Переосмислення до мого блоґу про Кеннана

Три роки тому я написав ось такий блоґ:

http://eugene-shpargalo-articles.blogspot.com/2015/12/blog-post.html

А якщо бути точнішим — скопіював свій реферат 2011 року з деякими невеликими доповненнями. Тоді я давав Кеннану доволі позитивні оцінки. Точніше його твору, який на початку холодної війни був дуже актуальним. Але нещодавно я, переглядаючи номери журналу "Визвольний шлях", які були видані на початку 1950-х років, я знайшов деяку інформацію про того дипломата. Виявляється, що Дж. Кеннан був ще тим москвофілом. Прочитавши його статтю "Американське і російське майбутнє" (American and Russian future), яка була видана в журналі Foreign Affairs №3 за квітень 1951 року написав наступне:

Україна без сумніву заслуговує повного визнання самобутнього генія і здібностей її народу так і потреб і можливостей в області розвитку власної мови і власної культури; але в економічному відношенні Україна в тій же мірі складова частина Росії, як Пенсильванія складова частина Сполучених Штатів Америки.

Так що промова "котлета по-київськи", на якій зашкварився Дж.Буш-старший, була далеко не першою подібною заявою. І все це при тому, що в тій же статті говориться, що держави-сателіти Східної Європи і балтійські республіки мають отримати незалежність. Що за подвійні стандарти. Але історія показала, що цей москвофіл Кеннан був неправий.

А далі йде ще більша порція наївності: але і вони не забезпечать своїй стійкості і майбутнього процвітання, якщо вони стануть на хибний шлях, віддавшись почуттю помсти й ненависті до російського народу, який разом з ними поділяв їх трагічну долю, і будуть намагатися побудувати своє майбутнє на корисливому використанні первинних труднощів нового російського режиму, який керуватиметься добрими намірами і бореться зі спадщиною більшовизму. Сміх — та й годі. Від наслідків більшовизму московити так і не позбавилися ще й досі. Та й імперіалізм в них процвітає в небачених масштабах. Так що не там він шукав "хибний шлях".

От такий от "той, хто привів до перемоги в холодній війні". Насправді це був не Дж.Кеннан, а правильно обраний зовнішньополітичний курс США по відношенню до СРСР. Почалася розбудова НАТО та інших військово-політичних союзів. А Кеннан виступав проти цього, бо він мав на увазі не військове стримування. Ще один прокол "великого дипломата" — не можливо стримувати мирними засобами тих, хто поважає лише силу. Напевно, не таким вже він був і обізнаним в психології московитів. Щоб там не було, але новий держсекретар США Дін Ачесон звільнив його з посади директора з планування політики в 1949 році. Подальшу його діяльність можна охарактеризувати як постійне невдоволення зовнішньою політикою США. А щодо самої "доктрини стримування" він говорив, що його не вірно зрозуміли. А я скажу вам, що це велике щастя для багатьох народів, що "його не вірно тоді зрозуміли".

Із всього того варто згадати, що Кеннан був противником входження східноєвропейських держав до НАТО — бо це шкодило інтересам його улюбленої Рашки. А як щодо інтересів інших держав, які не хочуть знову опинитися під владою Московщини? От саме через таких політичних діячів Захід часто виглядає слабким і безпорадним.

От так нова інформація змінює попередні оцінки. Спочатку вважаєш одне, але отримані нові факти можуть все кардинально поміняти. Ну що ж, таке життя.

P.S. До речі, донедавна в Україні діяв офіс Інституту Кеннана. На початку цього року він зі скандалом був закритий. Причина: проросійська діяльність цього інституту. Втім, після того, як ми дізналися на честь кого він був названий, такі новини не дивують. Правильно зробили, що прикрили це. Детальніше можна дізнатися тут:

https://espreso.tv/video/256133

Нетолерантний сарказм 😃

Ось знайшов я цікавий допис:

https://www.facebook.com/dmytro.dovbush/posts/1930629293696769

Тролінґ найвищого рівня! 😃

8:00 Я зліпив сніговика.

8:10 Моя сусідка-феміністка запитала, чому я не зліпив снігової баби.

8:15 Отже я зліпив ще й снігову бабу.

8:17 Моя сусідка-феміністка подивилася на принадні груди снігової баби і стала бідкатися, що снігових баб повсюдно об'єктивізують.

8:20 Подружжя геїв, що живе неподалік, невдоволено пробурчали: краще б зліпив двох сніговиків!

8:22 Сусід-трансгендер запитав, чому я не зробив просто "снігової особи" зі знімними частинами.

8:25 Вегетаріанці по сусідству докорили за морквяний ніс, мовляв, овочі - це їжа, а не прикраса.

8:28 Чорношкірий сусід назвав мене расистом, тому що сніговик і снігова баба - білі.

8:31 Мусульманин, який живе через дорогу, став вимагати, щоб снігова баба носила хіджаб.

8:40 Приїхала поліція на виклик з приводу образи почуттів.

8:42 Сусідка-феміністка попросила прибрати від снігової баби мітлу, яка натякає на роль жінки-домогосподарки.

8:43 Президент об'єднання домовласників погрожує мені виселенням.

8:45 Приїхали місцеві телевізійники і запитали, чи знаю я різницю між сніговиками і сніговими бабами. Відповівши: "Снігові кулі?", негайно отримав клеймо: сексист!

9:00 Мене показали в ранкових новинах, назвавши расистом, гомофобом, підозрюваним у образі почуттів терористом, схильним до розпалювання ворожнечі під час поганої погоди.

9:10 Мене допитують, вимагають видати співучасників. Дітей забрала соціальна служба.

9:29 Протестуючі мітингують перед будинком, вимагаючи мого арешту.

Вітаю з першим снігом!

Битва під Мотовилівкою: думки до 100-річчя події

Сьогодні виповнюється 100 років від часу цієї події. До неї підходи були діаметрально протилежні. Особливо критикують все це представники гетьманського руху, для яких це трагедія, бо їхній гетьман втратив можливість перемогти повстання і після того тільки те й робив, що сидів в Києві під захистом німецького гарнізону.

Як приклад, наведу вам слова відомого гетьманця Петра Солухи, який вважає, що повстанці «виграли бій під Мотовилівкою, а все повстання в цілому і війну за самостійність України – програли, завалили державу, що ми мали, а край сплюндрували». Подібні думки я нещодавно зустрічав в коментарях до свого блоґу. Але чи дійсно це так? 

Для початку згадаємо, що робив Павло Скоропадський, коли в Білій Церкві Січові Стрільці виступили проти його. Наведу цитату із праці Петра Мірчука "Україно-московська війна": "На вістку про повстання гетьман Скоропадський назначив головним комендантом своїх військ ген. графа Келлера. Але це назначення головним комендантом гетьманських військ голосного чорносотенного україножера, який в першу ніч свого командування улаштував дикий погром українців московськими шовіністами, відразу скасував всі статути, вироблені для української армії і завів російські і, в решті, проголосив себе підлеглим Денікінові, ― припечатали гетьманську владу. Шовіністичні оргії російської офіцені, зневаження українського національного прапора і вивішення на його місці російського трикольорного у Києві, надали протигетьманському переворотові виразний характер українського національного повстання проти московських зайд. Українські частини гетьманської армії перейшли на бік повстанців." 

От такий от "гетьман-патріот", який дозволив московським шовіністам вбивати українців в своїй державі. А от Коновалець, Петлюра, Осецький та інші, які проти цього виступили ― це, на думку гетьманців, "зрадники". Наперед забігаючи скажу, що того Келлера стратили, як Директорія увійшла до Києва.

Про саму битву деталізувати не буду ― матеріалів про неї ви в мережі знайдете достатньо. Січові Стрільці перемогли, вбивши близько 600 ворогів і втративши лише 17. Падіння гетьмана-малороса стало невідворотним. 

Хтось може сказати, що це була "громадянська війна", але чомусь в цій битві з боку гетьмана найактивнішою частиною були сотні російських офіцерів. Тому дані пред'яви звучать якось дивно ― ніби знову заговорили про "адіннарод".

Серед тієї літератури, яку я прочитав з даного приводу, мені найбільш сподобалися висновки про битву, які записані в "Історії українського війська". "Бій під Мотовилівкою мав вирішне значіння в дальшому розвитку повстання. Він був відповіддю на гетьманську грамоту з 14 листопаду, а блискуча перемога стрілецької зброї залунала по цілій Україні, піднімаючи громадян до повстання. В українській воєнній історії Мотовилівка одержала почесну назву українського Маратону, подібно як Крути стали Термопілями". 

Євген Коновалець про гетьмана Скоропадського

Я нині зустрічаю немало дописів в яких вихваляють Павла Скоропадського. При чому навіть від тих, хто називає себе українськими націоналістами. Дивно, розхвалюють того, хто хотів приєднати Україну в черговий імперський проект Московщини. Тому спеціально для таких дописувачів я виділю характеристику Скоропадського від засновника ОУН Є.Коновальця в окремий блоґ. Ось що він писав:

«П.Скоропадський це людина чесна, але дуже слабовільна, українському народові та його справам дуже й дуже далека; видно було, що Гетьман завзято вчиться української мови, бо від часу першої моєї розмови з ним до наступної зробив великі поступи; майже в кожній розмові зі мною підкреслював, що кермується він лише добром України й нарікав, що українці не хотять його підтримати, але одночасно оточував себе людьми крайньо ворожими до всього українського і майже сліпо слухав їх порад і вказівок».

Ось вам все коротко і ясно вказано в книзі Є.Коновальця "Причинки до історії української революції". Дивуватися тут нічому – згадайте, де П.Скоропадський був вихований і кому служив більшу частину свого життя. Правильно, він був вихований в дусі вірності Російській імперії і служив її, причому на високих посадах. Так і не зміг він порвати з всім цим. Не зміг перебороти в собі "малороса" – тому й не став українським Маннергеймом.

За що розстріляли Болбочана?

Даний блоґ не є черговим нарисом із серії "злочинна Директорія розстріляла українського Наполеона". Тому для тих, хто шукав щось подібне, можу порадити перейти на інший сайт – зараз таких публікацій в мережі достатньо. Плюс, подивіться фільм "Таємний щоденник Симона Петлюри" – там теж ця історія з Болбочаном показується крізь призму всяких легенд. Ну а хто хоче дізнатися реальних фактів про цю подію – ласкаво просимо.

За що було П.Болбочана знято з посади командира Запорозького корпусу 22 січня 1919р.? У фільмі "Таємний щоденник" подається ніби то "він ставав занадто популярним". Не знаю звідки вони набрали цих вигадок, але все було зовсім не так. Як відомо, Запорозький корпус на чолі з П.Болбочаном здав більшовикам без бою Харків і відійшов до Полтави. А потім відійшов до Кременчука, з якого рушив до Знам'янки. Чи правомірні були його дії? Зараз сказати важко. Але цей відступ відкрив більшовикам дорогу на Київ. Частинам, які прикривали Бахмач і Конотоп довелося відступати щоб не бути відрізаними. Спроба зупинити більшовиків була аж на річці Трубіж. Тому П.Болбочан був знятий з командування.

В Києві П.Болбочан був під домашнім арештом. Під час евакуації його перевезли до Станіслава, де він вільно жив. Цим фактично справа була «зам'ята». Це йде в розріз з популярними розповідями про те, що його зняли з командування, а потім – розстріляли. Між першим і другим пройшло 5 місяців і сталося тоді чимало подій. Про них ми і поговоримо.

В Директорії УНР було багато нагальних справ тоді – оборонитися від більшовиків. Але це не заважало окремим політичним діячам плести інтриги проти керівництва держави. За словами Б.Мартоса до останніх належали соціалісти-самостійники, хлібороби-демократи та деякі соціалісти-федералісти. Також вів свою політичну гру керівник ЗУНР Євген Петрушевич. Втім, незважаючи на це, Директорія проявляла терпіння по відношенню до цього.

П.Болбочана після того, як справу проти його було закрито, планували відправити до Італії щоб він там сформував з українських полонених колишньої австро-угорської армії свіжі дивізії. Але невдовзі він був переконаний окремими політичними діячами залишитися. Вважається, що за Болбочаном стояв Сергій Шемет – лідер хліборобів-демократів. Також з Болбочаном ще в Станіславі мали зустрічі Лонгин Цегельський і Кость Мацієвич.

П.Болбочан 6 червня 1919р. прибув до Проскурова, де перебував Запорозький корпус. Там же «випадково» опинився і Сергій Шемет. Почалася агітація серед військових. Державний інспектор Микола Гавришко став на бік змовників і відсторонив від командування полковника Володимира Сальського і призначив П.Болбочана командиром. Це рішення було незаконним, оскільки державний інспектор міг відсторонити від командування лише у випадку зради. Ясно, що В.Сальський і його начальник штабу М.Воскобойников відмовилися підкорятися заколотникам.

9 червня 1919 р. С.Петлюра вислав до Проскурова головного державного інспектора Володимира Кедровського. Також туди був направлений Микола Чеботарів. Самі ж бійці Запорозького корпусу бажали пояснень від С.Петлюри. В.Кедровський переконував П.Болбочана, що самовільне захоплення частини – це заколот, за який треба буде відповідати. Але той і слухати не хотів.

В.Кедровський після того провів переговори з командирами окремих підрозділів Запорозького корпусу. Прихильників П.Болбочана було менше, ніж противників, а після аргументації державного інспектора прихильників заколотника стало ще менше. Знімати з посади полковника В.Сальского, в якого і досвіду було більше, і репутація була краща, ніхто не збирався.

Одночасно з цим делегати від Запорозького корпусу зустрілися з С.Петлюрою. Головний Отаман переконав їх в тому, що цей заколот до добра не доведе. Після цього представники Дорошенківського полку самі зголосилися арештувати Болбочана, на що отримали дозвіл.

В результаті Болбочана 10 червня 1919р. арештували, М.Гавришко схопили, але він невдовзі зміг втекти. С.Шемета не вдалося схопити. Над Болбочаном почався суд. За самовільне захоплення командування військовою частиною його засудили до смертної кари. Виконання кари затримали, оскільки Болбочан сказав, що може видати змовників. Втім, все що він сказав, вже і так було відомим.  Тому 29 червня 1919 р. він був розстріляний. В народі ходить популярний міт, що варта генерала О.Осецького (начальника штабу армії УНР). Цей момент навіть у фільм потрапив. Але якихось доказів подібним легендам немає.

Таким чином, П.Болбочан став жертвою політиків, які вели свої брудні ігри в той час, як держава перебувала в скрутному становищі. Він взяв участь в заколоті сил, які хотіли змінити владу в УНР. Але українські бійці не підтримали його всупереч сподіванням змовників. Так само як і під час заколоту Оскілка армія не виступила проти С.Петлюри. Так, діячі, які керували Болбочаном, втекли від покарання. Згаданий Микола Гавришко в майбутньому буде одним із свідків на процесі Шварцбарда – на боці захисників вбивці, а це в свою чергу має привід для роздумів про те, на кого він працював.

А в чому полюбляють звинувачувати С.Петлюру? В тому, що він не помилував Болбочана. Так, він міг це зробити. Але що б це дало, коли заколотник уник покарання? В армії УНР і так були проблеми з непідконтрольними командирами, які часто зраджували своїй державі і перебігали до ворога або просто бунтували. Тому навряд чи поблажливість в даному випадку посприяла б зміцненню дисципліни в армії.

І наостанок. Вирок Болбочану був винесений судом УНР. В 20-х роках була спроба переглянути цей вирок, але в результаті Болбочан так і залишився винним в заколоті. До чого це я веду? А до того, що ми хочемо бути наступниками УНР, але чомусь не визнаємо ухвалених там рішень. Непослідовно якось виходить. 

Ось такий мій блоґ про непросту історію.

Чому Січові Стрільці підтримали антигетьманське повстання?

14 листопада 1918 р. дислоковані в Білій Церкві Січові Стрільці підняли повстання проти гетьмана Павла Скоропадського. З приводу цього було багато звинувачень. Яскравим прикладом таких звинувачень є західноукраїнський політичний діяч Лонгин Цегельський, який критикував стрільців за те, що вони не прийшли на допомогу Львову, а виступили проти гетьмана. Взагалі, Цегельський у своїй праці тільки те й робить, що вщент критикує УНР і розхвалює Скоропадського. Це спростовує в написаній у відповідь праці Іван Кедрин, який говорить, що вони «погодилися взяти участь у повстанні проти Гетьманату не з соціяльних, а саме з національно-політичних причин». Також Кедрин наголошує на великій упередженості Цегельського: «Галичину автор ґльорифікує, Наддніпрянщину змальовує в найчорніших барвах». 

Визнає правомірність дій Січових Стрільців в своїх спогадах делегат від ЗУНР Осип Назарук. Він мав агітувати стрільців їхати на допомогу до Львова, але дізнався, що «проти гетьмана, який має чорносотенно-російську орієнтацію, приготоване вже повстання й січові стрільці мали бути авангардом цего повстання». І хоча Назарук все ж продовжував вважати, що необхідно вирушити на підмогу ЗУНР, він визнав, що переконати їх в цьому навряд чи вдасться. «Інстинктом відчував я, що скріплення української державности скорше можливе в Галичині, чим на Великій Україні. Але не було ради: люде, що довго сиділи тут і знали Україну краще, чим я, думали інакше».

Але найкраще, як на мене, підходить для розуміння мотивації Січових Стрільців є праця командира  Євгена Коновальця (1981 – 1938) «Причинки до історії української революції». Книга є спробою розвінчати різні звинувачення на адресу Січових Стрільців. Кожний закид Є.Коновалець розбирає окремо і доволі аргументовано. Спочатку розвінчується міф про валенродизм, тобто приєднання до ворога з метою зрадити його у відповідальний момент, який часто приписували «січовикам». Як відомо, Січові Стрільці не підтримали гетьманський переворот у квітні 1918 р. і невдовзі були роззброєні. Але через кілька місяців ця військова частина була відновлена П.Скоропадським. Є. Коновалець пояснює цей крок так: «Ми все підкреслювали, що нам залежить на продовжуванні державности й готові підтримати Гетьмана, коли буде цю державність боронити». Кількома рядками нижче він звертає увагу на ще один важливий момент: «що при тому складі військового елементу, який творився біля гетьманського уряду, необхідно мати й наскрізь українські, національно свідомі й боєво вишколені військові частини». У такий спосіб «січовики» хотіли створити хоч якусь противагу проросійським силам, які справляли вплив на Гетьмана.

Доволі цікавою є характеристика очільника Української Держави від Є.Коновальця: «П.Скоропадський це людина чесна, але дуже слабовільна, українському народові та його справам дуже й дуже далека; видно було, що Гетьман завзято вчиться української мови, бо від часу першої моєї розмови з ним до наступної зробив великі поступи; майже в кожній розмові зі мною підкреслював, що кермується він лише добром України й нарікав, що українці не хотять його підтримати, але одночасно оточував себе людьми крайньо ворожими до всього українського і майже сліпо слухав їх порад і вказівок». Грамота П.Скоропадського про федерацію, на переконання Є.Коновальця, звільнила Січових Стрільців від обов’язку служити йому.

Командира Січових Стрільців Є.Коновалець намається спростувати й так звану «зраду Галичини», про яку йдеться у вже згадуваній праці Л.Цегельського. Делегація О.Назарука і С.Шухевича після Гетьмана мала зустріч з В.Винниченком, після якої стрілецька рада у Білій Церкві відкинула розроблений у Києві план допомоги Львову. Було вирішено підтримати вже підготовлене повстання. На переконання автора рішення залишитися біля центру української державності у той критичний момент великою мірою зумовлювалося домінуванням вихідців з Наддніпрянщини у лавах стрільців, а також думкою про те, що із втратою Наддніпрянської України Галичині не встояти між більшовиками і Польщею.

На обвинувачення в руйнації української державності Є.Коновалець відповідає таким чином: все і так йшло до війни з більшовиками, а у П.Скоропадського рівень підтримки серед народу на той час був невеликим. Більш того, каральні акції гетьманського уряду «скомпромітували серед широких народніх мас ідею українського національного визволення настільки, що ті маси швидко будуть готові піти за кожною силою, яка йтиме під гаслом боротьби проти України».

Ось такі аргументи. Як на мене, це багато чого пояснює щоб не було в подальшому безпідставних звинувачень.

До 100-річчя антигетьманського повстання

В ці дні виповнюється 100 років від часу, коли в Білій Церкві українські Січові Стрільці виступили проти гетьмана Павла Скоропадського. Ця подія неоднозначно оцінювалася в українській історіографії. Гетьманці говорили про зраду держави, а прибічники УНР – про порятунок України.

Я колись вже писав блоґ про причини, які згубили "ясновельможного пана гетьмана", можна почитати тут:

http://eugene-shpargalo-articles.blogspot.com/2017/04/blog-post_21.html

Якщо коротко, то там Петро Мірчук, аналізуючи час його правління, приходить до висновку, що союз із проімперскьки налаштованими силами в кінцевому результаті погубили його.

Міністр закордонних справ в уряді гетьмана Дмитро Дорошенко виправдовував П.Скоропадського. За "грамоту про федерацію" з небільшовицькими силами. «Гетьман зважився на дуже тяжкий крок, який здавався йому в тих трагічних обставинах одиноким ратунком: на проголошення ідеї федеративного зв’язку з майбутньою не большевицькою Росією». Але навіть він пізніше він визнав його помилковість. «Події дуже скоро показали, що грамота 14 падолиста не тілько не допомогла вдержати цілісність України і врятувати її від руїни, але навпаки: ще більше розпалила політичні пристрасти, давши повстанцям в руки той атут, ніби вони боронять Україну від поневолення Московою. Як побачимо далі, проголошення федерації не приєднало Гетьману скільки-небудь значного числа прихильників з поміж русофільських елементів, але за те відштовхнуло від його національно настроєних українців». Сподівання П.Скоропадського на Антанту були марними – ніяка допомога не прийшла. А спроба залучення представників білогвардійсього руху до боротьби з повстанням тільки призвів до переходу більшості українських військових частин гетьмана на бік Директорії УНР.

Подібні аргументи на захист Гетьманату можна знайти в працях Лонгина Цегельського, Дмитра Гирського, Петра Солухи, Сергія Шемета та інших представників гетьманського руху. Вони виправдовують його крок із оприлюднення "грамоти про федерацію" як вимушене рішення і рішуче засуджують Директорію. При цьому не помічають помилок, які призвели до падіння влади гетьмана.

Представник Директорії, прем'єр-міністр України в 1919-1920 роках Ісаак Мазепа критикує добу гетьманату. Політику гетьманського уряду автор вважає цілком атниукраїнською. «Йшла рішуча й безоглядна реставрація старого дореволюційного ладу як в соціяльному, так і в національному розумінні. Все українське впало в підозріння. Адміністрація в центрі й на місцях підбиралась із реакційних російських елементів». Зрозуміло, що повстання проти П.Скоропадського для І.Мазепи є правильним, незважаючи на все, що слідувало за цією подією. «Не зважаючи на свої кінцеві невдачі, про які буду говорити нижче, протигетьманське повстання відограло історичну ролю в українській визвольній боротьбі».

Відомий діяч визвольних змагань, генерал армії УНР Олександр Удовиченко подає у своїй праці "Україна у війні за державність" подає як поставилися до приходу П.Скоропадського до влади серед українських військових. «Державний переворот, який скінчився проголошенням ген. П.Скоропадського гетьманом України, зустрінуто було в українських частинах майже спокійно. Для української молоді, вихованої на історичних традиціях минулого тої, що складала в той час молоду Українську Армію, нова форма влади на чолі з гетьманом навіть імпонувала». Втім, сипатії з боку проукраїнськи налаштованих військових невдовзі зникнуть через дії П.Скоропадського, який звільнив всіх молодих офіцерів, які не мали спеціальної освіти. «Цей акт цілковито відштовхнув від гетьмана українських старшин, які цей акт, цілком справедливо, вважали за національну зраду. Справді, найкращий і патріотичний елемент був позбавлений можливости служити в рідній армії».

Разом з вищезгаданим, невдоволення посилювалося через діяльність проросійських організацій, які за правління Гетьмана розгорнули в Україні широку діяльність. «Десятки тисяч російської інтелігенції, учених, видатних політичних діячів та просто бувших царських урядовців втікало з Московщини в Україну, де рятували своє життя від большевицького терору. Відпочивши від пережитих страхіть, що їх вони зазнали в Московії, ці люди розпочали енергійну акцію проти визвольних змагань українського народу». 

Тому не дивним виглядає той  факт, що українські військові в переважній більшості перейшли на бік повстання.

Розглянемо думку з цього приводу, які висловлював Дмитро Донцов був прибічником П.Скоропадського. Довгий час він не вірив інформації стосовно «грамоти про федерацію», вважаючи її вигадками проросійських сил. Але вже 18 листопада 1918 р., переконавшись у достовірності почутого, він записує: «По проголошенню федерації уважав свої відносини до гетьманського уряду за зірвані». Це рішення відштовхнуло багатьох діячів від гетьмана. А залучення білогвадійців до боротьби з повстанням тільки прискорили перехід українських військових частин до Директорії.

Командир Січових Стрільців Євген Коновалець дає пояснення, чому він вирішив підтримати повстання. Причиною він називає взятий курс на зближення з білогвардійцями. Через це "січовики" вирішили підтримати Директорію. А з приводу того, що потім послідувала війна з більшовиками, Коновалець зазначає, що все і так йшло до війни з ними, а у П.Скоропадського рівень підтримки серед народу на той час був невеликим. Більш того, каральні акції гетьманського уряду «скомпромітували серед широких народніх мас ідею українського національного визволення настільки, що ті маси швидко будуть готові піти за кожною силою, яка йтиме під гаслом боротьби проти України». Тому фактично Директорія відняла в більшовиків прапор антигетьманської боротьби. 

Ось такі міркування окремих діячів з того приводу. Як бачимо, не все було так гладко в Українській Державі Скоропадського. Його москвофільсво, що було результатом імперського виховання, не дало гетьманові стати українським Маннергеймом чи Пілсудським. А натомість став втраченою можливістю. Так, в еміграції Павло Скоропадський змінився, став більш проукраїнськи налаштованим, але було вже запізно.