Дивні способи виправдовування московської окупації

Нещодавно переглядів я випуски журналу "Вісті комбатанта". У номері 5-6 за 1967 рік є стаття, що написав Іван Кедрин з назвою "Українська держава чи ворожа окупація?". Причиною написання стало те, що Б.Галайчук і М.Маркусь написали статтю до "Енциклопедії українознавства", де говорилося, що УРСР є державою незважаючи на залежність від Москви. Фактично вони називають їх продовженням УНР, говорячи про тяглість української державності. Дивні твердження, враховуючи те, що українська державність була знищена більшовиками протягом кількох війн 1917 - 1921 років.

У виданні "Енциклопедії українознавства" за 1949 рік чітко говорилось, що УРСР - це "особлива форма окупаційної російсько-большевицької влади в Україні". Це вірний підхід. На йому стояла тоді вся українська еміграція. Про це Іван Кедрин пише так:

"Дивним дивом два шановні українські громадяни-науковці переочили в своїй статті факт, що на тому самому становищі - що УССР не є продовжником державности України, а формою ворожої окупації - стоїть не тільки Український Державний Центр на чужині, але й Український Конгресовий Комітет та Комітет Українців Канади."

А далі говориться наступне: "Коли мова про наукові підстави тієї теорії, то основною помилкою авторів є приймати акти совєтського законодавства за міродатні для формування української політичної думки і творення цілої української політичної ідеології". Тобто, вони взяли те, що було прописано в документах за основу написання статті. Ігноруючи той факт, що всі ті "найдемократичніші конституції в світі" були шматком паперу і не більше. Тому використовувати все це як основу - нерозумна ідея.

Є ще інший аргумент прибічників "континуїтету" державності: "бажання мати міжнородно-правий прецедент - коли треба буде старатися за міжнародне визнання тієї української держави, яка прийде після упадку большевизму". Але чомусь тим державам, які звільнилися в ті часи від колоніальної залежності такі прецеденти не знадобилися. Тому, говорить автор: "Українська народно-правна держава постане, коли український нарід на рідній землі матиме достатню силу відновити її й оборонити і коли зміниться в нашу користь міжнародна коньюктура".

От такі висловлювання були і серед української міграції. Але в наш час я не раз чув подібні висловлювання. І що ж вони хочуть довести? Що УРСР - це також українська держава. Ага, тоді Британська Індія - це теж держава, якщо судити за такою логікою. Чи може Алжир в часи, коли ним володіла Франція, теж держава? Ні, це були колонії. Так само, як Україна. І нічого мені говорити, що ми не могли такими бути, бо не відділені від Москви морем. Це аргументи для розумово відсталих.

Тому варто правильно оцінювати історію. Якщо хочемо мати свою державу - то треба поважати тих, хто боровся за її визволення. І не розхвалювати окупаційну владу. А то говорять деякі, що тоді було краще, давайте все повернемо. Щось я не пригадую щоб народи, що визволилися із колоніальної залежності, намагалися повернутися назад, навіть після того, як рівень життя там впав. Тільки в нас вистачає таких корисних ідіотів.

Держави Балтії не проголошували незалежність в 1989 - 1991 роках, а оголосили про відновлення своєї державності, яка була перервна в 1940 році. Жаль, що Україна не проголосила подібного. Відновлення перерваної в 1920 році державності - було б набагато кращим кроком.

От такі мої міркування з цього приводу. Подібні матеріали можна також почитати тут:
http://tyzhden.ua/History/65134

Про польсько-український конфлікт століття тому

В наш час відбувається чергове загострення антиукраїнських настроїв в Польщі. В той час, коли один наш ворог зі сходу намагається знищити нашу державність, на заході інша держава стає вкотре на ті самі граблі. Так само, як століття тому...

А почалося все із розгрому Центральних держав в Першій світовій війні, після якого Австро-Угорщина почала розсипатися. Почалося створення національних держав. Польща, не чекаючи рішення міжнародних конференцій почала війну проти ЗУНР. Представники України висловлювали протест. Але поляки для виправдання своєї агресії почали прорахувати ідею відновлення своєї держави в кордонах 1772 року.

В засобах інформації поширювалася антиукраїнська пропаганда. Українську державу поляки називали "німецькою інтригою", забуваючи, що саме їхню державу німці проголосили в листопаді 1918 року, навіть Юзефа Пілсудського випустили з ув'язнення і поставили на чолі держави. Також поширювалися вигадки про ніби то чисельні українські сили "під командою австрійського архикнязя Вільгельма Габсбурга", які обложили нещасних поляків у Львові. А далі йшло ще більше маразму: "вся наша цивілізація може перестати існувати". Ну майже як і наші часи.

Жорж Клемансо

Не у всі вигадки поляків, звісно, вірили тоді. Але біда була в іншому. Французький прем'єр Жорж Клемансо підтримував агресивні польські плани. Все заради протиставлення великої Польщі Німеччині. Рей Станнард Бейкер приписує Клемансо такі слова: "Коли ми говорили про установлення Польщі, треба пам'ятати, що робили ми це не задля того, щоб направити одну з найбільших несправедливостей в історії. Бажанням було створити бар'єр між Німеччиною і Росією".

А до чого призведуть ігри поляків у бар'єр через 20 років - всі знають. Але тоді Польщі дали відмашку на агресивні політику проти всіх сусідів. Не лише до українців вони мали претензії, в литовців вони забрали Вільно і всю навколишню область, в чехів намагалися захопити Тешин, в білорусів відбирали західні землі.

Італійський прем'єр Франческо Нітті говорив про все це так:

"Польща має далекосяжні мрії назовні, і щораз більшу руїни внутрі. Вона поневолює сама себе, щоб поневолювати інших."

Франческо Нітті

А в той час, коли на Заході велися переговори, в Україні йшла війна. Польські сили наступати на ЗУНР ігноруючи будь-які заклики міжнародної спільноти укласти перемир'я. Комісія, яку очолював генерал Луї Бота, зробила в травні 1919 року спробу зупинити конфлікт. Українці погодились з вимогами, а поляки - ні.

А в цей час прибула створена у Франції армія генерала Галлера. Ця добре озброєна сила мала рушили проти більшовиків, але польський уряд кинув її проти України. А пояснював все це польський прем'єр Падеревський так: "Наша польська експедиція - це експедиція проти бандитів, від яких насильства мусить бути звільнене населення, поки можна буде встановити закон і порядок на тій споконвічній польській території". Типове виправдання агресії проти сусідів - більшовики тоді теж подібне говорили.

Зрештою українські сили були витіснені за Збруч. А в той же час Найвища Рада Антанти 25 червня 1919 року дозволила Польщі окупувати Галичину. Правда, краю мали надати автономію, що не було виконано.

Про польсько-більшовицьку війну довго говорити не буду. Згадаю те, що перемога під Варшавою була здобута Пілсудським завдяки тому, що бійці 6-ї січової стрілецької дивізії зупинили Будьонного під Замостям 29-31 серпня 1920 року. І вдячний польський уряд в жовтні того ж року підписав перемир'я з більшовиками і залишив Україну без підтримки. Після цього українська армія була розбито на Поділлі. А 18 березня 1921 року Польща і Москва в Ризі уклали мирну угоду, яка розділила Україну між окупантами.

Завершальним актом стало рішення Ради Послів Антанти від 14 березня 1923 року, яке остаточно визнало ті кордони. От так були знехтувані всі проголошені права націй на самовизначення.

Карта національностей в міжвоєнній Польщі

А далі почалась справжня колоніальна політика по відношенню до місцевого населення. Білі ліквідовані українські кафедри в університетах. На нові території направляли польських поселенців. Навіть замість назви Галичина стали вживати "Східна Малопольща". А в 1930 році почалася так звана "пацифікація" - терор польських силових структур проти українського населення. А потім поляки дивуються чому почався етнічний конфлікт на Волині.

Таке творилося під час пацифікації

В 1934 році Польща відмовилась визнавати Женевський договір про національні меншини. В 1938 році польські колоністи за сприяння влади знищили близько 120 православних церков на Холмщині і Підляшші. От такі були наслідки недалекоглядної політики держав  Антанти. А швидке падіння другої Речі Посполитої в 1939 році - це закономірне завершення тої помилки.

Ось як про все те писав історик А.Тойнбі:

"Такою ж хвилею переможною силою польської зброї були приоучені до між-воєнної Польщі уніятські католики-українці Східньої Галичини і православні християни Волині, прилучені як підданці і погноблені меншості. Ті трагічні насильства в критичні роки 1918 - 1921 ганебно підкопали будучину і Східньої Европи і західньої цивілізації, і породили смертельні озлоблення. Злий дух лінґвістичного націоналізму найперше промостив дорогу для нового поділу історичної польсько-литовської спадщини 1939 року між Третім Райхом і Московщиною".

Такі от справи. Хто хоче дізнатися більше - раджу почитати працю Степана Ріпецького "Українсько-польський процес 1918 - 1923 перед світовим трибуналом". Видана книга в еміграції ще в 1963 році. Там багато є інформації про ті події. 

Бачите, як історія не вчить людей. Тоді поляки пішли на повідку в своїх великодержавних амбіцій і через 20 років жорстоко заплатили за це. Тепер вони знову проводять шовіністичну політику стосовно України. Невже так подобається ставати на одні й ті ж граблі?

Первородний гріх гетьмана Скоропадського

Не дивуйтеся назві цього блогу - тут йтиметься не про релігійні аспекти життя Павла Скоропадського. Є в Петра Мірчкука книга "Українсько-московська війна", а в ній - розділ з такою назвою. Так про що ж ця публікація буде?

Павло Скоропадський

А про те, чому гетьман не протримався при владі довго. Багато хто шукає причину в тому, що діячі майбутньої Директорії рвалися до влади і цим погубили Україну. Всі, хто з табору гетьманців так вважають. Втім, вони чомусь не звертають увагу на те, що гетьман деякими своїми діями сам наблизив своє падіння. Можна навіть сказати, що він заклав бомбу уповільненої дії, яка і спрацювала наприкінці 1918 року.

Молебень на Софіївській площі на честь проголошення гетьманства

А почалося все після перевороту 29 квітня 1918 року. Перед гетьманом постало питання на яку політичну силу опиратися. Про соціалістів із Центральної Ради і мови не могло бути, що цілком справедливо - вони вже продемонстрували свою безпорадність на протязі цілого року. Залишалися праві партії, яких були дві: Українська Демократично-Хліборобська партія (УДХП) і Союз Землевласників. Розглянемо їх детальніше.

УДХП була партією українських самостійників, на головних ролях там були М.Міхновський і С.Шемет. Партія була відносно новою і ще не набрала широкого розмаху.

Сергій Шемет

Союз Землевласників, а точніше "Союз Земельных Собственников", був організацією великих власників землі, що давно існувала. Вона мала з самого початку становий характер.

Різниця між УДХП і СЗ була в тому, що перша складалася з в основному хліборобів, а друга - з поміщиків. УДХП виступали за самостійну Україну, а в СЗ були самі "єдінонєділімци", яким було вороже все українське. Єдине, що було схоже в них - це обстоювання ідеї приватної власності на землю.

Скоропадський ще до перевороту хотів об'єднати ці дві партії. Ясно, що це було просто неможливо, тому й ідея не вдалася. Довелося робити вибір.

Гетьман обрав Союз Землевласників. От це і називає Петро Мірчук "первородним гріхом гетьмана", що "фатальним проклоном затяжіло і над гетьманщиною, і над Українською Державою".

Українська держава гетьмана Скоропадського

І ще одна цитата:

Бо цим рішенням передано керування будівництвом української державности тим, які були й залишились непримиримими ворогами тієї української державности.

От це і вилізло боком восени 1918 року. На керівні посади пройшло багато імперських шовіністів, для яких все те було лиш початком відновлення "єдінонєділімой". Звісно, були серед гетьманців і українські патріоти, які робили багато корисного для української справи. За період правління Скоропадського було зроблено набагато більше, ніж за Центральної Ради. З цим варто рахуватися. Але наслідки вибору гетьмана давали про себе знати.

А наслідки були такими:

Скинувши після 250 літ важкого гнету московське ярмо, український народ був дуже вразливим на кожний протиукраїнський виступ московських шовіністів. І, коли він побачив, що в гетьманському уряді та в державному апараті гетьманської держави закишіло від московських чорносотенців, явних україноненависників, які висмівали українські національні стремління, прозиваючи їх погірдливо "мазепинством" та "хахлацтвом", проводились так, наче б Україна знову стала російською провінцією і навіть українську мову демонстративно висмівали, то це зразу мусіло відштовхнути український народ від гетьмана.

А що ж робив гетьман? А ось що:

Скоропадський бачив все те. Але, замість послідовно вкорочувати сваволю україноненависницьких міністрів і урядовців гетьманської держави і заступати їх ступнево свідомими українськими патріотами, гетьман мовчки погоджувався з якраз протилежним процесом, - з тим, що владу в гетьманській державі переймають в свої руки все цупкіше московські чорносотенці, почуваючись справді ніби царські намісники в якійсь ґубернії російської імперії.

В Києві діяли проросійські організації, які вели пропаганду. Прибувало все більше фанатів імперії, що тікали від більшовиків. І цих укаїнофобів все збільшувалось. Це визнає навіть прибічник гетьмана історик Дмитро Дорошенко.

Скоропадський втратив підтримку народу. Завершальним актом братання з чорносотенцями стала грамота про федерацію з небільшовицькою Росією 14 листопада 1918 року. Так, цей акт був нав'язаний Антантою і був маневром гетьмана, пізніше вияснилось, ще невдалим. Це лише дало додаткові козирі тим, хто готував повстання. Через місяць з гетьманатом було покінчено.

От так сумно завершилась історія правління того, хто міг би стати українським Маннергеймом або Пілсудським. Прагнення "і нашим, і вашим" завершилось тим, що для обох сторін він не став своїм. Сумна історія.

Корисні інфографіки про УПА

Корисні інфографіки про боротьбу УПА проти Третього Рейху, створені Центром Досліджень Визвольного Руху. Ось посилання:

https://www.facebook.com/cdvrua/posts/1397886206902505?pnref=story

Вони дають уявлення про масштаби боротьби УПА проти німецьких окупантів, її результати, втрати обох сторін і найпоказовіші бої.

Це автори всього цього правильно зробили, бо дістали всякі "знавці історії", які продовжують лити бруд на українських повстанців. На цей раз їм не вдасться нав'язати нам чуже бачення історії.

Петро Мірчук про причини поразки Центральної Ради

Читаючи книгу Петра Мірчука "Українсько-московська війна (1917 - 1919)", яка була видана ще в 1957 році, знайшов кілька цікавих міркувань. Одне з них стосувалося причин невдач Центральної Ради. Починається все з того, що описується те, як на Київ йшла банда Муравйова і не було кому захистити столицю. А до цих подій була ліквідація більшовицького виступу в Києві та нейтралізація збільшовичених частин в Жмеринці 1-м Українським корпусом. Це було наприкінці 1917 року. Але в січні 1918 року українізовані частини особливого ентузіазму не проявляли. Чому ж все так сталося?

Петро Мірчук (1913 - 1999)

А головною проблемою, на думку Мірчука, було те, що в українському уряді порядки правили соціалісти. В них питання самостійності України не стояли на першому плані. Коли був прийнятий 4-й універсал ЦР, який проголосив незалежність? 22 січня 1918 року. Тобто, цілих десять місяців Центральна Рада обстоювала ідею обмеженої автономії з "братами". Навіщо ж будувати власну державу, коли скоро на руїнах колишньої імперії настане соціалізм і всі тоді заживуть в злагоді? Яка наївність.

Микола Міхновський (1873 - 1924)

До слів Миколи Міхновського тоді не хотіли прислухатися. І даремно. І вже 19 грудня 1917 року "брати-соціалісти" фактично почали війну проти УНР. А що ж соціалісти на чолі з Винниченком? 16 січня 1918 року був прийнятий закон про демобілізацію. Генеральний секретар військових справ Порш фактично ліквідовував регулярну армію. В історії аналогів подібному важко було знайти.

Тепер про дещо інше. Після придушення більшовицького повстання в Києві в 1917 році було заарештовано багато їхніх діячів. Винниченко випустив їх на волю. Тому нічому дивуватися, що невдовзі люмпен-пролетаріат повстала на Арсеналі. До речі, таке поблажливе ставлення до п'ятої колони так нагадує те, що в наш час. Хіба не так?

А ось цікава цитата:

І коли українська нація, приспана в перших місцях національної революції лукавими "українськими" соціялістами, прокинулась у січні 1918 року від гуку московсько-большевицьких гармат, спрямованих на золотоверхий Київ, то пробудилась вже окраденою зі своїх збройних когорт, з патосу свого національного відродження і, врешті, навіть з віри в свою Правду.

От до чого довели москвофіли при владі. Робимо висновки, панове.

Українсько-московська війна 1917-1918 років

Для порятунку держави треба були власні збройні сили. Але регулярної армії завдяки вищезгаданим в України не було. Боротьбу вели недавно сформовані сили. Це були: Вільне Козацтво, Український Гайдамацький Кіш Слобідської України і Січові Стрільці. Але це були незначні сили. Повстання зрадників в Києві було придушене, але банду Муравйова зупинити не вдалося - сили були не рівні. 9 лютого 1918 року Київ був залишений.

Українські сили відступили до Житомира. Було здійснено реорганізацію. Вільні козаки об'єднали з Гайдамацьким Кошем і сформували "Окремий Запорозький Загін", який очолив генерал Прісовський. В Житомирі в той час стояв Чехословацький корпус, але він проголосив нейтралітет. Із Житомира частина українських сил рушила на Коростень, звідки були вибиті більшовики та їх прихвостні. Таким чином під контролем УНР залишилася важлива залізниця Сарни - Київ.

Підписання Берестейського мирного договору

А в той час велися переговори в Бресті-Литовському. Питання відносин з Центральними державами було довгий час не визначеним. Рятувало лише те, що німці і австрійці після літа 1917 року не вели активних бойових дій. А вони могли, враховуючи розпад російської армії, вже восени спокійно просуватися на схід.

Микола Міхновський ще в березні 1917 року пропонував укласти від імені України мир з Центральними державами і забрати українські частини з фронту для захисту від московських імперців. Але ж рішучих політиків тоді було дуже мало. Лише 28 грудня 1917 року ЦР прийняла резолюцію про участь в переговорах. 3 січня в Берестя виїхала українська делегація. 9 лютого 1918 року був підписаний мирний договір.

Ось влучно цитата Петра Мірчука:

Берестейський мировий договір був великим політичним осягом української держави. Тільки ж, він приходив запізно. Його підписано в моменті, коли уряд УНР та українська армія були змушені опустити Київ і коли небезпека захоплення большевиками всієї України стала аж надто реальною й для всіх очевидною. І тому всі ті користі, що їх би дав мировий договір з центральними державами, якщо б він був заключений бодай місяць раніше, не говорячи вже про перші місяці після розвалу царської Росії, були безповоротно змарновані. Перед захопленням Києва большевиками уряд УНР міг повністю зберегти свою суверенність у практиці в відношенні до Німеччини й Австрії, як і в відношенні до альянтів, а перекинувши свої військові частини з фронту на північно-східні кордони, міг запевнити Україні безпеку перед московсько-большевицькими ордами. Тепер же ж, в обличчі дуже серйозної загрози бути викиненим большевицькими ордами поза межі України, уряд УНР опинився в безвиглядній ситуації, яка заставляла його проїхати Німеччину й Австрію про допомогу і, тим самим узалежнювали Україну від ласки й неласки Німеччини й Австрії.

Точніше і не скажеш. Німецькі сили звільнили Україну від більшовиків. Але ситуація була складною. А Центральна Рада ніяк не могла розв'язати тодішні проблеми. Тому її безславний фінал 29 квітня 1918 року був цілком закономірним.

Останні діяння отамана Зеленого і пам'ять про його

Цей блог є завершальним. Тут буде розказано, як завершився життєвий шлях отамана.

Становище восени 1919 року

В кінці літа 1919 року українські сили наступали в сторону Києва. Та до одного ворога - більшовиків, додався новий - денікінці. В серпні 1919 року вони були вже на Київщині. Петлюра прийняв рішення не вступати в бої з білими. Рішення невдале: це тільки спричинило падіння бойового духу в українській армії та втрату більшості звільнених територій. Так, 27 серпня 1919 року без бою була віддана Біла Церква. Але отаман Зелений не погодився з такою політикою Директорії. 29 серпня почалися бої проти денікінців.

Наступ українських сил на Київ

Зелений бився проти білих в районі Фастова. 6 вересня 1919 року він вибив білих з Устимівки, зо на Васильківщині. Невдовзі після цього отаман пішов на захід і навідався до Кам'янця-Подільського, тодішньої столиці УНР. Там мав зустріч з Петлюрою. Потім повернувся до свого війська в Козятин. Там йшла підготовка до походу на Трипілля.

Невдовзі зеленівці вирушили на схід, в той час як армія УНР відступала на захід. У жовтні 1919 року Зелений звільнив від денікінців Кагарлик. На заклик отамана відгукнулися багато селян. Повстання проти білих поширювалось.

Після Кагарлика зеленівці рушили на Канів. Але 30 жовтня 1919 року отаман пішов в розвідку і отримав смертельне поранення. Його відвезли в село Стрітівка. Вважається, що там він і помер. Поховали його в Трипіллі. Точне місце поховання не відоме - трипільці добре заховали могилу свого видатного земляка.

Село Стрітівка (внизу карти справа) - місце смерті отамана. Неподалік рідного Трипілля він помер. 

Про обставини загибелі Зеленого ходять різні версії. Одні говорять, що його вбили люди кагарлицького отамана Дьякова, інші - що був поранений осколком під час обстрілу. Щоб там не трапилось, а повстанці залишились без видатного керівника.

Тим не менш на Обухівщині продовжували боротися проти більшовиків аж до кінця 1921 року. Повстанці створили загін імені отамана Зеленого, який ще не раз бив окупантів.

Вже після здобуття Україною незалежності ще довгий час в Трипіллі не встановлювали отаману пам'ятник. Виготовленням погруддя Зеленому зайнявся скульптор Михайло Горловий із села Щербанівка, що неподалік Трипілля. У жовтні 2007 року його майстерню разом з погруддям отамана спалили. Невже комуняцьким недобиткам правда спокою не дає.

Погруддя отамана Зеленого в Трипіллі

Пізніше, все таки погруддя встановили. Та є одне "але": неподалік ще стоїть пам'ятник пролетарському бидлу, що палило Трипілля в липні 1919 року. І нічого влада з ним не зробила - лиш зірку на шпилі замінила на тризуб. Ідіотизм. Не можна сидіти на двох стільцях одночасно. Україні треба справжніх героїв, а не прислужників окупантів. Чи може місцева влада все ще вірить в "мышебратство"? Жаль, що таких в Україні залишилось ще дуже багато.

Ось він - пам'ятник катам українського народу. Тільки зірку на йому замінили на тризуб. А це вже реальне знущання над нашою історію. Пам'ятникам окупантів надівають наш герб. Що курять ті, що зараз там при владі?

А що ж нам робити? Не забувати тих, хто боровся за Україну і не дозволяти ворогам нав'язувати нам чужу історію. От це ми зробити можемо - сучасні засоби це дозволяють робити.

P.S. 24 грудня 2016 року в Обухівському будинку культури відбулися заходи, присвячені 130-й річниці з дня народження отамана Зеленого. Я був там присутній і можу сказати, що людей було чимало. Ось кілька світлин:

Був присутній Роман Коваль - автор книги про отамана Зеленого та інших діячів того часу. Також був там Сергій Василюк - лідер гурту "Тінь Сонця". Ось пара пісень в його виконанні наостанок.

Літо 1919 року і боротьба проти більшовиків на Правобережжі

В попередньому блозі я розповів про те, як проходила боротьба з більшовиками весною 1919 року.

http://eugene-shpargalo-articles.blogspot.com/2017/04/1919_12.html

Після того, як загарбники кинули величезні сили проти отамана Зеленого, Трипілля та інші осередки повстання були захоплені. В цьому блозі я продовжу розповідь.

Сучасна карта місць, де відбувались описувані події. 

Зелений деякий час переховувався. А на захоплених землях продовжувався терор більшовиків проти українського народу. В черевні 1919 року повстало село Черняхів в нинішньому Кагарлицькому районі. Більшовицький гарнізон був перебитий. Після цього Зелений вирушив звідти на північ, в напрямку Обухова. Там гарнізон становив 48 китайців і 200 москалів. Вони були розгромлені. Після цього більшовики вивели свої сили із околиць Обухова - були залишені села Красне, Долина і Трипілля.

Краєвиди на Дніпро

27 червня 1919 року зеленівці увійшли до рідного Трипілля. Але більшовики наступного дня висадили десант в селі Халеп'я, що на південь від Трипілля. Їхні сили становили 400 головорізів. Але жителі Халеп'я вчинили хитро: впустили окупантів в село, а самі непомітно прорвалися до корабля і захопили його. Почалося винищення загарбників. Пощади не було нікому - не заслуговували вони на те. Трупами окупантів невдовзі завалили яму.

А далі відбулося те, що більшовики назвуть "трипільською трагедією". В порівнянні з цією вигадкою пропаганди відпочиває навіть "распятый мальчик в трусиках". Навіть пам'ятник тим "невинноубиенним" поставили на дніпрових кручах. Так що ж тоді відбулося? А було все набагато простіше.

Ось вони - більшовицькі карателі, які тероризували Трипілля.

2 липня 1919 року на Трипілля рушив каральний загін більшовиків. Їх було близько півтори тисячі. Туди входили різні робітниці загони з Києва, різна інтернаціональна наволоч та багато комсомольців. Зелений довідався про їх наступ і відійшов в східному напрямку до села Старі Безрадичі. 3 липня окупанти увійшли до Трипілля. І хоча там не було повстанців та й опору село не чинило, вони почали палити хати. Почався кривавий бенкет. А вже ввечері Зелений атакував сп'янілих більшовиків. Після вчиненого інтернаціональним збродом пощади їм чекати не варто було. Із Дівич-гори, що височіє в тих краях, по більшовиках вдарила гармата - і відразу був потоплений їх корабель. Сотні окупантів були вбиті, 400 потрапили в полон.

Краєвид з Дівич-гори

Тих, хто був українцями і розкаявся за свої діяння, Зелений відпустив. А решту вивели на базарну площу. Там зібралася громада Трипілля щоб вирішити долю окупантів. Серед тих полонених були так звані "латиські стрільці", китайці, москалі, євреї. Багато з них були комсомольцями, яких в народі прозивали "козомольці". Так як важко булр визначити хто саме палив село, отаман прийняв рішення скинути їх всіх в Дніпро. Хто випливе на інший берег - той і буде невинним. Як колись про таке казали - "божий суд". І поскидали їх із кручі в воду. Лише кілька випливло - решта загинули.

Світлина старого Переяслава

12 липня 1919 року більшовики запровадили в Києві стан облоги. А в той же час повстанці укріпилися на звільнених територіях. А сам отаман з частиною війська рушив в рейд на Лівобережжя. По дорозі були розбиті кілька більшовицьких загонів і 15 липня Зелений був в Переяславі. Там на урочистих зборах отаман проголосив скасування рішень Переяславської ради 1654 року. Символічний крок, але все одно то було правильно.

Той, хто скасував "переяславську зраду"

Але в той же день авіація більшовиків бомбардувала Трипілля - було скинуто 15 пудів бомб. Напевно сильно розізлив "мышебратьев" символічний жест отамана із скасування найбільшої помилки Богдана Хмельницького. Невдовзі загарбники стали готуватися до нового наступу на Трипілля.

Всього проти Зеленого на цей раз більшовики кинули 12-тисячну армію. В отамана було близько 10 тисяч, але він вирішив діяти партизанськими методами. Повстанська армія ніби зникла. Але напади на більшовицькі загони тривали. 21 липня було вбито три десятки червоних біля Злодіївки (нині - Українка), а потім вдарили в тил іншому загону неподалік від Гусачівки. 23 липня під Халеп'ям був розбитий московський десант. Невдовзі Зелений вирішив прориватися до сил Директорії щоб разом звільняти рідну землю.

Зеленівці рушили на південь. У селі Горохуватка (нині село в Кагарлицькому районі) було розбито більшовицький гарнізон. Далі він вирушив на Вінцентівку (нині - село Запруддя Рокитнянського району). Там до них приєднався Марко Шляховий. А за повстанцями йшла дивізія червоних, якою керував Яків Епштейн. В той же час попереду шлях перекривала контрольована більшовиками залізниця Біла Церква - Миронівка, по якій ходили бронепотяги.

Карта місцевості, через яку Зелений відступав на південь.

Повстанці проривалися через колію поблизу села Карапиші. Був підбитий більшовицький бронепоїзд, що відкрило шлях на південь. Невдовзі зеленівці були в Таращанському районі. Потім вони пішли в сторону Жашкова. Біля села Бесідка було відбито напад більшовиків. Після цього Зелений успішно пройшов Жашків, а потім - на Уманщину. Там він зустрівся із повстанцями, якими командував Михайло Павловський.

Район, де зеленівці прорвалися через залізничну лінію. Карапиші і Ольшаниця.

Об'єднавши сили повстанці атакували Умань і Христинівку. Після довгих боїв, 16 серпня обидві міста були звільнені. Зеленівці нарешті знайшли місце, де можна було відновити сили. Для поранених знайшовся лазарет. 19 серпня в ті краї прибув Юрко Тютюнник. Він захотів всіх отаманів підпорядкувати собі. Та Зелений відмовився йому підпорядковуватися. Разом із своїм військом він рушив на північ. Знову пройшов через Жашків, а далі отаман увійшов в Таращу.

Юрко Тютюнник

Невдовзі до зеленівців звернулися сили УНР, які обороняли Білу Церкву. На них йшли більшовики з Миронівки. Зелений рушив на допомогу. Коли більшовики 25 серпня атакували Білу Церкву, їм в тил вдарили зеленівці і ворог був розбитий. Великі трофеї захопили українці.

Становище в Україні влітку 1919 року

Отаман Зелений планував йти на Канів, але невдовзі стануться події, які змусять його змінити свої плани. Але про все це в одному з наступних блогів.