Згідно з загальноприйнятими уявленнями, після монгольської навали українські землі перетворилися ледь не на пустку. Багато хто думає, що населення всюди, крім Галицько-Волинського князівства, не залишилося. Часто полюбляють цитувати Плано Карпіні, який писав про те, що ледве нарахував в Києві 200 будинків. Він був там проїздом по дорозі до монгольського хана. В червні 1247 року він знову був в Києві, коли повертався до Риму. Коли він прибув до Києва його жителі «з радістю вийшли нам на зустріч, вітаючи так, ніби ми воскресли з мертвих». В самому місті він зустрів «також багато інших купців, як з Польщі, та і з Австрії, які прибули до Києва після нашого від’їзду до татар. Свідками є й Купці з Константинополя – вони прийшли на Русь через землі татар і жили в Києві в той час, коли ми повернулися із землі татар». Далі він перераховує їх поіменно. Як бачимо, торгівля продовжувала вестися, купці були тут з далеких країв. Навряд чи це було, якби від Києва залишилося лише згарище.
Та й в інших регіонах знищені походом Бату-хана міста теж поступово відновлювалися. Звісно, відновити їх до того стану, що був перед навалою монголів, було справою не одного десятиліття. Але, як то кажуть, життя тривало. Населення не зникло, як би московитські пропагандисти не обстоювали цю теорію останні два століття. Так, в них ще в ХІХ столітті Поґодін вигадав теорію, за якою більшість населення Київщини, Чернігівщини і Переяславщини була знищена, а вцілілі втекли в північно-східному напрямку. Цим той автор намагався обґрунтувати претензії Залісся на спадщину Київської Русі. Ту теорію розкритикували ще в середині ХІХ століття. Але найкращі аргументи можна знайти в М.Грушевського в 3-му томі «Історії України-Руси». 👇
Коли таким чином навіть найбільше поруйновані Татарами городи повставали слїдом з попілу, тим меньше можливости говорити про спустїннє України, чи Поднїпровя взагалї під татарською бурею.
Повторяю, татарський похід зовсїм не був несподїванкою. Коли людність більших, міцнїйших міст могла собі ставляти ділєму — чи замикатися в замку чи тікати, людність меньших міст і сїл не могла вагатися, тільки на вість про зближеннє Татар мусїла тїкати та ховатися в безпечні місця. Наша староруська погранична людність взагалї була дуже рухлива, до таких пополохів призвичаєна й мобілїзувала ся дуже швидко (порівняти нпр. епізод з Юриївцями, що вибравши час серед половецької бльокади, цїлим містом дремнули під Київ), і навіть про татарські страхи могла завчасу поховати ся. Лїтописець, оповідаючи про подоріж Данила на Угорщину під час похода Бату, каже, що їдучи звідти в Галичину, він стрів у горах, коло Синевідська, маси народа, що тїкали в гори від Татар. Подібна масова втїкачка на вість про Татар мусїла мати місце й по иньшій Українї — тїкали в ліси, болота, в яри й печери. Всяких таких схованок було подостатку й у полудневій Українї, а лїсовий пояс, українське полїсє давало не меньше певний захист в небезпечних часах, як карпатські нетра.
Не треба забувати, що людність полудневої України, середнього Поднїпровя, більше нараженого на татарську небезпечність, цїлими віками жила „в грозї”, була до подібних пополохів призвичаєна, пережила кілька масових переходів з степової України в Полїсє й назад. Се були люде „подъ трубами повити, подъ шеломы възлелЂяни”, котрим і татарський погром по давнїйших прецендентах не здавав ся мабуть таким траґічним. Що найбільше відступали вони в лїси й задержували ся там довше, поки мине пополох. Тож і не диво, що про масовий перехід людности з Поднїпровя на північ, до Суздальщини, як то припускають, не можна знайти анї якихось звісток, анї слїдів або вказівок — для такого переходу не було причин у української людности.
От так пояснює все Грушевський. В цьому є сенс – жителі тих князівств кілька століть поспіль мали справу з набігами кочових племен. Тому досвід порятунку в них був немалим. Вони знали, де можна заховатися або куди тікати в разі чого.
Проблема була не в зникненні населення, а в тому, що Київ після 1240 року остаточно перестав бути важливим політичним центром. Десятиліття перед його захоплення Бату-ханом за його боролися Данило Галицький і Михайло Чернігівський. Після Батия про те, хто правив Києвом відомостей мало, та й наявні виглядають доволі суперечливо. Формально київським князем проголосили Ярослава Всеволодовича, володимиро-суздальського князя. Але реально він там не правив. Як писав М.Грушевський: «Але залежність Київа від Ярослава, очевидно, була зовсїм ілюзоричною, номінальною. Найлїпший доказ тому буде се, що Карпінї, двічи переїздивши через Київ, мавши зносини і з самим мабуть Дмитром 13) і з київськими боярами, анї підозрівав, що Київ належав до Ярослава, котрого бачив у Татар і про котрого кілька разів говорить, називаючи його князем суздальським 14). З рештою се само собою зрозуміло: Ярослав, що по давнїйшій традиції цїкавив ся київським столом, по татарськім погромі так був зайнятий місцевими своїми суздальськими справами, що йому зовсїм не до Київа було, і Київ жив під номінальною його зверхністю своїм житєм, а Ярославів намісник фактично ставав київським старшим під безпосередньою зверхністю Татар.» Те саме було із його сином Олександром (Невським), а далі «По нїм же нема вже нїде в лїтописи звістки, аби котрі суздальські князї діставали від Татар грамоту на Київ, як то було з Ярославом та Олександром». Згідно із свідченнями Плано Карпіні, в той час Київ мав безпосередні відносини з Ордою. Так згадує він київського сотника, ім’я якого записав як Монґот, що їхав з Києва до Бату-хана.
Тому протягом другої половини ХІІІ століття не було князів. Доказом того є повідомлення в Волинському літописі про походи Орди на Литву 1275 і 1286 років, до яких залучалися представники залежних князівств. Згадуються князі чернігівські, смоленські, галицько-волинські. Але немає згадок про київських князів, що підтверджує вищезгадане. За Грушевським, вся Київщина перетворилася «в ґрупу міських громад, що стояли лише в слабшім звязку між собою, під безпосередньою зверхністю Татар».
Переяславське князівство взагалі припинило своє існування. Його територія опинилася під безпосередньо під владою ханів Золотої Орди. А переяславський єпископ був переведений до ординської столиці Сарая. Данило Галицький під час своєї поїздки до Сарая зустрів в Переяславі татар. За припущеннями це була не якесь кочове плем’я, оскільки він проїжджав там восени, а встановлена там монголами адміністрація. Взагалі, про це князівство відомостей набагато менше, ніж згадок про Київщину.
Ось таке становище окремих українських земель було після навали монголів. Переяславщина стала частиною Орди, а Київщина – без князя і залежна від ординців. Як відомо, ще продовжувала існувати Галицько-Волинська держава, де правив Данило Романович і його нащадки. Було ще одне князівство, якому вдалося зберегтися – Чернігівське. Але про останнє поговоримо в наступних публікаціях.
Немає коментарів:
Дописати коментар