Слуга народу зразка 1663 року

У попередніх публікаціях я вже писав про те, як "нарід" своєю недалекоглядністю похоронив шанс визволитися від Московії в часи Івана Виговського, а потім обрав невмілого керівника, який відразу ж підписав угоди, які обмежили права української козацької держави. Та не затримався при владі Юрій Хмельницький. На Правобережжі в 1663 році обрали гетьманом Павла Тетеря, але Лівобережжя його не визнавало. Там вирішили обрати собі свого керівника. От про це і буде наш блоґ.

На Лівобережжі вели боротьбу за владу Яким Сомко та Іван Золотаренко. Але на політичній арені з'явився новий діяч 👇

Це був Іван Брюховецький.

Вся діяльність останнього була популістичною, якщо називати все сучасними термінами. Простому "наріду" обіцяв "все хороше" і зарплату 4000 золотих монет, напевно. Ех, нічого з тих часів в нас не змінилося. А паралельно з тими обіцянками Брюховецький заручився підтримкою Московської держави. Справа йшла до "чорної ради", на якій би такий популіст мав би незаперечну перевагу. Як писав Григорій Грабянка: "Він був певен, що коли вона збереться, то запорожці піднімуть бунт, заб'ють Сомка і Васюту, а його силою оберуть на гетьмана."

17—18 (27—28) червня 1663 року на околицях Ніжина відбулася Чорна рада. Туди прибули Сомко і Золотаренко, московитське військо і Брюховецький з компанією. А збирав своїх послідовників тодішній "слуга народу" за словами Грабянки наступним чином: "А водночас він розіслав своїх запорожців у всі міста України і порадив всьому поспільству збиратися в Ніжин, нібито для пограбування міста. Тому не дивно, що туди чимдуж поспішали не тільки козаки, а й селяни."

Результат вже очевидний ― рада переросла в бійку. Сомко, Золотаренко та їх прибічники були заарештовані московським воєводою Великоґаґіним, а Брюховецького проголосили гетьманом. Ну а "нарід" під гаслами "зробимо їх разом" почав безчинствувати. А в час, коли останньому вручали гетьманські відзнаки, сірома побила чимало знатних козаків та пограбувала їхні маєтки; дісталося також і Сомковому таборові, що перебував під охороною князя і що його розтягнула запорізька голота. І весь оцей нелад, що почався з під'южування Брюховецького, тривав кілька днів, аж поки у людських хатах уже нічого не було виносити. У ті дні не один заможний чоловік полишив свою домівку, замінив пристойну одіж на дрантя і страху ради бідний ховався, де міг, а всі інші жителі, по містах і селах пробуваючи між смертю та життям і знеможені томливим чеканням, кожен думав, до чого приведе оця ненаситна жадоба крові і коли цьому лиху настане кінець.

Ось так люмпен порозважався після обрання "слуги народу" гетьманом.

Ставши гетьманом Іван Брюховецький посадив на місцях своїх людей. В принципі, все як і зараз. А потім наказав стратити своїх опонентів.

В 1665 році "слуга наріду" став першим гетьманом, який побував в Москві. Там він підписав Московські статті, які обмежували політичні права України, посилювали її військово-адміністративну і фінансову залежність від московського уряду. В усіх полкових містах розміщувалися московські гарнізони і їх мав утримувати гетьманський уряд. Збирання податків тепер проводили московські воєводи. Гетьманському уряду заборонялось вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами. Обмежувалось право вільного обрання гетьмана.

За здачу інтересів України Брюховецький отримав в дружини дочку боярина. Також Брюховецький і полковники, що його супроводжували, отримали боярські титули. Тепер до мосоковського царя "слуга наріду" звертався так: «Вашего царского пресвитлого величества благодетеля мого милостивого боярин й гетман верного войска вашего царского вирньїй холоп й найнижший подножок пресвитлого престола, пресвитлого величества запорозкого Ивашка Брюховецкий». От кого обрала голота на "чорній раді" під Ніжином в 1663 році.

Минуло багато часу, а в Україні так нічому і не навчилися...

Як вибір недосвідченого керівника може згубити державу. Юрій Хмельницький

У попередніх блоґах я писав міркування з приводу битви під Конотопом та чорної ради 1659 року. Там я проводив паралелі із сучасністю. Тут я приведу ще одне порівняння. І буде це Юрій Хмельницький.

Після того як повсталі козаки вигнали "злочинного шляхтича" Виговського, гетьманську булаву отримав син Богдана Хмельницького Юрій (1641-1685). Радості тих, хто повалив Виговського, напевно, не було меж. Як вдало вони скинули "злочинну владу" і привели "слугу народу".

Але ейфорія їх тривала недовго. Вже 17 жовтня 1659 року в Переяславі відбулася рада, яку організував московитський князь Алєксєй Трубєцкой. На раді були відсутні правобережні полковники, основну масу становила старшина промосковської орієнтації з Лівобережжя. Гетьман мав малий супровід, тому козаки опинилися в оточенні 40-тисячного московського війська.

На тій раді затвердили нового гетьмана і запропонували йому підписати новий договір з Москвою. Трубєцкой заявляв, що то є ті самі "статті Богдана Хмельницького" 1654 року, але в реальності то був абсолютно інший договір. Враховуючи своє становище, Ю.Хмельницький пристав на умови Москви. Договір був підписаний.

Переяславські статті складалися з 19 пунктів, вони містили низку суворих обмежень самоврядування. Документ зміцнив позиції Московії в Україні. Статті передбачали:

• Заборону козакам самостійно переобирати гетьмана без дозволу царя.
• Обов'язкове затвердження кандидатури гетьмана московських урядом.
• Заборону гетьману здійснювати дипломатичні відносини із іноземними державами.
• Заборону козакам самостійно вступати у війну або надавати третій стороні військову допомогу.
• Обов'язок гетьмана посилати військо на перший виклик царя.
• Скасування компанійських полків, гетьман позбавлявся права знімати старшину з посади без вироку військового суду або згоди старшинської ради.
• Розквартирування московських гарнізонів і воєвод у Переяславі, Ніжині, Брацлаві та Умані за кошти українського населення.
• Підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху; заборона приймати посвяту від Константинопольського патріарха.

Крім цього статті передбачали видачу Москві усієї родини Виговського, котрого царський уряд вважав зрадником.

Ось такі були наслідки повстання проти гетьмана Івана Виговського. Борючись проти його та проти проєкту союзу з Річчю Посполитою, недолугі діячі втягнули Україну в рабство Москви. Хотіли "тільки б не цей шляхтич" ― отримали собі московського царя. Зробили в 1659-му себе разом. Минули століття з того часу, а в Україні нічому так і не навчилися.

Захар Беркут: про фільм

Переглянули ми фільм "Захар Беркут", тому можна поділитися міркуваннями з приводу нового українського фільму. Ось мої враження відразу ж після перегляду 👇

Як відомо, знято за однойменним твором Івана Франка, але тут додано багато чого нового. Постараємося розглянути детальніше. Заздалегідь попереджаю, що буде багато спойлерів.

Починається все з красивих карпатських краєвидів. Захар Беркут, якого зіграв Роберт Патрік, навчає своїх синів. Після цього відразу ж показують вже дорослих синів. Надворі вже 1241 рік, але в селі Тухля не знають, що в світі твориться. Втім, це й не дивно, враховуючи той факт, що в ті часи інформація до віддалених поселень довго доходила. Тому й було б добре все у тухольців, якби не боярин Тугар Вовк, якого зіграв Томмі Фленаґан. Як типовий феодал він хоче зробити жителів Тухлі своїми підданими, Але громада села цього не хоче. Тому й виникають певні конфліктні ситуації.

Захар Беркут

Тугар Ворк

Щодо самої Тухлі, то там за сюжетом фільму проживають язичники, в яких чомусь доволі часто зустрічаються християнські імена. Скоріш за все, не догледіли автори фільму. Як і у творі Івана Франка, біля села є великий кам'яний ідол. Але на відміну від оригіналу, село знаходиться на схилі гори, а не в долині. На самій горі знаходиться озеро, яке відгороджене від села дерев'яною дамбою. А над цією дамбою стоїть той ідол.

Сини Захара Беркута - Петро і Максим

Сини Захара направляються провідниками на полювання боярина. Під час цього молодший з них, Максим, рятує дочку боярина, яку звати Мирослава. Ну і як можна здогадатися, починається у фільмі і любовна лінія. Тугар Вовк само собою проти, але вони зустрічаються таємно.

Мирослава і Максим

Але все це порушується появою "демонів на конях", як прозвали місцеві жителі монголів. Сини Захара відправляються в розвідку. Під час цього вони звільняють полонених, серед яких був Богун ― доволі яскравий персонаж всього фільму. По ходу сюжету з'ясується, що його сім'ю вбили монголи і він прагне помститися їм. Під час цього був вбитий син хана. Але разом з тим, мати Максима і Петра отримала смертельне поранення.

Богун

Після цього з'являється монгольський командир, який тепер прагне за будь-яку ціну помститися за смерть свого єдиного сина. У Франка такого не було, але в принципі такі додавання до сюжету виглядають доволі добре. Бурунду після того хвилює найбільше не похід на захід, а особиста помста. Тому його воїни починають палити навколишні села щоб дізнатися звідки були вбивці.

Хан (той, що без шолома) і його компанія

І тут Тугар Вовк стає на бік ворога. Вважаючи, що здавши хану Тухлю, він зміг би врятувати свої володіння. І хоча боярин допоміг хану влаштувати засідку на загін тухольців, під час якої багато з них загинуло, Максим, Петро і Богун змогли вирватися. А допомогла їм в цьому Мирослава, яка покинула свого батька. Після цього хан говорить, що їхня домовленість вже не в силі. Урок всім зрадникам, скажімо так.

Після повернення Петро Беркут помирає через те, що хан поранив його отруйною стрілою. Але загроза з боку монголів нікуди не поділася, тому громада Тухлі збирається на раду. На ній Захар та Максим виголошують промови, після яких люди вирішують боротися. Вирішено було заманити монголів до дамби, а потім скинути на неї кам'яного ідола, після чого ворога б змило водою. Прикриваючи відступ з Тухлі Максим потрапляє в полон. Монголи продовжують наступ і біля дамби відбувається вирішальна битва.

Слід зазначити, що бої поставлені в фільмі добре. Екшн нормальний в даних епізодах. Незважаючи на великі втрати тухольці повалюють зрештою ідола, який руйнує дамбу. Монгольське військо змите, залишилися в живих тільки хан, двоє його воїнів, Тугар Вовк і полонений Максим, бо вони заховалися на високому камені. За цим спостерігають Захар Беркут, Мирослава і Богун зі скелі. Хан наказує боярину вбити Максима, та він навпаки звільняє його від мотузок і вбиває двох монголів. Хан вбиває Тугара, після чого вступає в двобій з Максимом. Після напруженого поєдинку Максим перемагає.

У фіналі поранений Захар Беркут помирає на руках рідних і земляків. Після чого можна почути цитату з твору Івана Франка: "Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас. "

Ось такий фільм був знятий. Я вважаю, що так і варто знімати подібні фільми. Бо після провального фільму "Крути-1918" в мене були побоювання, що знову можуть зіпсувати такий перспективний сюжет. Але мої побоювання виявилися марними і фільм перевершив всі сподівання. Все, що треба є: хороший сюжет (актуальний, до речі, для наших часів), цікаві персонажі, добре поставлені бойові сцени, сюжетні повороти та інше. Тому, ще раз можна подякувати авторам фільму за їх твір. А від себе додам, що цей фільм варто переглянути.

Родезія: як загальним виборчим правом погубити державу

Не раз в попередніх блоґах я говорив про те, що українському суспільству рано ще отримувати загальне виборче право. Останні виори тому доказ. В історії є приклади того, коли поширення даного права на всіх жителів призводило до дуже трагічних наслідків. І яскравим прикладом цього є Родезія.

Що ж це за держава так, можете ви мене запитати. Зараз на картах її ви не знайдете. На її місці тепер є така держава, як Зімбабве, відома своєю гіперінфляцією та економічним занепадом.

А почалася історія з відомого британського діяча на ім'я Сесіл Родс (1853 - 1902).

Цікавий персонаж був. Він зміг піднятися кар'єрними сходинками завдяки алмазам. Спочатку він добував їх як звичайний старатель, а потім став скуповувати копальні. Зрештою Родс став одним із засновників алмазної компанії De Beers в 1888 році. Завдяки цим успіхам він став депутатом в колоніальному парламенті, а в 1890-1896 роках був прем'єр-міністром Капської колонії (нині це західна частина ПАР). 

Сесіл Родс був прихильником колоніальної експансії на континенті. Тому в 1889 році була створена Британська Південно-Африканська Компанія, яка зайнялася поширенням своєї влади на північ від річки Лімпопо. В результаті були зайняті великі території, які отримали назву Родезія (на честь самого Родса: Rhodes - Rhodesia).

В 1923 році британський уряд поділив Родезію на дві частини: Північну (нині - Замбія) і Південну (нині - Зімбабве). Остання була більш освоєна за рахунок притоку туди колоністів. Загалом в на середину ХХ століття білих поселенців нараховувалося більше 250 тисяч. Також в Південній Родезії проживало два місцевих племені ― шона і матабеле.

Коли після Другої світової війни стали розпадатися колоніальні імперії, дійшла черга й до Родезії. В 1963-му північна її частина отримала незалежність і стала називатися Замбія. Уряд Південної Родезії почав вимагати незалежності для себе. Але британський уряд проголосив принцип NIBMAR: No Independence Before Majority African Rule (Ніякої незалежності до надання влади африканській більшості). Слід зазначити, що тоді вже встигли ознайомитися з наслідками передачі влади місцевій більшості: це часто призводило до громадянських війн між кланами та винищенням білих поселенців. Яскравим прикладом останнього було колишнє Бельгійське Конґо, яке після звільнення від метрополії занурилося в хаос. 

11 листопада 1965 року Південна Родезія проголосила свою незалежність. Очолив самопроголошену державу Ян Дуґлас Сміт. Велика Британія не визнала цього, як і більшість держав світу. На Родезію були накладені санкції.

В тому ж 1965-му починається війна між Родезією та повстанськими загонами шона і матабеле. Шона, лідером яких був Роберт Муґабе, створили Африканську народно-визвольну армію Зімбабве (ZANLA). Матабеле, яких очолив Джошуа Нкомо, мали Народно-революційну армію Зімбабве (ZIPRA).  ZANLA підтримував Китай, а ZIPRA - СРСР. Війна тривала аж до 1979 року. В бойових діях отримували перемогу в основному урядові сили, але міжнародний тиск зробив становище родезійців таким, що вони були змушені йти на переговори. В результаті Ланкастерських угод Південна Родезія тимчасово стала під владу Британії, а через рік були проведені вибори, на яких переміг Роберт Муґабе, після чого була створена нова держава ― Зімбабве.

Під час війни уряду Я.Сміта закидали звинувачення в расизмі та апартеїді. Хоча, на відміну від Південної Африки, в Родезії не існувало расових законів, а був майновий ценз для отримання виборчого права. Однак більшість населення не турбували дані питання, оскільки білий уряд забезпечував їх необхідним: будував школи, лікарні, надавав роботу. Самоуправління часто здійснювалося за допомогою місцевих вождів та адміністрацій. Економіка Південної Родезії в основному була представлена сільським господарством, продукція якого навіть йшла на експорт. 

Однак, провідні держави хвилювало тільки те, що більшість населення не має право голосувати. Тому й активно обстоювали принцип One man, one vote ― одна людина, один голос. Ян Сміт доповнив цей вислів словами one time ― один раз. І в принципі так і сталося.

Коли Муґабе отримав владу, першим ділом було усунення Нкомо і його прибічників від політичної діяльності. За допомогою інструкторів з Північної Кореї він підготував збройні сили і провів операцію проти матабеле. Загинуло десятки тисяч жителів. Хоча Джошуа Нкомо і отримав згодом помилування, але його політична сила була нейтралізована. Чомусь світове співтовариство не відреагувало належним чином на такі дії ― можливо, через те, що це творив "загальнообраний лідер", а не "клятий расист" Сміт.

Покінчивши з політичними опонентами, Муґабе взявся за білих поселенців, які мали землеволодіння. Результат політики "відняти і поділити" говорить сам за себе ― Зімбабве із держави, яка відправляла сільськогосподарську продукцію на експорт, стала державою, залежною від міжнародної продовольчої допомоги. Ось до чого приводять комуняцькі експерименти. 

Проти Зімбабве зрештою ввели санкції, але це вже мало що змінило. Ну а Ян Дуґлас Сміт виявився правим ― загальне виборче право в тій державі стало "одна людина, один голос, один раз", оскільки Муґабе закріпився при владі на цілих 38 років (1980-2018) і його постійно "переобирали".

Ось такий був приклад того, як загальне виборче право може погубити державу. Принцип one man one vote погано себе зарекомендував на прикладі Зімбабве. Але якщо ви думаєте, що таке можливо тільки в Африці ― ви помиляєтеся. В Україні ситуація в цьому плані не краща, оскільки більшість суспільства просто не готова до загального виборчого права. Бо голосує не за майбутнє держави, а за красиві обіцянки, які ніколи не будуть реалізовані. Тому й випливає логічне запитання: навіщо давати право визначати майбутнє держави тим, кого хвилює лише те, що "на хліб намажеш"? Чому обирати мають ті, хто ніколи не відчуває відповідальність за свій вибір? Спочатку оберуть некомпетентних людей у владу, а потім розповідають, що "вони за його не голосували" або "я внє палітікі". Ось чому я привів такий приклад. Хотів би сказати, щоб вчилися на чужих помилках, але з цим завжди проблеми, тому доведеться Україні вчитися на своїх помилках, на жаль.

День Незалежності України 2019

Цього року дехто захотів змінити святкування Дня Незалежності на якийсь "новий формат". З якого дива, цікаво мені, бо офіційні коментарі непереконливо звучать. Але не про це тут мова, а про те як пройшло справжнє святкування цього дня.

Ми прибули до Парку Шевченка десь о 9:30. Там вже було багато людей. 

Нам вдалося піднятися до пам'ятника і звідти все стало видно набагато краще. 

Не дивуйтеся кольору "Червоного корпусу" ― там зараз ремонт. 

Ось так все виглядало, якщо дивитися від пам'ятника 👇

Невдовзі почався рух в бік Вулиці Володимирської, де формувалися похідні колони.

А ось, власне, як ми побачили Марш Захисників України:

І трохи світлин на додачу. Ось колона повертає біля Бессарабського ринку 👇

 Канадські шості завітали до нас 👇

Колона рухається по Хрещатику 👇

Які актуальні зараз слова 👇

І от Майдан Незалежності!

Ось таким був цей День Незалежності. Радий, що зміг побувати там цього року. Йдучи в колоні так виникали аналогії з народним віче 1 грудня 2013 року. Можливо, через те, що тоді теж все було всупереч. І тим не менш, після відвідин Маршу Захисників України я став трохи оптимістичніше дивитися на становище в державі ― можливо, не все ще втрачено. 
Слава Україні! ― Героям Слава!

Чернігівське князівство після монгольської навали

В одному з попередніх блоґів ми дізналися про становище територій Київського і Переяславського князівств після навали монголів. І як вже відомо, з тими двома князівствами було фактично покінчено. Більше пощастило Галицько-Волинському князівству, де князь Данило Романович зберіг свою владу і відновлював державу після спустошень. Та було ще одне князівство на українських землях, яке змогло зберегтися – Чернігівське.

Чернігівське князівство було одним з провідних удільних князівств. Любецький з'їзд закріпив його за Олегом Святославичем та його потомками, які увійшли в історію як Ольговичі. Воно займало великі території від Дніпра до Оки. Місцеві князі не раз захоплювали владу в Києві, змагаючись за його з Мономаховичами. Однак все це було зупинене монголами. 18 жовтня 1239 року Чернігів був захоплений і розорений. Після цього загарбники пройшлися вздовж Десни, захоплюючи місто за містом.

Чернігівський князь Михайло Всеволодович в цей час був відсутній на своїй вотчині, оскільки ще в 1239 (або в 1238) залишив недавно взятий ним Київ і поїхав до Угорщини та Польщі шукати допомогу в боротьбі з монголами. В 1241 році він зміг повернутися до Києва та Чернігова і зайнявся відновленням своїх володінь. Однак, в 1246 році Бату-хан викликав його в свою ставку, де Михайло Чернігівський був вбитий. Точні причини його загибелі невідомі, але легенди роблять з його мученика за віру.

Після спустошення Чернігів продовжував вважатися адміністративним центром князівства. В 1246-1263 роках правив там князь Андрій Всеволодович. Ось що писав про його М.Грушевський: «Андрій Всеволодич уважав ся одним з визначнїйших князїв: доньку за нього видав такий поважний князь як Василько волинський». Шлюбом тим він намагався зміцнити зв’язки з Галицько-Волинським князівством. Разом з Андрієм відомі ще 4 удільні князі: в Брянську – Роман, в Глухові – Семен, в Карачеві – Мстислав, в Тарусі – Юрій. Останніх чотирьох часто називають синами Михайла Всеволодовича, однак це питання доволі дискусійне. М.Грушевський називає такі волості Сіверщини: Збераючи разом звістки наших джерел, знаємо в Чернигівщинї другої половини XIII і початку XIV в. такі князївства: Новгородське, Трубчевське, Брянське, Глухівське, Путивльське, Рильське, Курське, Липовецьке. Однак, разом з цим він визнає, що дізнатися конкретніше про них неможливо, бо так припадкові й бідні наші відомости. Крім вищезгаданих, були ще уділи в басейні Оки.

Найвідомішим з удільних князів став Роман, князь брянський, який в 1263-1288 роках був чернігівським князем. Однак столицею князівства за його правління став Брянськ. Напевно, причинами цього було спустошення столиці монголами, а також через активність литовців, які робили набіги на ті землі. Ось які відомості про Романа «Старого» зібрав Михайло Грушевський з джерел:

Галицько-волинська лїтопись описує Романа як воєвничого рицаря, звістного своїми воєнними здібностями, й дбалого князя. Нпр. під час весїля його доньки напала на його землю Литва; він зараз серед весїльних приготовань виступив против неї, й прогнав, але сам при тім дістав рану; незважаючи на те він вернув ся до Брянську, „не помня раны на тЂлеси за радость”, і докінчив весїлє. Під час похода Льва з Татарами на Литву 1275 р. перед рішучою битвою Татари конче чекали, аби наспів Роман, і без нього не хотїли приступати під Новгородок. Коли з того походу його зять Володимир запрошував його до себе в гостину, Роман не згодив ся: „сину мій Володимире; не можу полишити свого війська: ходжу по землї ворожій, хто ж доведе моє військо до дому? нехай уже замість мене поїде з тобою мій син Олег!” (На сина свого війська Роман видко не хотїв полишити). З усього видко, що він мав чимале поважаннє і значіннє між князями; лїтописець каже його зятеви Володимиру кликати Романа: „господине отче”.

Як бачимо, князь був вмілим полководцем і правителем. І мав повагу інших князів. 

Після Романа правив його син Олег. Однак його правління не було довгим, через кілька років він став монахом передавши престол своєму брату Михайлу. Про них відомостей не так вже й багато. Але саме в той час, наприкінці ХІІІ століття Брянськ потрапив під владу смоленських князів. Вважається, що це відбулося не без впливу Орди. 

Як відомо, в той час там йшла боротьба за владу, яку вели Тохта і Ноґай. Залежні від Орди князівства розбилися на два табори. Чернігово-Брянське князівство було на боці Ноґая. Під час тієї війни і був захоплений Брянськ союзниками Тохти. Найсильніше з удільних князівств Чернігово-Сіверщини було нейтралізоване. А це в свою чергу зробило неможливим нове об'єднання володінь Ольговичів в одну державу. Майже одночасно з падінням Чернігівського князівства починає набирати силу Москва. Цікавий збіг. Ну а з іншого боку набирало силу Велике Князівство Литовське. В 1355-1356 роках Чернігів і Брянськ були зайняті литовським князем Ольґердом. Рештки уділів в долині річки Оки стали так званими "Верховськими князівствами", які зрештою поглине Московія. 

Ось такою була історія Чернігівськогокнязівства в другій половині ХІІІ століття.

Секретний донос полтавського губернатора Баґґовута як наглядна демонстрація московського шовінізму

Останніми часами серед суспільства поширюється ідеї, що "мова немає значення", а також всяке "мишебратство". Все це почалося після виборів. Такі тенденції тривожать.

Якщо ж мова немає значення, то чому ж московити кілька століть підряд намагалися її заборонити? Якщо вони вбачали в існуванні української мови і культури загрозу, значить вона щось значила тоді.

Багато хто чув про "валуєвський циркуляр" і "емський указ". Але в цьому блозі я продемонструю вам інший документ. Називається "Секретный донос полтавского губернатора Багговута министру внутренных дел об украинском движении и мерах борьбы с ним". Автор ― Алєксандр Карловіч Баґґовут (1861 — після 1917). Документ був написаний 4(17) лютого 1914 року. Можна завантажити документ тут, або познайомитися з його текстом ось тут. 

Традиційно для всіх імперських шовіністів, Баґґовут вважає український рух "австрійською вигадкою". Дивно, що не згадав про "австро-угорський генштаб", про який згадує кожен правовірний ватник. Далі обурення цього українофоба переноситься на школи, де місцеві жителі вирішили навчатися українського. Прикладом він наводить Лохвицю. От що він писав: "Таким образом чрез посредство школы движение проявляется в стремлениях: 1) доказать рознь русского и украинского языков, а следовательно и народностей этих, 2) создать украинский язык и 3) добиться появления национальной украинской школы." 

Не обійшлося без згадок про "мазепинство": примером чего служит Львовский профессор Грущевский, постоянно пребывающий то в Киеве, то во Львове и беспрепятственно руководящий опасной и гибельной работой мазепинского лагеря. Після гетьмана Івана Мазепи минуло на той час 200 років, а московити його ім'ям називали всіх, хто був проти їх колоніального режиму в Україні. Як відомо, пізніше "мазепинців" замінять "петлюрівці", а потім ― "бандерівці". 

А ось які заходи пропонує цей схиблений імперець, всього 17 пунктів, які я зацитую, а після них напишу коментарі:

1. Привлекать на должности учителей земских начальных школ по возможности только одних великоруссов.

2. Назначать на должности инспекторов народных училищ людей деятельных, энергичных, твердых и исключительно великоруссов. Таковыми же конечно должны быть и директоры народных училищ.

3. Так как количество школ значительно увеличивается ежегодно и одному инспектору на уезд почти невозможно иметь требуемое наблюдение за приемами и ходом обучения и направлением учащего персонала, то учредить в больших уездах — либо двух инспекторов, с территориальным для них делением уезда, либо в каждом уезде учредить должность Помощника Инспектора.

4. Всякого учителя, проявляющего склонности к украинскому движению, немедленно устранять.

5. Поставить правильно обучение истории России в школе и строжайше вменить в обязанность учителям — внедрять в молодежь понятие о единой, неделимой России, поясняя смысл слова "украина", то есть "окраина" Государства в былые времена.

6. Обратить тоже внимание на преподавание истории в средних учебных заведениях.

7. Составление правдивой истории малорусского народа.

8. Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в возможно большем количестве — в Москву, Нижний-Новгород и другие исторические местности России, ибо малоруссы имеют об памятниках этих местностей весьма скудные сведения, вернее никаких. Экскурсии ныне производятся в Киев, а об Москве и речи не бывает.

9. Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащих по правилам 4 Марта 1906 года, а разрешать исключительно педагогические курсы по правилам 5 Апреля 1875 г. под надзором и руководством Министерства Народного Просвещения.

10. Обратить особое внимание на сельское духовенство, на его политические убеждения. Выбирать благочинных с особым разбором, назначая людей твердых и энергичных. Необходимо во главе епархий ставить Преосвященных Архиереев исключительно великоруссов и таких же энергичных и твердых людей, вменить им в обязанность почаще объезжать епархии и видеть священников и иметь с ними побольше общения. Оказывать самое крутое давление на тех из них, которые заражены украинофильскими стремлениями. Епархиальных наблюдателей за церковно-приходскими школами назначать исключительно великоруссов, обязав их как можно чаще посещать школы, иметь побольше общения со священниками и учителями и следить за направлением в церковно-приходской школе.

11. Обратить особливое внимание на семинарии, на учебно-воспитательную часть в этих учебных заведениях. Ставить во главе их ректоров исключительно великоруссов, удалить немедленно всех слабых и бездеятельных ректоров. Учащий персонал должен быть только из великоруссов. За семинарии надо взяться как следует и искоренять гнездящийся в них дух и дать им должное направление.

12. Необходимо субсидировать некоторые газеты, издающиеся в Киеве, Харькове, Полтаве и Екатеринославе с целью борьбы, путем печати, с украинским движением. 
Основания борьбы должны быть следующие:
а) доказательство кровной родственной связи народностей великорусской и малороссийской; признание общего корня этих наречий и полонизации малорусского языка в прежние времена.
б) Разъяснение, что "украина" означает "окраину" и что такие окраины до присоединения малороссии к России были и у Польши и у России. Необходимо правдиво освещать историю заселения Южно-Русских степей и всей вообще "окраины" Государства, поясняя, что никогда никакого "украинского" народа не было.
в) возможно частое появление в субсидируемых газетах статей о необходимости общегосударственного языка, каковым только и является великороссийское наречие, о богатстве русского языка, обширности и богатстве его литературы и т. д., о роли современного малорусского языка, как простонародного и неимеющего литературы и будущности.
г) помещение статей об экономической связи малорусских губерний с великорусскими.

13. Вследствие того, что название "украинский" служит флагом, под которым ведется движение, следовало бы безусловно воспретить все, что выступает под ним и наоборот не стеснять того, что идет под малорусским флагом. Несколько лет назад в Полтаве появлялись "малорусские" труппы, устраивались малороссийские ярмарки и т. п.; а об "украинских" труппах, ярмарках, книжных магазинах, клубах никто не говорил. Последнее время на всех афишах и объявлениях местных газет название "малорусский" заменено словом "украинский". Таким образом в глазах местного населения складывается убеждение, что украинскому движению никто не противится.

14. Вследствие обнаружившегося в последнее время стремления украинцев выйти из экономического подчинения Москве и основать свой торговый и биржевой центр в Киеве, желательно было бы чтобы Министерство финансов вело национальную политику финансовую с целью закрепления за Москвой ее положения экономического центра и уничтожения попыток к экономическому сепаратизму украинцев.

15. Вследствие участия евреев во всяком вообще революционном движении, в том числе и в украинофильском, я полагаю необходимым — всех евреев не имеющих права жительства в сельских местностях выселять, не создавать никаким образом новых местечек, включаемых в черту оседлости, и всеми мерами содействовать земствам и другим организациям в борьбе с экономическим порабощением края еврейством.

16. Думается мне, что было бы полезно устройство в Киеве всероссийского национального музея, в котором была бы постоянная выставка памятников первых времен Русского Государства, главным образом времен Св. Владимира и святой Ольги.

17. Допускать на разные должности не следует людей, которые когда-либо хотя бы и в отдаленном прошлом имели соприкасательства к украинским стремлениям.

А тепер трохи проаналізуємо цей шовіністичний опус. Пункти 1-4 пропонують встановити повний контроль над освітою в Україні, щоб з дитинства виховувати вірнопідданих "вялікой роіссі". В принципі, це буде реалізовано в часи совка ― пригадайте, як у великих містах українських шкіл або не було, або вони були в меншості. 

Пункти 5-7 пропонують вбивати в голови учням вигадану московськими пропагандистами "історію роіссі". А також говориться те,  на що вата молиться ще й досі ― прирівнювати слово "Україна" до "окраїна". Скільки вже пояснювали ідіотам, що твердять таке, що ці слова ― це абсолютно різні слова. Але в головах вати це глибоко засіло. Але то не важливо, що за поребриком думають, проблема в тому, що в більшості населення переважають нав'язані Москвою уявлення про українську історію. Не вірите ― подивіться, як вони оцінюють різні події та діячів, кого хвалитимуть, кого засуджуватимуть. 

Пункти 8-9 також про всякі освітні напрями. А от пункти 10-11 цікаві ― згідно з ними серед представників духовенства було багато прибічників українського руху. Звісно, вищі ієрархи церкви були в більшості проімперськи налаштовані, але серед рядового складу було по-іншому, бо останні мали більше зв'язку з народом і бачили реальність, а не фантазії імперських пропагандистів. 

Читаючи пункт 12-й задаєшся питанням: "а це дійсно було століття тому, враховуючи те, якими є наші сучасні ЗМІ". Чи, можливо, вони продовжують виконувати настанови Баґґовута? Поведінка медіаповій останнім часом змушує вважати, що так воно і є.

Пункт 13 говорить про заборону української культури. В цьому питанні, власне, нічого не змінилося ― ще донедавна все українське намагалися марґіналізувати. 5 років тому це зупинили, але зараз все те може повернутися знову. Баґґовут говорить про необхідність взагалі заборонити етнонім "українці". Он в Білорусі вони змогли знищити етнонім "литвини" і тепер від білоруської мови фактично нічого не залишилося. А ви кажете "не має значення".

14-й пункт описує необхідність економічної експансії проти України. В принципі, нічого з того часу не змінилося. Що тоді, що зараз. 

Прочитавши пункт 15-й хотілося б сказати автору: "Адольф Алоїзович, перелогіньтеся". 😄 Але потім згадуєш, що Гітлер в 1914-му році був в Відні. Боротьба з "єврейською змовою" ― характерна риса правовірного ватника у всі часи.

Пункт 16-й знову про культурну експансію проти України. А 17-й ― про відсторонення від посад всіх, хто хоч якось мав відношення до українського руху. Не важко здогадатися, кого хотіли посадити на їх місця.

Ось такі заходи пропонували в 1914-му році. Тоді Перша світова війна не дала імперії завершити все це, але більшовики продовжили її політику. І не треба розповідати мені про так звану "українізацію" ― це був просто обманний маневр окупантів щоб приспати пильність. А коли більшість повірила, що "все добре" ― репресували діячів "українізації". Тому, совок ― це продовження імперії під червоними прапорами. Не знаю, чи читали комуняки Баґґовута, але багато його ідей вони реалізували. Назву "Україна", звісно, не заборонили, але в голови народу вбили скільки пропагандистського сміття, що більшість від тих ідеологічних штампів ще й досі не відійшла. І це проблема.

Вчіть історію щоб не ставати на одні й ті ж граблі знову і знову.