Первородний гріх гетьмана Скоропадського

Не дивуйтеся назві цього блогу - тут йтиметься не про релігійні аспекти життя Павла Скоропадського. Є в Петра Мірчкука книга "Українсько-московська війна", а в ній - розділ з такою назвою. Так про що ж ця публікація буде?

Павло Скоропадський

А про те, чому гетьман не протримався при владі довго. Багато хто шукає причину в тому, що діячі майбутньої Директорії рвалися до влади і цим погубили Україну. Всі, хто з табору гетьманців так вважають. Втім, вони чомусь не звертають увагу на те, що гетьман деякими своїми діями сам наблизив своє падіння. Можна навіть сказати, що він заклав бомбу уповільненої дії, яка і спрацювала наприкінці 1918 року.

Молебень на Софіївській площі на честь проголошення гетьманства

А почалося все після перевороту 29 квітня 1918 року. Перед гетьманом постало питання на яку політичну силу опиратися. Про соціалістів із Центральної Ради і мови не могло бути, що цілком справедливо - вони вже продемонстрували свою безпорадність на протязі цілого року. Залишалися праві партії, яких були дві: Українська Демократично-Хліборобська партія (УДХП) і Союз Землевласників. Розглянемо їх детальніше.

УДХП була партією українських самостійників, на головних ролях там були М.Міхновський і С.Шемет. Партія була відносно новою і ще не набрала широкого розмаху.

Сергій Шемет

Союз Землевласників, а точніше "Союз Земельных Собственников", був організацією великих власників землі, що давно існувала. Вона мала з самого початку становий характер.

Різниця між УДХП і СЗ була в тому, що перша складалася з в основному хліборобів, а друга - з поміщиків. УДХП виступали за самостійну Україну, а в СЗ були самі "єдінонєділімци", яким було вороже все українське. Єдине, що було схоже в них - це обстоювання ідеї приватної власності на землю.

Скоропадський ще до перевороту хотів об'єднати ці дві партії. Ясно, що це було просто неможливо, тому й ідея не вдалася. Довелося робити вибір.

Гетьман обрав Союз Землевласників. От це і називає Петро Мірчук "первородним гріхом гетьмана", що "фатальним проклоном затяжіло і над гетьманщиною, і над Українською Державою".

Українська держава гетьмана Скоропадського

І ще одна цитата:

Бо цим рішенням передано керування будівництвом української державности тим, які були й залишились непримиримими ворогами тієї української державности.

От це і вилізло боком восени 1918 року. На керівні посади пройшло багато імперських шовіністів, для яких все те було лиш початком відновлення "єдінонєділімой". Звісно, були серед гетьманців і українські патріоти, які робили багато корисного для української справи. За період правління Скоропадського було зроблено набагато більше, ніж за Центральної Ради. З цим варто рахуватися. Але наслідки вибору гетьмана давали про себе знати.

А наслідки були такими:

Скинувши після 250 літ важкого гнету московське ярмо, український народ був дуже вразливим на кожний протиукраїнський виступ московських шовіністів. І, коли він побачив, що в гетьманському уряді та в державному апараті гетьманської держави закишіло від московських чорносотенців, явних україноненависників, які висмівали українські національні стремління, прозиваючи їх погірдливо "мазепинством" та "хахлацтвом", проводились так, наче б Україна знову стала російською провінцією і навіть українську мову демонстративно висмівали, то це зразу мусіло відштовхнути український народ від гетьмана.

А що ж робив гетьман? А ось що:

Скоропадський бачив все те. Але, замість послідовно вкорочувати сваволю україноненависницьких міністрів і урядовців гетьманської держави і заступати їх ступнево свідомими українськими патріотами, гетьман мовчки погоджувався з якраз протилежним процесом, - з тим, що владу в гетьманській державі переймають в свої руки все цупкіше московські чорносотенці, почуваючись справді ніби царські намісники в якійсь ґубернії російської імперії.

В Києві діяли проросійські організації, які вели пропаганду. Прибувало все більше фанатів імперії, що тікали від більшовиків. І цих укаїнофобів все збільшувалось. Це визнає навіть прибічник гетьмана історик Дмитро Дорошенко.

Скоропадський втратив підтримку народу. Завершальним актом братання з чорносотенцями стала грамота про федерацію з небільшовицькою Росією 14 листопада 1918 року. Так, цей акт був нав'язаний Антантою і був маневром гетьмана, пізніше вияснилось, ще невдалим. Це лише дало додаткові козирі тим, хто готував повстання. Через місяць з гетьманатом було покінчено.

От так сумно завершилась історія правління того, хто міг би стати українським Маннергеймом або Пілсудським. Прагнення "і нашим, і вашим" завершилось тим, що для обох сторін він не став своїм. Сумна історія.

Корисні інфографіки про УПА

Корисні інфографіки про боротьбу УПА проти Третього Рейху, створені Центром Досліджень Визвольного Руху. Ось посилання:

https://www.facebook.com/cdvrua/posts/1397886206902505?pnref=story

Вони дають уявлення про масштаби боротьби УПА проти німецьких окупантів, її результати, втрати обох сторін і найпоказовіші бої.

Це автори всього цього правильно зробили, бо дістали всякі "знавці історії", які продовжують лити бруд на українських повстанців. На цей раз їм не вдасться нав'язати нам чуже бачення історії.

Петро Мірчук про причини поразки Центральної Ради

Читаючи книгу Петра Мірчука "Українсько-московська війна (1917 - 1919)", яка була видана ще в 1957 році, знайшов кілька цікавих міркувань. Одне з них стосувалося причин невдач Центральної Ради. Починається все з того, що описується те, як на Київ йшла банда Муравйова і не було кому захистити столицю. А до цих подій була ліквідація більшовицького виступу в Києві та нейтралізація збільшовичених частин в Жмеринці 1-м Українським корпусом. Це було наприкінці 1917 року. Але в січні 1918 року українізовані частини особливого ентузіазму не проявляли. Чому ж все так сталося?

Петро Мірчук (1913 - 1999)

А головною проблемою, на думку Мірчука, було те, що в українському уряді порядки правили соціалісти. В них питання самостійності України не стояли на першому плані. Коли був прийнятий 4-й універсал ЦР, який проголосив незалежність? 22 січня 1918 року. Тобто, цілих десять місяців Центральна Рада обстоювала ідею обмеженої автономії з "братами". Навіщо ж будувати власну державу, коли скоро на руїнах колишньої імперії настане соціалізм і всі тоді заживуть в злагоді? Яка наївність.

Микола Міхновський (1873 - 1924)

До слів Миколи Міхновського тоді не хотіли прислухатися. І даремно. І вже 19 грудня 1917 року "брати-соціалісти" фактично почали війну проти УНР. А що ж соціалісти на чолі з Винниченком? 16 січня 1918 року був прийнятий закон про демобілізацію. Генеральний секретар військових справ Порш фактично ліквідовував регулярну армію. В історії аналогів подібному важко було знайти.

Тепер про дещо інше. Після придушення більшовицького повстання в Києві в 1917 році було заарештовано багато їхніх діячів. Винниченко випустив їх на волю. Тому нічому дивуватися, що невдовзі люмпен-пролетаріат повстала на Арсеналі. До речі, таке поблажливе ставлення до п'ятої колони так нагадує те, що в наш час. Хіба не так?

А ось цікава цитата:

І коли українська нація, приспана в перших місцях національної революції лукавими "українськими" соціялістами, прокинулась у січні 1918 року від гуку московсько-большевицьких гармат, спрямованих на золотоверхий Київ, то пробудилась вже окраденою зі своїх збройних когорт, з патосу свого національного відродження і, врешті, навіть з віри в свою Правду.

От до чого довели москвофіли при владі. Робимо висновки, панове.

Українсько-московська війна 1917-1918 років

Для порятунку держави треба були власні збройні сили. Але регулярної армії завдяки вищезгаданим в України не було. Боротьбу вели недавно сформовані сили. Це були: Вільне Козацтво, Український Гайдамацький Кіш Слобідської України і Січові Стрільці. Але це були незначні сили. Повстання зрадників в Києві було придушене, але банду Муравйова зупинити не вдалося - сили були не рівні. 9 лютого 1918 року Київ був залишений.

Українські сили відступили до Житомира. Було здійснено реорганізацію. Вільні козаки об'єднали з Гайдамацьким Кошем і сформували "Окремий Запорозький Загін", який очолив генерал Прісовський. В Житомирі в той час стояв Чехословацький корпус, але він проголосив нейтралітет. Із Житомира частина українських сил рушила на Коростень, звідки були вибиті більшовики та їх прихвостні. Таким чином під контролем УНР залишилася важлива залізниця Сарни - Київ.

Підписання Берестейського мирного договору

А в той час велися переговори в Бресті-Литовському. Питання відносин з Центральними державами було довгий час не визначеним. Рятувало лише те, що німці і австрійці після літа 1917 року не вели активних бойових дій. А вони могли, враховуючи розпад російської армії, вже восени спокійно просуватися на схід.

Микола Міхновський ще в березні 1917 року пропонував укласти від імені України мир з Центральними державами і забрати українські частини з фронту для захисту від московських імперців. Але ж рішучих політиків тоді було дуже мало. Лише 28 грудня 1917 року ЦР прийняла резолюцію про участь в переговорах. 3 січня в Берестя виїхала українська делегація. 9 лютого 1918 року був підписаний мирний договір.

Ось влучно цитата Петра Мірчука:

Берестейський мировий договір був великим політичним осягом української держави. Тільки ж, він приходив запізно. Його підписано в моменті, коли уряд УНР та українська армія були змушені опустити Київ і коли небезпека захоплення большевиками всієї України стала аж надто реальною й для всіх очевидною. І тому всі ті користі, що їх би дав мировий договір з центральними державами, якщо б він був заключений бодай місяць раніше, не говорячи вже про перші місяці після розвалу царської Росії, були безповоротно змарновані. Перед захопленням Києва большевиками уряд УНР міг повністю зберегти свою суверенність у практиці в відношенні до Німеччини й Австрії, як і в відношенні до альянтів, а перекинувши свої військові частини з фронту на північно-східні кордони, міг запевнити Україні безпеку перед московсько-большевицькими ордами. Тепер же ж, в обличчі дуже серйозної загрози бути викиненим большевицькими ордами поза межі України, уряд УНР опинився в безвиглядній ситуації, яка заставляла його проїхати Німеччину й Австрію про допомогу і, тим самим узалежнювали Україну від ласки й неласки Німеччини й Австрії.

Точніше і не скажеш. Німецькі сили звільнили Україну від більшовиків. Але ситуація була складною. А Центральна Рада ніяк не могла розв'язати тодішні проблеми. Тому її безславний фінал 29 квітня 1918 року був цілком закономірним.

Останні діяння отамана Зеленого і пам'ять про його

Цей блог є завершальним. Тут буде розказано, як завершився життєвий шлях отамана.

Становище восени 1919 року

В кінці літа 1919 року українські сили наступали в сторону Києва. Та до одного ворога - більшовиків, додався новий - денікінці. В серпні 1919 року вони були вже на Київщині. Петлюра прийняв рішення не вступати в бої з білими. Рішення невдале: це тільки спричинило падіння бойового духу в українській армії та втрату більшості звільнених територій. Так, 27 серпня 1919 року без бою була віддана Біла Церква. Але отаман Зелений не погодився з такою політикою Директорії. 29 серпня почалися бої проти денікінців.

Наступ українських сил на Київ

Зелений бився проти білих в районі Фастова. 6 вересня 1919 року він вибив білих з Устимівки, зо на Васильківщині. Невдовзі після цього отаман пішов на захід і навідався до Кам'янця-Подільського, тодішньої столиці УНР. Там мав зустріч з Петлюрою. Потім повернувся до свого війська в Козятин. Там йшла підготовка до походу на Трипілля.

Невдовзі зеленівці вирушили на схід, в той час як армія УНР відступала на захід. У жовтні 1919 року Зелений звільнив від денікінців Кагарлик. На заклик отамана відгукнулися багато селян. Повстання проти білих поширювалось.

Після Кагарлика зеленівці рушили на Канів. Але 30 жовтня 1919 року отаман пішов в розвідку і отримав смертельне поранення. Його відвезли в село Стрітівка. Вважається, що там він і помер. Поховали його в Трипіллі. Точне місце поховання не відоме - трипільці добре заховали могилу свого видатного земляка.

Село Стрітівка (внизу карти справа) - місце смерті отамана. Неподалік рідного Трипілля він помер. 

Про обставини загибелі Зеленого ходять різні версії. Одні говорять, що його вбили люди кагарлицького отамана Дьякова, інші - що був поранений осколком під час обстрілу. Щоб там не трапилось, а повстанці залишились без видатного керівника.

Тим не менш на Обухівщині продовжували боротися проти більшовиків аж до кінця 1921 року. Повстанці створили загін імені отамана Зеленого, який ще не раз бив окупантів.

Вже після здобуття Україною незалежності ще довгий час в Трипіллі не встановлювали отаману пам'ятник. Виготовленням погруддя Зеленому зайнявся скульптор Михайло Горловий із села Щербанівка, що неподалік Трипілля. У жовтні 2007 року його майстерню разом з погруддям отамана спалили. Невже комуняцьким недобиткам правда спокою не дає.

Погруддя отамана Зеленого в Трипіллі

Пізніше, все таки погруддя встановили. Та є одне "але": неподалік ще стоїть пам'ятник пролетарському бидлу, що палило Трипілля в липні 1919 року. І нічого влада з ним не зробила - лиш зірку на шпилі замінила на тризуб. Ідіотизм. Не можна сидіти на двох стільцях одночасно. Україні треба справжніх героїв, а не прислужників окупантів. Чи може місцева влада все ще вірить в "мышебратство"? Жаль, що таких в Україні залишилось ще дуже багато.

Ось він - пам'ятник катам українського народу. Тільки зірку на йому замінили на тризуб. А це вже реальне знущання над нашою історію. Пам'ятникам окупантів надівають наш герб. Що курять ті, що зараз там при владі?

А що ж нам робити? Не забувати тих, хто боровся за Україну і не дозволяти ворогам нав'язувати нам чужу історію. От це ми зробити можемо - сучасні засоби це дозволяють робити.

P.S. 24 грудня 2016 року в Обухівському будинку культури відбулися заходи, присвячені 130-й річниці з дня народження отамана Зеленого. Я був там присутній і можу сказати, що людей було чимало. Ось кілька світлин:

Був присутній Роман Коваль - автор книги про отамана Зеленого та інших діячів того часу. Також був там Сергій Василюк - лідер гурту "Тінь Сонця". Ось пара пісень в його виконанні наостанок.

Літо 1919 року і боротьба проти більшовиків на Правобережжі

В попередньому блозі я розповів про те, як проходила боротьба з більшовиками весною 1919 року.

http://eugene-shpargalo-articles.blogspot.com/2017/04/1919_12.html

Після того, як загарбники кинули величезні сили проти отамана Зеленого, Трипілля та інші осередки повстання були захоплені. В цьому блозі я продовжу розповідь.

Сучасна карта місць, де відбувались описувані події. 

Зелений деякий час переховувався. А на захоплених землях продовжувався терор більшовиків проти українського народу. В черевні 1919 року повстало село Черняхів в нинішньому Кагарлицькому районі. Більшовицький гарнізон був перебитий. Після цього Зелений вирушив звідти на північ, в напрямку Обухова. Там гарнізон становив 48 китайців і 200 москалів. Вони були розгромлені. Після цього більшовики вивели свої сили із околиць Обухова - були залишені села Красне, Долина і Трипілля.

Краєвиди на Дніпро

27 червня 1919 року зеленівці увійшли до рідного Трипілля. Але більшовики наступного дня висадили десант в селі Халеп'я, що на південь від Трипілля. Їхні сили становили 400 головорізів. Але жителі Халеп'я вчинили хитро: впустили окупантів в село, а самі непомітно прорвалися до корабля і захопили його. Почалося винищення загарбників. Пощади не було нікому - не заслуговували вони на те. Трупами окупантів невдовзі завалили яму.

А далі відбулося те, що більшовики назвуть "трипільською трагедією". В порівнянні з цією вигадкою пропаганди відпочиває навіть "распятый мальчик в трусиках". Навіть пам'ятник тим "невинноубиенним" поставили на дніпрових кручах. Так що ж тоді відбулося? А було все набагато простіше.

Ось вони - більшовицькі карателі, які тероризували Трипілля.

2 липня 1919 року на Трипілля рушив каральний загін більшовиків. Їх було близько півтори тисячі. Туди входили різні робітниці загони з Києва, різна інтернаціональна наволоч та багато комсомольців. Зелений довідався про їх наступ і відійшов в східному напрямку до села Старі Безрадичі. 3 липня окупанти увійшли до Трипілля. І хоча там не було повстанців та й опору село не чинило, вони почали палити хати. Почався кривавий бенкет. А вже ввечері Зелений атакував сп'янілих більшовиків. Після вчиненого інтернаціональним збродом пощади їм чекати не варто було. Із Дівич-гори, що височіє в тих краях, по більшовиках вдарила гармата - і відразу був потоплений їх корабель. Сотні окупантів були вбиті, 400 потрапили в полон.

Краєвид з Дівич-гори

Тих, хто був українцями і розкаявся за свої діяння, Зелений відпустив. А решту вивели на базарну площу. Там зібралася громада Трипілля щоб вирішити долю окупантів. Серед тих полонених були так звані "латиські стрільці", китайці, москалі, євреї. Багато з них були комсомольцями, яких в народі прозивали "козомольці". Так як важко булр визначити хто саме палив село, отаман прийняв рішення скинути їх всіх в Дніпро. Хто випливе на інший берег - той і буде невинним. Як колись про таке казали - "божий суд". І поскидали їх із кручі в воду. Лише кілька випливло - решта загинули.

Світлина старого Переяслава

12 липня 1919 року більшовики запровадили в Києві стан облоги. А в той же час повстанці укріпилися на звільнених територіях. А сам отаман з частиною війська рушив в рейд на Лівобережжя. По дорозі були розбиті кілька більшовицьких загонів і 15 липня Зелений був в Переяславі. Там на урочистих зборах отаман проголосив скасування рішень Переяславської ради 1654 року. Символічний крок, але все одно то було правильно.

Той, хто скасував "переяславську зраду"

Але в той же день авіація більшовиків бомбардувала Трипілля - було скинуто 15 пудів бомб. Напевно сильно розізлив "мышебратьев" символічний жест отамана із скасування найбільшої помилки Богдана Хмельницького. Невдовзі загарбники стали готуватися до нового наступу на Трипілля.

Всього проти Зеленого на цей раз більшовики кинули 12-тисячну армію. В отамана було близько 10 тисяч, але він вирішив діяти партизанськими методами. Повстанська армія ніби зникла. Але напади на більшовицькі загони тривали. 21 липня було вбито три десятки червоних біля Злодіївки (нині - Українка), а потім вдарили в тил іншому загону неподалік від Гусачівки. 23 липня під Халеп'ям був розбитий московський десант. Невдовзі Зелений вирішив прориватися до сил Директорії щоб разом звільняти рідну землю.

Зеленівці рушили на південь. У селі Горохуватка (нині село в Кагарлицькому районі) було розбито більшовицький гарнізон. Далі він вирушив на Вінцентівку (нині - село Запруддя Рокитнянського району). Там до них приєднався Марко Шляховий. А за повстанцями йшла дивізія червоних, якою керував Яків Епштейн. В той же час попереду шлях перекривала контрольована більшовиками залізниця Біла Церква - Миронівка, по якій ходили бронепотяги.

Карта місцевості, через яку Зелений відступав на південь.

Повстанці проривалися через колію поблизу села Карапиші. Був підбитий більшовицький бронепоїзд, що відкрило шлях на південь. Невдовзі зеленівці були в Таращанському районі. Потім вони пішли в сторону Жашкова. Біля села Бесідка було відбито напад більшовиків. Після цього Зелений успішно пройшов Жашків, а потім - на Уманщину. Там він зустрівся із повстанцями, якими командував Михайло Павловський.

Район, де зеленівці прорвалися через залізничну лінію. Карапиші і Ольшаниця.

Об'єднавши сили повстанці атакували Умань і Христинівку. Після довгих боїв, 16 серпня обидві міста були звільнені. Зеленівці нарешті знайшли місце, де можна було відновити сили. Для поранених знайшовся лазарет. 19 серпня в ті краї прибув Юрко Тютюнник. Він захотів всіх отаманів підпорядкувати собі. Та Зелений відмовився йому підпорядковуватися. Разом із своїм військом він рушив на північ. Знову пройшов через Жашків, а далі отаман увійшов в Таращу.

Юрко Тютюнник

Невдовзі до зеленівців звернулися сили УНР, які обороняли Білу Церкву. На них йшли більшовики з Миронівки. Зелений рушив на допомогу. Коли більшовики 25 серпня атакували Білу Церкву, їм в тил вдарили зеленівці і ворог був розбитий. Великі трофеї захопили українці.

Становище в Україні влітку 1919 року

Отаман Зелений планував йти на Канів, але невдовзі стануться події, які змусять його змінити свої плани. Але про все це в одному з наступних блогів.

Антибільшовицьке повстання в Україні навесні 1919 року

Цей блог є продовженням попереднього. Там йшлося про отамана Зеленого і як розійшлися його шляхи з Директорією.

http://eugene-shpargalo-articles.blogspot.com/2017/04/1918.html

Україна в першій половині 1919 року

Більшу частину України на той час окупували більшовики. Народ швидко зрозумів, кого він "дочекався". "Червоні визволителі" швидко показали свою підлу натуру. Зелений провів нараду з іншими отаманами. Це були: чорнобильський отаман Ілько Струк, полтавський І.Міхно, командир більшовицького полку Антон Богунський. Було домовлено, що до них приєднається васильківський отаман Овсій Гончар, а на Чернігівщині битиме окупантів Євген Ангел.

Ілько Струк

Євген Ангел

20 березня 1919 року почалося повстання. А Трипіллі зеленівці знищили більшовицьких агітаторів і продзагін. 25 березня на Васильківщині піднялись отамани Овсій Гончар і Марко Шляховий. Повстання почало ширитись по Київщині. В той же день Зелений розбив червоних під Обуховом. Таким чином території на південь від Києва були звільнені від більшовиків.

Отаман Зелений – Данило Терпило (в центрі) – з найближчими соратниками – сотником Дмитром Любименком (ліворуч) і гармашем Василем Дужановим

6 квітня 1919 року зеленівці заблокували Дніпро. Через два дні вони захопили пароплави "Козак" і "Барон Гінзбург". Більшовики послали "робочого з Донбасу" Федора Ніколаєнка проти повсталих. Він зі своїми чекістами був розбитий, а потім його разом з комісаром Фількенштейном розстріляли.

10 квітня в Києві почалося Куренівське повстання. В українську столицю рушили повстанці з різних околиць. Правобережна Київщина була звільнена, на лівому березі отаман Міхно взяв Баришівку, на Чернігівщині активізувався отаман Ангел. Київ фактично був оточений.

Повстанці зайняли Куренівку. На Печерській при стані висадилися зеленівці. Далі повсталі прорвалися в район сучасної Європейської площі, а через деякий час був зайнятий Хрещатик. На міській думі повісили український прапор. Бій тривав цілий день. Єврей Сорін повів чекістів на прорив. Але цей загін був оточений і багато катів було тоді знищено.

Китайці в червоній армії

Але невдовзі окупантам прийшла підмога - загони єврея Віхмана і китайця Лю Сі-Ляна. Близько 19 години повстанці через брак патронів відступили з Києва. Бої на околицях ще деякий час тривали. 12 квітня окупанти рушили на Трипілля, але похід завершився невдало, бо Зелений укріпився добре. Боротьба продовжувалася.

Залишалася ще одна проблема - непрості відносини між деякими отаманами. Так, в Кагарлику ще пам'ятали, як в кінці 1918 року він зробив туди набіг. Також не хотіли його слухати через конфлікт з Директорією. Отаманом в тих краях був Гейченко. Туди поїхав Марко Шляховий з Васильківщини для переговорів.

Марко Шляховий

Після переговорів з кагарличанами Шляховий поїзав в Стави, де був отаман Сава Дьяков. З ним було ще важче вести переговори, враховуючи їх конфлікт з Зеленим. І тим не менш було домовлено про спільні дії.

Сава Дьяков

25 квітня 1919 року в селі Германівка почав роботу селянський з'їзд. Зелений в цей час захищав Трипілля. Дискусії були жваві. Питання було в тому чи вони борються самостійно, чи разом з Директорією. За боротьбу проти всіх був Михайло Авдієнко. Але йому заперечив Марко Шляховий, який вважав, що треба об'єднуватись із українським урядом задля боротьби з окупантами.

В цей же час на Германівку напали більшовики. Їхні сили складалися із кримінальників, китайців і євреїв. Село було захоплене. Та 26 квітня Зелений із Трипілля зайшов їм в тил і ворог був розбитий. 30 квітня була відбита атака на Трипілля з боку Дніпра.

Сучасна карта тієї місцевості, де все відбувалось. Трипілля, Обухів, Васильків, Кагарлик, Ржищів, Германівка - все це можна побачити тут.

Втім, окупанти продовжували кидати нові сили. В травні на Трипілля із заходу, півночі і півдня, а також з боку Дніпра рушили великі більшовицькі сили. Вони становили 21 тисячу червоних. Отаман діяв партизанськими методами - нагадав на окремі більшовицькі загони і нищив їх. А все таки сили були нерівні - протягом 11-15 травня 1919 року впали Трипілля, Ржищів та інші села. Окупанти рапортували, що з Зеленим покінчено.

Але то був не кінець. Отаман переправився на лівий берег Дніпра, де об'єднався із силами Ангела. Разом вони рушили в рейд на Полтавщину. А Київщина невдовзі знову повстане...

Повстання Зеленого на Обухівщині в кінці 1918 року і подальша діяльність

В часи визвольних змагань було таке явище як отаманщина. Часто все це називають "махновщиною", що не зовсім правильним буде. Не всі були такими як Нестор Махно, якому було байдуже на українську державу. Не дивно, що він не раз ставав на бік більшовиків, які були проти України.

Але ж поважають отаманів Холодного Яру. Так, в них було інше погляди на майбутнє України, але чітка мета здобуття держави все таки була. Сьогодні моя розповідь буде про мого земляка - Данила Терпила (1886 - 1919), більш відомого як отаман Зелений.

Він народився в селі Трипілля, що розташоване над Дніпром. В 1914 році був мобілізований на фронт. Під час подій 1917 року брав участь у військових з'їздах від своєї частини. Додому він повернувся лише на весні 1918 року. Вже в той час правив гетьман Скоропадський. Так, останній - дискусійна постать в нашій історії, але не будемо на цьому зациклюватися, оскільки в нас інша тема.

За нової влади Данило Терпило був в немилості. Не раз йому доводилося переховуватися від облав. Невдовзі він почав збирати спільників. До жовтня 1918 року в його було близько двох сотень прибічників. В той час ситуація в Україні почала загострюватися. Проти гетьмана готувалося повстання, а він видав грамоту про федерацію з "білою Росією". Як відомо, 14 листопада біля Білої Церкви Директорія почала повстання.

Райони, в яких найбільше діяв отаман Зелений

А в цей час в Трипіллі Зелений розгромив гетьманців і захопив владу. Сталося це 20 листопада 1918 року. Наступного дня повсталі вирушили на Григорівку -  село на південь від Обухова, де знаходився цукровий завод. Сили Зеленого вже становили 600 чоловік. Гетьманці 22 листопада змушені були відступити до Обухова.

Те, що залишилось від цукрового заводу в Григорівці

В Григорівці Зелений проголосив створення Дніпровської дивізії. 23 листопада від здобув Обухів. Через деякий час повстанці намагалися піти на Кагарлик, але місцевий отаман Дьяків відбив їх наступ. Зелений повернувся до Трипілля і оголосив там мобілізацію. До його прибуло близько 4 тисяч селян із Обухівщини. Було вирішено йти на Київ.

Наступали зеленівці по обох берегах Дніпра, отаман вів свої сили правим берегом, а його заступник Олександр Данченко - лівим, через Бориспіль і Дарницю. 12 грудня Зелений взяв Софіївську Борщагівку, а 13 грудня - Святошин. Данченко 14 грудня витіснив гетьманців з Дарниці. В той день Зелений увійшов до Києва. Невдовзі підійшли Січові Стрільці.

Україна в листопаді-грудні 1918 року.

Сама ж Директорія увійшла до Києва 19 грудня. На Софіївській площі був парад. Але серед його учасників не було Дніпровської дивізії. Петлюра заборонив їм брати участь. Вже скоро стало ясно, що нова влада не здатна справитися із проблемами. Дисципліна в армії падала. Почалися конфлікти між Директорією і зеленівцями. Комендант Києва Євген Коновалець наказав Дніпровський дивізії відійти до Святошина. Цей наказ Зелений ще виконав.

Але згодом Петлюра видав провокативний наказ: Дніпровська дивізія мала вирушати до Галичини воювати з поляками. І це все при тому, що то була частина з добровольців, серед яких було повно учасників непризивного віку. Дивно, що не Січових Стрільців туди відправили. З невеликою частиною бійців Зелений вирушив на захід.

Його бійці були деморалізовані таким рішенням. Тому з під Львова зеленівці сіли на потяг і рушили назад. Ясно що Петлюра видав наказ про розформування Дніпровської дивізії.Зеленому і Данченку наказали прибути в штаб для "розслідування". Не треба бути генієм щоб здогадатися, що нічого крім розстрілу їх не очікувало. Тому й рушили вони до рідного Трипілля. А перед цим на Святошині забрали майно з військових складів.

В той час більшовики вели наступ проти України. Директорія довго не оголошувала їм війну, сподіваючись домовитись з "братами-соціалістами". Даремні сподівання, такі як в 1917 році. А стотисячна армія Директорії скоротилася в 5 разів. Такий от показник перших місяців їх правління.

22 січня 1919 року на Трипілля вирушили Січові Стрільці для того щоб роззброїти трипільців. Всього їх було близько тисячі. Очолив їх Осип Думін. Він не бажав битися із своїми. Так само і Зелений не хотів братовбивчої війни. Але 24 січня відбулась сутичка під Обуховом. Кілька загиблих було там. Зелений вирішив не розпалювати ситуацію і відійшов до Трипілля. Там було 25 січня скликане віче для обговорення подальших дій. Зелений вирішив віддати кілька сотень поламаних рушниць Думіну і уникнути битви. 26 січня Стрільці увійшли в Трипілля, забрали 600 складених рушниць і рушили на Київ. Так завершилось це протистояння.

Осип Думін

Невдовзі більшовики підступили до Києва. Українські сили відступали на захід. Зелений 7 лютого вступив до Василькова. Неподалік відступала Директорія. Отаман не став перекривати їм дорогу. Із більшовицьким керівником Антоновом-Овсієнком Зелений 8 лютого мав переговори. Ні до чого вони не привели, оскільки більшовики не визнавали ніяких альтернативних партій і сил. Втім, для отамана це було затягуванням часу до весни, коли повстанцям було б краще діяти в рідних краях.

Невдовзі почнеться повстання проти більшовицьких загарбників. Але про все те я розповім в наступних блогах.

Комісія Дешена і українська діаспора

Читаючи книгу Василя Вериги "За межами Батьківщини" про українську діаспору я знайшов цікавий розділ. Він присвячений необґрунтованим звинуваченням євреїв проти ветеранів дивізії "Галичина".

А почалося все з того, що з 1971 року в канадській пресі почали з'являтися публікації про воєнних злочинців Другої світової війни, які переховувалися в Канаді. Почав поширювати це Сімон Візенталь. Пізніше до його приєднався Сол Літтман. Спочатку це стосувалося німців. Але невдовзі вищезгадані стали всю вину звалювати на українців. Головним чином - на ветеранів 1-ї дивізії Української Національної Армії, яка спочатку називалася "Галичина". Літтман в червні 1980 року видав статтю із звинуваченнями в газеті "Торонто Стар".

В 1984 році Візенталь передав канадському генеральному прокурору лист із 217 іменами старшин 1 дивізії УНА, які перебували в Канаді. Їх звинувачував в воєнних злочинах. Прем'єр-міністр П'єр Трюдо відмовився це розглядати, бо термін розгляду таких справ вже вийшов.

Але в згодом до влади прийшли консерватори, яких очолював Браєн Малруні. Він 7 лютого 1985 року створив комісію, яку очолив суддя Жюль Дашен. При цьому не були вислухані точки зору українців і балтійців. Односторонній підхід, як то кажуть. Проти ветеранів "Галичини" пішла інформаційна кампанія в медіа. Із тих публікацій виходило, що євреїв нищили не німці, а українці. Ну прямо як в недавніх заявах ізраїльського президента в українському парламенті. Нічого нового немає під сонцем. Публікувалися вигадки про антисемітизм Петлюри, що є повною нісенітницею, про Богдана Хмельницького писали ледь як не про Гітлера. Слід згадати, що Сол Літтман був членом канадської комуністичної партії - чого ще очікувати від таких осіб?

Комісія Дешена почала збирати різні дані і свідчення з Канади, США, країн Європи. При цьому взагалі не згадували про польську поліцію, яка діяла на окупованих територіях, РОА чи інші організації на службі в Третього Рейху. І навіть не згадували про інші дивізії СС, а таких було чимало, лише про "Галичину".

Комісія мала перевірити кожне обвинувачення. Було опрацьовано тисячі документів в Канаді, Великій Британії, Німеччині. Українців захищали адвокати Іван Григорович та Іван Сопінка. Окреме право заступництва отримала Комісія Братства Колишніх вояків 1-ї дивізії УНА, яка існувала з 1980 року для захисту від подібних нападок.

Слухання комісії були в Оттаві, Монреалі, Торонто і Вінніпезі. Після складної роботи був опублікований звіт, в якому говорилося, що звинувачення безпідставні. Ось деякі пункти:

56. Дивізію "Галичина" не слід засуджувати як групу.

57. Члени дивізії "Галичина" були індивідуально перевірені з метою впевнитись хто вони такі і як їх допущено до Канади.

58. Обвинувачення в воєнних злочинах членів дивізії "Галичина" ніколи не були доказані, ані в 1950 році, коли їхню імміграцію до Канади було затримано на вимогу жидів, ані в 1984 році, коли ці обвинувачення були знову поновлені перед Комісією.

59. Далі, в виду браку доказів відносно участи або знання відносно конкретних воєнних злочинців, саме членство у дивізії "Галичина" не вистачає на те, щоб поставити їх під суд.

60. Немає підстав, щоб відбирати від членів дивізії "Галичина" громадянство, або депортувати їх, тому що канадський уряд був свідомий відносно усіх фактів у 1950 році і дозвіл на їх від'їзд до Канади був виданий не на базі фальшивих даних, шахрайства чи взагалі затаєння основних обставин.

61. У всякому разі із 217 старшин дивізії "Галичина", яких оскаржив Сімон Візенталь перед канадським урядом - 187 (тобто 86 відсотків листа) ніколи не станули ногою в Канаді, 2 виїхали до іншої країни, для 16 не устійнено жодних доказів, а одного взагалі не знайдено. 

Фактично цей звіт виправдав українську спільноту в Канаді від несправедливих звинувачень. Ця справа об'єднала українську діаспору. Але моральна і матеріальна шкода від наклепів Візенталя і Літтмана все-таки була. Втім, комісія Дешена чітко заявила, що дивізія "Галичина" як військова одиниця не скоїла жодного воєнного злочину.

Дмитро Донцов - стаття "За яку Україну?"

Переглядаючи збірку публікацій Дмитра Донцова я знайшов статтю з промовистою назвою "За яку Україну?". Вона була написана ще в березні 1949 року. Починається все з таких слів: "Трусість одних, глупота других і нікчемність третіх - приведуть напевно світ до небувалої ще катастрофи. Коли організм не бореться з хворобою, вона його зжирає; коли народи не бажають боротися зі злом, зло нападає на них".

А далі йдеться про можливість падіння СРСР в протистоянні з Заходом. І на його руїнах постане завдання будувати Україну. Але якою вона має бути?

Наводиться приклад 1917 року. Впав царський режим. "Стихія національна вибухнула з нечуваною силою в той пам'ятний рік." Але тодішня інтелігенція не хотіла нічого мати спільного з тією стихією. Як говорить автор - "почала лляти холодну воду на розпечене залізо народного гніву". Все це про намагання Центральної Ради в той час обмежитися невеликою автономією. Хоча чого ж ще чекати від соціалістів і москвофілів? Вони наївно повірили, що тепер все буде по-іншому. Всі ж пригадують, що самостійники тоді не шануватися "соглашателями", які тоді взяли владу в свої руки. Виступ полуботківців, яких очолив Міхновський, придушили не загарбники, а свої ж, сили УНР.

Що було далі - всі знають. Поразка України. "Програли гру тому, що боялися протиставити існуючій московській правді зовсім окрему, цілковито їй протилежну прадавню правду нашої землі" - пише Донцов. А далі були голоди, терор і репресії. У без державних народів сумна доля. Всього того можна було б уникнути, але сталося, що сталося.

А далі відповідь на запитання, що поставлене в заголовку. 

"За Україну вільну від обіймів московського спрута, вільну від всякої Москви, Україну на руїнах повторної імперії і захланницького народу. За Україну, звільнену від змори тоталітаризму, совєтського то соціалістичного, який тепер прокладає тріумфальну дорогу в цілий світ. За Україну вільну від держави-тирана, вільну від колхозної панщини. За Україну не пацифістичну, що ставить мир в рабстві понад все, лиш за Україну, в якій віджив би давній войовничий дух нації, яка свою правду і Божу справедливість ставляла б понад життя і добробут."

До таких слів мені й нічого додати - все вже сказано. Єдине про що можна написати - це те, що ті слова не втратили актуальності і в наш час. Ще скільки всього треба зробити щоб було виконане все те. Ну що ж - життя покаже.

Причини невдач Директорії в 1919 році

Протягом першої половини 1919 року українські сили зазнали важких поразок від більшовиків. Під їхнім контролем залишилися незначні території на Поділлі і Волині. Які ж причини цього?

А допоможе з цим розібратися книга Миколи Капустянського "Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році". Це добре написана праця, яка містить багато інформації про ті події. Автор був учасником визвольних змагань, займаючи різні посади в українській армії. Книгу цю він почав писати в 1920 році і через рік у Львові вона була надрукована. Так що можна сказати, що написано по "гарячих слідах".

У третьому розділі книги по пунктах описуються причини поразки. Всього він називає 10 пунктів. Розглянемо їх.

1) Політика поставила своїй стратегії непосильне завдання: одночасно вести боротьбу з двома ворогами, з яких кожний зокрема сильніший за Українську армію.

Тут мається на увазі те, що Україні в першій половині 1919 року довелося воювати на два фронти - проти більшовиків і поляків. У перших було багато ресурсів, а поляків забезпечувала Антанта. Тому в таких обставинах шанси на перемогу невеликі.

2) Політика не спромоглась відшукати жодного друга серед нейтральних держав. Через те не тільки постала цілковита ізольованість України в її боротьбі на два фронти, а й навіть фактична бльокада її кордонів.

Теж важливий аргумент, оскільки без постачання вести війну непросто. А в зовнішній політиці Директорії успіхів було мало, як і у внутрішній.

3) Безупинна боротьба політичних партій за владу і хитання в зовнішній політиці. Одні за спілку з большевиками, другі за спілку з Антантою, треті - наймолодші й гарячі - воювати зі всіма, "бо вони нас не визнають".

Коливання були значні. На початку 1919 року Директорія затвердила "радянський устрій", думаючи, що більшовики після цього відстануть. Навіть війну їм не оголошували, навіть тоді, коли впали Харків, Полтава та інші міста. Події 1917 - 1918 років мало чому навчили. 

А разом із заграваннями з більшовиками були переговори з Антантою. Не дивно, що останні Директорію вважали "напів-більшовиками". Напевно звідти пішло таке явище нашої зовнішньої політики, як багатовекторність. Ні до чого доброго це не призводить. Як тоді, так і зараз. На двох стільцях одночасно сидіти не зручно.

4) Відсутність повної аналогії між стремліннями наддніпрянців і галичан. Галичани мають поляків за своїх найнебезпечніших національних і соціяльних ворогів, а наддніпрянці - московських большевиків.

Так воно і було. Подальші події тільки підтвердять це. Галицько армія укладе угоду з денікінцями, а потім з більшовиками. А Петлюра уклале угоду з поляками. Така от історія.

5) Боротьба між кадровим і молодим демократично настроєним революційним старшинством, що вважало тільки себе за виразника національної ідеї. На жаль, на цьому ґрунті буйно розцвіла спекуляція національним прапором і своєю "певністю". З'явилась сила авантурників, часто повних анальфабетів у військових справах, людей без жодної моральної сталости, частенько і не старшин.

6) Брак належної дисципліни в частинах і принесення політики в армію. Різні партії провадили у війську агітацію, набуваючи собі прихильників, не розбираючи в засобах і не даючи про боєздатність армії.

7) Великий брак огнеприпасу, амуніції та обмундирування і цідковита неналагодженість щодо всілякого роду постачання.

8) За браком палива та з іншого приводу, над чим я спиратися не буду, залізниці працювали дуже слабо і не справлялися з оперативними перевозками, а це утруднило маневрування і керування військом.

9) Симпатії частини селянства та робітників до большевиків ("вони нам рідні брати і б'ються за землю і волю"). Інтеліґенція, що була визована на російській культурі, хоч і була ідейним ворогом большевиків, у більшості не сплачувала повній самостійності України і не подавала необхідного підтриму Директорії. Власної ж суто національної інтеліґенції було замало та до того вона не йшла спільним фронтом.

10) Разом з тим треба зазначити й короткозору політику Антанти, що не зуміла оцінити ролю України в боротьбі з большевизмом. Держави Згоди вживали всіх зусиль, щоб ослабити Україну замість використати її молоду енергію і національне піднесення.

Останній пункт Капустянського так нагадав сучасні події. Не люблять люди вчитися з історії.

А з приводу причин поразки Директорії - все вірно описано в книзі було. Нічого навіть додати.