І знову про прийменники "в" і "на"

Пів року тому писав я блоґ про те, чому треба писати "в Україні". Причиною написання стала одна публікація на Twitter, яка викликала немалу дискусію. І от знову натикаюся я на таке: 👇

І знову те саме. Невже так складно відмовитися від цього зверхнього ставлення до України? Цей автор, судячи з його сторінки, живе в США, але від московського шовінізму не так просто звільнитися. Ще й прикривається якимись "нормами мови". Так ось же які правила написання: 👇

Але відповідей цьому любителю шовіністичних "норм мови" відповідей написали достатньо.

Не обійшлося й без традиційного для них посилання на "Заповіт" Шевченка.

Яким же треба бути тупим щоб не зрозуміти, що в тому вірші йдеться про його рідну землю, на якій він хотів бути похованим. Тому й написав "на Вкраїні милій". Але ж до декого не доходить...

Навіть офіційні коментарі з цього приводу для них не аргумент:

Ну що ж, як бачимо таких ніщо вже не перевиховає. Тому, головне щоб ми знали, чому треба говорити "в Україні". Завершимо цей блоґ цитатою на дану тему, яку написав ще в 1935 році Іван Огієнко: 

Коли говоримо про докладно окреслену територію, як закінчене ціле, або про самостійну державу, тоді завжди вживаємо прийменник в чи у (а не на): в Австрії, в Америці, в Румунії, у Франції, в Польщі, в Росії і т. ін. Що ж до прийменника на з місцевим відмінком, то його вживаємо при географічних назвах на питання „де“ тільки тоді, коли територія, що про неї йдеться, не окреслена докладно, не самостійне ціле, тільки складова частина якоїсь держави: на Поділлі, на Полтавщині, на Київщині, на Волині, на Буковині… До непродуманих традиційних форм належить і вислів на Україні, що має прецікаву історію… Цілі віки ми чули то na Ukraine (від поляків), то на Украине, а тому й защепили собі це на Україні як своє власне, зовсім забувши про його історичне походження й не відчуваючи, що власне на — болюча й зневажлива ознака нашого колективного поневолення… Мусимо змінити стару граматичну форму й уживати в Україні, в Україну.