14 листопада 1918 р. дислоковані в Білій Церкві Січові Стрільці підняли повстання проти гетьмана Павла Скоропадського. З приводу цього було багато звинувачень. Яскравим прикладом таких звинувачень є західноукраїнський політичний діяч Лонгин Цегельський, який критикував стрільців за те, що вони не прийшли на допомогу Львову, а виступили проти гетьмана. Взагалі, Цегельський у своїй праці тільки те й робить, що вщент критикує УНР і розхвалює Скоропадського. Це спростовує в написаній у відповідь праці Іван Кедрин, який говорить, що вони «погодилися взяти участь у повстанні проти Гетьманату не з соціяльних, а саме з національно-політичних причин». Також Кедрин наголошує на великій упередженості Цегельського: «Галичину автор ґльорифікує, Наддніпрянщину змальовує в найчорніших барвах».
Визнає правомірність дій Січових Стрільців в своїх спогадах делегат від ЗУНР Осип Назарук. Він мав агітувати стрільців їхати на допомогу до Львова, але дізнався, що «проти гетьмана, який має чорносотенно-російську орієнтацію, приготоване вже повстання й січові стрільці мали бути авангардом цего повстання». І хоча Назарук все ж продовжував вважати, що необхідно вирушити на підмогу ЗУНР, він визнав, що переконати їх в цьому навряд чи вдасться. «Інстинктом відчував я, що скріплення української державности скорше можливе в Галичині, чим на Великій Україні. Але не було ради: люде, що довго сиділи тут і знали Україну краще, чим я, думали інакше».
Але найкраще, як на мене, підходить для розуміння мотивації Січових Стрільців є праця командира Євгена Коновальця (1981 – 1938) «Причинки до історії української революції». Книга є спробою розвінчати різні звинувачення на адресу Січових Стрільців. Кожний закид Є.Коновалець розбирає окремо і доволі аргументовано. Спочатку розвінчується міф про валенродизм, тобто приєднання до ворога з метою зрадити його у відповідальний момент, який часто приписували «січовикам». Як відомо, Січові Стрільці не підтримали гетьманський переворот у квітні 1918 р. і невдовзі були роззброєні. Але через кілька місяців ця військова частина була відновлена П.Скоропадським. Є. Коновалець пояснює цей крок так: «Ми все підкреслювали, що нам залежить на продовжуванні державности й готові підтримати Гетьмана, коли буде цю державність боронити». Кількома рядками нижче він звертає увагу на ще один важливий момент: «що при тому складі військового елементу, який творився біля гетьманського уряду, необхідно мати й наскрізь українські, національно свідомі й боєво вишколені військові частини». У такий спосіб «січовики» хотіли створити хоч якусь противагу проросійським силам, які справляли вплив на Гетьмана.
Доволі цікавою є характеристика очільника Української Держави від Є.Коновальця: «П.Скоропадський це людина чесна, але дуже слабовільна, українському народові та його справам дуже й дуже далека; видно було, що Гетьман завзято вчиться української мови, бо від часу першої моєї розмови з ним до наступної зробив великі поступи; майже в кожній розмові зі мною підкреслював, що кермується він лише добром України й нарікав, що українці не хотять його підтримати, але одночасно оточував себе людьми крайньо ворожими до всього українського і майже сліпо слухав їх порад і вказівок». Грамота П.Скоропадського про федерацію, на переконання Є.Коновальця, звільнила Січових Стрільців від обов’язку служити йому.
Командира Січових Стрільців Є.Коновалець намається спростувати й так звану «зраду Галичини», про яку йдеться у вже згадуваній праці Л.Цегельського. Делегація О.Назарука і С.Шухевича після Гетьмана мала зустріч з В.Винниченком, після якої стрілецька рада у Білій Церкві відкинула розроблений у Києві план допомоги Львову. Було вирішено підтримати вже підготовлене повстання. На переконання автора рішення залишитися біля центру української державності у той критичний момент великою мірою зумовлювалося домінуванням вихідців з Наддніпрянщини у лавах стрільців, а також думкою про те, що із втратою Наддніпрянської України Галичині не встояти між більшовиками і Польщею.
На обвинувачення в руйнації української державності Є.Коновалець відповідає таким чином: все і так йшло до війни з більшовиками, а у П.Скоропадського рівень підтримки серед народу на той час був невеликим. Більш того, каральні акції гетьманського уряду «скомпромітували серед широких народніх мас ідею українського національного визволення настільки, що ті маси швидко будуть готові піти за кожною силою, яка йтиме під гаслом боротьби проти України».
Ось такі аргументи. Як на мене, це багато чого пояснює щоб не було в подальшому безпідставних звинувачень.
Немає коментарів:
Дописати коментар