Протягом першої половини 1919 року українські сили зазнали важких поразок від більшовиків. Під їхнім контролем залишилися незначні території на Поділлі і Волині. Які ж причини цього?
А допоможе з цим розібратися книга Миколи Капустянського "Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році". Це добре написана праця, яка містить багато інформації про ті події. Автор був учасником визвольних змагань, займаючи різні посади в українській армії. Книгу цю він почав писати в 1920 році і через рік у Львові вона була надрукована. Так що можна сказати, що написано по "гарячих слідах".
У третьому розділі книги по пунктах описуються причини поразки. Всього він називає 10 пунктів. Розглянемо їх.
1) Політика поставила своїй стратегії непосильне завдання: одночасно вести боротьбу з двома ворогами, з яких кожний зокрема сильніший за Українську армію.
Тут мається на увазі те, що Україні в першій половині 1919 року довелося воювати на два фронти - проти більшовиків і поляків. У перших було багато ресурсів, а поляків забезпечувала Антанта. Тому в таких обставинах шанси на перемогу невеликі.
2) Політика не спромоглась відшукати жодного друга серед нейтральних держав. Через те не тільки постала цілковита ізольованість України в її боротьбі на два фронти, а й навіть фактична бльокада її кордонів.
Теж важливий аргумент, оскільки без постачання вести війну непросто. А в зовнішній політиці Директорії успіхів було мало, як і у внутрішній.
3) Безупинна боротьба політичних партій за владу і хитання в зовнішній політиці. Одні за спілку з большевиками, другі за спілку з Антантою, треті - наймолодші й гарячі - воювати зі всіма, "бо вони нас не визнають".
Коливання були значні. На початку 1919 року Директорія затвердила "радянський устрій", думаючи, що більшовики після цього відстануть. Навіть війну їм не оголошували, навіть тоді, коли впали Харків, Полтава та інші міста. Події 1917 - 1918 років мало чому навчили.
А разом із заграваннями з більшовиками були переговори з Антантою. Не дивно, що останні Директорію вважали "напів-більшовиками". Напевно звідти пішло таке явище нашої зовнішньої політики, як багатовекторність. Ні до чого доброго це не призводить. Як тоді, так і зараз. На двох стільцях одночасно сидіти не зручно.
4) Відсутність повної аналогії між стремліннями наддніпрянців і галичан. Галичани мають поляків за своїх найнебезпечніших національних і соціяльних ворогів, а наддніпрянці - московських большевиків.
Так воно і було. Подальші події тільки підтвердять це. Галицько армія укладе угоду з денікінцями, а потім з більшовиками. А Петлюра уклале угоду з поляками. Така от історія.
5) Боротьба між кадровим і молодим демократично настроєним революційним старшинством, що вважало тільки себе за виразника національної ідеї. На жаль, на цьому ґрунті буйно розцвіла спекуляція національним прапором і своєю "певністю". З'явилась сила авантурників, часто повних анальфабетів у військових справах, людей без жодної моральної сталости, частенько і не старшин.
6) Брак належної дисципліни в частинах і принесення політики в армію. Різні партії провадили у війську агітацію, набуваючи собі прихильників, не розбираючи в засобах і не даючи про боєздатність армії.
7) Великий брак огнеприпасу, амуніції та обмундирування і цідковита неналагодженість щодо всілякого роду постачання.
8) За браком палива та з іншого приводу, над чим я спиратися не буду, залізниці працювали дуже слабо і не справлялися з оперативними перевозками, а це утруднило маневрування і керування військом.
9) Симпатії частини селянства та робітників до большевиків ("вони нам рідні брати і б'ються за землю і волю"). Інтеліґенція, що була визована на російській культурі, хоч і була ідейним ворогом большевиків, у більшості не сплачувала повній самостійності України і не подавала необхідного підтриму Директорії. Власної ж суто національної інтеліґенції було замало та до того вона не йшла спільним фронтом.
10) Разом з тим треба зазначити й короткозору політику Антанти, що не зуміла оцінити ролю України в боротьбі з большевизмом. Держави Згоди вживали всіх зусиль, щоб ослабити Україну замість використати її молоду енергію і національне піднесення.
Останній пункт Капустянського так нагадав сучасні події. Не люблять люди вчитися з історії.
А з приводу причин поразки Директорії - все вірно описано в книзі було. Нічого навіть додати.
Немає коментарів:
Дописати коментар