Перший Зимовий похід - героїчна сторінка в історії України

Наприкінці 1919 року Директорія була в скрутному становищі. Це був "трикутник смерті" - оточення з трьох сторін більшовиками, денікінцями і поляками. До цих бід додалася ще й епідемія тифу, яка тисячами вбивала українських бійців. І саме в цей час, в таких несприятливих умовах відбулась героїчна сторінка часів визвольної боротьби 1917 - 1921 років - Перший Зимовий похід. Тривав він з 6 грудня 1919 до 5 травня 1920 року.

Про цю подію є чимало літератури. Я в цьому блозі постараюсь навести основні факти. А допоможе мені в цьому брошура, яку написав П. Самовидець під назвою "Зимовий похід. Тридцяті роковини 1919 - 1949. Політичний огляд". Вийшла ця праця ще в 1949 році. Також я використав тут матеріали із книги "Огнева Проба. Зимовий похід", яку написав в 1941 році глава уряду УНР Ісаак Мазепа. Останній, до речі, разом з військом брав участь в тих подіях.

Не будемо описувати події ще з 1917 року - тут одного блогу не вистачить. А почнемо з липня 1919 року, коли на Поділлі об'єднатись дві українські армії - галицька і наддніпрянська. В серпні вони здійснили похід на Київ. Весь цей задум завершився провалом, оскільки денікінці відтіснили українські сили. Далі білі почали наступ на Поділля.

Поразка цієї кампанії негативно вплинула на українські сили. Керівництво Української Галицької Армії пішли на переговори з Денікіном. 6 листопада 1919 року вони уклали угоду з ним про перехід на сторону білих. Такий крок вдалим не назвеш. Однак варіантів в них багато не було. Від 50-тисячної УГА залишилась лише п'ята частина бійців, з яких більшість була небоєздатною.

Та й в самого керівництва ЗУНР були інші зовнішньополітичні пріоритети. Вони шукали порозуміння з Антантою через Денікіна. Євген Петрушевич, керівник ЗУНР, вважав що союз з білими допоможе звільнити Галичині від поляків. Це були марні сподівання. Всім відомий національний шовінізм Денікіна і його прибічників.

Як би там не було, а УГА на деякий час вибула із війни. Цим був відкритий шлях денікінцям на столицю УНР - Кам'янець. В такій ситуації Директорія 17 листопада залишила свою столицю і разом з рештками сил почався відступ на північ. Кам'янець невдовзі зайняли поляки.

Варіантів для відступу було не так багато. Поляки перейшли Збруч, денікінці ще контролювали Вінницю, більшовики укріпились в районі Житомира. Біля Проскурова потяги Директорії пробули до 21 листопада. Вони мали відступати до Старокостянтинова, але загітовані більшовиками селяни Пашківської волості збунтувались. Вони розібрали колію і почали грабували ешелони. Шлях для безпечного відступу був перерізаний. Українські сили залишили потяги і рушили багнистими дорогами до міста Любар. До всіх бід додалася ще й зрада отамана Волоха, який перейшов до більшовиків.

Біля Любара в селі Нова Чортория відбулася нарада уряду УНР і армії. На цій нараді 4 грудня були присутні Головний Отаман Симон Петлюра, командир армії УНР Василь Тютюнник, Михайло Омелянович-Павленко, Євген Коновалець, Юрко Тютюнник, Олександр Загродський, Євген Мішковський, Андрій Додуд та інші. Керівництво заявило, що боротьба за державу ще не закінчена і військо готове до подальшої боротьби.

Михайло Омелянович-Павленко

5 грудня командиром армії УНР став Михайло Омелянович-Павленко, а його заступником - Юрко Тютюнник. Симон Петлюра в той день виїхав на контрольовані поляками території. Уряд УНР, який очолював Ісаак Мазепа, залишився в Україні.

6 грудня 1919 року армія УНР вирушила в похід. На початку походу кількість українських бійців становила 3,5 тисячі. Першим був прорваний фронт денікінців між Козятином і Калинівкою. Після цього вони рушили на південний схід.Через тиждень армія була в районі Липівця. Після цього, 22-23 грудня 1919 року були проведені переговори з УГА в Вінниці про об'єднання. Переговори були успішними, але до реальних дій це не дійшло. Тим часом УГА вела переговори з більшовиками. В січні вона перейшла на їх бік. Таким чином армія УНР продовжила боротьбу самостійно.

Майже вся територія України в той час стала нічийною землею - денікінці відступили, а червоні ще не закріпилися там. В січні 1920 року українська армія рушила в район Умані. Далі їх шлях пробіг до Дніпра. Переправлялися вони і на лівий берег в районі Золотоноші. До кінця квітня армія діяла між Бугом і Дніпром. В квітні 1920 року українські сили атакували місто Вознесенське на Херсонщині і здобули чимало трофеїв.

Поки армія здійснювала рейд ворожими типами, уряд Мазепи продовжував діяти окремо на Поділлі. Через Брацлав і Тульчин він вирушив до Могилева. Туди він прибув 18 січня. Через кілька днів українські повстанці звільнили місто від більшовиків. На чолі міста став Іван Макух, після чого Мазепа відбув до Кам'янця.

Ісаак Мазепа

В контрольованій поляками колишній тимчасовій столиці УНР відбулося кілька нарад з політичними силами. Через деякий час Ісаак Мазепа виїхав назад в Могилів. Звідти він прибув до міста Ямпіль. Втім пройти до Омеляновича-Павленка не вдалося. В цей час через ті території розбиті денікінці відступали до Польщі. До речі, це був корпус, яким командував генерал Бредом, що захоплював Київ в 1919-му. Разом з ними в Могилів потрапив полковник Олександр Удовиченко. 23 лютого Мазепа доручив йому організувати бригаду в районі Могилева. Макух продовжував керувати цивільною адміністрацією там. Із відступаючих денікінців Удовиченко набрав чимало добровольців. Але Могилів довелося в кінці лютого залишити - його захопили більшовики.

Олександр Удовиченко

Ісаак Мазепа через Бессарабію вирушив до армії Зимового походу. Шлях був довгий і складний, але 28 квітня 1920 року він знайшов штаб армії в Ольгополі. Після цього почався рух на захід для з'єднання із іншими частинами української армії. В той же час деякі частини УГА повстали проти більшовиків. Армія Зимового Походу вступила в вирішальні бої між містами Ямпіль, Різниця, Вапнярка. Доводилося прорватися крізь сили більшовиків. Ворожих фронт був прорваний і 5 травня 1920 року вони об'єдналися із бригадою Удовиченка.

От так завершилась ця драматична сторінка в історії визвольної боротьби. Протягом п'яти місяців українська армія продовжувала діяти не маючи за собою території. Це мало продемонструвати, що боротьба триває. Це вдалося. Завдяки таким діям Директорія УНР протрималась аж до кінця 1920 року, а повстанські загони ще діяли проти більшовиків в 1921-1922 роках. Продовжував діяти і уряд УНР. Велися переговори із сусідніми державами, приймалися законопроекти. І все це - в таких несприятливих умовах. Все таки це варто поваги.

Та й до простого народу почало доходити за що йде боротьба. Народ почав усвідомлювати важливість своєї держави - терор "червоних" і "білих" показав, що трапляється з бездержавними народами. На жаль розуміння прийшло занадто пізно. Час вже був втрачений.

Але незважаючи на все те, варто пам'ятати героїчні сторінки нашої історії. Нам кажуть всякі сусідні "знавці історії", що немає чим пишатися. А я кажу, хай всі ті порадники йдуть до біса, бо в нас є свої герої. Так, про них не знімають фільми, не роблять багато документальних передач. Тим не менш пам'ять про них є і її варто поширювати серед народу.