Даний блоґ я створив із своєї статті:
Повну версію якої можна прочитати тут:
А ось скорочена версія для блоґу:
В українській діаспорі визвольну боротьбу активно
досліджували ще з початку 20-х років ХХ ст., в міжвоєнний період, і після
Другої світової війни. Адже в еміграції опинилось чимало діячів, що брали
участь в Українській революції. В 1950 р. в Лондоні Об’єднанням бувших вояків
українців у Великій Британії була видана книга «Визвольна боротьба українського
народу 1917–1921» [9].
Бій під Крутами був одним із найбільш поцінованих епізодів в історії визвольних
змагань: «Бій під Крутами – це один з найбільших лицарських учинків, що
виявилися в часи української визвольної боротьби» [9, с. 23]. Автори видань проводять
паралелі з відомою битвою під Термопілами
480 р. до н. е.: «Це геройство нашої молоді нагадує одне таке геройство з давньої
грецької історії» [9,
с. 23]. Звісно, порівняння таке суто символічне, оскільки обставини тих подій і
їх перебіг не зовсім подібні. Та й наслідки тих самопожертв були різні – в
Стародавній Греції натхненні прикладом загиблих елліни змогли розгромити
загарбників, а в Україні, на жаль, подібного не трапилось.
У 1957 р. відомий історик з української
діаспори Петро Мірчук (1913–1999) видав працю «Українсько-московська війна
(1917–1919)» [7].
Про битву під Крутами там говориться, як про один з багатьох епізодів тієї
війни: «На відсіч вирушило триста молодих студентів, що нашвидку зформувались в
«Помічний Курінь Студентів Січових Стрільців», але їхні сили були надто малі,
щоб спинити ворога. По розгромі Студентського Куреня під Крутами шлях на Київ
став для большевиків вільним» [7,
с. 20]. Втім, автора можна зрозуміти: він описував в загальному весь перебіг
тієї війни, де було багато битв і подій.
Військовий діяч доби визвольних змагань,
генерал армії УНР Олександр Удовиченко (1887–1975) у своїй праці «Україна у
війні за державність» [11]
детально описує обставини в яких відбувалися ті події. Перш за все він звертає
увагу на підготовку Студентського Куреня: «Муштрова підготовка цього куреня
була примітивна, а щодо бойової, – то майже жодної» [11, с. 21]. Воно й не дивно, враховуючи
те, скільки часу мали учасники куреня на підготовку. Саму битву під Крутами О.
Удовиченко описує так: «Назустріч їм посунули лави московського війська в силі
до 3000–4000 бійців. П’ять годин безперестанку Студентський Курінь стримував
червоні лави, сам будучи під градом куль та гранат» [11, с. 21]. Незважаючи на
те, що спроба зупинити ворога завершилась поразкою, автор віддає належне
героїзму тих, хто це робив: «Геройська боротьба Студентського Куріня під
Крутами увійшла, як золота сторінка, в історію українського народу. Ця
легендарна смерть української молоді показала, що воля українського народу до
свого визволення є тверда, непереможна» [11, с. 21]. Таким чином, О. Удовиченко
хоча й вказує на недоліки щодо підготовки студентів, але разом з тим з повагою
ставиться до їх самопожертви.
Р. Млиновецький (справжнє ім’я – Роман
Бжеський, 1897–1982) битву під Крутами у своїй праці «Нарис з історії українських
визвольних змагань 1917–1922 рр.» [8]
подає лише в контексті. Говориться таке: «Як ми знаємо, боронило станцію Крути
юнаків, студентів, середньошкільників, гайдамаків і вільних козаків разом коло
350 осіб, 12 кіннотників і 3 гармати, а наступали на станцію Крути частини
Червоної Ґвардії й матроси в числі 6000» [8,
с. 274–275].
Семен Збаразький (справжнє ім’я – Данило Чайковський,
1909–1972) до чергового ювілею видав працю «Крути. У 40-річчя Великого Чину» [2]. Дана праця детально
описує передісторію тих подій, починаючи з повалення царату. Детально
описується небажання соціалістів Центральної Ради мати власну армію через
наївну віру в «російську демократію». Так тривало до приходу більшовиків і
початку війни. І в цей же час: «Центральна Рада видала 16 січня 1918 р. закон,
яким демобілізувала українську армію, щоб на її місце створити «народню
міліцію». 17 січня 1918 р. генеральний секретар військових справ, Микола Порш
видав виконний розпорядок негайно демобілізувати всі частини реґулярної
української армії» [2,
с. 65]. Так завершили своє існування українізовані частини, створені протягом
1917 р. Як влучно зазначає автор: «Численні зукраїнізовані полки, дивізії,
корпуси розтали швидко, мов сніг весною, проголошуючи свій «невтралітет» і
покидаючи зброю, щоб іти додому» [2, с. 66].
В результаті склалася ситуація, коли УНР
не було кому захищати. Лише незначні сили добровольців намагалися зупинити
ворога. «Тільки на Полтавщині заводив бої з большевицькими ордами Гайдамацький
Кіш Слобідської України під командою Симона Петлюри, силою 600 вояків, в склад
якого входила сотня Січових Стрільців, а в Звенигородщині виступили до бою відділи
Вільного Козацтва під проводом Юрка Тютюнника» [2, с. 67–68]. Бій під Крутами в книзі
описаний детально і на основі спогадів безпосередніх учасників [2, с. 69–84]. Ці свідчення С.
Збаразький зібрав із різних журналів, які видавалися в період між двома
світовими війнами: «Літопис Червоної Калини», «Літературно-Науковий Вісник»,
«Студентський шлях» тощо.
Щодо оцінок наслідків цієї події, то С. Збаразький
пише про важливість її для історії України: «Після Крут прийшов Берестейський
мир, в якому західні держави визнали самостійну Українську державу. Крути дали
почин творенню реґулярної української армії, яка протягом трьох років змагалася
з ворогом» [2,
с. 86]. І на завершення автор подає кілька віршів, присвячених загиблим під
Крутами.
Про важливість подвигу української молоді
під Крутами для визвольної боротьби говорить і Василь Іванис в своїй праці,
присвяченій Симону Петлюрі [3].
Цей автор теж був безпосереднім учасником революційних подій 1917–1921 рр. Як
відомо, на початку 1918 р. Центральна Рада зміцнилася як орган влади в Україні.
Але: «…ні поважної армії, ні фінансів чи інших матеріяльних державних засобів
вона не мала. Урядовий апарат допіру творився. Бракувало також власної сильної
інтелігенції» [3,
с. 57]. Таким чином, умови були несприятливі для України. Що ж до самої битви,
то В. Іванис говорить: «На підступах до Києва армія совєтського полк. Муравйова
в Крутах зустріла нечуваний опір натхненних С. Петлюрою молодих ідейних вояків.
То був «Студентський січовий курінь». Він складався із студентів та учнів вищих
кляс середніх шкіл та військово фельдшерської школи» [3, с. 57].
Автор високо оцінює дії тих, хто спробував
зупинити ворога під Крутами: «Тут вони загинули всі до одного освятивши своєю
кров’ю тільки що проголошений IV-й Універсал. Цей бій слід вважати початком
збройної боротьби за Українську Державність. Цей день (29. I. 1918) всі
українці святкують, як українські Термопіли» [3, с. 57].
«Історія українського війська» [4] –
праця, що подає загальну історію збройних формувань, які були на українських
землях з найдавніших часів і до початку ХХ століття. Тема першої
радянсько-української війни знаходить відображення в цьому виданні.
Зазначається, що на початку тієї війни: «Української армії не було, існували
тільки окремі відділи, малого чисельного складу, що на власну руку вели бої» [4, с. 402]. Це означало, що регулярних
збройних сил українська сторона не мала, тільки добровольчі формування. Було
вирішено прикривати підходи до Києва з різних напрямків. У бік Бахмача
відправився загін добровольців. Зустрівшись з відступаючими українськими силами
поблизу Крутів: «Команда порішила боронити цей важливий залізничний вузол, що
був ключем до столиці» [4,
с. 404]. Саму битву під Крутами тут датують 30 січня 1918 р., що розходиться з
офіційно прийнятою датою. «Історія українського війська» наводить опис бою, а
також спогади його учасника поручника М. Михайлика.
Політичний діяч доби визвольних змагань
Дмитро Дорошенко (1882–1951) у своїй книзі «Історія України 1917–1923» [1]
віддає належне українським бійцям. Коли Українська Народна Республіка опинилася
в небезпеці, були вислані сили щоб зупинити більшовиків. «Одночасно з
експедицією Петлюри на лівий берег Дніпра, туди ж у напрямку на Бахмач було
вислано на допомогу невеличкому відділу учнів 1-ої Військової школи, який
обороняв Бахмачський залізничний вузол» [1, с. 283]. Об’єдналися українські сили, за даними
автора, 29 січня 1918 р. Як і в «Історії українського війська», в праці
Д.Дорошенка битва під Крутами датована 30 січня. Незважаючи на те, що ворога
так і не зупинили, автор віддає належне українським воїнам. «Бій під Крутами
був одним з героїчних епізодів у боротьбі, яку провадила невелика частина
свідомого національного громадянства за українську незалежність – на сумному
фоні загальної байдужости, безладдя та безголовя» [1, с. 284].
Важливу інформацію містить стаття «Думки в
55-ліття українських Термопілів» [5, 6], автор якої був одним з учасників битви
і записав себе під псевдонімом Крутянець. Традиційно передісторію битви він
починає з революційних подій 1917 р. Тоді, незважаючи на активний
суспільно-політичний рух, мало хто наважився захищати українську державність.
«Небувалий, полум’яний ентузіязм, але солом’яний вогонь мас, що зродився по
революції, наш провід не вмів відповідно підхопити й використати, що його проте
зуміли використати большевики, обдуривши малосвідому масу, в якій пробудилась
стихійна свідомість» [5, с. 13]. Таким чином, тодішні умови були несприятливими
– маніфестації були велелюдними, але до конкретних дій охочих було небагато.
Далі Крутянець наводить тексти ультиматуму
більшовицького уряду 17 грудня 1917 р. та відповідь Центральної Ради на нього.
Так розпочалася війна. Українізовані частини, як відомо, виявилися ненадійними.
Крутянець наводить дві причини цього: невмілу політику Центральної Ради у
військовій сфері, а також низький моральний стан тих бійців. Останніх він
описує так: «Вони, навпаки, з нетерпінням чекали большевиків, щоб пристати до
них для одвертого грабунку «буржуїв». Вояки цих українських частин були
озлоблені проти Української Центральної Ради та її уряду Генерального
Секретаріяту; одні за те, що уряд не пускає їх додому, другі за те, що не
дозволяє ділити «буржуйське майно», а всі за те, що уряд не подбав для них забезпечити
відповідних приміщень, ні такого удержання, яке вони мали за часів царського
режиму» [5,
с. 18]. І внаслідок всього вищесказаного: «Дві групи військ, що їх наше
командування вислало перед Різдвом 1917 року на ліквідацію чернигівського і
харківського фронтів, по дорозі майже всі розбіглися» [5, с. 19]. Єдиною надією
української держави стали добровольчі військові формування.
В другій частині статті Крутянець
розповідає про формування Студентського Куреня Січових Стрільців. Згадується,
як цей новостворений підрозділ відправили в сторону Бахмача, але вони туди не
дісталися, бо залізничний вузол вже захопили більшовики. Прийняли рішення
обороняти станцію Крути і розпочали укріплювати позиції для оборони. Сам бій
під Крутами в статті подається детально, оскільки автор був очевидцем цієї
події. Коли становище українських добровольців стало критичним, була віддана
команда відступати. Вцілілі бійці об’єдналися з частинами Гайдамацького Коша і
вирушили до Києва, де в цей час був більшовицький заколот. На Дарниці вони
здійснювали охорону артилерії, після чого «дістали наказ переходити через
замерзлий Дніпро на київську сторону» [6, с. 32]. Під час переходу Дніпра деякі українські
добровольці загинули, оскільки лід був тонким. І на об’єднанні з основними
українськими силами Крутянець завершує свою розповідь.
Далі йдуть міркування автора про значення
тих подій. «Бій під Крутами з погляду стратегії і техніки не мав великого
значення. Його значення було тільки у великому патріотичному чині національної
свідомости квіту української молоді на світанку нашої державности» [6, с. 33]. Разом з цим автор
розмірковує над причинами поразки визвольних змагань. «Вояки проголошували
«невтралітет» у війні з Московщиною, а селяни чекали й дивилися, що з цього
вийде» [6,
с. 34]. Втім, як зазначає автор, звинувачувати українське селянство в
несвідомості – це занадто спрощено, пізніші їх повстання проти більшовиків тому
доказ. Ще одною з причин була недалекоглядність української інтелігенції.
У додатках до статті міститься інформація
про деяких учасників битви під Крутами та їх подальшу долю [6, с. 37–39], а також бібліографічний список
джерел про цю подію [6,
с. 39–43].
Олександр Панченко опублікував у «Вістях
комбатанта» статтю про українського командира під час битви під Крутами – Аверкія
Гончаренка (1890–1980) [10].
Описуються різні періоди його життєвого шляху, зокрема участь у Першій світовій
війні, в якій він перебував на службі починаючи з літа 1914 р. В 1917 р. А.
Гончаренко брав участь в українізації військових частин. Його відношення до
битви під Крутами та її учасників подається у цитаті із його спогадів: «Я мав
повну сатисфакцію зі своїх юнаків, як прекрасно вони тримались у критичних
хвилинах під час боїв, охороняючи доступи до Бахмача та на залізничних лініях
на станціях Доч та Ворожба, а вже в бою під Крутами – це був шедевр
витривалости. Навіть трагічний відворот з-під Крут відбувся так тихо і
спокійно, що можна було тільки подивляти дисципліну цих молодих і надійних
юнаків» [10, с. 40].
Таким чином, у виданнях української діаспори
можна знайти достатньо матеріалів про битву під Крутами, оскільки там ця подія
вшановувалася починаючи ще з 20-х років минулого століття. Завдяки цьому було
чимало публікацій, різні автори подавали свої оцінки. І хоча оцінки даної битви
в різних авторів дещо відрізняються: одні вважають її звичайним епізодом війни
з більшовиками, інші – важливим моментом для української державності, всі
віддають належне героїзму українських добровольців того часу. В діаспорних
джерелах не зустрічаються фрази «Центральна Рада послала дітей на загибель», що
можна побачити в сучасній Україні. Так, помилки українських урядів автори
описують детально. Але там не приписують того, чого українські діячі не робили.
Автори розуміють, що під час першої війни більшовиків проти України 1917–1918
рр. Українська Народна Республіка змушена була використовувати всі наявні сили
для зупинки ворожого наступу. А єдиними боєздатними силами були в той час лише
добровольчі формування, одним з яких був Студентський Курінь. Останній був
відправлений для блокування одного з можливих маршрутів наступу більшовиків.
Сталася битва за залізничну станцію Крути, в якій після кількагодинного бою
українські сили відступили. Незважаючи на поразку, ця битва була і залишається
в наші дні предметом героїзації українського визвольного руху. На нашу думку, цій
темі приділятиметься чимала увага з боку різних авторів, як учасників
Української революції, так і дослідників даного періоду української історії і в
майбутньому.
Використана
література:
1. Дорошенко,
Д. Історія України 1917–1923 рр. Т.1. Доба Центральної Ради. Нью-Йорк : Булава,
1954. 437 с.
2. Збаразький, С. Крути: у
40-річчя великого чину 29 січня 1918 – 29 січня 1958. Мюнхен – Нью-Йорк. 1958.
104 c.
3. Іванис,
В. Симон Петлюра – президент України: 1879–1926. Торонто : Накладом 5-ої
станиці Союзу бувших українських вояків, 1952. 257 с.
4. Історія українського війська. Опрац. І. Крип'якевич та ін. 2-е
вид., доповнене. Вінніпег : Видав Іван Тиктор, 1953. 832 с.
5. Крутянець. Думки в 55-ліття українських Термопілів. Вісті комбатанта,
1973. №1. С. 13–20.
6. Крутянець. Думки в 55-ліття українських Термопілів
(закінчення). Вісті комбатанта, 1973. №2. С. 28–42.
7. Мірчук, П. Українсько-московська війна
(1917–1919). Торонто : Ліга Визволення України, 1957. 80 с.
8. Млиновецький, Р. Нариси з історії
українських визвольних змагань 1917–1922 рр.: Про що історія мовчить. Т.1. Б.м
: Б. в., 1966. 126 с.
9. О., Т.
Визвольна боротьба українського народу 1917–1921 рр. Лондон : Об’єднання
бувших вояків українців, 1950. 51 с.
10. Панченко О. Командир героїв-крутянців
Аверкій Гончаренко. Вісті комбатанта, 2012. №1. С. 39–42.
11. Удовиченко, О. Україна у війні за
державність: історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917–1921.
Вінніпег: Видав хорунжий УСС Дмитро Микитюк, 1954. 178 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар