Фінікія. Нарис історії

 Продовжуємо вивчати історію країн Сходу. Цей блоґ я написав як доповнення до відео. 

Сьогодні ми ознайомимося з Фінікією. Що ж це таке?

Фінікія ― це країна на східному узбережжі Середземного моря. 

Країна ця тягнулася смугою вздовж узбережжя:

Саме слово "Фінікія" не місцеве ― так назвали цю країну греки. Назву Φοινίκη (Фойніке) виводять від слова φοινως (фойнос), що означає "пурпуровий". В нас ця назва трансформувалася в Фінікія. Тому, Фінікія ― це "країна пурпуру". Звісно, є ще весія, що Фойніке походить від слова Φοϊνιξ (Фойнікс), що означає "фенікс". Тоді б переклад назви звучав би як "країна Фенікса".

Територія Фінікії, як бачили ми на картах, простягалася вздовж узбережжя. Фінікійці проживали тут з ІІ тисячоліття до н.е. Довгий час ці землі були під владою Єгипту. Але після занепаду останнього внаслідок колапсу бронзового віку, Фінікія змогла визволитися. Єдиної держави там так і не сформувалося, тому історія даної країни ― це історія окремих міст-держав. Найбільшими містами-державами були: Тір, Сідон і Бібл. Були і менші міста. 

Географічне положення Фінікії і визначило тип її господарства. Розташування біля моря сприяло розвитку рибальства. Згодом фінікійці навчаться будувати хороші корабі і стануть найкращими мореплавцями в регіоні. Завдяки цьому вони встановлять тогрові зв'язки з різними державами і племенами. Тому, торгівля стане основним заняттям фінікійських міст-держав. Продавали вони вино, олію, пурпуровий одяг, вироби зі скла і кедр. Торгові машрути фінікійців простяглися Середземномор'ям.

Але і на цьому вони не зупинилися. Фінікійські мореплавці вийшли за межі Середземного моря і досягали берегів Англії, звідки почали закуповувати олово. Також, саме фінікійців найняв єгипетський фараон для подорожі навколо Африки і вони за три роки змогли обігнути континент.

Але, успіхи в економічній сфері не означали успіхів в політичній сфері. Фінікія неодноразово потрапляла під владу сильніших держав. Спочатку це була Ассирія, потім Нововавилонське царство, а після них ― перси. Та фінікійці змогли з усіма домовитися: міста-держви визнавали владу завойовників і платили їм данину, а останні не заважали торгівлі фінікійців.

Важливою подією є фінікійська колонізація Середземномор'я.

Плаваючи морями фінікійці засновували поселення на нових землях. Це були колонії ― населені пункти, засновані державою за своїми межами. Відповідно Фінікія стала для нових міст метрополією. Створення колоній дозволяло вирішити проблему з перенаселенням, а також збільшити свій вплив. Міста-колонії допомагали в торгівлі, а також з них можна було постачати необхідні товари. 

Наймогутнішою фінікійською колонією став Картаґен (він же ― Карфаген), заснований у 814 р. до н.е. У перекладі з фінікійської ця назва означає "нове місто". Картаґен поступово розвивався і згодом почав сам ставати метрополією. Був збудований великий флот, почалися засновуватися нові колонії. Сам Картаґен став одним з найбільших міст свого часу. Взагалі, центром торгівлі в західній частині Середземного моря став саме Картаґен. Завдяки своєму багатству він поширив свою владу на інші фінікійські колонії. 

А ще фінікійці дали світу один важливий винахід ― алфавіт. Фінікійці стали використовувати літери, а не ієрогліфи чи клинопис. Виглядав їх алфавіт так:

Писали вони справа наліво. Письмо було консонатним, тобто записувалися лише приголосні звуки, а голосні читалися, але не записувалися. Всього було 22 літери:

Пізніше алфавіт з'явиться в греків, ще пізніше ― в римлян. А на основі їхніх абеток будуть створені алфавіти для багатьох інших народів.

Ось такою була історія даної країни.

Нововавилонське царство. Особливості його історії

 У попередньому блозі ми розглянули історію Ассирії. Там ми згадували, що у 626 р. до н.е. Вавилон відокремився від імперії ассирійців і почав війну за незалежність. Так почався період, який називають Нововавилонське царство (іноді ще називають Халдейське царство). Існувало воно в 626-539 рр. до н.е.

Цар Набопаласар (626-605 до н.е.), він же Набу-апла-уцур, вів довгу війну проти Ассирії. Згодом він уклав союз з мідійцями і в 612 р. до н.е. була взята і знищена Ніневія ― ассирійська столиця. Це був остаточний перелом у війні, хоча рештки Ассирії продовжували чинити опір. Але вавилоняни поступово їх громили. В 609 р. до н.е впав Харран. Далі бойові дії продовжив вести син Набопаласара ― Навуходоносор, він же Набу-кудуррі-уцур. Останній в 605 р. до н.е. в битві біля міста Кархемиш зміг завдати остаточної поразки ассирійцям та їх союзникам єгиптянам. 

Невдовзі після битви Набпаласар помре і його син стане царем під іменем Навуходоносор ІІ (605-562 до н.е.). Після коронації новий цар повернувся на війну. Він зміг захопити Сирію і Фінікію. Юдейське царство після походу 597 р. до н.е. стало залежним від Вавилона. Але останнє знову повстало і в 586 р. до н.е. Єрусалим був взятий і зруйнований. Населення Юдеї було переселене у Месопотамію. З Єгиптом нарешті був підписаний мир у 582 р. до н.е. і Нововавилонське царство стало провідною державою регіону. 

Внаслідок завоювань Вавилонія збагатилася. Сам Вавилон став одним з найбільших міст. А Навуходоносор ІІ розбудовував свою столицю. Місто було обнесене міцними стінами і брамами. Прокладено прямі вулиці. Побудовано зікурат Етеменакі висотою 91 м. У Вавилоні збудували одне із чудес світу ― висячі сади Семіраміди. 

Після смерті Навуходоносора ІІ протягом 6 років на престолі змінилося троє царів. Нарешті в 556 р. до н.е. царем став Набонід (556-539 до н.е.) або ж Набу-наід. Новий цар відбив напад мідійців. Але був його набагато більший ворог ― внутрішній. Вавилонська знать, а особливо жрецтво виступали проти того щоб цар мав велику владу і хотіли її обмежити. Цар навпаки хотів більше повновжень. 

Оскільки спільної мови зі знаттю знайти не вдалося, Набонід в 553 р. до н.е. залишив у Вавилоні правити свого сина, якого звали Балтасар, він же Валтасар, він же Бел-шар-уцур. Сам же Набонід відправився воювати на Аравійському півострові, північну частину якого він зміг захопити. Своєю столицею він зробив місто Тайма або ж Тейма. 

Та в цей же час у Нововавилонського царства з'явився сильний ворог ― перси. У 539 р. до н.е. перський цар Кір почав вторгнення до Месопотамії. Оскільки знать недолюблювала Набоніда, Вавилон був взятий без бою. Його міцні стіни не врятували...

Валтасар загинув, а Набонід здався персам. Цар Кір відправив його до однієї з провінцій своєї держави, де той і доживав своє життя.

Нововавилонське царство припинило своє існування. Месопотамія стала частиною перської держави. Фактично після цього її державність так і не відновиться. Цей регіон в подальшому переходитиме від однієї держави до іншої.

А Вавилон ще деякий час зберігав своє значення, але у ІІІ-І ст. до н.е. неподалік були засновані нові міста і населення було переселене туди. Ось так завершилася історія цього великого міста...

Ассирія. Нарис історії

 Нещодавно я опублікував відео із теми "Ассирія" для учнів. І прийшла мені ідея створити текстову версію. Можливо, комусь і почитати захочеться.

Що ж таке Ассирія? Це територія в північній Месопотамії з головним місто Ашшур. Засноване це місто було приблизно в середині ІІІ тисячоліття до н.е. Входило до держави аккадського царя Сарґона, а потім до Шумеро-Аккадського царства, в якому правила 3-тя династія Ура.

Зрештою, Ашшур здобув самостійність і почав розширювати свої володіння. Наприкінці ХІХ - на початку XVIII ст. до н.е. в Ассирії правив Шамші-Адад І, який зміг захопити всю Північну Месопотамію. Навіть Вавилон деякий час йому платив данину. Але згодом Вавилонія почне ставати могутнішою за правління царя Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.) і після смерті Шамші-Адада Ашшур потрапив під владу вавилонян. 

Але, коли в Месопотамію вторглися кассити і захопили більшу її частину, включаючи Вавилон, територія Ассирії увійшла до складу держави Мітанні. Але Мітанні впаде під ударами хеттів і Ассирія відновить самостійність. Вона буде воювати за решту Месопотамії, скориставшись ослабленням касситів. Коли правив цар Тіґлатпаласар І (1114-1076 рр. до н.е.) ассирійська держава досягла великої могутності.

Але в ХІ ст. до н.е. Близький Схід охопила нова хвиля міграції. Племена арамеїв почали розселятися по всьому регіону. На деякий час розвиток Ассирії зупиниться. 

У X-VIII ст. до н.е. Ассирія веле з перемінним успіхом війну з державою Урарту. Ця держава знаходилася північніше, у Вірменському нагір'ї. На деякий час урарти змогли отримати перевагу в  протистоянні. Їм вдалося оточити Ассирію з трьох сторін. 

Але все змінилося, коли царем Ассирії був Тіґлатпаласар ІІІ (745-727 рр. до н.е.). Він провів ряд реформи, які змінили все на користь ассирійців. Це було:

1. Створення на додачу до ополчення постійної професійної армії, солдати якої стали отримувати платню за службу
2. Армія була поділена за родами: піхота, колісниці, лучники. В ассирійців була вперше створена справжня кіннота.
3. Армія була озброєна залізною зброєю.
4. Були створені допоміжні частини, які будували мости, укріплені табори, спеціальні машини для облоги міст.

Завдяки таким змінам Ассирія стала переважати сусідні народи. Тому Тіґлатпаласар ІІІ завдав удару по Урарту і здобув перемогу. Коли головний суперник був ослаблений, настала черга інших народів. 

Тепер по відношенню до завойованих народів стала проводитися інша політика. Якщо раніше ассирійці влаштовували різанини, а над вцілілими ставили лояльного правителя, то Тіґлатпаласар ІІІ кардинально це змінив. Завойовані народи переселялися в інші регіони держави, а на їх місце селилися інші народи. Таким перемішуванням населення ослаблювали опір завойованих. Частину полонених залучали до служби у війську. Також на завойованих землях не саджали залежних правителів з місцевих, а назначали намісника з Ассирії, який і управляв цією провінцією. 

Таким чином, Ассирія стала першою справжньою імперією. Бо, на відміну від попередніх великих держав, які по-суті були просто конгломератом залежних від окремої держави територій, ассирійці стали вводити єдине централізоване правління. 

Загалом, протягом свого правління Тіґлатпаласар завоював Сирію, Фінікію, частково Ізраїль. У 729р. до н.е. був взятий Вавилон і Тіґлатпаласар був проголошений його царем. Ось таким було його правління.

А після його смерті недовго правив його син Салманасар V (727-722 рр. до н.е.), а потім прийшов інший син - Сарґон ІІ (722-705 рр. до н.е.). За правління останнього був захоплений остаточно Ізраїль і все населення звідти було переселено в Месопотамію. Далі було придушене повстання в Сирії та завдано остаточної поразки Урарту. Після цього розгрому Урарту перестане бути могутньою державою і поступово занепадатиме.

Лише з Вавилоном були проблеми, оскільки він повстав і відокремився від імперії. Довгий час Сарґон ІІ вів війну зним і все таки здобув перемогу. 

Наступником Сарґона ІІ став Сінаххеріб (705-681 рр. до н.е.) За його правління столицею Ассирії стане Ніневія. (До цього стоицями були: Ашшур, Кальху і Дур-Шарукін.) Вавилон знову повстав проти Ассирії. Елам і Єгипет підтримали цей виступ. Згодом повстали Сирія і Фінікія. 

Сінаххеріб зміг розгромити посталих, а потім пішов проти Вавилона. У 689 р. до н.е. місто було взяте і повністю зруйноване. Даний крок викликав обурення навіть серед ассирійців, оскільки було зруйновано навіть храми. 

Останні роки свого правління Сінаххеріб займався розбудовою Ніневії. Там були прокладені прямі вулиці, побудовано акведук, зведено укріплені стіни. Загалом це місто стало важливим центром регіону.

Наступним царем став Асаргаддон (680-669 рр. до н.е.). Цей правитель наказав відбудувати Вавилон. Полонені вавилоняни були звільнені з рабства і поверенені додому. Продовжувалися війни. Був конфлікт з кіммерійцями, яким завдали поразки. Але найбільшою перемогою Асаргаддона було завоювання Єгипту в 671 р. до н.е. І таким чином Ассирія досягла найбільшого територіального розширення.

Коли до влади прийшов Ашшурбаніпал (669-631), Єгипет повстав і зрештою визволився. Відбудований Вавилон знову повстав у 653-648 рр. до н.е. Постання очолив брат Ашшурбаніпала. Але Ассирія знову перемогла. У 645 р. до н.е. був знищений давній ворог ассирійців - Елам. Це було останнє завоювання імперії.

Ашшурбаніпал був відомий також тим, що в Ніневії була створена бібліотека, де зберігалися тисячі глиняних табличок з клинописними текстами. Знайдення цієї біліотеки археологами в ХІХ столітті мало величезне значення для істоичної науки. 

Після смерті Ашурбаніпала могутності Ассирії прийшов кінець. Причинами цього були:

• постійні повстання завойованих народів
• армія перетворилася на звичайних найманців, яких цікавила лише здобич
• внутрішні чвари між самими ассирійцями.

Подібні процеси пізніше будуть і з іншими імперіями.

У 626 р. до н.е. Вавилон відокремився від Ассирії. Царем там став Набополасар, який почав війну за визволення. Невдовзі повстала Мідія (територія на півночі Ірану) і також почне вести війну проти Ассирії. Зрештою Набопаласар укладе союз із царем мідійців Кіаксаром і спільними зусиллями вони почнуть громити ассирійців.

У 612 р. до н.е. вавилоняни і мідійці здобули Ніневію і зруйнували її. Це була вирішальна перемога. Рештки ассирійців ще деякий час продовжували вести війну, але вавилоняни поступово громили їх. У 605 р. до н.е. решти Ассирії були остаточно розгромленіі.

Так припинила своє існування перша імперія.

Особливості устрою давньої Спарти

Переглядаючи статистику своїх переглядів я помітив, що найпопулярнішим з написаних мною блоґів є "Поеми Гомера як джерело з історії Стародавньої Греції", який я опублікував тут ще 3 грудня 2015 року. Вже набрав понад 2300 переглядів. Чесно кажучи, я був здивований, що мій блоґ на дану тему здобуде таку популярність. Сам блоґ той тут: 👇

https://eugene-shpargalo-articles.blogspot.com/2015/12/blog-post_3.html

А якщо тема Стародавньої Греції знаходить читачів ― чому б не написати ще. Згадати тему, якою колись дуже цікавився. Згадати старі часи. Але це все лірика, давайте перейдемо до чогось конкретного. Як ви могли здогадатися із заголовка, нашою темою сьогодні буде стародавня Спарта.

Про цей давньогрецький поліс чули напевно всі. Більшість знає спартанців як хороших воїнів. Всі чули про царя Леоніда і 300 спартанців в битві під Термопілами. Ну а хтось чув про все те завдяки дурнуватому фільму "300", де найкраще запам'ятовується викрик "This is Sparta!". 

Що відомо про історію цього полісу? Спарта виникла приблизно в XI-X ст. до н.е. Завойовники з півночі, племена дорійців зайняли території, які колись належали ахейцям. Правителі дорійців проголошувалися спадкоємцями Геракла, що підкреслювало їх права на Пелопоннес. Краще за все цю легендарну ідеологію покаже схема 👇

Лаконіка, область на півдні Пелопоннесу, дісталася двом братам, яких звали Евристен і Прокл. Від сина першого пішла династія Аґіадів, а від онука другого ― династія Еврипонтидів. Цікавою особливістю Спарти було те, що правило відразу два царі, які були вихідцями із вищезгаданих родів.

Щодо завойованого населення то там відбувся розподіл. Частина стала називатися "періеки" (περίοικοι - perioicoi) ― особисто вільне, але позбавлене прав населення. Гіршу долю отримали ті, кого прозвали "ілоти" (εἱλώτης - heilotes) ― безправне населення, фактично прирівняне до рабів. Повноправною частиною населення вважалися спартіати ― потомки завойовників. Останні були в меншості по відношенню до інших прошарків населення. За однією з версій ілотами стали ті, хто чинив опір дорійцям, а періеками ― ті, хто добровільно підкорилися. Інша версія говорить, що до ілотів зарахували жителів родючих земель, а до періеків ― жителів гірських районів, які менше цікавили завойовників. 

Коли родючих земель стало не вистачати, Спарта почала завоювання Мессенії ― області на захід він неї. Це кардинально відрізнялося від інших полісів, які в подібній ситуації почали відому всім колонізацію узбережжя Середземного і Чорного морів. В результаті двох Мессенських воєн (743—723 і 685—668 роки до н. е.) вдалося остаточно підкорити ту область, після чого мессенці були позбавлені своїх земельних володінь і обернені на ілотів. Але найбільшим суперником спартанців в той час був Арґос, боротьба з яким йшла з перемінним успіхом. Лише близько 520 до н. е. цар Клеомен  завдав їм рішучої поразки при Тиринті.

В таких умовах сформувався і державний устрій Спарти. Як вже згадувалося, спартіати становили меншість серед населення. Після завоювання Мессенії пропорція змінилася не на їх користь. В V ст. до н.е. кількість спартіатів була близько 9 тисяч. Це були здатні до військової служби чоловіки. Кількість ілотів була в рази більшою. Тому спартанці докладали максимальні зусилля щоб втримати підкорене населення.

Формування спартанського устрою приписують діячу на ім'я Лікурґ. Точного часу життя та діяльності його ніхто не знає. Про це зазначав ще Плутарх: "Жодна з розповідей про великого спартанського законодавця Лікурга не може вважатися цілком достовірною. Про його походження, державну діяльність і смерть існують суперечливі звістки. Але понад усе розходяться відомості про те, в яку пору він жив."

Легенди говорять, що Лікурґ побував на Криті, в Малій Азії, вивчаючи їх законодавство. Коли він повернувся до Спарти, отримавши підтримку від царя Харилая він став змінювати державний устрій. Його закони стали називатися "Велика Ретра" (Μεγάλη Ῥήτρα - Велика Постанова), яка не існувала в письмовому вигляді, лише в усній формі. Система влади в давній Спарті добре відображається в цій схемі 👇 

Від попереднього залишилися тільки два царі. Але їхня влада тепер була обмежена. За ними зберігалося командування армією та всякі релігійні і церемоніальні функції. Була створена рада старійшин ― ґерусія (γερουσία) із 30 членів, з яких було 28 обраних ґеронтів старше 60 років та обидва царі. Герусія виконувала функції урядової установи — готувала питання для обговорення на народних зборах, керувала зовнішньою політикою, розглядала кримінальні справи. 

Щомісяця скликалися народні збори ― апелла (άπέλλα), в яких брали участь спартіати старші 30 років. Спочатку народні збори скликались царями, згодом керівництво ними перейшло до ефорів. Апелла не обговорювала висунуті питання, а лише ухвалювала або відхиляла запропоноване рішення. Голосування проводилося примітивно ― криком або учасники розходилися по різні боки та «на око» визначалася більшість. Народні збори мали законодавчі права, право на обрання посадових осіб, вирішували також питання війни та миру. Збиралися народні збори на відкритій місцевості поза всякими приміщеннями. 

Ще одним органом влади були ефори. Колегія ефорів (з'явилася у VIII столітті до н. е.) складалася з п'яти гідних громадян, яких обирали на один рік народними зборами. Спочатку повноваження ефорів обмежувались судочинством по майнових спорах. У VI столітті до н. е. їх влада зростає, вони витісняють ґерусію. Ефори почали скликати ґерусію та народні збори, керувати зовнішньою політикою, здійснювати внутрішнє управління державою та судочинство, контролювати посадових осіб (включаючи царів).

Після державного устрою важливим питанням було земельне. Щоб покінчити з нерівномірним її розподілом, Лікурґ спочатку об'єднав всі земельні наділи, а потім розділив землю на рівні частини. Було створено 9 тисяч рівних ділянок для спартіатів (за кількістю сімей) і 30 тисяч для періеків. 

Далі було заборонено розкоші. Дозволені були лише залізні монети. Золото і срібло було виведене з обігу. Також були вигнані "непотрібні" ремесла. Наступним кроком в боротьбі з розкошами було введення загальних трапез ― сісситії, де спартіати їли разом. 

Також була введена особлива система виховання, коли дітей з семи років виховувала держава. Таким чином з дитячого віку виховувалися майбутні воїни Спарти. Виховання було суворим. Втім, про "спартанське виховання" чули напевно всі, тому не будемо деталізувати. 

Ось таким чином один з полісів Пелопоннесу був перетворений фактично у військовий табір, де все чітко регламентовано. Лікурґ створив "общину рівних" воїнів, де була заборонена розкіш, де все контролювалося державою. Легенди говорять, що сам Лікурґ після реформування держави вирушив до Дельфійського оракула, взявши із спартанців клятву не змінювати нічого без його. Коли провісники сказали йому, що його устрій нічого нового не потребує, Лікурґ залишився в Дельфах і заморив себе голодом. А засновані ним порядки панували в Спарті фактично до самого кінця її існування як незалежного поліса.

ГРЕКО-ПЕРСЬКІ ВІЙНИ 500-449 рр. до н.е..

Причини зіткнення грецьких полісів з Персією

В середині VIст. до н.е. перси наблизилися до кордонів з Грецією. В цей час перська держава перебувала на вершині своєї могутності. Перська держава наприкінці VIст. до н.е. була не тільки першою, а й взагалі єдиною великою державою, поряд з якою існували незначні держави[1]. Дійсно, держава мала великі, майже невичерпні ресурси. На території близько 3 млн. км² проживала велика кількість населення. Це давало можливість зібрати велику кількість війська. Фінансові можливості держави Ахеменідів не поступались військовим[2] . Під владою царів були зібрані найбагатші країни того регіону. За правління Дарія І (522-486 рр. до н.е.) доходи сягали 7600 талантів  (бл.19000 кг золота)[3],  На видатки не вимагались такі суми, тому перські царі назбирають в столиці величезні багатства (які пізніше захопить Александр Македонський). До податків додавались певні повинності.

Ось такі території займала держава Ахеменідів на вершині своєї могутності.

Коли Кір ІІ розгромив Лідію[4] в 546 р. до н.е. Іонічна Греція потрапила під владу персів. Завершив завоювання Іонії полководець Кіра Гарпаг[5] в той час коли цар завоював Вавилонію. Перси не змінювали устрою цих міст.  І хоча розміри податків ( 400 талантів срібла[6] персам були майже такими ж, як і лідійцям, їхня економічна та політична ситуація значно погіршилася. Причинами цього було те, що влада Лідії, яка не мала власного флоту, не зачіпала економічних інтересів малоазіатських міст. Перси ж, які контролювали всі протоки, обмежували торговельні можливості полісів Малої Азії; при пануванні Лідії гроші від податків надходили в обіг, а тепер осідали в скаржницях перських царів, що наносило шкоду товарно-грошовим відносинам; перси втручалися у внутрішні справи малоазіатських міст, нав'язуючи правителів-тиранів з середовища місцевої аристократії; важкою була трудова повинність. Греків залучали до участі в ремонтно-будівельних роботах, у військових походах персів[7].

Підкоривши Малу Азію, перси намагалися просунути своє панування далі на захід та на північ. Почалося це за Дарія І, бо його попередники мало приділяли експансії в західному напрямку. З цією метою Дарій І в 514-513 рр.  через Фракію здійснив похід в Західне та Північне Причорномор'я під приводом помсти скіфам за здійснене ними вторгнення в VII ст. до н.е. у Північний Іран. Втім, якими були справжні мотиви цього походу, який навіть в разі успіху не збільшив його могутності, не знав навіть Геродот[8]. Скоріш за все це було прагнення завоювань, поєднане з незнанням географії.  Багатотисячна армія переправилася через протоку Боспор, міст через яку побудував самоський грек Мандрокл[9], та Істр (Дунай), по мосту з кораблів у Скіфію. Дарій розраховував на швидку перемогу, і тому армія не була підготовлена до тривалого походу, про який Геродот[10] повідомляє, що він зайняв два місяці, а Ктесій — 15 днів.[11] Скіфи, які не розпочинали вирішальної битви, ведучи партизанську війну, вимусили Дарія повернутися назад. Крім того, причиною відступу була боязнь Дарія, що іонійські греки зруйнують міст через Дунай, який вони охороняли. За зруйнування мосту виступав майбутній афінський стратег Мільтіад.[12] Проти цього виступав мілетський тиран Гістіей, який розумів, що його становище на чолі міста  залежить від персів[13]. Однак невдовзі почалося повстання на Геллеспонті, яке було швидко придушене персами.

Єдиним результатом цього походу було завоювання Херсонеса Фракійського і Чорноморських проток, що створило загрозу вторгненню персів на Балкани і ставило під загрозу економічну самостійність греків.

Провал скіфського походу викликав певне заворушення серед малоазіатських полісів. Гістіея, на якого впали підозри, цар викликав до свого двору і тримав його там. В Мілеті став правити двоюрідний брат Гістіея Аристагор. Він надумав підкорити Кіклади. Причиною цього мало слугувати повернення вигнаних аристократів на острів Самос. Артаферн, сатрап Сардів, підтримав ці плани. У 500 р. до н.е. відбувся похід флоту персів і іонійських греків на острів Наксос. Але острів почав чинити опір Аристагору і чотиримісячна облога завершилась невдало. Вони змушені були відступити[14].

Розуміючи, що вину за провал походу покладуть на його (бо він обіцяв швидку перемогу), Аристагор добровільно склав повноваження тирана, а інші були вигнані або страчені. Після цього повстання поширилось на все узбережжя Малої Азії. Всюди греки скидали тиранів і відмовляли персам в покорі.

Знаючи труднощі боротьби з персами, малоазіатські греки звернулися за допомогою до Балканської Греції. Відгукнулися лише Афіни та Еретрія, які прислали відповідно 20 і 5 кораблів[15]. Афіни виступили з підтримкою Аристагора тому що Гіппій, син Пейсістрата, перебував в цей час в Персії і користувався великим впливом при дворі сатрапа в Сардах. Більш того Артаферн вже вимагав щоб Афіни прийняли вигнаного тирана.  Спарта, яка в цей час вела боротьбу з Аргосом, у допомозі відмовила ( боротьба з Аргосом завершилась перемогою спартанців на чолі з Клеоменом[16]).

Союзницькі війська навесні 498р. до н.е. вторглися у м. Сарди (резиденція персів у Малій Азії) і спалили його. Це послужило сигналом для повстання на Геллеспонті та о. Кіпр, Карії, Лікії.  Перші перемоги повсталих об'єктивно пояснювалися тим, що Персія не зразу змогла підтягнути свої військові сили. Гарнізон Сард був незнаним, тому він закріпився в цитаделі, яку греки навіть не намагалися штурмувати[17]. Однак уже на зворотному шляху з Сард флот союзників був розбитий, балканські греки повернулися додому. Більше участі в повстанні афіняни не брали. Втім вони скористались цими подіями для того щоб розширити свій вплив в Егейському морі. За допомогою Мільтіада, тирана Фракійського Херсонесу, вони захопили острови Лемнос та Імброс, здобувши панівне положення біля Геллеспонту[18].

В цей час перси почали наступати. Весною 497р. до н.е. їхнє військо вирушило на Кіпр. Хоча флот фінікійців був розбитий греками, але на суші зазнали поразки і острів був підкорений. Одночасно з Кіпром впали кілька міст в Іонії. Правда в Карії перси були ненадовго спинені, але не надовго. Становище греків ускладнювалося. Аристагор в цей час покинув Мілет і вирушив до Фракії, де в 496р. до н.е. був вбитий[19]. Дарій послав Гістіея щоб той сприяв поверненню іонійців під владу царя. Але Гістіей вступив в змову проти Артаферна, а після невдачі втік на Хіос. Зібравши флот він вів боротьбу поблизу Геллеспонту.  495 р. до н.е. перси за допомогою фінікійців зібрали величезний флот з фінікійських кораблів, близько 600 суден, і почали наступ проти Мілета. Флот греків був набагато менший: 353 кораблі в Мілетській гавані біля острова Лада восени 494р. до н.е. перси розгромили флот малоазіатських греків[20]. Мілет було зруйновано, а все населення міста продано в рабство. Після цього перси захопили Карію, Хіос, вирізавши основну частину населення, спалили Візантій і Калхедон[21]. Гістіей, який проголосив себе тираном Хіосу, був схоплений і страчений Артафреном.

Перські вторгнення

Перські вторгнення в Грецію

Допомога Афін і Еретрії малоазіатським грекам стала приводом для початку військових дій проти Балканської Греції. 492 р. до н.е. перський полководець Мардоній, зять Дарія, з численним військом, яке підтримувалося флотом, вирушив на Балканську Грецію. Завданням походу Мардонія було відновлення влади над Фракією і Македонією. Обидві держави визнали зверхність перського царя. Перський флот тримався північного узбережжя Егейського моря, бо в той час середземноморські кораблі за можливістю віддавали перевагу плаванню вздовж берега[22].Але біля мису Афон на Халкідському півострові флот Мардонія потратив у шторм, у результаті якого він втратив біля 300 кораблів та 20 тисяч чоловік екіпажу[23]. Після цього Мардоній припинив наступ і обмежившись лише захопленням Фракії.

Це стривожило греків, оскільки в Персії йшла підготовка до нового, більш організованого походу на захід. Але військовій експедиції передувало дипломатичне посольство. Дарій у 491 р. до н.е. відправив своїх послів у всі грецькі міста з вимогою «землі і води», тобто повної здачі і покірності. Ряд міст — Егіна, Фіви, Аргос — визнали владу перського царя, але в Афінах посли були кинуті в яму, а у Спарті — в колодязь. У відповідь на розправу з послами 490 р. до н.е. Дарій організовує новий похід на Грецію.

Головнокомандування у цьому поході Дарій доручив досвідченому полководцю Датісу, а на чолі флоту став син сатрапа Малої Азії, племінник перського царя Артаферн, який відзначився у війні з Мілетом. Флотилія пішла прямим шляхом через Кікладські острови на Афіни. Чисельність армії сягала 24 тисячі чоловік, які були розмішені у 600 кораблях[24], частина з яких була призначена спеціально для кінноти. Метою походу проголошувалось покарання Афін і Еретрії за допомогу малоазіатським грекам. Перси демонстративно підкреслювали, що з іншими греками вони воювати не збираються. На своєму шляху вони спустошили о. Насос, через якийпочалося Іонійське повстання. Та згодом вони  висадилися на о. Делос, де принесли жертву Аполлону, підкреслюючи шанування грецьких святилищ[25]. 

   Першим містом, яке було захоплене, стала Еретрія на Евбеї. Афіни не встигли допомогти місту, яке здалося після 36-денної облоги, внаслідок відкриття зрадниками міських воріт. Після цього перси підійшли до Марафонської рівнини, яка знаходилася за 40 км від Афін, і почали висадку своїх військ. Причинами цього могло бути те, що Марафонська рівнина була зручна для перської кінноти, а також з персами перебував колишній афінський тиран Гіппій, який запропонував таку тактику.

До Марафону прибуло афінське ополчення разом з платейцями у кількості 10-11 тисяч чоловік на чолі з архонтом-полемархомКаллімахом. Але головну роль у битві відіграв стратег Мільтіад, який добре знав тактику персів, оскільки раніше воював на їхній стороні. Афіняни звернулися за допомогою до спартанців. Спартанці відповіли, що вони допоможуть, але в даний час вони не можуть виступити, бо це буде порушенням закону[26]. Щоправда, за іншою версією, у Спарті в цей час відбувався виступ ілотів. Серед командування афінської армії не було згоди щодо плану дій. Не менше 8 днів армії займали вичікувальну позицію: греки не розпочинали бій при наявності перської кінноти і чекали спартанців, а перси чекали сигналу з Афін, але у них з'явилися труднощі з питною водою. Тоді перси стали перекидати свою кінноту на кораблі, щоб підійти ближче до Афін. Про це повідомили грецькі розвідники, сигналізуючи щитом. Мільтіад посилив фланги афінської армії до 8 рядів у глибину, залишивши в центрі лише 2 ряди, дав наказ бігом атакувати варварів, що застало персів зненацька. Перси прорвали центр, але грецькі фланги вдарили з тилу по перських військах і ті стали тікати до кораблів, де гопліти у рукопашному бою повністю розбили їх. Афіняни захопили 7 кораблів, а за даними Геродота, у битві загинуло 192 гопліти  та 6400 персів[27].

(ἐν ταύτῃ τῇ ἐν Μαραθῶνι μάχῃ ἀπέθανον τῶν βαρβάρων κατὰ ἑξακισχιλίους καὶ τετρακοσίους ἄνδρας, Ἀθηναίων δὲ ἑκατὸν καὶ ἐνενήκοντα καὶ δύο. ἔπεσον μὲν ἀμφοτέρων τοσοῦτοι. — в цій битві при Марафоні загинуло варварів близько 6400 чоловік, афіняни — 192. Загинуло з обох сторін скільки.).

Битва при Марафоні

Після перемоги афінський воїн Філіппід приніс в Афіни радісну звістку про перемогу. "Радійте, афіняни — ми перемогли!" сказав він і впав мертвим. Причиною смерті було те, що до битви він збігав через гірський перевал із Афін у Спарту щоб просити союзників про допомогу. Подолавши за два дні більше 200 км, гонець повернувся і, не відпочивши, взяв участь у битві з персами і відразу ж після цього  побіг в Афіни. Одразу ж після битви афіняни повернулися до рідного міста і зустріли перський флот. Побачивши готовність захисників міста дати відсіч, перси не наважились атакувати Афіни і повернули назад. Спартанський загін через три дні уже був в Аттиці, але до початку бою не встиг, хоча вирішив пройти до Марафону[28].

Після Марафонської битви греки отримали 10-річну перерву. Цей проміжок часу був заповнений гострою політичною боротьбою двох афінських угруповань аристократів і демократів. Вождь аристократів Мільтіад досить швидко сходить з політичної арени. Після Марафону він спробував примусити Кікладські острови скинути перську владу. До Афін приєдналася західна частина островів від Кеоса до Мелоса[29]. Решта Кікладів залишилась за персами. Його невдала експедиція проти острова Парос, союзника персів, завершилась невдалою облогою і призвела до судового процесу.[30] Це почав Ксантипп з Холарга, один з лідерів партії Алкмеонідів. Мільтіад був оштрафований на 50 талантів і посаджений у в'язницю. Там він і помер від рани, отриманої при облозі Пароса,  а штраф був виплачений його сином Кімоном. Лише в 60-і роки V ст. до н.е. він був реабілітований. Після цих подій афіняни відмовились від наступальної політики проти персів. Вони навіть не намагалися повернути Лемнос та Імброс, втрачені після Іонійського повстання.

Після смерті Мільтіада на політичну арену виходять Аристід (540-464 рр. до н.е.), який виражав інтереси поміркованих аристократів, та Фемістокл (525-460 рр. до н.е.), який був представником торгово-ремісничих демократичних кіл. Будучи прихильником аристократів, Аристід наполягав на зміцненні сухопутної афінської армії, вважаючи головним завданням оборону власної землі і сільськогосподарських угідь.

Фемістокл висунув радикальну морську програму, яка була прийнята афінським демосом. 487-486 рр. до н.е. за його ініціативою народні збори вирішили, що посада архонта буде обиратися за жеребом і не лише з числа першого майнового класу (пентакосіомедимнів), але й з другого (вершників). Це сприяло тому, що ареопаг поповнювався представниками більш широких соціальних верств. За реформами Фемістокла архонт-полемарх втрачав функції верховного військового начальника, і вони переходили до колегії 10 стратегів. Він почав будівництво так званих Довгих стін, які з'єднували Пірей та Афіни, і укріплень навколо міста. Для остаточного завершення своїх планів він домігся вигнання шляхом остракізму Аристіда 483-482 рр. до н.е. План посилення морської могутності Афін вимагав побудови нового флоту. Необхідні для цього кошти він запропонував отримати з Лаврійських срібних копалень[31] (до цього прибутки з копалень поділялися між громадянами). За ці гроші Фемістокл побудував 100 нових трієр.[32] Крім того, посилаючись на агресивність Егіни, він ввів повинність трієрархію, за якою багаті громадяни повинні були побудувати і спорядити по одному кораблю. І, нарешті, Фемістокл став залучати для служби на флоті найбідніші верстви афінського населення — фетів, оскільки така служба не вимагала грошей на озброєння, але сприяла демократизації політичного устрою. Завдяки морській програмі Фемістокла було побудовано 200 трієр (екіпаж кожної складався з 180 веслярів і матросів та 20-30 воїнів і стрільців).

Давньогрецька трієра

Перерва в греко-перських війнах була викликана внутрішньополітичними причинами у самій Персії. 486 р. до н.е. під час підготовки до нового помер цар Дарій І і царем став Ксеркс (486-465 рр. до н.е.). Державу охопили повстання, зокрема в Єгипті і Месопотамії.[33] Після придушення всіх повстань, в 482 р. до н.е. Ксеркс почав безпосередню підготовку до походу.  Після кількарічної роботи підготовка до походу була завершена: прорили канал на півострові Акте щоб оминути мис Афон[34] (його будівництво тривало 3 роки[35]), через Геллеспонт було побудовано подвійний міст (перший був зруйнований бурею, а будівельники страчені); шляхом переговорів з Карфагеном були ізольовані західні греки (розпочалася війна в Сицилії); вся північна Греція підкорилася персам без бою.[36]

Загроза війни змусила греків задуматися про об'єднання своїх сил. 481 р. до н.е. було скликано загальноеллінський з'їзд, який постановив утворити Панеллінську лігу з центром у Коринфі на чолі зі Спартою. Однак у цей союз увійшла лише 31 держава, що складало меншість від існуючих полісів. За співчуття персам громадяни цих держав підлягали смертній карі.

Навесні 480 р. до н.е. перси, пройшовши через Геллеспонт, вирушили по Фракійському узбережжі у напрямку до Македонії, а флот плив уздовж берега. На шляху персів були З перешкоди: Темпейська долина на кордоні Македонії та Фессалії, Фермопільський прохід на кордоні Середньої та Північної Греції, Істмський перешийок на шляху до Пелопоннесу. Фессалійці вислали, за словами Діодора, персам землю і воду. (ἐπεὶ δὲ τῶν Θετταλῶν καὶ τῶν ἄλλων Ἑλλήνων τῶνπλησιοχώρων ταῖς παρόδοις ἔδωκαν οἱ πλείους ὕδωρ τε καὶ γῆν τοῖς ἀφιγμένοις ἀγγέλοις ἀπὸ Ξέρξου — оскільки фессалійці і греки, які проживали біля проходу, воду і землю дали Ксерксу).[37]Тому було вирішено затримати персів біля Фермопіл.

Сухопутна грецька армія була сконцентрована біля Фермопільської ущелини на чолі зі спартанським царем Леонідом у складі 7 тис. чол., в т. ч. 300 спартанців. Флот у складі 270 трієр під командуванням спартанця Еврибіада зайняв позицію біля мису Артемісій в Евбейській протоці. Завданням сухопутних військ було затримати персів, поки бився флот. Якщо би бій на морі затягнувся, то їм була обіцяна допомога. Але якщо флот буде розбитий то невеликій армії легше відступити. Ксеркс чотири дні не розпочинав наступу, очікуючи успішних дій флоту. Але перський флот спочатку постраждав від 3-денного шторму, а потім знову 400 кораблів[38] загинуло від бурі при спробі обійти греків з півдня. Незважаючи на це, перси продовжували наступ, однак досягти перемоги не змогли. В той же час Ксеркс віддав наказав атакувати Фермопільську ущелину. Всі атаки завершилися невдало і Ксеркс почав шукати обхідну дорогу. Фессалієць Ефіальт показав йому стежку, яку захищали 1000 фокідян, що відступили при раптовій появі персів. Леонід, дізнавшись про оточення, відпустив основні сили, залишивши з собою 300 спартанців, 400 фіванців і 700 феспіян. Всі захисники Фермопіл загинули. Вдалося врятуватися лише одному спартанцю, який лежав хворим у сусідньому селищі. Після повернення в Спарту його прокляли і вигнали з країни. На місці битви був поставлений пам'ятник у вигляді кам'яного лева з багатозначним написом:

“ Мандрівник, розкажи лакедемонцям, що тут

Вірні заповітам країни, ми кістьми полягли ”[39].

(ὦ ξεῖν᾽, ἀγγέλλειν Λακεδαιμονίοις ὅτι τῇδε

κείμεθα τοῖς κείνων ῥήμασι πειθόμενοι.)[40]

    Міста Беотії і Фокіди швидко уклали союз з персами. Дивом вдалося врятуватися Дельфійському оракулу, через те що в той час почалася гроза і персам не вдалося дістатися до його, втім всі вважали це волею богів, які захистили святилище. Як підсумок всього цього можна навести цитату з Діодора Сицилійського: τὸ μὲν οὖν ἐν Δελφοῖς μαντεῖον δαιμονίᾳ τινὶπρονοίᾳ τὴν σύλησιν διέφυγεν·[41] — так Дельфійський оракул божим провидінням розграбування уникнув. Феспія і Платеї, які відмовилися підкоритися, були спалені. За наказом Фемістокла майже все населення Афін було евакуйоване на острови Саламін, Егіну і на Пелопоннес[42], отримавши від ареопагу по три драхми. Перси зайняли Афіни, покинуті жителями. Тільки невеликий гарнізон акрополя кілька днів чинив опір, але був розбитий[43]. Після битви біля мису Артемісій грецький флот відплив до о. Саламін і знаходився у Саламінській протоці. Але спартанці, зміцнивши стіною Істм, наполягали на відступі флоту до берегів Пелопоннесу. Фемістокл розумів, що залишення Саламіну означало б передачу афінян на розправу ворогові.

В цей час Ксеркс почав будувати міст через протоку, але зазнав невдачі, оскільки знаходився під вогнем грецького флоту. Це змусило його розпочати активні дії, які настрахали греків, і було прийнято рішення терміново відступати до Істму. Тоді Фемістокл вирішив піти на хитрість і відіслав до персів свого раба, який передав про відступ греків і попередив, що у випадку нападу персів вони не зможуть чинити їм опір. Вигадка вдалася, і Ксеркс упродовж ночі завершив оточення грецького флоту[44]. Розрахунок Фемістокла був досить точним. Він, створивши видимість паніки, заманив персів у найвужче місце протоки, де вони не змогли використати свою чисельну перевагу і маневрувати, оскільки їх тіснили свої ж кораблі. До того ж піднявся несприятливий для персів вітер і кораблі з високою кормою стали наштовхуватися один на одного. У цій битві греки отримали блискучу перемогу, потопивши близько 200 перських кораблів[45]. Без флоту пепсам було складно вести подальші бойові дії. По-перше, сухопутній армії було складно без флоту штурмувати Істм, по-друге, виникла загроза для мосту через Геллеспонт. Тому Ксеркс наказав негайно відступити до Геллеспонту, щоб забезпечити переправу в Азію сухопутної армії. На території Греції було залишено один корпус перської армії під командуванням Мардонія.

Учасник Саламінського бою великий поет Есхіл у трагедії "Перси" натхненно описав величезне патріотичне піднесення, що охопило греків, і сам хід цього бою[46]:

καὶ παρῆν ὁμοῦ κλύειν 

πολλὴν βοήν,‘ὦ παῖδες Ἑλλήνων ἴτε, 

ἐλευθεροῦτε πατρίδ᾽, ἐλευθεροῦτε δὲ 

παῖδας, γυναῖκας, θεῶν τέ πατρῴων ἕδη, 

θήκας τε προγόνων: νῦν ὑπὲρ πάντων ἀγών.’ 

καὶ μὴν παρ᾽ ἡμῶν Περσίδος γλώσσης ῥόθος 

ὑπηντίαζε, κοὐκέτ᾽ ἦν μέλλειν ἀκμή. 

εὐθὺς δὲ ναῦς ἐν νηὶ χαλκήρη στόλον 

ἔπαισεν.[47]

Хоча флотом під час Саламінської битви командував спартанець Еврибіад, слава і честь перемоги дісталися Фемістоклу. При відвіданні Спарти йому були віддані такі почесті, як жодному іншому іноземцеві: отримав оздоблену золотом колісницю, а почесний ескорт у кількості 300 вершників проводжав його аж до кордону. Греки захопили величезну кількість здобичі, 1/10 якої відправили в Дельфійський храм, де побудували статую Аполлона з корабельною кормою в руці.

Битва при Саламіні

Греки не переслідували царя, а обмежились походом на Кікладські острови, які ще залишалися союзниками персів. Після цього військо і флот були розпущені, а населення Аттики повернулося додому[48]. Мардоній відступив на північ. При посередництві македонського царя Александра він намагався схилити Афіни до сепаратного миру. Але афінянин, який умовляв громадян прийняти пропозиції персів, був побитий камінням разом з дружиною і дітьми. У відповідь на це Мардоній в середині  479 р. до н.е. спрямував свою армію на Афіни. Спарта, звільнившись від безпосередньої небезпеки, не присилала допомоги афінянам. Афіняни знову змушені були тікати на Саламін. Після тривалих переговорів, побоюючись можливого союзу між персами та афінянами, Спарта вирішила послати сильний корпус під командуванням Павсанія (510-468 рр. до н.е.), регента малолітнього сина Леоніда Плістарха. Союзник персів Аргос не зміг завадити швидкому просуванню спартанців.

Мардоній, вивівши свою армію з Афін, зупинився в Беотії поблизу м. Платеї на великій рівнині вздовж ріки. Греки зайняли оборонну позицію на схилі пагорба, закриваючи шлях на Істм. У їхніх рядах було приблизно 40000 воїнів з 20 держав. Найімовірніше, персів було дещо більше (приблизно 60 000 чоловік). Зацікавлені у найшвидшому початку битви, обидва полководці все ж не зважувалися на неї. Але нічний набіг кінноти в тил греків (перси засипали джерела водопостачання, захопили вози з продовольством і перекрили шлях на Істм) змусив їх змінити позиції, цим скористалися перси і через висохлу річку кинулися на греків. Афінський загін відбив атаку ворогів і став тіснити іранців, які трималися до того часу, поки не був вбитий Мардоній, а потім втекли з поля бою. Командуючий центром перської армії Артабаз організовано відступив[49] у Візантій, і Ксеркс схвалив його поведінку. За перебільшеними даними, з 300 000 персів врятувалося лише 43 000, а за применшеними повідомленнями античних авторів, загинуло лише 160 греків-гоплітів[50]. Частину багатої здобичі за традицією віддали у святилище Зевса, а іншу поділили. Військо простояло під Платеями 10 днів, потім вирушило на Фіви. Після двадцятиденної облоги місто здалося. Керівники  перської партії Тімагенід, Аттагін та ін. були видані Павсанію, який наказав їх стратити в Істмі як зрадників[51].

Під Платеєю, так само як і під Марафоном, греки добре зуміли ви­користати гористу місцевість і згуртованість фаланги важкоозбро­єних воїнів. Майже вся перська армія була знищена, сам Мардоній загинув. Грецька воєнна техніка ще раз показала свою перевагу над перською.

Одночасно з цими подіями греки почали воєнні дії на морі. Навесні 479р. до н.е. біля Егіни зібрався грецький флот з 110 кораблів на чолі з спартанським царем Летіхідом ІІ і афінським стратегом Ксантиппом. Флот вирушив на Делос, де певний час очікував ворога. Приблизно в час битви під Платеями флот вирушив на острів Самос. Преси не розраховували на битву з супротивником на морі, тому частина їх флоту була розпорошена по гаванях, решта стояла біля мису Мікале, неподалік від Мілета. Тут греки атакували персів і розгромили їх флот[52].

Битви при Платеї і Мікале вирішально вплинули на дальший хід війни. Воєнні дії були перенесені на малоазіатську територію. Наслідком перемоги під Мікале було відпадання всієї Іонії від персів. Поставлені там тирани були скинені. Потім грецький флот вирушив до Геллеспонту, де більшість міст перейшла на їх сторону. Понтонний міст вже був зруйнований. З настанням осені спартанці повернулися додому. Афіняни взяли в облогу Сест і здобули його. Весь Геллеспонт опинився в руках греків[53].

Завершення війни

Весною 478р. до н.е. пелопоннеський флот з 20 трієр вирушив в похід. Очолював його Павсаній. До його приєдналось 30 афінських, а також кораблі звільнених островів і міст.[54] Вони звільнили острови біля Карії і вирушили на Кіпр. Більша частина острова була звільнена, після чого греки вирушили до Пропонтиди (Мармурового моря), де взяли в облогу і здобули Візантій, останню фортецю персів на європейському узбережжі[55].

В цей же час погіршились відносини зі Спартою. До цього афіняни мирилися з тим, що спартанці керують флотом, хоча виставляють менше кораблів. Однак тепер, коли до них приєднались інші греки, потреба в пелопоннеському флоті стала меншою, тим більш що спартанці не виставляли значних сил для боротьби. Також не всім подобалося командування спартанців, які відзначалися своїми суворими звичаями. До того ж лакедемонськінавархи більшу частину свого життя служили на суші. Тому в 477р. до н.е. іонійці відмовилися коритися спартанському наварху і запропонували афінянам очолити весь флот. Згодом спартанці відкликали свій флот назад і припинили участь в війні. Решта греків для продовження боротьби з персами створили союз, відомий як Делоський або Афінський морський союз.

Першим завданням союзу постало звільнення узбережжя Фракії, де ще були перські гарнізони[56]. Флот на чолі з Кімоном, сином Мільтіада, в 476р. до н.е. вирушив на Ейон і здобув його. Згодом впало ще кілька міст, лише Доріск боровся кілька років. Після Фракії Кімон здобу острів Скірос в 475р. до н.е.. Згодом він придушив повстання на острові Наксос проти Афін. Приблизно в цей час афіняни здобули Візантій. Це місто після вигнання персів контролювалося спартанським гарнізоном, який залишив ще Павсаній. Через деякий час Павсаній без дозволу свого керівництва повернувся сюди щоб на свій страх вести війну з персами або, як тоді говорили, щоб почати таємні відносини з перським царем[57]. Невідомо чи було це правдою, але це дозволило афінянам втрутитись в цю справу. Вони взяли в облогу Візантій і Павсаній залишив його.  Згодом його покликали до Спарти і заарештували. Згодом він був звільнений, але через кілька років, коли до підозр про змову з персами додались підозри в організації повстання ілотів, він був вбитий (його замурували в храмі, де він помер з голоду).[58]

У 469/468 р. До н.е., грецькому флотові вдалося завдати ще одної великої поразки пер­сам — при ріці Еврімедонті, на південному узбережжі Малої Азії. Грецьким флотом у цій битві командував син МільтіадаКімон. Спочатку відбулася битва на морі. Згідно з Діодором, флоту греків з 250 кораблів протистояв перський з 340 кораблів. Згодом афіняни перемогли, потопивши багато перських кораблів і захопивши близько сотні, а решта їх флоту втекла на Кіпр, де команди залишили його.  Після цього Кімон атакував перську армію на суші і здобув перемогу.[59] Греки захопили великі трофеї, а також велику кількість полонених:

αἰχμαλώτους γὰρ εἰλήφει {τριήρεις} τριακοσίας καὶ τετταράκοντα ναῦς, ἄνδρας δὲ ὑπὲρ τοὺς δισμυρίους, χρημάτων δὲ πλῆθος ἀξιόλογον

бо військову здобич захопив (трієри) триста і сорок кораблів, а чоловіків більше двадцяти тисяч, майна багато, яке заслуговує на увагу [60].

Афіняни десяту частину здобичі присвятили богам і при цьому записали таке:

ἐξ οὗ γ´ Εὐρώπην Ἀσίας δίχα πόντος ἔνειμε καὶ πόλιας θνητῶν θοῦρος Ἄρης ἐπέχει, οὐδένπω τοιοῦτον ἐπιχθονίων γένετ´ ἀνδρῶν ἔργον ἐν ἠπείρῳ καὶ κατὰ πόντον ἅμα. οἵδε γὰρ ἐν Κύπρῳ Μήδουςπολλοὺς ὀλέσαντες Φοινίκων ἑκατὸν ναῦς ἕλον ἐν πελάγει ἀνδρῶν πληθούσας, μέγα δ´ ἔστενεν Ἀσὶς ὑπ´αὐτῶν πληγεῖς´ ἀμφοτέραις χερσὶ κράτει πολέμου.

З того часу, як Європа і Азія були розділені надвоє морем і смертних нестримний Арес направив на битви, ніде таких справ серед смертних мужів і також в морі. На Кіпрі чисельних мідійців знищив, фінікійських сто кораблів захопив з людьми на борту, сильного Азії завдав удару, з обох рук силу вибив.

Отакими от словами афіняни описали свої славні перемоги. Після битви при Еврімедонті війна на деякий час затихає. Однак для самих грецьких полісів становище через деякий час ускладнилось через протистояння між Афінами і Спартою. Як ми вже згадували, спартанських командуючих усунули з керівних посад незадовго після розгрому перського вторгнення. В 464 р. до н.е. почалося повстання ілотів. Кімон виступив за те, щоб афіняни підтримали Спарту. Він очолив в 462р. до н.е. похід в Мессенію, але спартанці невдовзі відіслали афінське військо назад[61]. Це викликало обурення серед жителів Афін і Кімон був підданий остракізму.[62] Відносини між двома впливовими полісами остаточно зіпсувалися і невдовзі між ними почалася війна, яку називають Мала Пелопоннеська (460 – 445рр. до н.е.). Почалися військові дії, які йшли з перемінним успіхом: спартанці в 457р. до н.е. розбили афінян при Танагрі, але невдовзі останні перемогли беотійців. Афінський флот здійснював вдалі рейди проти Пелопоннесу.

Незважаючи на війну зі Спартою Делоський союз в той же час продовжив війну з Персією. В Єгипті почалося анти перське повстання, яке очолив Інар. У 459 р. до н.е. афіняни  послали великий флот на допомогу Єгиптові. Але цей похід був невдалим. Персам на чолі з Мегабізом вдалося придушити єгипетське по­встання, і грецький флот в Єгипті майже весь загинув разом із значною частиною армії  в 454 р. до н.е. Через п'ять років після єгипетського походу грецькому флотові вдалося добитися реваншу. У 449 р. відбулася морська битва біля міста Саламіна на острові Кіпрі, де греки на чолі з Кімоном знову розбили персів. Друга Саламінська битва була останньою відомою нам великою битвою між греками і персами. Після цієї перемоги почалася облога міста Саланін, під час якої помер Кімон.[63]

Військові дії після вигнання персів з території Греції.

Афіни прийняли пропозицію Артаксеркса (Ксеркс був вбитий в 465 р. до н.е. начальником своєї охорони) про мирні переговори. У Сузи було направлено афінське посольство на чолі з Каллієм, яке уклало у 449 р. до н.е.  мир, названий Каллієвим. Укладений договір говорив таке:

 αὐτονόμους εἶναι τὰς κατὰ τὴν Ἀσίαν Ἑλληνίδας πόλεις ἁπάσας, τοὺς δὲ τῶν Περσῶν σατράπας μὴ καταβαίνειν ἐπὶ θάλατταν κατωτέρω τριῶν ἡμερῶν ὁδόν, μηδὲ ναῦν μακρὰν πλεῖν ἐντὸς Φασήλιδος καὶ Κυανέων· ταῦτα δὲ τοῦ βασιλέως καὶ τῶν στρατηγῶν ἐπιτελούντων, μὴ στρατεύειν Ἀθηναίους εἰς τὴν χώραν, ἧς βασιλεὺς ἄρχει. συντελεσθεισῶν δὲ τῶν σπονδῶν Ἀθηναῖοι τὰς δυνάμεις ἀπήγαγον ἐκ τῆς Κύπρου, λαμπρὰν μὲν νίκην νενικηκότες, ἐπιφανεστάτας δὲ συνθήκας πεποιημένοι.

«Вільні бути всім полісам еллінів в Азії, сатрапи персів не заходять в море нижче трьох днів шляху, і не далі пливти вглиб за Фаселіду і Кіанеї; це царем і полководцями буде виконуватися, не здійснюватимуть походи афіняни на землю, якою цар править. Завершують договір афіняни війська виводять з Кіпру, блискучу перемогу здобувши, найславніші договір уклавши».[64]

Таким чином, греко-перські війни завершились перемогою греків. Війни почалися з повстання в Іонії (500-494рр. до н.е.), яке згодом перейшло у війну між грецькими полісами і Персією. Під час другого (492-490 рр. до н.е.) і третього (480-478рр. до н.е.) перси спробували перемогти греків шляхом вторгнення на їх землю. Однак грекам вдалось захистити свою рідну землю і відбити напад. Після цього успіху поліси еллінів продовжили вести війну під керівництвом Афін на території держави Ахеменідів. Це почалося зі звільнення малоазійських міст, а потім були походи на Кіпр і Єгипет. Однак війна затягувалась, оскільки Персія незважаючи на нищівні поразки ще зберігала великі ресурси, а серед греків вже почались міжусобні війни. Тому й було укладено Каллієвий мир, за яким перський цар визнавав греків незалежними, а ті в свою чергу відмовлялись від претензій на Східне Середземномор’я.  Перемога у війні дала поштовх для розвитку полісів в другій половині V ст. до н.е. Закінчення війни мало значення для грецьких полісів, перш за все для Афін та їхніх союзників. Полісна організація суспільства показала себе життєздатнішою від східної політичної системи.

---

[1] Белох. Греческая история, том 1 — С.288

[2]Там само — С.289

[3]Там само — С.289

[4] Herod.I. 84-86.

[5] Верри Дж. Войны античности от греко-персидских войн до падения Рима. — М., «Эксмо», 2004 — С.23

[6]Там само — С. 224

[7] Греко-персидские войны // Военная энциклопедия: В 8-и тт./ Гл. ред. П.С. Грачев и др. — М., 1994  — Т.2 — С. 500-501

[8] Белох. Греческая история, том 1 — С.291

[9] Herod. IV. 87

[10] Там само.

[11] Ctesias.XIV. 21

[12] Cor.Nep.Mil., 3.

[13]Белох. Греческая история, том 1 — С.291

[14] Там сомо — С.292

[15] Herod. V. 99

[16]Белох. Греческая история, том 1 — C.293

[17]Там само. — C.293

[18]Там само. — C.294

[19]Там само — C.294-295

[20]Греко-персидские войны // Военная энциклопедия: в 8т. / Гл. ред. П.С. Грачев — М., 1994 — Т. 2 — с. 500.

[21] История Европы: С древнейших времен до наших дней. — М., 1988 — Т.1.

[22]Дж.Верри. Войны античности — С. 24

[23] Herod. VI. 44

[24] Herod. VI. 95

[25] Herod. VI. 97

[26] Herod. VI. 106

[27] Herod. VI. 117

[28] Herod. VI. 120

[29] Белох. Греческая история, том 1 — С.299

[30] Cor.Nep.Mil., 7

[31] Белох. Греческая история, том 1 — С.300-301

[32] Cor.Nep.Them., 2.

[33] Ctesias. XV. 25-26.

[34] Diod., XI, 2

[35] Дж.Верри. Войны античности — С.24

[36] Diod. XI. 3.

[37] Diod. XI. 3.

[38] Белох. Греческая история, том 1 — С.301

[39] Herod. VII. 228

[40] Діодор Сицилійський наводить нам такі слова поета Симоніда (XI,11): ἐν ᾧ λέγει τῶν ἐν Θερμοπύλαις θανόντων εὐκλεὴς μὲν ἁ τύχα, καλὸς δ´ ὁ πότμος, βωμὸς δ´ ὁ τάφος, πρὸ γόων δὲ μνᾶστις, ὁ δ´ οἶτος ἔπαινος. ἐντάφιον δὲ τοιοῦτον οὔτ´ εὐρὼς οὔθ´ ὁ πανδαμάτωρ ἀμαυρώσει χρόνος ἀνδρῶν ἀγαθῶν. ὁ δὲ σηκὸς οἰκέταν εὐδοξίαν Ἑλλάδος εἵλετο. μαρτυρεῖ δὲ Λεωνίδας ὁ Σπάρτας βασιλεύς, ἀρετᾶς μέγαν λελοιπὼς κόσμον ἀέναόν τε κλέος. — лежать при Фермопілах померлі вкриті славою, бо така доля, прекрасна доля, жертовна могила, пошана в пам’яті, згадування з похвалами. Ніяких погребальних жертвоприношень,  гниття з часом губить всіх достойних мужів. Святилище для служіння доброму імені Еллади здобули. Підтвердив Леонід, цар Спарти, велика доблесть залишається прикрасою вічної слави.

[41] Diod. XI. 3

[42]Белох. Греческая история, том 1 — с.307

[43]Там само.

[44]Там само — С.308

[45]Щеглов А. Н. История военно-моского искусства. — СПб., 1908 — С. 20-22.

[46] Aeschylus. Persae. 401-409

[47] А.Содомора переклав ці рядки так:

“ І дружній заклик несподівано

Потряс повітря: "Гай же, діти еллінів!

Отчизну порятуйте, жон, дітей своїх,

Богів оселі – наші храми батьківські

Й дідів могили! Нині в бій за все йдемо!"

По-своєму і перси відгукнулися,

Й пора настала не вагатись-діяти.

І судна тут носами міднокутими

Зіткнулись. ”

[48] Белох. Греческая история, том 1 — С.310

[49] Белох. Греческая история, том 1 — С.311

[50] Разин Е.А. История военного искусства. — СРб., 1994 — Т.1 — С.156-158

[51] Белох. Греческая история, том 1 — С.312

[52] Diod. XI, 34-36.

[53] Белох. Греческая история, том 1 — с.313

[54] Cor.Nep. Paus., 2.

[55] Белох. Греческая история, том 1 — С.313

[56] Там само. — С.315

[57] Белох. Греческая история, том 1 — с.316

[58] Cor.Nep. Paus., 5.

[59] Diod. XI, 60-62.

[60] Diod. XII, 62.

[61] Plut. Cim., 13

[62] Cor.Nep. Cim., 3

[63] Plut. Cim., 18.

[64] Diod. XII, 62.

Джерела і література

Джерела:

1.     Aeschylus. Persians.  Herbert Weir Smyth, Ed. [Електронний ресурс] Режим доступу:

     http://www.perseus.tufts.edu/hopper/text?doc=Perseus%3atext%

2.     Cornelius Nepos. Liber de excellentibus ducibus exterarum gentium. [Електронний ресурс] Режим доступу:

      http://www.thelatinlibrary.com/nepos.html

3.     Diodorus Siculus. Works in 12 vol.– Cambridge (Mass.): Harvard Univ. Press – London: Heinemann, 1939–1980

4.     Herodoti historiarum libri IX. Ed. R. Dietsch. V. I–II.– Lipsiae: Teubner, 1872

5.     Nichols A. The complete fragments of Ctesias of Cnidus: translation and commentary whith an introduction. University of Florida. 2008. [Електронний ресурс] Режим доступу:

      http://etd.fcla.edu/UF/UFE0022521/nichols_a.pdf

6.     Plutarch’s Lives, in II vol. Ed. by B. Perrin.– Cambridge (Mass.):Harvard Univ. Press.– London: Heinemann, 1917–1950

7.      Pseudo-Xenophon. Constitution of the Athenians/ Xenophontis opera omnia, vol. 5. E. C. Marchant. Oxford, Clarendon Press. 1920 (repr. 1969) [Електронний ресурс] Режим доступу:

          http://www.perseus.tufts.edu/hopper/text?doc=Perseus%3atext%

8.     Thucydidis Historiae. Ed. O. Lyschnat.– Lipsiae: Teubner, 1954

Література:

1.     Андреев Ю. В. Античный полис и восточные города-государства // Античный полис и восточные города-государства.- Л., 1979.- С. 20-21.

2.     Андреев Ю. В. Цена свободы и гармонии. Несколько штрихов к портрету греческой цивилизации.- С-Пб.: Алетейя, 1998.- 432 с.

3.     Античная цивилизация / В. Д. Блаватский [и др.] ; отв. ред. В. Д. Блаватский ; АН СССР. Ин-т археологии. - М.: Наука, 1973. - 270 с.

4.     Белох Ю. Греческая история: в 2т., том 1 — М., Государственная публичная историческая библиотека России, 2009. – 515 с.

5.     Бузескул В. П. История Афинской демократии / Вступ. ст. Э. Д. Фролова; науч. редакция текста Э. Д. Фролова, М. М. Холода.- С-Пб: ИЦ «Гуманитарная Академия», 2003.- 480 с.

6.     Бузескул В.П. История Греции. Харьков., 1907.

7.     Верри Дж. Войны античности от греко-персидских войн до падения Рима. — М., «Эксмо», 2004 – 208 с.

8.     Виппер Р. Ю. Лекции по истории Греции. Изд. 3.- М.: Типолитография Товарищества И.Н. Кушнарёва и К°, 1909.- 230 с.

9.     Греко-персидские войны // Военная энциклопедия: в 8т./ Гл. ред. П.С.Грачев и др. — М.,1994 — Т. 2

10.                       Дельбрюк Г. История военного искусства в рамках политической истории. — Т.1. Античный мир. — СПб., 1994.

11.                        Дюрант, Вил. Жизнь Греции: история греческой цивилизации от самих ее истоков и ближневосточной цивилизации от смерти Александра Македонского до римского завоевания, предваряемая введением в доисторическую историю Крита. — М., 1997.

12.                        Зедделер Л.И. Обозрение истории военного искусства: в 2-х ч. — СПб., 1836.

13.                        Зелъин К. К. Борьба политических группировок в Аттике VI в. до н. э.- М: Наука, 1964.- 272 с.

14.                       История Европы: С древнейших времен до наших дней. — М., 1988 — Т.1.

15.                        Карпюк С. Г. Клисфеновские реформы и их роль в социально-политической борьбе в позднеархаических Афинах // ВДИ.-1986.- № 1.- С. 17-33

16.                        Колобова К. М., Глускина Л. М. Очерки истории Древней Греции.- Л., 1958.

17.                        Куторга М. С. История афинской республики от убиения Иппарха до смерти Мильтиада. – СПб., 1848.

18.                       Куторга. М.С. Персидские войни. Критическое исследование этой эпохи древнейшей греческой истории. — СПб., 1858.

19.                       Курциус Эрнст. История Древней Греции. В пяти томах. — М., 2002.

20.                       Лавренов С. Армии Древней Греции. — М., 2011.

21.                       Лурье С.Я. История Греции. Ч.1. С древнейших времен до образования Афинского морского союза. Л., 1940.

22.                        Мартынов Е.И. Исторический очерк развития древнегреческой тактики (по древним авторам). — СПб., 1900.

23.                        Мишулин А.В. Греко-персидские войны и возникновение Афинской Морской Державы. М., 1940.

24.                        Мишулин А.В.История Древней Греции. М., 1946.

25.                        Нефёдкин А. К. Основные этапы формирования фаланги гоплитов: военный аспект проблемы // Вестник древней истории. 2002. № 1.

26.                       Пельман Роберт фон. Очерк греческой истории и источниковедения. СПб. Алетейя 1999г. 469 с.

27.                        Печатнова Л. Г. История Спарты (период архаики и классики). СПб.: Гуманитарная Академия, 2001.

28.                        Политические лидеры афинской демократии // Политические деятели античности, средневековья и нового времени.- Л.: Изд-во ЛГУ, 1983.- С. 6-22

29.                        Разин Е.А. История военного искусства. — СПб., 1994.

30.                        Рунг Э. В. Греция и Ахеменидская держава: история дипломатических взаимоотношений в VI—IV вв. до н. э. — СПб.: Факультет филологии и искусств СПбГУ, 2008.  — 484 с.

31.                        Сергеев В. С. История Древней Греции. — СПб.: Полигон, 2002. — 704 с.

32.                        Соколов Ф.Ф. Древняя история Греции и Рима. СПб., 1909.

33.                        Ставнюк В.В. Морское законодательство Фемистокла и эволюция Афинского полиса 483/2 г. до н.э. // Актуальные вопросы исторической науки.– К., 1988.

34.                        Ставнюк В.В. Фемістокл і Афіни: діяльність Фемістокла в контексті еволюції афінського поліса.– К.: Прайм – М, 2004.– 248 с.

35.                        Ставнюк В.В. Становлення афінського поліса. — К.: «Аквілон-Плюс», 2005. – 217 с.

36.                        Cтрoгецкий В.M. Некоторые особенности внутриполитической борьбы в Спарте в конце VI - начале V в. до н. э. Клеомен и Демарат ІІ //ВДИ.- 1982.- № 3.- С. 38-49

37.                       Строгецкий В.М. Панэллинская лига 481г. до н.э. (Возникновение и структура)//Социальная структура и организация античного общества. Межвузовский сборник. Л., 1982. с. 45-75.

38.                       Суриков И.Е. АнтичнаяГреция. Политики в контекстеэпохи. — М., 2008.

39.                        Туманс Х. Рождение Афины. Античный путь к демократии: от Гомера до Перикла (VIII-V вв. до н. э.).- С-Пб.: ИЦ «Гума-нитарная Академия», 2002

40.                        Функ Б. Ранние связи греков с державой Ахеменидов в свете древнеперсидских и античных источников//ВДИ. 1990. № 2. С.8.

41.                       Хвостов М.Л. История Греции. Лекции. Казань., 1917.

42.                        Холмс Р., Эванс М. Поле битвы. Решающие сражения в истории. — СПб.: Питер, 2009. 

43.                       Цыбульский С.О. Военное дело древних греков. — Изд. 2-е, доп.— СПб., 1901. – 52 c.

44.                       Щеглов А. Н. История военно-моского искусства. — СПб., 1908.

45.                       Шуллер В. Афинская демократия и Афинский морской союз. //ВДИ. 1977. №2 С.165-177.

46.                       Штенцель А. История войны на море в ее важнейших проявлениях с точки зрения морской тактики. — Пг., 1916.

47.                       Шустов В. Е. Войны и сражения Древнего мира. — Ростов-на-Дону: Феникс, 2006. — 521 с. 

48.                        Энглим С. и др. Войны и сражения Древнего мира. 3000 год до н. э. - 500 год до н. э. — М.: Эксмо, 2007.

49.                        Яйленко В. П. Архаическая Греция и Ближний Восток.- М.:

50.                       Наука, 1990.- 271 с.

51.                       Amit M. Athens and the Sea: A Study in Athenian sea-power // Coll. Lotomus. 74. Bruxelles, 1965.

52.                       Bengtson H. The Greeks and Persians. From the Sixth to the Fourth Centuries B.C. New York, 1968.

53.                        Brunt P.A. The Hellenic League against Persia // Historia. 1953. Bd. 2.S. 135-163.

54.                        Bury J.R. Aristides et Salamis. // CR. 1896. V.10.P.414-418.

55.                        Bury J.R. The Battle of  Marathon.// CR. 1896. V.10.P.98-110.

56.                        Davies J. K. Athienian Propertied Families 600-300 B. C.- Oxford, 1971

57.                        Donlan W. Social Vocabulary and its Relationship to Political Pro-paganda in Fifth-Century Athens // QUCC.-1977.- 27.- P. 95-111

58.                        Evans J.A.S. Notes on Thermopyles and Artemisium. // Historia. 1969. Bd. 18. P.389-406.

59.                        Green, Peter. Diodorus Siculus – Greek history 480–431 BC: the alternative version (translated by Peter Green). University of Texas Press., 2006. 

60.                        Green P. The Year of Salamis, 480-479 B.C. L.: Weidenfeld and Nicolson, 1970.

61.                        Green P. Xerxes at Salamis. New York:Praeger, 1970.

62.                        Hammond N.G.L. The Battle of Salamis // JHS. 1956. 76.P. 32-54.

63.                        Hammond N.G.L. The Campaign and the battle of Marathon // JHS. 1968. V.88.P. 13-57.

64.                        Hignett G. A History of the Athenian Constitution to the End of the Fifth Century B. C.- Oxford, 1952. 432 p.

65.                       Hignett G. Xerxes invasion of Greece. Oxford, Clarendon Press, 1963.

66.                       Holland T. Persian Fire: The First World Empire and the Battle for the West. Abacus., 2006

67.                        Lazenby, JF. The Defence of Greece 490–479 BC. Aris& Phillips Ltd.,1993.

68.                        Lewis D. M. Cleisthenes and Attica // Historia.- 1963.- Bd 12.- Ht.I.- S. 22-40

69.                        Sekunda N.V. The Persians//Warfare in the Ancient World. N.Y.-Oxford-Sydney,1989. P.90-95.

70.                       Souza Ph. de. The Greek and Persian Wars, 499–386 BC. — Osprey Publishing, 2003.

71.                       The Cambridge Ancient History Vol. 4. Persia, Greece and the Western Mediterranean C. 525 to 479 B.C.   John Boardman, N. G. L. Hammond, D. M. Lewis and M. Ostwald. — 1988.

72.                        The Cambridge Ancient History Vol. 5. The Fifth Century B.C.
D. M. Lewis, John Boardman, J. K. Davies and M. Ostwald. —1992.

73.                        The Greek City: from Homer to Alexander / Ed. by Oswyn Murray and Simon Price.- Oxford: Clarendon Press, 1990.