 1654 року, але в реальності то був абсолютно інший договір. Враховуючи своє становище, Ю.Хмельницький пристав на умови Москви. Договір був підписаний.

Переяславські статті складалися з 19 пунктів, вони містили низку суворих обмежень самоврядування. Документ зміцнив позиції Московії в Україні. Статті передбачали:

• Заборону козакам самостійно переобирати гетьмана без дозволу царя.
• Обов'язкове затвердження кандидатури гетьмана московських урядом.
• Заборону гетьману здійснювати дипломатичні відносини із іноземними державами.
• Заборону козакам самостійно вступати у війну або надавати третій стороні військову допомогу.
• Обов'язок гетьмана посилати військо на перший виклик царя.
• Скасування компанійських полків, гетьман позбавлявся права знімати старшину з посади без вироку військового суду або згоди старшинської ради.
• Розквартирування московських гарнізонів і воєвод у Переяславі, Ніжині, Брацлаві та Умані за кошти українського населення.
• Підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху; заборона приймати посвяту від Константинопольського патріарха.

Крім цього статті передбачали видачу Москві усієї родини Виговського, котрого царський уряд вважав зрадником.

Ось такі були наслідки повстання проти гетьмана Івана Виговського. Борючись проти його та проти проєкту союзу з Річчю Посполитою, недолугі діячі втягнули Україну в рабство Москви. Хотіли "тільки б не цей шляхтич" ― отримали собі московського царя. Зробили в 1659-му себе разом. Минули століття з того часу, а в Україні нічому так і не навчилися.

Чернігівське князівство після монгольської навали

В одному з попередніх блоґів ми дізналися про становище територій Київського і Переяславського князівств після навали монголів. І як вже відомо, з тими двома князівствами було фактично покінчено. Більше пощастило Галицько-Волинському князівству, де князь Данило Романович зберіг свою владу і відновлював державу після спустошень. Та було ще одне князівство на українських землях, яке змогло зберегтися – Чернігівське.

Чернігівське князівство було одним з провідних удільних князівств. Любецький з'їзд закріпив його за Олегом Святославичем та його потомками, які увійшли в історію як Ольговичі. Воно займало великі території від Дніпра до Оки. Місцеві князі не раз захоплювали владу в Києві, змагаючись за його з Мономаховичами. Однак все це було зупинене монголами. 18 жовтня 1239 року Чернігів був захоплений і розорений. Після цього загарбники пройшлися вздовж Десни, захоплюючи місто за містом.

Чернігівський князь Михайло Всеволодович в цей час був відсутній на своїй вотчині, оскільки ще в 1239 (або в 1238) залишив недавно взятий ним Київ і поїхав до Угорщини та Польщі шукати допомогу в боротьбі з монголами. В 1241 році він зміг повернутися до Києва та Чернігова і зайнявся відновленням своїх володінь. Однак, в 1246 році Бату-хан викликав його в свою ставку, де Михайло Чернігівський був вбитий. Точні причини його загибелі невідомі, але легенди роблять з його мученика за віру.

Після спустошення Чернігів продовжував вважатися адміністративним центром князівства. В 1246-1263 роках правив там князь Андрій Всеволодович. Ось що писав про його М.Грушевський: «Андрій Всеволодич уважав ся одним з визначнїйших князїв: доньку за нього видав такий поважний князь як Василько волинський». Шлюбом тим він намагався зміцнити зв’язки з Галицько-Волинським князівством. Разом з Андрієм відомі ще 4 удільні князі: в Брянську – Роман, в Глухові – Семен, в Карачеві – Мстислав, в Тарусі – Юрій. Останніх чотирьох часто називають синами Михайла Всеволодовича, однак це питання доволі дискусійне. М.Грушевський називає такі волості Сіверщини: Збераючи разом звістки наших джерел, знаємо в Чернигівщинї другої половини XIII і початку XIV в. такі князївства: Новгородське, Трубчевське, Брянське, Глухівське, Путивльське, Рильське, Курське, Липовецьке. Однак, разом з цим він визнає, що дізнатися конкретніше про них неможливо, бо так припадкові й бідні наші відомости. Крім вищезгаданих, були ще уділи в басейні Оки.

Найвідомішим з удільних князів став Роман, князь брянський, який в 1263-1288 роках був чернігівським князем. Однак столицею князівства за його правління став Брянськ. Напевно, причинами цього було спустошення столиці монголами, а також через активність литовців, які робили набіги на ті землі. Ось які відомості про Романа «Старого» зібрав Михайло Грушевський з джерел:

Галицько-волинська лїтопись описує Романа як воєвничого рицаря, звістного своїми воєнними здібностями, й дбалого князя. Нпр. під час весїля його доньки напала на його землю Литва; він зараз серед весїльних приготовань виступив против неї, й прогнав, але сам при тім дістав рану; незважаючи на те він вернув ся до Брянську, „не помня раны на тЂлеси за радость”, і докінчив весїлє. Під час похода Льва з Татарами на Литву 1275 р. перед рішучою битвою Татари конче чекали, аби наспів Роман, і без нього не хотїли приступати під Новгородок. Коли з того походу його зять Володимир запрошував його до себе в гостину, Роман не згодив ся: „сину мій Володимире; не можу полишити свого війська: ходжу по землї ворожій, хто ж доведе моє військо до дому? нехай уже замість мене поїде з тобою мій син Олег!” (На сина свого війська Роман видко не хотїв полишити). З усього видко, що він мав чимале поважаннє і значіннє між князями; лїтописець каже його зятеви Володимиру кликати Романа: „господине отче”.

Як бачимо, князь був вмілим полководцем і правителем. І мав повагу інших князів. 

Після Романа правив його син Олег. Однак його правління не було довгим, через кілька років він став монахом передавши престол своєму брату Михайлу. Про них відомостей не так вже й багато. Але саме в той час, наприкінці ХІІІ століття Брянськ потрапив під владу смоленських князів. Вважається, що це відбулося не без впливу Орди. 

Як відомо, в той час там йшла боротьба за владу, яку вели Тохта і Ноґай. Залежні від Орди князівства розбилися на два табори. Чернігово-Брянське князівство було на боці Ноґая. Під час тієї війни і був захоплений Брянськ союзниками Тохти. Найсильніше з удільних князівств Чернігово-Сіверщини було нейтралізоване. А це в свою чергу зробило неможливим нове об'єднання володінь Ольговичів в одну державу. Майже одночасно з падінням Чернігівського князівства починає набирати силу Москва. Цікавий збіг. Ну а з іншого боку набирало силу Велике Князівство Литовське. В 1355-1356 роках Чернігів і Брянськ були зайняті литовським князем Ольґердом. Рештки уділів в долині річки Оки стали так званими "Верховськими князівствами", які зрештою поглине Московія. 

Ось такою була історія Чернігівськогокнязівства в другій половині ХІІІ століття.

Українські землі після монгольської навали. Київщина і Переяславщина

Згідно з загальноприйнятими уявленнями, після монгольської навали українські землі перетворилися ледь не на пустку. Багато хто думає, що населення всюди, крім Галицько-Волинського князівства, не залишилося. Часто полюбляють цитувати Плано Карпіні, який писав про те, що ледве нарахував в Києві 200 будинків. Він був там проїздом по дорозі до монгольського хана. В червні 1247 року він знову був в Києві, коли повертався до Риму. Коли він прибув до Києва його жителі «з радістю вийшли нам на зустріч, вітаючи так, ніби ми воскресли з мертвих». В самому місті він зустрів «також багато інших купців, як з Польщі, та і з Австрії, які прибули до Києва після нашого від’їзду до татар. Свідками є й Купці з Константинополя – вони прийшли на Русь через землі татар і жили в Києві в той час, коли ми повернулися із землі татар». Далі він перераховує їх поіменно. Як бачимо, торгівля продовжувала вестися, купці були тут з далеких країв. Навряд чи це було, якби від Києва залишилося лише згарище.

Та й в інших регіонах знищені походом Бату-хана міста теж поступово відновлювалися. Звісно, відновити їх до того стану, що був перед навалою монголів, було справою не одного десятиліття. Але, як то кажуть, життя тривало. Населення не зникло, як би московитські пропагандисти не обстоювали цю теорію останні два століття. Так, в них ще в ХІХ столітті Поґодін вигадав теорію, за якою більшість населення Київщини, Чернігівщини і Переяславщини була знищена, а вцілілі втекли в північно-східному напрямку. Цим той автор намагався обґрунтувати претензії Залісся на спадщину Київської Русі. Ту теорію розкритикували ще в середині ХІХ століття. Але найкращі аргументи можна знайти в М.Грушевського в 3-му томі «Історії України-Руси». 👇

Коли таким чином навіть найбільше поруйновані Татарами городи повставали слїдом з попілу, тим меньше можливости говорити про спустїннє України, чи Поднїпровя взагалї під татарською бурею.

Повторяю, татарський похід зовсїм не був несподїванкою. Коли людність більших, міцнїйших міст могла собі ставляти ділєму — чи замикатися в замку чи тікати, людність меньших міст і сїл не могла вагатися, тільки на вість про зближеннє Татар мусїла тїкати та ховатися в безпечні місця. Наша староруська погранична людність взагалї була дуже рухлива, до таких пополохів призвичаєна й мобілїзувала ся дуже швидко (порівняти нпр. епізод з Юриївцями, що вибравши час серед половецької бльокади, цїлим містом дремнули під Київ), і навіть про татарські страхи могла завчасу поховати ся. Лїтописець, оповідаючи про подоріж Данила на Угорщину під час похода Бату, каже, що їдучи звідти в Галичину, він стрів у горах, коло Синевідська, маси народа, що тїкали в гори від Татар. Подібна масова втїкачка на вість про Татар мусїла мати місце й по иньшій Українї — тїкали в ліси, болота, в яри й печери. Всяких таких схованок було подостатку й у полудневій Українї, а лїсовий пояс, українське полїсє давало не меньше певний захист в небезпечних часах, як карпатські нетра.

Не треба забувати, що людність полудневої України, середнього Поднїпровя, більше нараженого на татарську небезпечність, цїлими віками жила „в грозї”, була до подібних пополохів призвичаєна, пережила кілька масових переходів з степової України в Полїсє й назад. Се були люде „подъ трубами повити, подъ шеломы възлелЂяни”, котрим і татарський погром по давнїйших прецендентах не здавав ся мабуть таким траґічним. Що найбільше відступали вони в лїси й задержували ся там довше, поки мине пополох. Тож і не диво, що про масовий перехід людности з Поднїпровя на північ, до Суздальщини, як то припускають, не можна знайти анї якихось звісток, анї слїдів або вказівок — для такого переходу не було причин у української людности.

От так пояснює все Грушевський. В цьому є сенс – жителі тих князівств кілька століть поспіль мали справу з набігами кочових племен. Тому досвід порятунку в них був немалим. Вони знали, де можна заховатися або куди тікати в разі чого.

Проблема була не в зникненні населення, а в тому, що Київ після 1240 року остаточно перестав бути важливим політичним центром. Десятиліття перед його захоплення Бату-ханом за його боролися Данило Галицький і Михайло Чернігівський. Після Батия про те, хто правив Києвом відомостей мало, та й наявні виглядають доволі суперечливо. Формально київським князем проголосили Ярослава Всеволодовича, володимиро-суздальського князя. Але реально він там не правив. Як писав М.Грушевський: «Але залежність Київа від Ярослава, очевидно, була зовсїм ілюзоричною, номінальною. Найлїпший доказ тому буде се, що Карпінї, двічи переїздивши через Київ, мавши зносини і з самим мабуть Дмитром 13) і з київськими боярами, анї підозрівав, що Київ належав до Ярослава, котрого бачив у Татар і про котрого кілька разів говорить, називаючи його князем суздальським 14). З рештою се само собою зрозуміло: Ярослав, що по давнїйшій традиції цїкавив ся київським столом, по татарськім погромі так був зайнятий місцевими своїми суздальськими справами, що йому зовсїм не до Київа було, і Київ жив під номінальною його зверхністю своїм житєм, а Ярославів намісник фактично ставав київським старшим під безпосередньою зверхністю Татар.» Те саме було із його сином Олександром (Невським), а далі «По нїм же нема вже нїде в лїтописи звістки, аби котрі суздальські князї діставали від Татар грамоту на Київ, як то було з Ярославом та Олександром». Згідно із свідченнями Плано Карпіні, в той час Київ мав безпосередні відносини з Ордою. Так згадує він київського сотника, ім’я якого записав як Монґот, що їхав з Києва до Бату-хана.

Тому протягом другої половини ХІІІ століття не було князів. Доказом того є повідомлення в Волинському літописі про походи Орди на Литву 1275 і 1286 років, до яких залучалися представники залежних князівств. Згадуються князі чернігівські, смоленські, галицько-волинські. Але немає згадок про київських князів, що підтверджує вищезгадане. За Грушевським, вся Київщина перетворилася «в ґрупу міських громад, що стояли лише в слабшім звязку між собою, під безпосередньою зверхністю Татар».

Переяславське князівство взагалі припинило своє існування. Його територія опинилася під безпосередньо під владою ханів Золотої Орди. А переяславський єпископ був переведений до ординської столиці Сарая. Данило Галицький під час своєї поїздки до Сарая зустрів в Переяславі татар. За припущеннями це була не якесь кочове плем’я, оскільки він проїжджав там восени, а встановлена там монголами адміністрація. Взагалі, про це князівство відомостей набагато менше, ніж згадок про Київщину.

Ось таке становище окремих українських земель було після навали монголів. Переяславщина стала частиною Орди, а Київщина – без князя і залежна від ординців. Як відомо, ще продовжувала існувати Галицько-Волинська держава, де правив Данило Романович і його нащадки. Було ще одне князівство, якому вдалося зберегтися – Чернігівське. Але про останнє поговоримо в наступних публікаціях.

Подорож до місця "чорної ради" 1659 року

Кілька днів тому, перебуваючи на рідній Обухівщині, ми здійснили мандрівку до сусіднього села Германівка. Це населений пункт з цікавою історією, якому понад 900 років. Але ми не будемо тут її описувати всю. Я розповім вам про те, як 360 років тому українці погубили свою державу. І місцевість, куди ми здійснили подорож, відіграла в цьому сумну роль.

У попередньому блозі я розповідав про битву під Конотопом. Незважаючи на перемогу, гетьман Іван Виговський не зміг розвинути успіх. Проти його повстало Лівобережжя і Запорозька Січ. Повсталі впустили московські війська в Україну. У Виговвського ще залишалися деякі прибічники. Тому він вирішив зібрати козацьку раду щоб вирішити цей конфлікт. 

11 (21) вересня 1659 року під Германівкою зібралася чорна рада. Ось місця, де відбувалися ті події, називається Ревина гора.                                     👇

Краєвиди красиві, але не про них наш блоґ.

Коли почалася рада, представники гетьмана, полковники Степан Сулима і Прокіп Верещак, почали зачитувати козакам текст Гадяцького договору. Але слухати все це голота не збиралася і гетьманські делегати були порубані. Ось хрест на честь вбитих полковників, який поставлений на місці чорної ради:

Гетьман Виговський відступив після цього в напрямку Білої Церкви і невдовзі зрікся гетьманства. Ось така сумна історія мала місце в моїх рідних краях.

Не вдалося Івану Виговському донести тодішньому "наріду" важливість Гадяцького трактату, а також необхідність вирвати Україну з хижацьких лап Москви. Простому люду не дано було оцінити далекоглядність гетьманських задумів. Того й піднялася вся та "зрада", що помножила битву під Конотопом на нуль. Минуло так багато років, а люди нічому не навчилися...