І знову про прийменники "в" і "на"

Пів року тому писав я блоґ про те, чому треба писати "в Україні". Причиною написання стала одна публікація на Twitter, яка викликала немалу дискусію. І от знову натикаюся я на таке: 👇

І знову те саме. Невже так складно відмовитися від цього зверхнього ставлення до України? Цей автор, судячи з його сторінки, живе в США, але від московського шовінізму не так просто звільнитися. Ще й прикривається якимись "нормами мови". Так ось же які правила написання: 👇

Але відповідей цьому любителю шовіністичних "норм мови" відповідей написали достатньо.

Не обійшлося й без традиційного для них посилання на "Заповіт" Шевченка.

Яким же треба бути тупим щоб не зрозуміти, що в тому вірші йдеться про його рідну землю, на якій він хотів бути похованим. Тому й написав "на Вкраїні милій". Але ж до декого не доходить...

Навіть офіційні коментарі з цього приводу для них не аргумент:

Ну що ж, як бачимо таких ніщо вже не перевиховає. Тому, головне щоб ми знали, чому треба говорити "в Україні". Завершимо цей блоґ цитатою на дану тему, яку написав ще в 1935 році Іван Огієнко: 

Коли говоримо про докладно окреслену територію, як закінчене ціле, або про самостійну державу, тоді завжди вживаємо прийменник в чи у (а не на): в Австрії, в Америці, в Румунії, у Франції, в Польщі, в Росії і т. ін. Що ж до прийменника на з місцевим відмінком, то його вживаємо при географічних назвах на питання „де“ тільки тоді, коли територія, що про неї йдеться, не окреслена докладно, не самостійне ціле, тільки складова частина якоїсь держави: на Поділлі, на Полтавщині, на Київщині, на Волині, на Буковині… До непродуманих традиційних форм належить і вислів на Україні, що має прецікаву історію… Цілі віки ми чули то na Ukraine (від поляків), то на Украине, а тому й защепили собі це на Україні як своє власне, зовсім забувши про його історичне походження й не відчуваючи, що власне на — болюча й зневажлива ознака нашого колективного поневолення… Мусимо змінити стару граматичну форму й уживати в Україні, в Україну.

Українські землі після монгольської навали. Київщина і Переяславщина

Згідно з загальноприйнятими уявленнями, після монгольської навали українські землі перетворилися ледь не на пустку. Багато хто думає, що населення всюди, крім Галицько-Волинського князівства, не залишилося. Часто полюбляють цитувати Плано Карпіні, який писав про те, що ледве нарахував в Києві 200 будинків. Він був там проїздом по дорозі до монгольського хана. В червні 1247 року він знову був в Києві, коли повертався до Риму. Коли він прибув до Києва його жителі «з радістю вийшли нам на зустріч, вітаючи так, ніби ми воскресли з мертвих». В самому місті він зустрів «також багато інших купців, як з Польщі, та і з Австрії, які прибули до Києва після нашого від’їзду до татар. Свідками є й Купці з Константинополя – вони прийшли на Русь через землі татар і жили в Києві в той час, коли ми повернулися із землі татар». Далі він перераховує їх поіменно. Як бачимо, торгівля продовжувала вестися, купці були тут з далеких країв. Навряд чи це було, якби від Києва залишилося лише згарище.

Та й в інших регіонах знищені походом Бату-хана міста теж поступово відновлювалися. Звісно, відновити їх до того стану, що був перед навалою монголів, було справою не одного десятиліття. Але, як то кажуть, життя тривало. Населення не зникло, як би московитські пропагандисти не обстоювали цю теорію останні два століття. Так, в них ще в ХІХ столітті Поґодін вигадав теорію, за якою більшість населення Київщини, Чернігівщини і Переяславщини була знищена, а вцілілі втекли в північно-східному напрямку. Цим той автор намагався обґрунтувати претензії Залісся на спадщину Київської Русі. Ту теорію розкритикували ще в середині ХІХ століття. Але найкращі аргументи можна знайти в М.Грушевського в 3-му томі «Історії України-Руси». 👇

Коли таким чином навіть найбільше поруйновані Татарами городи повставали слїдом з попілу, тим меньше можливости говорити про спустїннє України, чи Поднїпровя взагалї під татарською бурею.

Повторяю, татарський похід зовсїм не був несподїванкою. Коли людність більших, міцнїйших міст могла собі ставляти ділєму — чи замикатися в замку чи тікати, людність меньших міст і сїл не могла вагатися, тільки на вість про зближеннє Татар мусїла тїкати та ховатися в безпечні місця. Наша староруська погранична людність взагалї була дуже рухлива, до таких пополохів призвичаєна й мобілїзувала ся дуже швидко (порівняти нпр. епізод з Юриївцями, що вибравши час серед половецької бльокади, цїлим містом дремнули під Київ), і навіть про татарські страхи могла завчасу поховати ся. Лїтописець, оповідаючи про подоріж Данила на Угорщину під час похода Бату, каже, що їдучи звідти в Галичину, він стрів у горах, коло Синевідська, маси народа, що тїкали в гори від Татар. Подібна масова втїкачка на вість про Татар мусїла мати місце й по иньшій Українї — тїкали в ліси, болота, в яри й печери. Всяких таких схованок було подостатку й у полудневій Українї, а лїсовий пояс, українське полїсє давало не меньше певний захист в небезпечних часах, як карпатські нетра.

Не треба забувати, що людність полудневої України, середнього Поднїпровя, більше нараженого на татарську небезпечність, цїлими віками жила „в грозї”, була до подібних пополохів призвичаєна, пережила кілька масових переходів з степової України в Полїсє й назад. Се були люде „подъ трубами повити, подъ шеломы възлелЂяни”, котрим і татарський погром по давнїйших прецендентах не здавав ся мабуть таким траґічним. Що найбільше відступали вони в лїси й задержували ся там довше, поки мине пополох. Тож і не диво, що про масовий перехід людности з Поднїпровя на північ, до Суздальщини, як то припускають, не можна знайти анї якихось звісток, анї слїдів або вказівок — для такого переходу не було причин у української людности.

От так пояснює все Грушевський. В цьому є сенс – жителі тих князівств кілька століть поспіль мали справу з набігами кочових племен. Тому досвід порятунку в них був немалим. Вони знали, де можна заховатися або куди тікати в разі чого.

Проблема була не в зникненні населення, а в тому, що Київ після 1240 року остаточно перестав бути важливим політичним центром. Десятиліття перед його захоплення Бату-ханом за його боролися Данило Галицький і Михайло Чернігівський. Після Батия про те, хто правив Києвом відомостей мало, та й наявні виглядають доволі суперечливо. Формально київським князем проголосили Ярослава Всеволодовича, володимиро-суздальського князя. Але реально він там не правив. Як писав М.Грушевський: «Але залежність Київа від Ярослава, очевидно, була зовсїм ілюзоричною, номінальною. Найлїпший доказ тому буде се, що Карпінї, двічи переїздивши через Київ, мавши зносини і з самим мабуть Дмитром 13) і з київськими боярами, анї підозрівав, що Київ належав до Ярослава, котрого бачив у Татар і про котрого кілька разів говорить, називаючи його князем суздальським 14). З рештою се само собою зрозуміло: Ярослав, що по давнїйшій традиції цїкавив ся київським столом, по татарськім погромі так був зайнятий місцевими своїми суздальськими справами, що йому зовсїм не до Київа було, і Київ жив під номінальною його зверхністю своїм житєм, а Ярославів намісник фактично ставав київським старшим під безпосередньою зверхністю Татар.» Те саме було із його сином Олександром (Невським), а далі «По нїм же нема вже нїде в лїтописи звістки, аби котрі суздальські князї діставали від Татар грамоту на Київ, як то було з Ярославом та Олександром». Згідно із свідченнями Плано Карпіні, в той час Київ мав безпосередні відносини з Ордою. Так згадує він київського сотника, ім’я якого записав як Монґот, що їхав з Києва до Бату-хана.

Тому протягом другої половини ХІІІ століття не було князів. Доказом того є повідомлення в Волинському літописі про походи Орди на Литву 1275 і 1286 років, до яких залучалися представники залежних князівств. Згадуються князі чернігівські, смоленські, галицько-волинські. Але немає згадок про київських князів, що підтверджує вищезгадане. За Грушевським, вся Київщина перетворилася «в ґрупу міських громад, що стояли лише в слабшім звязку між собою, під безпосередньою зверхністю Татар».

Переяславське князівство взагалі припинило своє існування. Його територія опинилася під безпосередньо під владою ханів Золотої Орди. А переяславський єпископ був переведений до ординської столиці Сарая. Данило Галицький під час своєї поїздки до Сарая зустрів в Переяславі татар. За припущеннями це була не якесь кочове плем’я, оскільки він проїжджав там восени, а встановлена там монголами адміністрація. Взагалі, про це князівство відомостей набагато менше, ніж згадок про Київщину.

Ось таке становище окремих українських земель було після навали монголів. Переяславщина стала частиною Орди, а Київщина – без князя і залежна від ординців. Як відомо, ще продовжувала існувати Галицько-Волинська держава, де правив Данило Романович і його нащадки. Було ще одне князівство, якому вдалося зберегтися – Чернігівське. Але про останнє поговоримо в наступних публікаціях.

Дивні трактування подій тисячолітньої давності в наш час. Княгиня Ольга і деревляни

Нещодавно мав одну дискусію я. Пишуть, що княгиня Ольга спалила "сепаратистів Древлянської народної республіки". Який же фейспалм! Зразу видно, як в нас знають історію. Я звісно вставив кілька коментарів, але навряд чи вони щось виправлять у сприйнятті тих подій.

Багато коментаторів в захваті від того, що іноземні узурпатори палять представників корінного населення. Це типу постколоніальний синдром, чи як? Бо що ж у нас виходить: князь Ігор вирішив стати рекетиром і здерти з деревлян данини в два рази більше, ніж було необхідно. За це деревляни його розбили і стратили. Жадність фраєра погубила, як то кажуть. Принаймні написані на замовлення Рюриковичів літописи так описують ті події. 

Далі, як відомо, княгиня Ольга стратила посольство деревлян, а після цього хитрістю був взятий Іскоростень і спалений. От такий послужний список в канонізованої особи.

Так що ж відбувалося в 945-946 роках? Князь Ігор на вимогу свого війська пішов збирати данину. Це в ті часи виглядало трохи інакше, ніж в наш час. Князь їздив по васальних племенах і збирав визначену кількість данини з них. Так, що варто додати, що держава тоді була не централізованою, племена зберігали певну автономію. До централізації справа дійде тільки за князя Володимира, але то вже інша історія. Так от, Ігор зібрав данину і став повертатися до Києва. Але з якогось дива йому захотілося ще. Слід зауважити, що деревляни не протидіяли збору данини, коли Ігор прийшов перший раз. Але, коли київський князь став повертатися, деревлянське віче прийняло рішення повстати проти цього. 

Князь порушив домовленості і поплатився за це головою. А чому ж любителі мемасиків з цього не хочуть зробити якийсь мем? Типу "рекет шкідливий для вашого здоров'я ― доведено князем Ігорем". Але ж ні, вони складають меми про те, як "княгиня Ольга спалила представників сепартистської республіки".

До речі, з приводу сепаратизму. Як свідчать подальші події, деревляни не кликали нікого "ввести війська", як нині дехто робив. Їх правитель, князь Мал вислав до Києва посланців щоб посватати Ольгу. Це відповідало тодішнім язичницьким звичаям, коли переможець отримував все, що мав той, кого він вбив. Таким чином, деревляни мали плани посадити на великокняжий престол свою династію. А що тут такого, правили ж там якось варяги із далеких країв. Цікаво, як би пішла історія Русі, якби деревлянам це вдалося. Але ми про це не дізнаємося, бо знаємо чим це завершилось.

Ось так воно було, а не як на поширюваних мемах. Можна трактувати події столітньої давності через призму сучасності, бо там може бути багато спільних рис. Але, якщо справа стосується того, що було понад 1000 років тому, тут номер не пройде. Тоді, в Середні Віки, реалії життя були іншими. Тому, думайте.

Простий нарід дурний чи не дурний? (18+)

Цікаве питання поставлено в заголовку. У зв'язку з останніми виборами це як ніколи актуально. А допоможе нам розібратися в цьому один користувач Твіттера, який по пунктах це  питання розбирає. Попередження: там буде повно матюків, тому якщо ви прибічник закону про дематюкацію ― не читайте далі.

Весь цей ланцюжок твітів немалий, тому скріншотів більше робити не буду, а просто скопіюю текст сюди.

1. Простий нарід дурний чи не дурний? Питання блядські ці зайобують укртві вже не один місяць. Напишу свої скромні міркування тут.

2. Відсоток дурних/розумних серед пересічних громадян приблизно однаковий що в Україні,що в Польщі, що в Німеччині.Бажання халяви,менше платити і більше отримувати природнє бажання,і воно не залежить від нації.

3. Різниця полягає в тому, що англосакс або германець краще вимуштруваний,так само як і маленький хлопчик котрий знає що багато конфет не можна, хоч і хочеться. Якщо муштра вивітриться то почне жерти шоколад як і український дикун.

4. Що таке муштра в даному випадку i хто її проводить? Якщо 500 років тому японський селянин не так вклониться самураю то буде миттю посічений на капусту. Якщо хтось спостерігав за англійськими чавами, то знайде небагато відмінностей між ними та мешканцями криворізьких нетрів.

5. Але ж британське королівство якось стоїть, а чави люто надрочують на монархію. І не пробують захопити владу як у нас, бо знають своє місце. Та і ніхто їм не дасть, незважаючи на багаторічний демократичний устрій. Хоча бувають ексцеси,про них пізніше.

6. Муштрою займаються провідні класи, які і перетворюють аморфні маси у нації. Ці класи можуть бути як доморощені так і прийшлі, чому є немало прикладів в історії. Спочатку це аристократія, яка згодом перероджується у політичний клас пов'язаний (не)формальними структурами.

7. Якість політичного класу визначає в що дана країна врешті-решт перетворюється. Спочатку аристократія була приблизно однакова кругом і відігравала роль "стаціонарного бандита", обдираючи нарід але і беручи на плечі відповідальність за захист території.

8. Селяни орали землю і не втручалися у справи управління. Якість еліт визначається наскільки вони меритократичні та ідеологією яку вони сповідують. Якщо це суцільний грабунок (з чого починали всі), то буде застій.

9. Іншими словами, якщо обдирати нарід, але настільки щоб йому лишалося на розвиток, то може вийти Бриташка, якщо тупо обдирати все буде Персія XIX ст. Жопа жопна.

10. Можливі різні способи оздоровлення провідних верств, від британської послідовності малих революцій (Кромвель, потім 1688-9) до французького пиздорізу або "Весни народів". Такі події-це по факту віддавання провідним класом наріду все більшої кількості повноважень.

11. Ну і апофеозом цього всього стало загальне виборче право, котре оформилось в XX ст. При цьому провідні класи залишили масу неформальних інструментів контролю над нарідом, включаючи спецслужби та масонські ложі (не смійтесь).

12. Отже, нинішня електоральна демократія є наслідком поступового делегування керівною верствою все більших прав наріду. При цьому нарід часто платив за ці права криваву ціну, а інструменти контролю над нарідом зберігаються у еліт.

13. В результаті нарід знає своє місце, і спроба Містера Біна піти у владу буде зупинена на рівні графства або мерства. Якщо Daily Mail не замочить, то Sun обісре так що про політику він забуде.Механізми відбору відпрацьовані і діють на користь суспільству.

14. Власне британська політична система одна з найстійкіших. Ті самі партії з XVIII-XIX століть, ніяких "нових облич". Лише перевірені моцні поважні лорди. В Німеччині, Франції вже не так стійко, можливі збої та ексцеси.В Італії ще гірше. В Україні пизда.

15. Тепер два моменти. Чому в Україні пизда і що таке нинішня зеленщина? Пизда тому що Україна не знала _жодних_ власних провідних класів вже років 200, та й до того все було не дуже.

16. Зеленщина - це результат повстання наріду проти своїх провідних класів на кшалт більшовистського путчу 1917, приходу фашистів та нацистів до влади в Італії та Німеччині, а також лівих заворушень Іспанії та Угорщини.

17. Нинішній український політичний клас виріс із партноменклатури УРСР, або бізнесменів, цією ж номенклатурою створених. Жодних інших політичних класів в природі не існувало,а націонал-демократи були заслабкими для управління.

18. З цього матеріалу за визначенням нічого путнього вирости не може. Тому і результат - корупція і дуже скромні результати модернізації. Але час йде, і національно-демократичні ідеї оволодівали все більшою кількістю людей.

19. Плюс дифузія ідей, контакти із зовнішнім світом. В результаті правильний політичний клас міг утворитися внаслідок поступової мутації старого. Але не вийшло.

20. Мудрий нарід, зайобаний життям вирішив знести існуючий політичний клас. А на його місце привів собі подібних. Чому ж я ставлю знак рівності між нашим голосуванням та приходом до влади нацистів або більшовиків?

21. В усих цих випадках нарід зносить ненависний правлячий клас і повертається до першоджерел. Тобто обирає своє первісне єство, тих хто йому найближчий ментально. І тут вже грає роль менталітет.

22. Німці як упороті і агресивні довбойоби прийшли в свій основний стан і почали пиздити всіх навкруги. Москалі,як депресивні уїбани, почали пиздити себе ж а також всіх сусідів.

23. Українці це тупі і неагресивні телята. Тому на когось нападати вони не стали. Замість того на виборах вони сказали:"Відчїбіться від нас!", "Ми нічого не хочемо!", "Ідіть в жопу із своїми реформами!", "Нахуй державу", "Нахуй податки".

24. Схильність до анархокапіталізму викликана повною недовірою до інститутів держави (інститути слабкі, це правда) а  національна свідомість на рівні хом'ячка призводить до того що пересічний мочить не чужу а свою державу.

25. Десь в глибині українського менталітету намертво зашито: 

"В будь якій незрозумілій ситуації збільшуй ентропію!"

Позеленілі  фотографи та вчителі в ІХ Раді - це найкраща  демонстрація.

Ось такі пояснення. Грубо, але вірно. Бо по-іншому до більшості не дійде. Робимо висновки...

Подорож до місця "чорної ради" 1659 року

Кілька днів тому, перебуваючи на рідній Обухівщині, ми здійснили мандрівку до сусіднього села Германівка. Це населений пункт з цікавою історією, якому понад 900 років. Але ми не будемо тут її описувати всю. Я розповім вам про те, як 360 років тому українці погубили свою державу. І місцевість, куди ми здійснили подорож, відіграла в цьому сумну роль.

У попередньому блозі я розповідав про битву під Конотопом. Незважаючи на перемогу, гетьман Іван Виговський не зміг розвинути успіх. Проти його повстало Лівобережжя і Запорозька Січ. Повсталі впустили московські війська в Україну. У Виговвського ще залишалися деякі прибічники. Тому він вирішив зібрати козацьку раду щоб вирішити цей конфлікт. 

11 (21) вересня 1659 року під Германівкою зібралася чорна рада. Ось місця, де відбувалися ті події, називається Ревина гора.                                     👇

Краєвиди красиві, але не про них наш блоґ.

Коли почалася рада, представники гетьмана, полковники Степан Сулима і Прокіп Верещак, почали зачитувати козакам текст Гадяцького договору. Але слухати все це голота не збиралася і гетьманські делегати були порубані. Ось хрест на честь вбитих полковників, який поставлений на місці чорної ради:

Гетьман Виговський відступив після цього в напрямку Білої Церкви і невдовзі зрікся гетьманства. Ось така сумна історія мала місце в моїх рідних краях.

Не вдалося Івану Виговському донести тодішньому "наріду" важливість Гадяцького трактату, а також необхідність вирвати Україну з хижацьких лап Москви. Простому люду не дано було оцінити далекоглядність гетьманських задумів. Того й піднялася вся та "зрада", що помножила битву під Конотопом на нуль. Минуло так багато років, а люди нічому не навчилися...

До 360 річниці битви під Конотопом. Роздуми про минуле і сучасність

Сьогодні, 8 липня, виповнюється 360 років від часу Конотопської битви. 8 липня (29 червня)1659 року гетьман Іван Виговський розгромив військо московитів.

Здавалося, що в України опинився шанс вирватися з лап Московського царства. Але ж ні. Не змогли. І не тому, що ворог був занадто сильним, а через те, що самі українці всадили ножа в спину гетьману Виговському і його справі. Бо "простий нарід" пішов під гаслами "геть злочинного шляхтича Виговського", позбавив його гетьманства і запросив московитську армію на допомогу. 360 років минуло, а народ не зробив висновків із своїх помилок. Тому й повторив все те на останніх виборах.

Навряд чи будуть якісь заходи в честь річниці битви. Нову владу це не цікавить, враховуючи її малоросійство, а людям байдуже, бо "історію на хліб не намажеш". Що тут говорити, коли тільки в 2008 році було прийнято рішення на державному рівні відзначити цю подію. І те довго не тривало, бо ті, що правили в 2010-2014 роках, підлаштовували нашу історію під московитську, тому місця для Конотопської битви в них не було. Останніх 5 років тому прогнали, але зараз вони активно повертаються. Тому не дивуйтеся, якщо невдовзі з історії України стануть вилучати події, які ніби то "роз'єднують нас із самі знаєте ким". 

А що ж втратила тоді Україна? Втратила багато чого. Зв'язок з європейською цивілізацією, ліквідацію решток козацької державності, русифікацію, колоніальну експлуатацію наших земель. Так, все це прийшло не відразу після того, як "простий народ" вигнав гетьмана Виговського. Москва закручувала гайки поступово. З кожним новим гетьманом підписувалися нові статті, які все більше обмежували автономію України. Битва під Полтавою, яка до речі теж відбулася 8 липня, зробила цей процес остаточно невідворотнім. Через кілька десятиліть не стало Гетьманщини, Запорозької Січі. Залишилося тільки співати сумні пісні про минулу славу:

Грає кобзар, виспівує — 

Аж лихо сміється... 

«Була колись гетьманщина, 

Та вже не вернеться. 

Було колись — панували, 

Та більше не будем!

Це цитата з поеми Т.Шевченка "Тарасова ніч", якщо хтось не знає. 

А могло б все бути по-іншому. Після перемоги під Конотопом можна було в ліквідувати московські залоги і забезпечити собі тил в подальшому протистоянні з Москвою. Вона тоді вела війни з Річчю Посполитою і Швецією, що спростило б Україні боротьбу. І як наслідок перемоги тоді міг би сформуватися Балтійсько-Чорноморський союз, який би став реальною перешкодою експансії Москви на захід. Останніми роками про такий союз не раз згадували, але він міг стати реальністю ще тоді. Але ж ні. Самі взяли і все зруйнували аби "тільки не Виговський".

От такі сумні паралелі. Про перебіг самої битви я тут не деталізував, оскільки матеріалів зараз вистачає, можна брати і читати. Ну і робити правильні висновки з історії.

Спеціально для тих, кого "дискримінує українська мова". Влучна відповідь від А.Мухарського

Останнім часом нова влада не раз робить заяви проти української мови. Все стало наче в 2010-2013 роках. Кого може "дискримінувати" державна мова? Та нікого, крім прибацаної вати, яка взагалі не здатна вчити будь-які мови, крім своєї. Ось як влучно відповів їм Антін Мухарський:

ПРО МОВНУ ДИСКРИМІНАЦІЮ!

А ви пробували, панове, народившись у російськомовній родині в Києві, Харкові, Одесі чи Дніпрі перейти у школі на українську мову? Відазу: ги-ги-ги, тупой сєлюк, жлоб, дебіл, чмо, казьол, утирок... 

В школі таке цькування мало хто витримає, запам'ятавши на все життя, що українська - то небезпека бути підданим обструкції, стати посміховиськом, парією, чумним чи прокаженим, відторгнутим соціумом та колективом. 

Ця дитяча травма дуже болісна. Багато хто з мого покоління її так і не подолав. Навіть вроджені українці з питомо українськими прізвищами і генеалогією, що пройшли через антиукраїнський вишкіл радянської школи, несуть на собі цю печатку панічного страху у разі переходу на українську почути на свою адресу ці образливі, закарбовані в підсвідомості слова - жлоб, рагуль, селюк, чмо, казьол та утирок. 

Зараз в моді англійське слівце "булінг", що означає "цькування". Так от за моїх часів цькування за мову було нещадним. Та й зараз це потворне явище нікуди не зникло...

Далі - інститут і молодіжне середовище, яке, наче і ставиться до цього толерантніше, але все одно... так на рівні КВНщини дає тобі зрозуміти, що українське то таке - щось провінційне, недорікувате, як ото .... (далі слідує ряд прізвищ українських артистів, смішних радикалів-націоналістів, висміювання українських слів та словосполучень на кшталт "гвинтокрил", "летовище" чи "цап-відбувайло").

І от ти вже толеруєш бухого товариша з Херсона, що о третій ночі врубає на повну "Любе" чи "Цой жив" із словами "вот ето бляха музика, а нє вакарчуковская хрєнь"! 

Або ніяково усміхаєшся, коли подруга з Одеси на весь вагон метро заявляє: "Да я русскоговорящая украінка і любому, кто мнє что-то пізданьот про мову я глаза вицарапаю. Патаму шо я люблю Украіну большє многіх сраних патріотов в вишіванках... Русскій язик - вєлікій язик культури, балєта і Пушкіна на котором я виросла і імєю право говоріть в етой странє!"

І весь вагон толерантно мовчить українською, тому що в підсвідомості спливають слова... ну ви знаєте, з першого абзацу.. 

Далі - влаштування на роботу. Де тобі однозначно дають зрозуміти, що головна комунікаційна мова - російська. Українською - будь ласка. Але в обідню переврву і не в офісі. "Нє надо нам етой політікі. Ми внє політікі і вообщє етот язиковой вопрос нас раздєляєт. Главноє, чтоби ми панімалі друг друга, правда? Вон прогрєссівний Марат Гєльман вчєра об етом напісал... Ви нє чіталі Марата Гєльмана? Фу-у-у-у, провінціалізм какой...".

І це так ... дрібні побутові речі: скукожені мармизи офіціантів, коли до них звертаєшся українською, вперта російська адміністраторів банків, зверхня російська водіїв маршруток, нахабна російська переселенців з Донбасу (не всіх, але більшої частини) у Львові, іронічна російська поціновувачів поезій Ахматової та Бродського, булгаковців та спадкових сатаністів. Віщунок, поп-артистів, дизайнерів одягу та іншої гламурної наволочі, що показово повбиравшися у вишиванки кілька разів на рік демонстративно ліпить вареники чи святить паски у церкві, красиво посмішаючись у камери робочою стороною перекраяного пластичними хірургами обличчя.

Потім ці світлини розходяться мільйонними накладами серед населення, яке бере приклад із своїх "кумирів". Ось вона ознака удаваної українськості - вишиванка двічі на рік, пасочка чи кулічік (какая разніца), борщ, русскій язик, варєнікі, сало ну і Марат Гєльман для особєнно продвінутих. А і забил...журнал "ВІВА" і "95-й квартал". 

Завершую: дорогіє русскоязичниє соотєчєствєннікі, обращаюсь к вам как ваш в прошлом дорогой русскоговорящій соотєчєствєннік. Питання мови як раз ОБ'ЄДНУЄ Україну. Я не зустрічав жодного російськомовного воїна, що побував в зоні АТО чи брав участь в ООС, і був проти закону про мову. (Якщо такі є викладіть, будь ласка, ваші аргументи у коментарях). Бо розділяє нас не українська, а саме російська мова агресії, ненависті, цькування та дискрімінації, яку я чув на свою адресу, чи не все життя, коли починав спілкуватися українською. 

Тому від цього дня я буду об'єднувати Україну, як можу. Не вірю, що українці не здатні написати декілька слів українською, бо вчора, навіть мій друг з Москви (культурна, освічена людина), написав мені українською, привітавши з прийняттям закону "ПРО МОВУ".

От така ситуація насправді, а ви кажете "дискримінація".