Робити висновки з помилок в українській історії

Нещодавно натрапив я на цікаву підбірку повчальних картинок з української історії. Про колишні помилки і не такі вже й давні. Ну, почнімо: 👇

Був в 1654 році в України вибір. І що було обрано ― найгірший варіант з тоді можливих. Так, варварська Московія швидко покаже свою підлу натуру, наплювавши на союзний договір з Хмельницьким. От вам і "хочемо царя православного". Про наслідки знаєте, а якщо ні ― прочитайте на світлині. 

Невдовзі з українською державністю було покінчено, а наступний шанс був отриманий нескоро. 👇

Була створена Українська Народна Республіка. Був шанс побудувати свою державу. Та народу припали до вподоби популістичні гасла більшовиків, тому він радо відрікся від УНР, розмахував червоними ганчірками, братався з бандами "дєдушки Лєніна". Правда, коли останні почали обчищати їхні комори, були спроби піднімати повстання, але це вже не могло врятувати Україну. Про наслідки знаєте...

Перейдімо до сучасності. 👇

Це вже і я пам'ятаю. Був президент В.Ющенко ― той, хто зміг привернути увагу до культурних, ідеологічних та історичних питань. Щоб там не говорили, а останнє має значення для національного будівництва. Так, було при Ющенку зроблено чимало помилок, так були проблеми. І що ж трапилося в 2010 році? Замість "поганенького" Ющенка обрали зека, який зробив метою свого правління повний демонтаж української державності. Що було далі ― знаєте.

А от через місяць в нас знову стоїть вибір 👇

Коментувати не буду ― висновки маєте зробити самі.

Особливості устрою давньої Спарти

Переглядаючи статистику своїх переглядів я помітив, що найпопулярнішим з написаних мною блоґів є "Поеми Гомера як джерело з історії Стародавньої Греції", який я опублікував тут ще 3 грудня 2015 року. Вже набрав понад 2300 переглядів. Чесно кажучи, я був здивований, що мій блоґ на дану тему здобуде таку популярність. Сам блоґ той тут: 👇

https://eugene-shpargalo-articles.blogspot.com/2015/12/blog-post_3.html

А якщо тема Стародавньої Греції знаходить читачів ― чому б не написати ще. Згадати тему, якою колись дуже цікавився. Згадати старі часи. Але це все лірика, давайте перейдемо до чогось конкретного. Як ви могли здогадатися із заголовка, нашою темою сьогодні буде стародавня Спарта.

Про цей давньогрецький поліс чули напевно всі. Більшість знає спартанців як хороших воїнів. Всі чули про царя Леоніда і 300 спартанців в битві під Термопілами. Ну а хтось чув про все те завдяки дурнуватому фільму "300", де найкраще запам'ятовується викрик "This is Sparta!". 

Що відомо про історію цього полісу? Спарта виникла приблизно в XI-X ст. до н.е. Завойовники з півночі, племена дорійців зайняли території, які колись належали ахейцям. Правителі дорійців проголошувалися спадкоємцями Геракла, що підкреслювало їх права на Пелопоннес. Краще за все цю легендарну ідеологію покаже схема 👇

Лаконіка, область на півдні Пелопоннесу, дісталася двом братам, яких звали Евристен і Прокл. Від сина першого пішла династія Аґіадів, а від онука другого ― династія Еврипонтидів. Цікавою особливістю Спарти було те, що правило відразу два царі, які були вихідцями із вищезгаданих родів.

Щодо завойованого населення то там відбувся розподіл. Частина стала називатися "періеки" (περίοικοι - perioicoi) ― особисто вільне, але позбавлене прав населення. Гіршу долю отримали ті, кого прозвали "ілоти" (εἱλώτης - heilotes) ― безправне населення, фактично прирівняне до рабів. Повноправною частиною населення вважалися спартіати ― потомки завойовників. Останні були в меншості по відношенню до інших прошарків населення. За однією з версій ілотами стали ті, хто чинив опір дорійцям, а періеками ― ті, хто добровільно підкорилися. Інша версія говорить, що до ілотів зарахували жителів родючих земель, а до періеків ― жителів гірських районів, які менше цікавили завойовників. 

Коли родючих земель стало не вистачати, Спарта почала завоювання Мессенії ― області на захід він неї. Це кардинально відрізнялося від інших полісів, які в подібній ситуації почали відому всім колонізацію узбережжя Середземного і Чорного морів. В результаті двох Мессенських воєн (743—723 і 685—668 роки до н. е.) вдалося остаточно підкорити ту область, після чого мессенці були позбавлені своїх земельних володінь і обернені на ілотів. Але найбільшим суперником спартанців в той час був Арґос, боротьба з яким йшла з перемінним успіхом. Лише близько 520 до н. е. цар Клеомен  завдав їм рішучої поразки при Тиринті.

В таких умовах сформувався і державний устрій Спарти. Як вже згадувалося, спартіати становили меншість серед населення. Після завоювання Мессенії пропорція змінилася не на їх користь. В V ст. до н.е. кількість спартіатів була близько 9 тисяч. Це були здатні до військової служби чоловіки. Кількість ілотів була в рази більшою. Тому спартанці докладали максимальні зусилля щоб втримати підкорене населення.

Формування спартанського устрою приписують діячу на ім'я Лікурґ. Точного часу життя та діяльності його ніхто не знає. Про це зазначав ще Плутарх: "Жодна з розповідей про великого спартанського законодавця Лікурга не може вважатися цілком достовірною. Про його походження, державну діяльність і смерть існують суперечливі звістки. Але понад усе розходяться відомості про те, в яку пору він жив."

Легенди говорять, що Лікурґ побував на Криті, в Малій Азії, вивчаючи їх законодавство. Коли він повернувся до Спарти, отримавши підтримку від царя Харилая він став змінювати державний устрій. Його закони стали називатися "Велика Ретра" (Μεγάλη Ῥήτρα - Велика Постанова), яка не існувала в письмовому вигляді, лише в усній формі. Система влади в давній Спарті добре відображається в цій схемі 👇 

Від попереднього залишилися тільки два царі. Але їхня влада тепер була обмежена. За ними зберігалося командування армією та всякі релігійні і церемоніальні функції. Була створена рада старійшин ― ґерусія (γερουσία) із 30 членів, з яких було 28 обраних ґеронтів старше 60 років та обидва царі. Герусія виконувала функції урядової установи — готувала питання для обговорення на народних зборах, керувала зовнішньою політикою, розглядала кримінальні справи. 

Щомісяця скликалися народні збори ― апелла (άπέλλα), в яких брали участь спартіати старші 30 років. Спочатку народні збори скликались царями, згодом керівництво ними перейшло до ефорів. Апелла не обговорювала висунуті питання, а лише ухвалювала або відхиляла запропоноване рішення. Голосування проводилося примітивно ― криком або учасники розходилися по різні боки та «на око» визначалася більшість. Народні збори мали законодавчі права, право на обрання посадових осіб, вирішували також питання війни та миру. Збиралися народні збори на відкритій місцевості поза всякими приміщеннями. 

Ще одним органом влади були ефори. Колегія ефорів (з'явилася у VIII столітті до н. е.) складалася з п'яти гідних громадян, яких обирали на один рік народними зборами. Спочатку повноваження ефорів обмежувались судочинством по майнових спорах. У VI столітті до н. е. їх влада зростає, вони витісняють ґерусію. Ефори почали скликати ґерусію та народні збори, керувати зовнішньою політикою, здійснювати внутрішнє управління державою та судочинство, контролювати посадових осіб (включаючи царів).

Після державного устрою важливим питанням було земельне. Щоб покінчити з нерівномірним її розподілом, Лікурґ спочатку об'єднав всі земельні наділи, а потім розділив землю на рівні частини. Було створено 9 тисяч рівних ділянок для спартіатів (за кількістю сімей) і 30 тисяч для періеків. 

Далі було заборонено розкоші. Дозволені були лише залізні монети. Золото і срібло було виведене з обігу. Також були вигнані "непотрібні" ремесла. Наступним кроком в боротьбі з розкошами було введення загальних трапез ― сісситії, де спартіати їли разом. 

Також була введена особлива система виховання, коли дітей з семи років виховувала держава. Таким чином з дитячого віку виховувалися майбутні воїни Спарти. Виховання було суворим. Втім, про "спартанське виховання" чули напевно всі, тому не будемо деталізувати. 

Ось таким чином один з полісів Пелопоннесу був перетворений фактично у військовий табір, де все чітко регламентовано. Лікурґ створив "общину рівних" воїнів, де була заборонена розкіш, де все контролювалося державою. Легенди говорять, що сам Лікурґ після реформування держави вирушив до Дельфійського оракула, взявши із спартанців клятву не змінювати нічого без його. Коли провісники сказали йому, що його устрій нічого нового не потребує, Лікурґ залишився в Дельфах і заморив себе голодом. А засновані ним порядки панували в Спарті фактично до самого кінця її існування як незалежного поліса.

Русь проти Хазарії: як на одну подію наліпили тони ідеологічних домислів

Доволі часто натрапляю я на ось такі публікації 👇

Стара добра байка про те, як "героїчний князь-козак розгромив єврейський Хазарський каганат". Дана подія обросла товстим шаром домислів від тих, хто з цієї події робить цілий культ. Для антисемітів це прямо як день "пабєдобєсія" для вати. Так чому ж таке відбувається?

Почнімо з того, що в уяві більшості, хазар = єврей (що не вірно, але про це буде трохи далі). Тому, на думку таких, розгром їх каганату ― це перемога слов'ян над "сіоністами". Звідки взагалі виникла дата 3 липня 964 року? В джерелах точних даних про всі ті події ви мало знайдете. Так, є згадки про те, що війна але, але конкретного мало. Але з 2005 року на Московії неоязичники та націоналісти відзначили цю дату вперше. А потім через різні промосковські організації ця дата стала популяризуватися і в Україні. Та найсмішніше те, що деякі українські націоналісти радо підхопили це і теж стали відмічати. Ну і ну...

Давайте розберемося з окремими фактами. Для початку варто знати, що таке Хозарський каганат. Відомо, що хазари проживали спочатку на території сучасного Даґестану в передгір'ях Кавказу. Приблизно в 560-х роках цей народ увійшов до складу Тюркського каганату ― величезної кочової імперії.  Ось карта👇

Завдяки інтригам китайців ця держава близько 600 року розпалася на Східний і Західний каганати. Ось власне Західний Тюркський каганат (600 - 659 рр.) 👇

Хазари, як бачите, були під владою цієї держави. Втім, як показує історія, кочові імперії довго не існували, тому і цей каганат розпався. От в таких умовах виникає Хазарський каганат близько 650 року. 

Вже в 654 році їм довелося зіткнутися з новою загрозою з Близького Сходу ― Арабським халіфатом. Війна на Закавказзі розтягнулася на багато десятиліть. 6-9 грудня 730 року хозари біля міста Ардебіль завдають халіфату великої поразки. У відповідь араби, яких очолив Мерван ібн Мухаммед, в 737 році вторглися в хазарські володіння. Армія халіфату дійшла до Волги задавши каганату поразки. Після цього Мерван відступив. Цей похід примусив хозар перенести свою столицю з Семендера в Даґестані до міста Ітіль на Волзі. Протистояння надовго припиняється. Варто згадати, що ці війни допомогли відтягнути на себе немалі сили арабів, що допомогло Візантії вистояти під їх натиском.

Осівши на Волзі і Дону хазари беруть під контроль важливі торгові шляхи. Ось схема 👇

Як ми бачимо, в їх руках були маршрути з півночі на Близький Схід, а також північна гілка Великого шовкового шляху. Це сприяло розвитку їх каганату. До речі, Русь почала формуватися завдяки тому, що через Східну Європу пролягли важливі торгові шляхи. Важко сказати, коли б східні слов'яни дійшли до розбудови власних держав без цього фактору.

Втім, ми вже занадто відхилилися від основної нашої теми. Перейдемо до популярного аргументу тих, хто святкує перемогу Святослава ― юдаїзму в Хазарії. На території каганату проживали єврейські громади. Транзитна торгівля значно зміцнила їх становище. Вважається, що на початку IX століття Обадія здійснив реформу в державі ― влада кагана стала символічною, а повноваження отримав бек. В державі відбулися міжусобиці через релігію. Щодо масового розповсюдження релігії юдаїзму серед населення, то археологічних підтверджень масовості цього явища не виявлено. Скоріш за все він був  поширений серед еліти.

І нарешті ми підійшли до самого протистояння слов'янських племен і Хазарського каганату. Що говорять ті, хто святкують 3 липня перемогу? За їх словами, князь Святослав "знищив хижацьку державу, яка віками гнобила бідних слов'ян". Давайте розбиратися. Так, каганат жив за рахунок посередницької торгівлі. Так, обкладав народи даниною. З приводу підлеглості східних слов'ян каганату ― дискусійне питання. Але тут постає цікаве запитання: а чим була сама Русь? Напевно, в уявленнях прибічників мітів про Святослава це була "звичайна землеробська держава, на яку замахнулися юдаїсти прокляті". Мушу всіх засмутити ― все було не так. Русь теж живилася із торгових маршрутів. А в якості данини збирала шкури тварин, мед і віск. Сільськогосподарської продукції серед переліку данини щось не видно. Князі їздили на полюддя за даниною ― такий собі варіант рекету. Один з тих князів на цьому прогорів, до речі, Ігорем його звали. А походи на Чорне і Каспійське моря ― це що, дружні візити? Ні, це звичайні грабіжницькі набіги на більш розвинені території, де було чим поживитися. То що ж у нас виходить: Русь теж поводилася по-хижацьки у відношенні до своїх підданих або сусідніх народів, але святкувальники розгрому Хазарії це не вважають поганим явищем.

На основі всього вищесказаного можемо робити висновки. Понад тисячоліття тому дві держави, які були торговими суперниками, вели війни за торгові шляхи і здобич. Не так вже й незвично на ті часи. Нічого особистого, просто гроші. Але в сучасну епоху в те протистояння домішали релігійні мотиви, ксенофобію і купу патосу. Ось так і створили за поребриком легенду про "переможця юдеїв" Святослава. Ну біс з тим, що твориться в сусідній державі ― нам то це для чого?

Взагалі, які були наслідки тієї перемоги? Чи стало межиріччя Волги і Дону володінням Русі? ― Ні не стало, воно перетворилося на прохідний двір для різних кочовиків, з якими руські князі боротимуться наступні століття. Остання перешкода на їх шляху була знищена Святославом. Останній, до речі, невдовзі поплатиться своєю головою печенігам, яким він так спростив життя. А за печенігами прийдуть торки і половці, з якими руським князям доведеться дуже довго воювати. От такі наслідки в перспективі.

Можете тепер подумати над тим, що святкується деякими 3 липня.

Битва під Крутами у висвітленні закордонних українських видань

Даний блоґ я створив із своєї статті:

Повну версію якої можна прочитати тут:

http://bv.nbuv.gov.ua/cgi-bin/bv/jrn.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=BV&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=bv_2018_3_6

А ось скорочена версія для блоґу:

В українській діаспорі визвольну боротьбу активно досліджували ще з початку 20-х років ХХ ст., в міжвоєнний період, і після Другої світової війни. Адже в еміграції опинилось чимало діячів, що брали участь в Українській революції. В 1950 р. в Лондоні Об’єднанням бувших вояків українців у Великій Британії була видана книга «Визвольна боротьба українського народу 1917–1921» [9]. Бій під Крутами був одним із найбільш поцінованих епізодів в історії визвольних змагань: «Бій під Крутами – це один з найбільших лицарських учинків, що виявилися в часи української визвольної боротьби» [9, с. 23]. Автори видань проводять паралелі з відомою битвою під Термопілами 480 р. до н. е.: «Це геройство нашої молоді нагадує одне таке геройство з давньої грецької історії» [9, с. 23]. Звісно, порівняння таке суто символічне, оскільки обставини тих подій і їх перебіг не зовсім подібні. Та й наслідки тих самопожертв були різні – в Стародавній Греції натхненні прикладом загиблих елліни змогли розгромити загарбників, а в Україні, на жаль, подібного не трапилось.

У 1957 р. відомий історик з української діаспори Петро Мірчук (1913–1999) видав працю «Українсько-московська війна (1917–1919)» [7]. Про битву під Крутами там говориться, як про один з багатьох епізодів тієї війни: «На відсіч вирушило триста молодих студентів, що нашвидку зформувались в «Помічний Курінь Студентів Січових Стрільців», але їхні сили були надто малі, щоб спинити ворога. По розгромі Студентського Куреня під Крутами шлях на Київ став для большевиків вільним» [7, с. 20]. Втім, автора можна зрозуміти: він описував в загальному весь перебіг тієї війни, де було багато битв і подій.

Військовий діяч доби визвольних змагань, генерал армії УНР Олександр Удовиченко (1887–1975) у своїй праці «Україна у війні за державність» [11] детально описує обставини в яких відбувалися ті події. Перш за все він звертає увагу на підготовку Студентського Куреня: «Муштрова підготовка цього куреня була примітивна, а щодо бойової, – то майже жодної» [11, с. 21]. Воно й не дивно, враховуючи те, скільки часу мали учасники куреня на підготовку. Саму битву під Крутами О. Удовиченко описує так: «Назустріч їм посунули лави московського війська в силі до 3000–4000 бійців. П’ять годин безперестанку Студентський Курінь стримував червоні лави, сам будучи під градом куль та гранат» [11, с. 21]. Незважаючи на те, що спроба зупинити ворога завершилась поразкою, автор віддає належне героїзму тих, хто це робив: «Геройська боротьба Студентського Куріня під Крутами увійшла, як золота сторінка, в історію українського народу. Ця легендарна смерть української молоді показала, що воля українського народу до свого визволення є тверда, непереможна» [11, с. 21]. Таким чином, О. Удовиченко хоча й вказує на недоліки щодо підготовки студентів, але разом з тим з повагою ставиться до їх самопожертви.

Р. Млиновецький (справжнє ім’я – Роман Бжеський, 1897–1982) битву під Крутами у своїй праці «Нарис з історії українських визвольних змагань 1917–1922 рр.» [8] подає лише в контексті. Говориться таке: «Як ми знаємо, боронило станцію Крути юнаків, студентів, середньошкільників, гайдамаків і вільних козаків разом коло 350 осіб, 12 кіннотників і 3 гармати, а наступали на станцію Крути частини Червоної Ґвардії й матроси в числі 6000» [8, с. 274–275].

Семен Збаразький (справжнє ім’я – Данило Чайковський, 1909–1972) до чергового ювілею видав працю «Крути. У 40-річчя Великого Чину» [2]. Дана праця детально описує передісторію тих подій, починаючи з повалення царату. Детально описується небажання соціалістів Центральної Ради мати власну армію через наївну віру в «російську демократію». Так тривало до приходу більшовиків і початку війни. І в цей же час: «Центральна Рада видала 16 січня 1918 р. закон, яким демобілізувала українську армію, щоб на її місце створити «народню міліцію». 17 січня 1918 р. генеральний секретар військових справ, Микола Порш видав виконний розпорядок негайно демобілізувати всі частини реґулярної української армії» [2, с. 65]. Так завершили своє існування українізовані частини, створені протягом 1917 р. Як влучно зазначає автор: «Численні зукраїнізовані полки, дивізії, корпуси розтали швидко, мов сніг весною, проголошуючи свій «невтралітет» і покидаючи зброю, щоб іти додому» [2, с. 66].

В результаті склалася ситуація, коли УНР не було кому захищати. Лише незначні сили добровольців намагалися зупинити ворога. «Тільки на Полтавщині заводив бої з большевицькими ордами Гайдамацький Кіш Слобідської України під командою Симона Петлюри, силою 600 вояків, в склад якого входила сотня Січових Стрільців, а в Звенигородщині виступили до бою відділи Вільного Козацтва під проводом Юрка Тютюнника» [2, с. 67–68]. Бій під Крутами в книзі описаний детально і на основі спогадів безпосередніх учасників [2, с. 69–84]. Ці свідчення С. Збаразький зібрав із різних журналів, які видавалися в період між двома світовими війнами: «Літопис Червоної Калини», «Літературно-Науковий Вісник», «Студентський шлях» тощо.

Щодо оцінок наслідків цієї події, то С. Збаразький пише про важливість її для історії України: «Після Крут прийшов Берестейський мир, в якому західні держави визнали самостійну Українську державу. Крути дали почин творенню реґулярної української армії, яка протягом трьох років змагалася з ворогом» [2, с. 86]. І на завершення автор подає кілька віршів, присвячених загиблим під Крутами.

Про важливість подвигу української молоді під Крутами для визвольної боротьби говорить і Василь Іванис в своїй праці, присвяченій Симону Петлюрі [3]. Цей автор теж був безпосереднім учасником революційних подій 1917–1921 рр. Як відомо, на початку 1918 р. Центральна Рада зміцнилася як орган влади в Україні. Але: «…ні поважної армії, ні фінансів чи інших матеріяльних державних засобів вона не мала. Урядовий апарат допіру творився. Бракувало також власної сильної інтелігенції» [3, с. 57]. Таким чином, умови були несприятливі для України. Що ж до самої битви, то В. Іванис говорить: «На підступах до Києва армія совєтського полк. Муравйова в Крутах зустріла нечуваний опір натхненних С. Петлюрою молодих ідейних вояків. То був «Студентський січовий курінь». Він складався із студентів та учнів вищих кляс середніх шкіл та військово фельдшерської школи» [3, с. 57].

Автор високо оцінює дії тих, хто спробував зупинити ворога під Крутами: «Тут вони загинули всі до одного освятивши своєю кров’ю тільки що проголошений IV-й Універсал. Цей бій слід вважати початком збройної боротьби за Українську Державність. Цей день (29. I. 1918) всі українці святкують, як українські Термопіли» [3, с. 57].

«Історія українського війська» [4] – праця, що подає загальну історію збройних формувань, які були на українських землях з найдавніших часів і до початку ХХ століття. Тема першої радянсько-української війни знаходить відображення в цьому виданні. Зазначається, що на початку тієї війни: «Української армії не було, існували тільки окремі відділи, малого чисельного складу, що на власну руку вели бої» [4, с. 402]. Це означало, що регулярних збройних сил українська сторона не мала, тільки добровольчі формування. Було вирішено прикривати підходи до Києва з різних напрямків. У бік Бахмача відправився загін добровольців. Зустрівшись з відступаючими українськими силами поблизу Крутів: «Команда порішила боронити цей важливий залізничний вузол, що був ключем до столиці» [4, с. 404]. Саму битву під Крутами тут датують 30 січня 1918 р., що розходиться з офіційно прийнятою датою. «Історія українського війська» наводить опис бою, а також спогади його учасника поручника М. Михайлика.

Політичний діяч доби визвольних змагань Дмитро Дорошенко (1882–1951) у своїй книзі «Історія України 1917–1923» [1] віддає належне українським бійцям. Коли Українська Народна Республіка опинилася в небезпеці, були вислані сили щоб зупинити більшовиків. «Одночасно з експедицією Петлюри на лівий берег Дніпра, туди ж у напрямку на Бахмач було вислано на допомогу невеличкому відділу учнів 1-ої Військової школи, який обороняв Бахмачський залізничний вузол» [1, с. 283]. Об’єдналися українські сили, за даними автора, 29 січня 1918 р. Як і в «Історії українського війська», в праці Д.Дорошенка битва під Крутами датована 30 січня. Незважаючи на те, що ворога так і не зупинили, автор віддає належне українським воїнам. «Бій під Крутами був одним з героїчних епізодів у боротьбі, яку провадила невелика частина свідомого національного громадянства за українську незалежність – на сумному фоні загальної байдужости, безладдя та безголовя» [1, с. 284].

Важливу інформацію містить стаття «Думки в 55-ліття українських Термопілів» [5, 6], автор якої був одним з учасників битви і записав себе під псевдонімом Крутянець. Традиційно передісторію битви він починає з революційних подій 1917 р. Тоді, незважаючи на активний суспільно-політичний рух, мало хто наважився захищати українську державність. «Небувалий, полум’яний ентузіязм, але солом’яний вогонь мас, що зродився по революції, наш провід не вмів відповідно підхопити й використати, що його проте зуміли використати большевики, обдуривши малосвідому масу, в якій пробудилась стихійна свідомість» [5, с. 13]. Таким чином, тодішні умови були несприятливими – маніфестації були велелюдними, але до конкретних дій охочих було небагато.

Далі Крутянець наводить тексти ультиматуму більшовицького уряду 17 грудня 1917 р. та відповідь Центральної Ради на нього. Так розпочалася війна. Українізовані частини, як відомо, виявилися ненадійними. Крутянець наводить дві причини цього: невмілу політику Центральної Ради у військовій сфері, а також низький моральний стан тих бійців. Останніх він описує так: «Вони, навпаки, з нетерпінням чекали большевиків, щоб пристати до них для одвертого грабунку «буржуїв». Вояки цих українських частин були озлоблені проти Української Центральної Ради та її уряду Генерального Секретаріяту; одні за те, що уряд не пускає їх додому, другі за те, що не дозволяє ділити «буржуйське майно», а всі за те, що уряд не подбав для них забезпечити відповідних приміщень, ні такого удержання, яке вони мали за часів царського режиму» [5, с. 18]. І внаслідок всього вищесказаного: «Дві групи військ, що їх наше командування вислало перед Різдвом 1917 року на ліквідацію чернигівського і харківського фронтів, по дорозі майже всі розбіглися» [5, с. 19]. Єдиною надією української держави стали добровольчі військові формування.

В другій частині статті Крутянець розповідає про формування Студентського Куреня Січових Стрільців. Згадується, як цей новостворений підрозділ відправили в сторону Бахмача, але вони туди не дісталися, бо залізничний вузол вже захопили більшовики. Прийняли рішення обороняти станцію Крути і розпочали укріплювати позиції для оборони. Сам бій під Крутами в статті подається детально, оскільки автор був очевидцем цієї події. Коли становище українських добровольців стало критичним, була віддана команда відступати. Вцілілі бійці об’єдналися з частинами Гайдамацького Коша і вирушили до Києва, де в цей час був більшовицький заколот. На Дарниці вони здійснювали охорону артилерії, після чого «дістали наказ переходити через замерзлий Дніпро на київську сторону» [6, с. 32]. Під час переходу Дніпра деякі українські добровольці загинули, оскільки лід був тонким. І на об’єднанні з основними українськими силами Крутянець завершує свою розповідь.

Далі йдуть міркування автора про значення тих подій. «Бій під Крутами з погляду стратегії і техніки не мав великого значення. Його значення було тільки у великому патріотичному чині національної свідомости квіту української молоді на світанку нашої державности» [6, с. 33]. Разом з цим автор розмірковує над причинами поразки визвольних змагань. «Вояки проголошували «невтралітет» у війні з Московщиною, а селяни чекали й дивилися, що з цього вийде» [6, с. 34]. Втім, як зазначає автор, звинувачувати українське селянство в несвідомості – це занадто спрощено, пізніші їх повстання проти більшовиків тому доказ. Ще одною з причин була недалекоглядність української інтелігенції.

У додатках до статті міститься інформація про деяких учасників битви під Крутами та їх подальшу долю [6, с. 37–39], а також бібліографічний список джерел про цю подію [6, с. 39–43].

Олександр Панченко опублікував у «Вістях комбатанта» статтю про українського командира під час битви під Крутами – Аверкія Гончаренка (1890–1980) [10]. Описуються різні періоди його життєвого шляху, зокрема участь у Першій світовій війні, в якій він перебував на службі починаючи з літа 1914 р. В 1917 р. А. Гончаренко брав участь в українізації військових частин. Його відношення до битви під Крутами та її учасників подається у цитаті із його спогадів: «Я мав повну сатисфакцію зі своїх юнаків, як прекрасно вони тримались у критичних хвилинах під час боїв, охороняючи доступи до Бахмача та на залізничних лініях на станціях Доч та Ворожба, а вже в бою під Крутами – це був шедевр витривалости. Навіть трагічний відворот з-під Крут відбувся так тихо і спокійно, що можна було тільки подивляти дисципліну цих молодих і надійних юнаків» [10, с. 40].

Таким чином, у виданнях української діаспори можна знайти достатньо матеріалів про битву під Крутами, оскільки там ця подія вшановувалася починаючи ще з 20-х років минулого століття. Завдяки цьому було чимало публікацій, різні автори подавали свої оцінки. І хоча оцінки даної битви в різних авторів дещо відрізняються: одні вважають її звичайним епізодом війни з більшовиками, інші – важливим моментом для української державності, всі віддають належне героїзму українських добровольців того часу. В діаспорних джерелах не зустрічаються фрази «Центральна Рада послала дітей на загибель», що можна побачити в сучасній Україні. Так, помилки українських урядів автори описують детально. Але там не приписують того, чого українські діячі не робили. Автори розуміють, що під час першої війни більшовиків проти України 1917–1918 рр. Українська Народна Республіка змушена була використовувати всі наявні сили для зупинки ворожого наступу. А єдиними боєздатними силами були в той час лише добровольчі формування, одним з яких був Студентський Курінь. Останній був відправлений для блокування одного з можливих маршрутів наступу більшовиків. Сталася битва за залізничну станцію Крути, в якій після кількагодинного бою українські сили відступили. Незважаючи на поразку, ця битва була і залишається в наші дні предметом героїзації українського визвольного руху. На нашу думку, цій темі приділятиметься чимала увага з боку різних авторів, як учасників Української революції, так і дослідників даного періоду української історії і в майбутньому.

Використана література:

1.       Дорошенко, Д. Історія України 1917–1923 рр. Т.1. Доба Центральної Ради. Нью-Йорк : Булава, 1954. 437 с.

2.       Збаразький, С.  Крути: у 40-річчя великого чину 29 січня 1918 – 29 січня 1958. Мюнхен – Нью-Йорк. 1958. 104 c.

3.       Іванис, В. Симон Петлюра – президент України: 1879–1926. Торонто : Накладом 5-ої станиці Союзу бувших українських вояків, 1952. 257 с.

4.       Історія українського війська. Опрац. І. Крип'якевич та ін. 2-е вид., доповнене. Вінніпег : Видав Іван Тиктор, 1953. 832 с.

5.       Крутянець. Думки в 55-ліття українських Термопілів. Вісті комбатанта, 1973. №1. С. 13–20.

6.       Крутянець. Думки в 55-ліття українських Термопілів (закінчення). Вісті комбатанта, 1973. №2. С. 28–42.

7.       Мірчук, П. Українсько-московська війна (1917–1919). Торонто : Ліга Визволення України, 1957. 80 с.

8.       Млиновецький, Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917–1922 рр.: Про що історія мовчить. Т.1. Б.м : Б. в., 1966. 126 с.

9.       О., Т.  Визвольна боротьба українського народу 1917–1921 рр. Лондон : Об’єднання бувших вояків українців, 1950. 51 с.

10.     Панченко О. Командир героїв-крутянців Аверкій Гончаренко. Вісті комбатанта, 2012. №1. С. 39–42.

11.     Удовиченко, О. Україна у війні за державність: історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917–1921. Вінніпег: Видав хорунжий УСС Дмитро Микитюк, 1954. 178 с.

УНР і Антанта наприкінці 1917 - на початку 1918

Після перегляду фільму «Крути», про що я вже писав, в мене виникла нова тема для блоґу – про відносини УНР і Антанти в 1917-1918 роках. У тому фільмі говориться, що західні держави вже були готові визнавати УНР. Але це було не так, автори фільму вводять глядачів в оману такими заявами. Особливо тих, хто мало на цьому знається.

Антанта звернула увагу на українське питання ще влітку 1917 р., коли на східному фронті імперська армія зазнала поразок, а найбільш дисциплінованими частинами стали окремі національні відділи. В серпні 1917 р. до Києва прибув з напівофіційною місією Жан Пелісьє, який інформував французький уряд про події в Україні.

9 жовтня 1917 р. французький генерал Табуї, який був представником союзників при Південно-Західному фронті, прибув до Києва. Були переговори з С.Петлюрою. Але справжня активізація перемовин почалася після захоплення влади більшовиками і падіння Тимчасового уряду. Як відомо, 3 грудня 1917 р. була захоплена в Могилеві більшовиками Ставка верховного головнокомандуючого. Місії союзників, які були там, переїхали до Києва. Це були делегації від Великої Британії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії і Бельгії. Сталося це 5 грудня 1917 р.

Невдовзі французький і британський представники видадуть заяви українському уряду. З їх текстами можна познайомитися в праці Дмитра Дорошенка «Історія України 1917 — 1923 рр.». Документи були французькою мовою, але там є їх переклад.

Ось що писав Табуї до Винниченка 18 грудня 1917 р.:

Союзні Держави ще не прийняли офіціяльного рішення щодо України, але мені вже було доручено передати п. Шульгину симпатію союзників до зусиль, які робить Українське Правительство з метою установити порядок, відновити силу оборони і залишитись вірним союзникам.

Я вважав за свій обов’язок не дожидатись офіціяльного мандату і прохати побачення з Вами, щоб не губити дорогоцінного часу, щоб не бути захопленими несподівано, коли б настав час діяти, і значить приготовити матеріял для евентуальної розмови про фінансову й технічну допомогу, яку б союзники могли дати Україні, щоб помогти їй в її велетенській організаційній праці. Я щасливий виявити цю ініціятиву, бо вчора увечері я дістав наказ запросити вас з огляду на фінансову й технічну допомогу, яку б Франція могла дати Україні, зазначити точно й передати до французького посольства якнайскорше програм, який Український уряд думає реалізувати, та відповідні потреби.

З цього мого заходу, я к и й я роблю перший, Ви можете здати собі справу, що симпатії до Вас з боку Франції є реальними й дійсними.

А ось нота, яку невдовзі надав британський представник Піктон Баґґе:

Я маю честь повідомити Вас, що Правительство Його Британської Величности призначило мене телеграфічною дорогою, єдино в даний момент можливою, представником Великої Британії на Україні.

Моє Правительство доручило мені дати Вам запевнення в його добрій волі. Воно підтримуватиме всіма своїми силами українське Правительство в заходах, які воно розпочало задля створення доброго правління, підтримання ладу й поборювання Центральних Держав, ворогів Демократії й Людськости.

Що торкається мене особисто, я маю честь, Пане Президенте, запевнити Вас у повній моїй відданосте задля здійснення нашого спільного ідеалу.

3 січня 1918 р. Табуї офіційно сповістив, що Франція призначила його своїм комісаром при уряді України. 4 січня 1918 р. відбувся офіційний прийом делегації у Винниченка. Таким чином були встановлені напівофіційні зв'язки з провідними державами Антанти. Втім, це мало що давало. Повного визнання фактично не було. Обіцяну допомогу доставити практично було неможливо. А гарантій на майбутнє від Антанти не було. І не забуваємо, що німецька армія Східного фронту була напоготові. Тому паралельно велися переговори з Четверним союзом.

І всі знають, яким був вибір УНР – Берестейський мирний договір з Центральними Державами. Так, Антанта через це розірвала контакти з Україною. Але яка була альтернатива? Що хотіли від України останні? Якщо коротко, то продовження війни з Четверним союзом щоб відтягнути на себе частину сил, в той час як на Західному фронті змогли б розгорнутися свіжі сили із США. Україна б зазнала поразки і була б окупована. А чи згадали б держави Антанти про Україну після своєї перемоги над Німеччиною? Хтось може навести приклад Румунії, яка капітулювала перед Четверним союзом, але після завершення Першої світової війни її дозволили збільшити свою територію вдвічі. Але є одне «але» – Румунія була визнаною на той час державою, тому їм було простіше. А що було б з УНР? Чи згадали б держави Антанти заслуги України у війні? Виглядає малоймовірно. Згадуємо історію з Арабським повстанням 1916-1918 років, коли араби допомогли Британії перемогти Османську імперію на Близькому Сході. А після війни не дотрималися обіцянок і звільнені від турків території поділені між Британією і Францією. А з Україною, скоріш за все, відбулося після війни те саме – держави Антанти заявили б, що не визнають права України на самовизначення і виступають за відновлення колишньої імперії. Цим вони взагалі то й займалися в 1919-1920 роках. Тому вибір УНР на користь мирного договору з Центральними Державами був кращим із можливих варіантів.

Ось про ці перипетії могли автори фільму «Крути 1918» розповісти, замість всієї тієї шпигунської маячні.

Про фільм "Крути 1918"

Даний фільм я очікував ― бо події початку 1918 року заслуговують на те, щоб їх екранізували. Однак, "Крути 1918" не виправдовують цих очікувань. Не можна сказати що фільм зовсім поганий. Скажемо так ― "на трієчку".

Починається все із сучасного українського солдата, який відвідує пам'ятник загиблим під Крутами в наш час. Потім все переноситься на сто років назад. І починається люта єресь. Франція ніби то збирається визнати УНР і посилає свого спецагента із документами, які "можуть розколоти і знищити більшовиків". Розігралася в авторів фантазія, якщо коротко. Нагадаю, що держави Антанти не дуже то й поспішали з визнанням. Лише давали словесні запевнення для того щоб УНР продовжили тримати фронт проти Німеччини, без будь-яких гарантій на майбутнє. А у фільмі сам маршал Фош телефонує генералу Савицькому прямо як старому знайомому. І що за документи ― хто знає. Напевно компромат на Леніна і Троцького, де є докази того, що вони коханці ― ото б був сюжетик! 😃

Ой, а про що це ми тут? А, про фільм "Крути". Та не спішіть побачити битву ― до неї ще довго. Михайло Грушевський і Симон Петлюра виступають на Софіївській площі, закликаючи боронити державу. Народ  не дуже це підтримує, тодішні "зрадофіли" радо хочуть під більшовицьке ярмо, бо "то не наша війна", а взагалі, на їх думку, "хай бариги, тобто буржуї і куркулі воюють". До 1932 року залишалося півтора десятиліття... Добре, що проводять такі історичні паралелі ― це актуально зараз.

А наш французький агент прибуває до Одеси, де його вбиває німецький агент. І ми все ще дивимося фільм про Крути, не забуваємо. Загалом, компромат на Леніна з Троцьким опинився в поганих руках. А в цей час в Києві розігрується нікудишня любовна лінія, цілий любовний трикутник. Двом братам Савицьким, синам того генерала, якому сам французький головнокомандувач телефонує, подобається одна дівчина. Старший ніяк не може освідчитись, молодший теж ні туди і ні сюди, а я вам нагадую, що ми дивимося фільм про Крути. Ну так, щоб не забули. Всю цю "романтичну" лінію можна було б просто вирізати ― краще вже без неї.

І от з'являється ВІН ― злий і страшний... Е, ні, не так ― п'яний і наколотий вожак червоних упирів Муравйов. Цей персонаж ніби зійшов із старих добрих фільмів доби холодної війни, де комуняків зображували саме так ― як огидних людиноподібних істот, втім, цей образ на "червоних" повісили заслужено. Тому ця дегуманізація ворога, як на мене ― це правильне рішення авторів фільму. Хай навіть глядач, який не знає історії України, побачить відразу, хто в фільмі справжня погань. А я собі пригадаю старі антикомуністичні фільми, такі як "Червоний світанок", "Рембо 2 і 3" та багато інших. Там таких аналогів Муравйова багато було. До речі можна навіть посміятися трохи, коли червоний упир коле собі в стегно наркотик і дебоширить під музику в своєму потязі.

А в той час студентський курінь відправляється на станцію Крути. І ті, хто так чекав на битву будуть скоріш за все розчаровані. Бо вона тут зображена ніяко. Є повно історичних неточностей. Я не буду переказувати тут детально. Українські сили відбивають атаки, а потім починають відступ. Частина добровольців не змогла дійти до точки збору і потрапили в полон до наркокомуняки Муравйова. Савицький-молодший з потяга кидається до них, не слухаючись свого командира.

В цей час в Києві розгортаються події прямо неначе із "Бондіани" чи "Місії неможливої". Ефектно нейтралізують більшовицьких агентів і після бійки в slow-motion ніби з "Матриці" беруть німецького агента. Старший з братів Савицьких бере ті компрометуючі документи і їде на спецзавдання ― передати їх більшовикам. Ну ви зрозуміли ― щоб внаслідок того їх би розірвало з середини. І не треба ніякої армії чи "вундервафлів", коли є такі документи ― ну що ж все таки там було?

Муравйов розстрілює полонених. А невдовзі на ту станцію прибуває старший брат Савицький і передає їм той компромат. Та саме в цей момент його молодший брат з'являється там. Рятуючи брата старший, поєднавши в собі Джеймса Бонда та Ітана Ганта одночасно, за допомогою стрільби по-македонськи в режимі slow-motion відправляє комуністів на зустріч з Марксом і Енґельсом. Та от біда ― помираючий адепт Леніна в останній момент смертельно ранить старшого брата. От чому не варто вимикати режим "спецагент" завчасно. І в нас розігрується драма ― помираючий старший брат розповідає молодшому про свою місію, яка через весь той екшн виявилася проваленою.

Молодший брат повертається на тому ж потягу, який він покинув. І тут в мене нагальне питання ― яким чином він догнав потяг, який продовжив свій рух в київському напрямку? На чому він подолав таку відстань, яка тільки збільшувалася? Невже телепортація?

І під самий кінець фільму з'являється ті епізоди, які варті перегляду. На вокзал прибувають вцілілі. Їх зустрічають родичі, але не всі дочекалися своїх. От це реально моменти, які зворушують. А після цього дія переноситься в наші часи. Той солдат, що був на початку починає йти від монументу. Він розминається з пластунами, які прийшли вшанувати загиблих. Вони вишиковуються перед пам'ятником і в той же час над ним пролітає орел. Солдат оглядається і ми бачимо, що його грає той самий актор, що й молодого Савицького ― такий от зв'язок поколінь. В титрах показуються фотографії учасників битви під Крутами і лунає гарна пісня Х.Соловій.

От таким я побачив цей фільм сьогодні. Тому ці враження написані по "гарячих слідах". Події столітньої давності заслуговують набагато кращої екранізації, ніж ця. Вся ця шпигунська складова тут не потрібна. Якщо авторам це так подобається ― могли б виділити все в окремий фільм. А те, що стосується самої битви можна було б деталізувати в тих проміжках часу, які  б звільнилися від цих шпигунських ігор. Ну і "романтичну лінію" б якби прибрали ― отримали більше б часу на розкриття персонажів.

В порівнянні з "Таємним щоденником Симона Петлюри" фільм "Крути" ― явно крок назад. Так, всюди було чимало помилок, але в першому фільмі їх набагато менше та й сюжет набагато продуманіший. Хочеться побажати авторам зробити висновки зі своїх помилок і в майбутньому виправитися екранізацією якоїсь із подій Української революції 1917-1921 років. Ось такі мої оцінки фільму.

Українські визвольні організації проти московських імперіалістів в еміграції

В наш час ми дивуємося, що вата не змінюється навіть за кордоном. Те, як вони вживають прийменники «в» та «на» це підтверджує. Але чи було колись по-іншому? Це навряд чи. Наведу я вам приклади з початку 50-х років ХХ ст., коли в еміграції було протистояння між українським визвольним рухом та російськими еміграційними організаціями. Тоді діячі з Московщини, серед яких активно діяв невдаха Керенський, створили СОНР (раду визволення народів Росії). В журналі «Визвольний шлях» за 1951 рік, номер 12, Євген Озерський точно зазначає з цього приводу: «Не існує ніякої боротьби за визволення «народів Росії», а існує боротьба поневолених народів за визволення їх від гнобителя – Росії всякої, большевицької, «демократичної», республіканської, монархічної, централістичної чи федералістичної і тому не має права ніхто, хто стоїть за волю людини і народів, перешкоджати тій визвольній боротьбі, яка йде за розподіл тюрми народів на національні держави».

А сам Керенський отримує справедливу оцінку від Є.Онацького: «Ми закидаємо Керенському так само, як Сталіну, расизм на зразок гітлерівського». Той діяч в 1917 році так активно протистояв національним визвольним рухам, але з більшовиками щось такої рішучості не проявив і просто втік. До речі, в 1968 році Керенський планував завітати до СРСР, визнавши всю правомірність більшовизму. Це не було реалізовано, але сам факт його готовності говорить багато що.

У номері 1 «Визвольного шляху» за 1952 рік викривається лицемірна позиція СОНР стосовно інших народів. «Керенський і Ко проголошують у «деклярації» «самоопреділення», під «самоопреділенням» розуміють «федерацію і культурно-національну автономію».  Як бачите, у їх поглядах на той час нічого не змінилося з 1917 року. Ніяких прав інших народам, тільки якусь фіктивну «автономію». В принципі, це те саме, що робили більшовики. Хм, чому ж вони тоді називали себе «противниками більшовизму» – різниця ж невелика?

Все ще сиділа в них імперська ідея в головах. І це в той час, коли почалася деколонізація по всій планеті. Тому в тому самому номері говориться і про необхідність ліквідації і московського імперіалізму. «Розподіл російської імперії на суверенні національні держави некорисний тільки імперіялістичним цілям Росії, але відповідає вповні, як життєва конечність, інтересам усіх неросійських, тепер поневолених народів. Не має ніякої загрози в тому, що розподіл Росії спричинився б до «міжусобиць і братовбивчих війн», а навпаки, є всі дані твердити, що щойно тоді був би покладений кінець війнам на Сході Европи». Історія не раз підтверджувала правдивість цих міркувань. Не дали завершити розпад імперії в 1917 році – отримали на кілька десятиліть більшовицького монстра, який знищив десятки мільйонів людей і сіяв війни і терор по всьому світу. Відгодували їх «ніжками Буша» в 1991 році – самі знаєте, що отримали.

А діячі СОНР в той час висували ідею «Україна, але без Бандери або Лівицького». Ну зрозуміло, що на чолі української держави їх влаштував би тільки черговий «тупий хахол», який тільки б здавав їм національні інтереси. З того часу нічого в цьому плані не змінилося…

У номері 4 за 1952 рік «Визвольного шляху» в статті «На манівцях американської політики» говориться наступне: «Гітлер, шукаючи порятунку, хапався бритви. Так постав КОНР з Власовим на чолі. І Гітлер програв. Але політичні кола США нічого з того не навчилися. Вони почали свою політику від того, на чому провалився Гітлер – створили СОНР, замінивши Власова Керенським. Замість зговорення з національними представництвами поневолених Росією народів, почалось пошукування за агентурою і продажними елементами». Справжньою альтернативою тому СОНР був Антибільшовицький Блок Народів, який не був хворий на імперіалізм і почав свою активну діяльність. «Керенщина і керенщини – це ніщо іншого, як коляборація і коляборанти з Леніним. Керенський був тільки стремено держець Леніна». Враховуючи те, як просто він віддав владу більшовикам, останнє твердження має сенс.

В ще одній статті того номеру з назвою «Фронтом до фронту» говориться про певні позитивні зміни в громадській і політичній думці з приводу визволення народів. «Зимною водою обілляла їх заява Ечісона про п’ятисотлітню традицію російського імперіялізму. Дуже зтривожили їх виступи сенаторів Сміта, Едуарда де Конора, Чарльза Керстена і інших, а також пряма і правдива стаття англійського ген. Фуллера. Оті всі виступи і спротиви, особливо з боку самих поневолених Росією народів, – для росіян нанесли дуже болючих ударів, зокрема по їх лицемірній пропаґанді про те, що «СССР – не Росія, а русский народ – не большевики». У відповідь посипалися безпідставні звинувачення від тих «білоемігрантів» проти інших народів. Правда очі коле, як то кажуть. «Російська еміґрація почала ще більше посилювати свої дикі безвідповідальні напади на визвольні рухи поневолених народів, а в першу чергу на українців та козаків. Старим московським засобом – є брехня, яку вони всюди стосують, починаючи від найдавніших часів до сьогодні. На еміґрації вони не можуть застосувати випробуваного ними терору, тому стараються тероризувати брехнею». Що тоді, що в наші часи потік брехні від них не меншає.

В 1953 році почався в США проводитися Тиждень поневолених народів (Captive Nations Week), якому в 1959-му було надано офіційний статус Конгресом США. Ініціатором цих заходів був Лев Добрянський – представник української діаспори.

Повчальний приклад з новітньої історії Польщі

Нині мережа переповнена постійними наріканнями типу "злочинна влада жити не дає". Позбавили народ священного "долара по 8". А ось трохи з історії сучасної Польщі:

Публікація тут:

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1216536241837530&id=100004434962955

Для зручності текст:

Коли в 1991 році поляки їздили до нас скуповувати праски, кип'ятильники, калоші, каструлі, молотки, електродвигуни, сірники, навісні замки, болти тощо - ми з них сміялися й жаліли їх: що ви з Польщєю зробили?!

Коли поляки, скрегочучи зубами, розповідали який Больцерович негідник - пенсія 50 доларів, а за комуналку платити 100 і єдина порада від уряду - продавати житло й переселятися в менше за площею - ми їх жаліли й питали: що ви з Польщею зробили?

Коли в Польщі прийняли закони, за якими заборонили колишнім комунякам посідати державні посади й оприлюднили списки "стукачів" - ми обурювалися: що ви з Польщею зробили?

Коли в Польщі палили опудало Больцеровича, ми дивилися на це й раділи: он вони на що Польщу перетворили - суцільні злидні й непідйомні ціни на газ, електрику, воду, м'ясо, молоко, а в нас - усе слава Богу й Кравчук з "червоними директорами" веде нас у світле майбутнє.

Тепер, їдучи туди на заробітки, ми питаємо в поляків: як ви таке з Польщею зробили? 

На щастя для Польщі, тоді не було соцмереж для розкручування паніки. Напевно тому їм і вдалося. Так, були великі труднощі, багато поляків опинилося за кордоном. А що ж в той час в нас було? А в нас перефарбовані комуняки зробили все, щоб законсервувати совок в Україні на наступні два десятиліття. От і "маємо, що маємо", як говорив один з перефарбованих комуняк. Тільки 5 років тому спохватилися нарешті. Але нам реформувати державу буде набагато важче, ніж Польщі чи державам Балтії. Скільки років було змарновано...

Та ще й народ, який реформ не бажає. Так, не бажає, бо під реформами він розуміє лише розкидання грошенят на всі сторони. Ну так, як у Венесуелі. Сумний фінал тієї історії їх не хвилює. Не знають, що справжні реформи ― це не розкидання грошима, а навпаки ― "затягування поясів". І чим швидше це зрозуміють ― тим краще.

Україна перед Хмельниччиною

Трохи передісторії Хмельниччини. Часто згадують про те, як польський король готував війну проти Османів, але це було скасовано. Внаслідок цього козацтво повернулося проти Речі Посполитої. Про це буде тут детальніше.

За кілька років перед повстанням 1648 р. король Речі Посполитої Владислав IV планував війну з Османською імперією. Це мало б значно допомогти українському козацтву, оскільки його роль у цій війні була б значною. 

Як відомо, з 1489 р. між королями польськими і османськими султанами був мирний договір, який постійно продовжувався. Війна була в 1620-1622 рр., але після неї цей договір знову продовжився. 

В 1644р. було зупинено виплату «споминків» кримському хану. Це мало спровокувати його до вторгнення, що в свою чергу розпочало війну. Коронна армія мала відбити напад, а магнатські армії разом з козаками – переслідувати ворога на територію ханства. Внаслідок цього, Османська імперія мусила б втрутитися. 

Але для реалізації цих планів потрібна була згода Сейму. Владислав IV став задобрювати впливових магнатів. Активно пропагував цю ідею коронний гетьман Станіслав Конецпольський. Але на початку 1646 р. він помер, позбавивши весь план активної підтримки. Щоб не переривати початі при Конецпольському переговори з козаками, в Україну послали Ієроніма Радзейовського для переговорів із старшиною. В квітні 1646 р. до Варшави вже прибули козацькі делегати. Це були осавули Іван Барабаш, Ілля Караїмович, полковий осавул Максим Нестеренко й чигиринський сотник Богдан Хмельницький. Йшлося про морський похід козаків, на який виділялися гроші. Решта деталей переговорів маловідомі, але могло йтися про додаткові права для козацтва за участь у війні. 

Але відносини із шляхтою у короля йшли не так добре. В липні 1646 р. на таємній нараді з сенатом Владислав IV запевняв всіх, що не планував порушувати закони Речі Посполитої. В його був один козир – вакантна посада коронного гетьмана. Ним у вересні 1646 р. був призначений Микола Потоцький. Втім, ідея війни з Османами на Сеймі в жовтні 1646 р. не знайшла підтримки. 

В серпні 1647 р. канцлер Єжи Оссолінський несподівано здійснив візит до України. Про цю поїздку відомостей також небагато. Але логічно припустити, що було необхідно зберегти порозуміння з козаками. 

Восени 1647 р. на Дике Поле здійснили походи Ярема Вишневецький і Олександр Конецпольський. Обидва діяли окремо: Вишневецький дійшов до Перекопа, а Конецпольський – до Очакова. Втім, реальних результатів ці рейди не дали. Правда це був чудовий аргумент для Богдана Хмельницького на переговорах з кримським ханом про союз. Також він використав королівські листи посольства 1646 р., які Хмельницькому вдалося викрасти в І.Барабаша. Через конфлікт між чигиринським сотником і одним польським шляхтичем невдовзі спалахне війна, яка змінить історію України і те тільки.