В ці дні виповнюється 100 років від часу, коли в Білій Церкві українські Січові Стрільці виступили проти гетьмана Павла Скоропадського. Ця подія неоднозначно оцінювалася в українській історіографії. Гетьманці говорили про зраду держави, а прибічники УНР – про порятунок України.
Я колись вже писав блоґ про причини, які згубили "ясновельможного пана гетьмана", можна почитати тут:
Якщо коротко, то там Петро Мірчук, аналізуючи час його правління, приходить до висновку, що союз із проімперскьки налаштованими силами в кінцевому результаті погубили його.
Міністр закордонних справ в уряді гетьмана Дмитро Дорошенко виправдовував П.Скоропадського. За "грамоту про федерацію" з небільшовицькими силами. «Гетьман зважився на дуже тяжкий крок, який здавався йому в тих трагічних обставинах одиноким ратунком: на проголошення ідеї федеративного зв’язку з майбутньою не большевицькою Росією». Але навіть він пізніше він визнав його помилковість. «Події дуже скоро показали, що грамота 14 падолиста не тілько не допомогла вдержати цілісність України і врятувати її від руїни, але навпаки: ще більше розпалила політичні пристрасти, давши повстанцям в руки той атут, ніби вони боронять Україну від поневолення Московою. Як побачимо далі, проголошення федерації не приєднало Гетьману скільки-небудь значного числа прихильників з поміж русофільських елементів, але за те відштовхнуло від його національно настроєних українців». Сподівання П.Скоропадського на Антанту були марними – ніяка допомога не прийшла. А спроба залучення представників білогвардійсього руху до боротьби з повстанням тільки призвів до переходу більшості українських військових частин гетьмана на бік Директорії УНР.
Подібні аргументи на захист Гетьманату можна знайти в працях Лонгина Цегельського, Дмитра Гирського, Петра Солухи, Сергія Шемета та інших представників гетьманського руху. Вони виправдовують його крок із оприлюднення "грамоти про федерацію" як вимушене рішення і рішуче засуджують Директорію. При цьому не помічають помилок, які призвели до падіння влади гетьмана.
Представник Директорії, прем'єр-міністр України в 1919-1920 роках Ісаак Мазепа критикує добу гетьманату. Політику гетьманського уряду автор вважає цілком атниукраїнською. «Йшла рішуча й безоглядна реставрація старого дореволюційного ладу як в соціяльному, так і в національному розумінні. Все українське впало в підозріння. Адміністрація в центрі й на місцях підбиралась із реакційних російських елементів». Зрозуміло, що повстання проти П.Скоропадського для І.Мазепи є правильним, незважаючи на все, що слідувало за цією подією. «Не зважаючи на свої кінцеві невдачі, про які буду говорити нижче, протигетьманське повстання відограло історичну ролю в українській визвольній боротьбі».
Відомий діяч визвольних змагань, генерал армії УНР Олександр Удовиченко подає у своїй праці "Україна у війні за державність" подає як поставилися до приходу П.Скоропадського до влади серед українських військових. «Державний переворот, який скінчився проголошенням ген. П.Скоропадського гетьманом України, зустрінуто було в українських частинах майже спокійно. Для української молоді, вихованої на історичних традиціях минулого тої, що складала в той час молоду Українську Армію, нова форма влади на чолі з гетьманом навіть імпонувала». Втім, сипатії з боку проукраїнськи налаштованих військових невдовзі зникнуть через дії П.Скоропадського, який звільнив всіх молодих офіцерів, які не мали спеціальної освіти. «Цей акт цілковито відштовхнув від гетьмана українських старшин, які цей акт, цілком справедливо, вважали за національну зраду. Справді, найкращий і патріотичний елемент був позбавлений можливости служити в рідній армії».
Разом з вищезгаданим, невдоволення посилювалося через діяльність проросійських організацій, які за правління Гетьмана розгорнули в Україні широку діяльність. «Десятки тисяч російської інтелігенції, учених, видатних політичних діячів та просто бувших царських урядовців втікало з Московщини в Україну, де рятували своє життя від большевицького терору. Відпочивши від пережитих страхіть, що їх вони зазнали в Московії, ці люди розпочали енергійну акцію проти визвольних змагань українського народу».
Тому не дивним виглядає той факт, що українські військові в переважній більшості перейшли на бік повстання.
Розглянемо думку з цього приводу, які висловлював Дмитро Донцов був прибічником П.Скоропадського. Довгий час він не вірив інформації стосовно «грамоти про федерацію», вважаючи її вигадками проросійських сил. Але вже 18 листопада 1918 р., переконавшись у достовірності почутого, він записує: «По проголошенню федерації уважав свої відносини до гетьманського уряду за зірвані». Це рішення відштовхнуло багатьох діячів від гетьмана. А залучення білогвадійців до боротьби з повстанням тільки прискорили перехід українських військових частин до Директорії.
Командир Січових Стрільців Євген Коновалець дає пояснення, чому він вирішив підтримати повстання. Причиною він називає взятий курс на зближення з білогвардійцями. Через це "січовики" вирішили підтримати Директорію. А з приводу того, що потім послідувала війна з більшовиками, Коновалець зазначає, що все і так йшло до війни з ними, а у П.Скоропадського рівень підтримки серед народу на той час був невеликим. Більш того, каральні акції гетьманського уряду «скомпромітували серед широких народніх мас ідею українського національного визволення настільки, що ті маси швидко будуть готові піти за кожною силою, яка йтиме під гаслом боротьби проти України». Тому фактично Директорія відняла в більшовиків прапор антигетьманської боротьби.
Ось такі міркування окремих діячів з того приводу. Як бачимо, не все було так гладко в Українській Державі Скоропадського. Його москвофільсво, що було результатом імперського виховання, не дало гетьманові стати українським Маннергеймом чи Пілсудським. А натомість став втраченою можливістю. Так, в еміграції Павло Скоропадський змінився, став більш проукраїнськи налаштованим, але було вже запізно.
