Закріплення Великого Князівства Литовського в Причорномор'ї: 1410-1430 рр.

Перемога в битві під Ґрюнвальдом 15 липня 1410 року різко піднесла авторитет князя Вітовта на міжнародній арені. Городельська унія 1413 р. між Ягайлом і Вітовтом покращила становище ВКЛ. І хоча дві держави зберігали зв'язок, автономія князівства збільшувалася.

Тим часом, активізувалася експансія в південному напрямку. Наприкінці 1410 р. ставленик Вітовта Джелал-ад-дін вирушив в похід на Крим. Солхатська тьма визнала його владу. В 1411р. Джелал-ад-дін на Дону розбив хана Золотої Орди Булат-Солтана, який в цій битві і загинув. В результаті був зайнятий Азов.

Фактичний правитель Орди Едигей посадив на престол нового ставленика ― Тимура. Разом вони розбили Джелал-ад-діна, який знову втік до Києва. Втім, Тимур і Едигей невдовзі пересварилися і останній втік в Хорезм. Джелал-ад-дін скористався цим і в 1412 р. захопив ханський престол. Але правління його тривало близько року, після чого його вбив власний брат Керім-Берда. Але, як можна вже здогадатися, спокійно правити і йому не вдалося, бо проти його виступив новий претендент на ханський престол ― Кепек. 

Поки в Орді йшли чвари, Вітовт зайняв землі між Дністром і Дніпром, отримавши вихід до Чорного моря. Під 1415 роком згадується місто Качибей, на території сучасної Одеси, який слугував одночасно фортецею і портом. 

В Золотій Орді в цей час Едигей розбив нового литовського ставленика Ерем-Берди. Після цього він вирішив завдати удару по ВКЛ. Наприкінці 1416 р. зі значними силами він напав на Київщину і Поділля. Ці землі зазнали великих спустошень, багато міст були розорені, в тому числі і Київ, де врятувався тільки замок. І знову ВКЛ було відрізане від Чорного моря. Втім, протистояння з ординцями на цьому не завершилось.

В 1419 р. Вітовт підтримав на ханський престол Кадир-Берди і підготував його до походу. Кампанія була успішною: був зайнятий Сарай, Едигей загинув в битві. Боротьба за ханський престол, звісно, не припинилася ― протягом 1421 р. змінилося 6 ханів. Вітовт знову закріпився в Причорномор'ї. 

Новим ставлеником литовського князя на ханський престол став Улуг-Мухаммед. Протягом 1421-1427 рр. він з перемінним успіхом боровся із конкурентами, після чого на деякий час закріпився на троні. Чвари не припинилися. Зрештою в 1440-х роках Золота Орда розпадеться на кілька окремих держав. ВКЛ же завдяки політиці Вітовта закріпиться в Причорномор'ї на кілька десятиліть. 

Таким чином, Велике Князівство Литовське, Руське і Жемайтійське відіграло важливу роль у звільненні українських земель від Золотої Орди. Завдяки цьому стало можливо заселити землі, які пустували з часів нашестя Бату-хана. Попереду в ВКЛ будуть інші виклики, з якими йому доведеться боротися, але то вже інша історія.

Велике Князівство Литовське і Золота Орда - між Ворсклою і Ґрюнвальдом

Після перемоги на Ворсклі і походу на українські землі 1399 р. Золота Орда припинила свої напади. Тохтамиш став діяти в Сибіру. Тимур-Кутлук невдовзі помер і фактичним правителем став Едигей, який подібно до Мамая саджатиме на ханський престол своїх ставлеників. Номінально ханом став Шадібек. Тохтамиш в 1406 р. був вбитий і Орда змогла розвернутися в бік ВКЛ.

Князь Вітовт зробив правильні висновки з Ворскли. Він перестав напряму діяти проти ординців. Замість цього він став використовувати потомків Тохтамиша, які осіли під Києвом. Литовський князь споряджав їх в походи і підтримував їх претензії на ханський престол.

Навесні 1406 р. Орда в союзі з Московією напали на ВКЛ. Їм вдалося захопити Брянськ, але невдовзі вони відступили. В в 1407 р. Вітовт здійснив похід на Одоїв і захопив його. Разом з цим, син Тохтамиша Джелал-ад-дін вирушив в похід на Волгу і захопив ординську столицю Сарай. Едигей зміг відбити столицю і новим його ставлеником став Булат-Солтан. Спроба напасти на Київщину була відбита.

В 1408 р. Вітовт готувався завдати вирішального удару Москві. Але в липні на бік московського князя перейшов Свидригайло. Тому, після стояння на річці Угрі у вересні 1408 р. Вітовт підписав мирну угоду з князем Василієм. Едигей невдовзі напав на Московію і спустошив її. Сама Москва була взята в облогу. В цей же час Вітовт відправив Джелал-ад-діна на Сарай, який був здобутий. Едигей взяв з Москви викуп і рушив на Волгу. Джелал-ад-дін в бій вступати не став, лише спустошив край і повернувся до Києва.

На деякий час на південних кордонах ВКЛ запанувало затишшя, оскільки на порядку денному тоді стала війна з Тевтонським орденом, яка вирішиться в битві під Ґрюнвальдом в 1410 р.

Боротьба князя Вітовта за Причорномор'я. Битва на Ворсклі

Велике Князівство Литовське після смерті князя Ольгерда в 1377 р. на деякий час зупинило експансію на південь. В князівстві почалась боротьба за владу. Сину Ольгерда Ягайлу протистояв його двоюрідний брат Вітовт. Одночасно з цим Ягайло уклав у 1385 р. Кревську унію, завдяки якій став польським королем під іменем Владислав ІІ. З Вітовтом справа була вирішена в 1392 р., коли він був проголошений правителем ВКЛ від імені Владислава Ягайла, який відтепер мав перебувати в Польщі.

В цей же час Золота Орда теж мала достатньо проблем. В 1380 р. Мамая розбив Тохтамиш і став ханом. Однак невдовзі почалася війна з колишнім союзником Тохтамиша ― середньоазійським еміром Тимуром (1336 - 1405). Останній здійснив в 1391 р. похід на Волгу, в звичній для себе манері спустошуючи все на шляху. В 1395 р. Тимур із Закавказзя знову напав на Орду. Тохтамиш був розгромлений. Тимур почав повне розорення держави ворога. Він пройшовся Приазов'ям, спустошив Крим, потім дійшов до прикордонного з Московією міста Єлець, після чого повернув в Середню Азію. Це розорення остаточно підірвало сили Золотої Орди, від цього удару вона ніколи не відновиться. Фактично, це стало початком її кінця.

За ханський престол почалася знову боротьба. Тохтамиш в 1396 р. зміг закріпитися в Криму. Його суперники ― Тимур-Кутлук і Едигей напали на його і витіснили з Криму. Тохтамиш втік із своїми прибічниками до Києва. Там він уклав угоду з Вітовтом. За ВКЛ визнавалися землі, що були звільнені від ординців за Ольгерда, а також було обіцяно території між Дністром і Дніпром. В 1398 р. Вітовт і Тохтамиш вирушили в похід. Вони вступили до Криму і Солхатська тьма перейшла на їх бік. Далі рушили на Дон, після чого Вітовт повернувся назад. 

В 1399 р. литовський князь зайняв передані Тохтамишем території між Дністром і Дніпром. Але в цей же час Тимур-Кутлук заволодів Кримом. Вітовт в липні 1399 р. разом Тохтамишем і союзниками вирушили в степ. 5 серпня об'єднані сили стали на річці Ворскла, яка булав той час кордоном ВКЛ. Туди невдовзі підійшов Тимур-Кутлук. Почалися переговори, в яких ординець затягував час до приходу Едигея. Коли підійшов останній, ситуація змінилася.

12 серпня 1399 р. відбулася битва на Ворсклі. Едигей атакував литовський табір, але успіху не мав. Після чого від вдав відступ, чим виманив ворога із укріпленої позиції. Тимур-Кутлук після цього став обходити з флангів. Тохтамиш в цей момент втік з поля бою. Армія ВКЛ була вщент розбита. 

Ординці після перемоги підійшли до Києва, але взяти укріплене місто не змогли. Окремі їх чамбули дійшли аж до Луцька і завдали великих спустошень. Київ мусив заплатити великий викуп і ординське військо відступило.

Через поразку на Ворсклі ВКЛ втратило вихід до Чорного моря. Тепер Вітовт мав діяти обережніше у війні з Ордою. Також ця поразка мала вплив і на міжнародне становище князівства ― князь Вітовт знову змушений був визнати себе підлеглим Владислава Ягайла. На інших кордонах ВКЛ також стало неспокійно. Відновлення втраченого займе для князівства немало часу...

Велике Князівство Литовське проти Золотої Орди: 1340 - 1380 рр.

Період Великого Князівства Литовського (ВКЛ) в українській історії чомусь менше висвітлюється, в порівнянні з періодом Київської Русі чи козацькою добою. В часи ВКЛ було багато важливих подій в історії України. От про це й поговоримо.

Як відомо, в 1340 р. Волинське князівство увійшло до ВКЛ. Золотоординський хан Узбек і його наступник Джанібек фактично визнали це. Але вони не збиралися поступатися Київщиною, Поділлям і Чернігівщиною, де їхній вплив залишався сильним. В 1352 р. на Поділлі почалося повстання, яке підняв місцевий темник. Хан Джанібек його жорстоко придушив. Тому сил в Золотої Орди було ще достатньо для підтримки своєї влади на тих землях.

Але все змінив 1359 рік, коли помер Джанібек. В Орді почалася смута, яка увійде в історію як "Велика зам'ятня". За два десятиліття змінилося 25 ханів. Але реальну владу мав темник Мамай, який не будучи Чингізидом не міг проголосити себе ханом, тому він садив на престол своїх ставлеників і правив від їх імені. Для ВКЛ склався сприятливий момент розширити межі держави на південь. Поділля і Лівобережжя входили до орди Кельдібека, який підняв повстання проти Мамая. Це зблизило литовського князя Ольгерда і темника Мамая. Кельдібек взимку 1361-1362 рр. вирушив в похід на Волгу, але зазнав поразки. В його володіннях запанував безлад. Цим скористалися литовці і зайняли Чернігів, Київ і Переяслав. Слід зазначити, що в цій кампанії були задіяні не всі сили князівства через конфлікт з Тевтонським орденом в 1362 р. Литовці залучили місцеві сили для поповнення своїх рядів.

Тепер залишалося розбити Подільську тьму, де правили Кутлубуг, Хаджибей і Димитрій. Проти них вирушило об'єднане військо литовців і місцевих. Невідомо чи перебував сам Ольгерд на чолі тієї армії. Все вирішилося, як відомо, в битві на Синіх Водах. Конкретно локалізувати місце битви не вдалося. Але внаслідок перемоги ВКЛ українські землі були звільнені від Золотої Орди. На тих землях фактично зберігалася стара система управління, яка була тут з часів Русі, тільки на місце удільних князів були посаджені представники династії Ґедиміновичів. Київським князем став Володимир Ольгердович, чернігівським ― Дмитро Ольгердович, на Поділлі стали правити Коріатовичі.

Решту бунтівних орд Причорномор'я підкорив Мамай. В нових князів з'явилася можливість закріпитися на нових землях. Данина Золотій Орді ще деякий час зберігалася. Втім, Мамай не збирався просто так віддавати колишні володіння. В 1374 р. відбувся конфлікт Орди з ВКЛ, але деталі цієї події через брак джерел невідомі. В цей же час на київських монетах зникають ординські знаки, що свідчить про втрату впливу Золотої Орди на українські землі.

Ось так відбулася ліквідація підданства Золотій Орді. Завдяки цьому з'явилася можливість знову освоїти землі, які були спустошені ще в часи монгольської навали. Як розвивалися події далі ― буде в наступних блоґах.

Нарешті сотий блоґ!

От і настав той момент, коли кількість блоґів в мене на цій сторінці досягла відмітки 100. Три роки я йшов до цього. Так, це не дуже швидко. Але я старався якнайменше копіювати тексти в інших щоб бути хоч трохи оригінальним. Тому й вийшло так, що за три роки тільки сто дописів тут. Найпершу публікацію тут я зробив 1 грудня 2015 року. Спочатку я скидав сюди свої старі реферати, уривки курсових, матеріали до семінарів ― за роки навчання в мене багато чого назбиралося.

Коли став працювати в НБУВ, в мене з'явилася можливість познайомитися з цікавими виданнями, в основному написаними в діаспорі. Завдяки цьому я написав чимало блоґів. Були, звісно, й скопійовані дописи з інших соцмереж ― їх я вважав важливими щоб зберегти в себе. Ось так всього потроху й назбиралося.

Ось трохи статистики про мій блоґ:

Так, переглядів не дуже багато в мене. Ну що ж, напевно, великої популярності мені не бачити, хоча я цього й не прагнув. Хто хоче ― хай читає, хто не хоче ― я ж нікого не примушую. 

Ось які блоґи читали найбільше останнім часом:

По державам, з яких були перегляди, ось така ситуація:

Решту статистики публікувати не буду, вже було і так достатньо.

Буду старатися писати трохи частіше в майбутньому. Тим більше, недавно стало відомо, що Google+ закривають в квітні наступного року. Тому буду перебиратися сюди ― тут, як на мене, гарне місце для публікацій. Хоча, без Google+ буде важче збирати перегляди ― бо завжди ці публікації я публікував там. А зараз не знаю, куди й поширювати ― в інших соцмережах їх не дуже й читали. Але буде, що буде.

Сто блоґів є ― будемо рухатися далі!

А.Мухарський: ДЛЯ ТИХ, ХТО БЛАГАЄ ПРО МИР

Історичні паралелі від Антіна Мухарського. Те, що треба зараз багатьом жителям України знати, бо уроки історії не до всіх дійшли, на жаль.

https://www.facebook.com/AntinMykharskyi/posts/910980542624147 Ось сам текст:

Ті українці, що обрали «мир» і «хліб» у 1922-му, вже через десять років їли своїх власних дітей. Українці, що «втомлювалися», «зневірювалися», припиняючи підтримувати український повстанський рух у сорокові-п'ятдесяті все одно були або розстріляні, або вислані на Сибір. Смерть і війна приходить в наш дім не через нашу войовничість, а зовсім навпаки, через нашу толерантність, гостинність, по-справжньому мрійливу європейську вдачу, через гуманістичні принципи, якими ми, в силу християнських чеснот, наділяємо нашого одвічного ворога, вбачаючи і в ньому «таку ж людину, що і ми». Але вони розуміють, що ми інші, тому й бажають нам смерті, різними шляхами і у різний спосіб в історичній перспективі доводячи свою справу до кінця.

Тому, аби вижити нам треба облишити будь-які сентименти на адресу московітів, зрозумівши одну дуже важливу річ – що б не казали, що б не робили, як не апелювали росіянці до якихось там загальнолюдських цінностей, вірити їм ніколи не можна. Будь-якими шляхами вони будуть робити все можливе, аби приспати нашу увагу, знову повірити в міф про «один народ» лише для того, аби всівшись за одним столом, щоб разом пити за «мир і дружбу», підсипати нам в келих отрути, задушити в «братських обіймах» чи всадити ніж в спину, коли ми потягнемося за найкращим шматком для нашого дорогого гостя.

Часом, дійсно, дуже важко уявити всю ступінь їхньої брехні, моральної деградації, підступу та людоненависництва, але для того щоб вижити, нам варто засвоїти головний принцип в спілкуванні з ними – зброя, сила і стійке несприйняття всього, що містить бодай одну смертельну для нас молекулу «рускаго міра» - ось рецепт життя. Все інше веде до загибелі, бо для них «миру» без прикметника «рускій» не буває.

Ось так влучно він написав. Тим, хто хоче стати на ті ж само граблі, як сто років тому, варто зробити висновки щоб історія не повторилася.

Згадуючи 1 грудня 2013

5 років тому відбулася подія, яка кардинально змінила історію України. Це було народне віче в Києві, яка стало масовим заходом, яких я до цього не бачив. Згадаємо, як все було.

За день до цього інформаційне поле України охопила хвиля обурення через звіряче побиття демонстрантів псами зеківського режиму. Абсолютно тупий і нелогічний крок ― ті кілька сотень людей, які ще залишилися там, не становили ніякої загрози. На мою думку, через 2-3 дні цей мітинг просто напросто б згас через те, що люди просто розійшлися. Я бував там 28 і 29 листопада і бачив, що людей ставало все менше і менше. І тим не менш, навіть це не давало спокою правлячому режиму. Інакше як пояснити нічим не вмотивоване побиття людей. Встановленням "йолки"? І це в 4 години ранку. 4 години ранку, Карл! Ні, це була звичайна акція залякування за зразками того, що проводять на Московщині. Правда було одне "але", Україна ― не Московщина. Тому й ефект виявився абсолютно протилежним.

Вже з 30 листопада почали збиратися люди біля Михайлівського собору. А наступного дня почало сходитися ще більше народу. Я вирушив до парку Шевченка.

Люди вже збиралися. Невдовзі колона вирушила по вулиці Володимирській. Ми повернули на бульвар Шевченка і стали спускатися до Бессарабської площі. Ось такі плакати знаходив я:

Абсолютно заслужив такого відношення до себе Зек проклятий!

Рухаючись бульваром Шевченка я помітив, що із мобільним зв'язком почалися проблеми. Значить його почали глушити. І це тривало аж до вечора.

Далі ми йшли по Хрещатику в напрямку Майдану Незалежності. Людей ще більше ставало. По дорозі я бачив, як частина демонстрантів увійшла до будівлі КМДА. А ми дійшли до Майдану. Ось трохи світлин звідти.

А ось і та злощасна "йолка". 

 І моє фото на пам'ять:

Навіть на дахах було людей немало.

І кругом було багато прапорів:

Так минув цей день. Попереду було багато всього. Кілька місяців протистояння і кривава розв'язка. А чи потрібно було все це? ― питає багато хто. Зразу скажу, що відповідь моя буде призначена не для адептів секти "долар по 8" і "ковбаса по 2,20". Для чого мені щось доводити тим, в кого такі вищезгадані життєві цінності. Їх все одно не хвилюють державницькі питання і проблеми національні. Розкажу свою думку тим, кому не байдуже майбутнє нашої держави.

Чим була Україна 5 років тому? Фактично колонією Москви, яка все робить тільки за її відмашкою. Згадайте як швидко тодішня влада скасувала курс на ЄС, при тому що до цього активно йшла до підписання угоди про асоціацію. А тут бац ― і все, ми туди не хочемо, бо це "зашкодить московитам". А яке нам має бути діло до цього? Ясно, що всі ці заяви ― це повна маячня. Просто почався різкий розворот України в сторону "Тайожного союзу", який активно пропагувався в той час. Фактично, революція врятувала нашу державу від втягування в новий імперський проект Москви, неважливо як би він називався.

Так, проблем в нас виникло багато, в тому числі через те, що московити виявилися мстивими гадами. Комусь ця їх поведінка дивною здається, але я так не думаю. Згадайте просто історію ― Московщина завжди так діяла проти України. Вони не визнавали за нашим народом право на власну державність ― байдуже на офіційні документи. А діяльність московських ставлеників в українській владі протягом 2010-2013 років згадайте: взято курс на русифікацію, відмова від курсу на НАТО, намагання позбавити нас справжніх українських героїв, нав'язування "пабєдобєсія", остаточне добивання української армії та багато іншого. От за чим насправді сумують сектанти "долар по 8"!

Майдан став початком справжньої незалежності України. 1991-2014 роки ― це фактичне продовження райхскомісаріату УРСР. Тільки після 2014 року можна говорити про справжню українську державність. Тому, я не раз це говорив, але скажу ще раз: якби я знову був в тому часі і перед мною стояв той самий вибір ― я б обрав те саме, навіть знаючи про те що чекає попереду.

Ось така моя думка.

Про Буша-старшого

Вчора помер президент США в 1989-1993 роках Джордж Герберт Вокер Буш-старший. Багато публікацій про його було. Але я вважаю, що варто згадати наступне:

https://plus.google.com/u/0/+vadimgalen/posts/j2pp8QfPqUX

Для зручності скопіюю текст сюди:

Моя особиста епітафія Дж.Бушу-ст.

  Двоякі спогади про Дж.Буша-старшого. Пригадую, яким шоком для мене став його виступ з трибуни Верховної Ради літом 1991 року (1 серпня, за 23 дні до проголошення Незалежності), коли він заявив ошелешеним українцям, що проти розпаду СРСР і що потрібно сидіти в цій в'язниці народів, бо так вже влаштований світ.

  «Американці не будуть підтримувати тих, хто прагне до незалежності для того, щоб змінити тиранію, нав'язувану здалеку, місцевим деспотизмом. Вони не будуть допомагати тим, хто заохочує самогубний націоналізм, що породжується на міжнаціональній ненависті ».

"Заява Дж.Буш-ст. у ВР України". (01.08.1991)

  Саме тому не США першими визнали незалежність України.  Щоб було зрозуміло, першою нас визнала Польща, 2 грудня, того ж дня другою визнала Канада і 3 грудня третьою була УГОРЩИНА, навіть тодішня Московія визнала Україну 5 грудня, а Буш та США визнали Україну аж 25 грудня !!! Буш-старший до останнього впирався визнавати Україну, США були 33 (!) країною світу, яка визнала незалежність України, після Ірану та Мексики. 

  

   Тому Буш-старший, явно не найкращий друг України, це швидше друг Московії, яку він тоді в 90-х врятував (на нашу голову) від голодної смерті та остаточного розпаду. Саме його "ножки Буша", дозволили московитам оклигати від страшного удару по їх "вЯличию" (розпад СРСР) і вже з 1992 року почати потроху вдиратись до колишніх радянських республік, Молдова, Грузія, Таджикистан... Все це творилось при адміністрації Дж.Буша-ст. і я не пригадую з його боку ні санкцій, ні навіть засудження цих подій. Тому сумувати я за Дж.Бушем-ст. не буду, розпад СРСР відбувся не завдяки, а ПРОТИ його бажання.

Так гарно сказано, що мені й додати нічого.