Зоряні Війни: Останні джедаї - про фільм

Не так давно я переглянув новий епізод "Зоряних війн". Враження в мене були сильні. Ось я відразу після завершення сеансу:

Як ви зрозуміли, фільм я оцінюю позитивно. І не просто позитивно - я вважаю цей фільм одним з найкращих у франшизі. Взагалі, трилогія сиквелів, з якої вийшло вже два фільми, перевершила приквели по повній програмі. Хм, фанатам Джа Джа Бинкса це явно не сподобається. :-)

А поки перейдемо до розбору самого фільму. Тут будуть СПОЙЛЕРИ, при чому дуже багато. Тому, хто ще не дивився - може не читати далі.

Починається все, як завжди з титрів, які говорять, що Нова Республіка впала і тепер Верховний Порядок керує. Враховуючи, що попередньому епізоді пострілом "Старкіллера" була знищена столиця республіки Госніан-Прайм разом із всім керівництвом, то такий перебіг подій не дивний. Решта планет була скоріш за все сильно залякана, що й опору не чинили. І тепер залишилось добити Рух Опору, який очолює Лея.

Повстанці евакуюються із своєї бази на планеті Д'Кар. І в цей момент прибуває флот Верховного Порядку, який очолює генерал Хакс. Складається з кількох крейсерів і одного суперкрейсера. В космосі починається битва. По Демерон не виконує наказ про відступ і веде сили в атаку. Суперкрейсер знищений, але багато повстанців загинуло. За це Лея понижує його в званні, що закономірно.

А в цей же час в Верховному Порядку Сноук відчитує Хакса за те, що втратив повстанців. Той говорить, що вони прослідкували траєкторію їх руху. І його відпускають. Після заходить Кайло Рен, якому Сноук теж влаштовує виховну роботу за те, що "програв якомусь дівчиську". А після цього говорить, що далеко йому до Вейдера. В ліфті Кайло в приступі гніву розбиває свою маску. Імпульсивність - це його характерна риса, як відомо з першого епізоду.

Фінн приходить до тями нарешті на кораблі Леї. А що ж Рей? Знайшовши Скайвокера, вона дає йому меч. І дана пафосна сцена в один момент множиться на нуль, бо Люк викидає меч в сторону і закривається в своїй хатині. Ні Рей, ні Чубакка не можуть його переконати прийти на допомогу сестрі.

Флот послідовників Галактичної Імперії наганяють повстанців. З'явилась технологія відстежування тих, хто зробив гіперстрибок. До речі, в них з'явився ще один суперкрейсер - "Верховенство" (Supermacy), флагман Сноука шириною 60 кілометрів. Ось він:  

Нехило так. Взагалі, така кількість гігантських крейсерів і суперзброї нагадує мені нині не канонічну "Темну Імперію", де Новій Республіці довелося протистояти відродженому Палпатину, в якого було повно суперзброї і неймовірні можливості Сили. Ледь не програли тоді республіканці. Це варто було б знати тим, хто не задоволений нещасливим поворотом подій для героїв класичної трилогії - в старому каноні теж було не райдужно.

Повстанці розуміють, що втекти в них шансів немає. Стається битва в космосі. Кайло Рен у винищувачі тримає на прицілі командний місток, де його мати перебуває. Він вагається. Але інші винищувачі в цей час запускають ракети і командування Руху Опору гине. Серед загиблих - адмірал Акбар. Лею теж викидає в космос, але завдяки Силі вона потрапляє на корабель і її кладуть на лікування. Повстанців очолює адмірал Холдо.

Amilyn Holdo

Згідно з новим планом повстанці триматимуть дистанцію. По Демерону не подобається це зволікання. В Маз Канати він дізнається, що є один хакер, який може зламати систему стеження на "Верховенстві". Фінн і Роуз, новий персонаж, відправляються на планету з казино шукати хакера. Зрештою вони знайшли його.

Люк Скайвокер все таки вирішив трохи навчити Рей. Дав її кілька уроків. А цей же час між нею і Кайло Реном встановлюється телепатичний зв'язок. Вони не раз розмовляють між собою. Нарешті стає відомо, що сталося між Беном і Люком. Скайвокер, бачачи, що Соло тягнеться до темряви, вирішив вбити його під час сну. Та не зміг зробити цього. Бен в цей час прокинувся і зав'язалась битва. Люк опинився під завалом, а коли виліз - побачив палаючу академію джедаїв. Після того він відправився у вигнання.

Вигнання тривало, скоріш за все, довго. Можливо, років з 10. Якщо врахувати, що Кайло 29 років, а його конфлікт з Люком відбувся ще коли перший був юним учнем, то Скайвокер після такого провалу на все забив і йому стало байдуже на галактику.

До речі, концепція балансу, про яку говорили в трейлерах, не знайшла розвитку в фільмі. Лише згадки про це в уроках від Скайвокера були. А щодо фрази із трейлера "час джедаїв підійшов до кінця", то вона просто вирвана з контексту. Люк просто розчарований у всьому і згадує, як колись орден допустив прихід до влади Палпатина.

Рей залишає Люка. Але до того приходить привид Йоди і починає говорити з ним. А в повстанців на кораблі стається бунт - По Демерон захоплює владу. Але ненадовго - Лея, що вийшла з коми, припинила це. Повстанці залишають корабель і висаджуються на планеті Крейт, де знаходиться закинута база. Послано сигнал про допомогу, але ніхто не хоче йти на порятунок. Фінн, Роуз і хакер проникли на "Верховенство", але їх схопили. Рей також попадає на той суперкрейсер і Кайло Рен веде її до Сноука. 

Після короткої розмови верховний лідер наказує Кайло вбити Рей. В цей момент Кайло Рен за допомогою Сили керує мечем, що лежав біля Сноука і проколює його. От так поворот. Після цього він разом з Рей вступає в бій з охоронцями Сноука і це виглядає ефектно. Охорона перебита.

Після того починається розмова. Рей переконує Кайло повернутися на світлу сторону і зупинити атаку на рештки повстанців. Але він у відповідь пропонує приєднатися до його і створити нове майбутнє. Нарешті розкриваються батьки Рей - вони були звичайними жителями Джакку, які продали свою дочку за випивку. Добре хоч, що не зробили її родичкою Соло або Скайвокера - досить вже всіх в "Зоряних війнах" робити родичами. Після цієї розмови починається протистояння - обоє намагаються притягнути до себе меч Скайвокера. Але падають обидва непритомними.

Адмірал Холдо вирішує допомогти повстанцям і йде на таран із "Верховенством". Корабель розколюється. Це рятує Фінна і Роуз, яких вже хотіли стратити. Фінн вступає в двобій з Фазмою і остання гине. Далі вони тікають до повстанців на Крейт. Генерал Хакс заходить в тронний зал і бачить розрубаного Сноука. Кайло Рен приходить до тями і говорить, що це Рей вбили його. Після чого проголошує себе верховним лідером і віддає наказ висаджуватися на планету.

Повстанці розуміють, що на тій базі вони в пастці. Наступає імперська техніка, спроба її зупинити невдала. І тут з'являється... Люк Скайвокер. Він трохи говорить із сестрою, а потім іде назустріч армії. Кайло наказує стріляти по йому з усіх танків. Але Люк залишається неушкодженим. Кайло виходить на двобій з ним. Теж добре поставлений поєдинок. Невдовзі виясняється, що це не справжній Люк, а його проекція, здійснена за допомогою Сили. Сам Скайвокер в цей час сидів на тій само планеті і медитував. Такі можливості Сили були у "Розширеному всесвіті", до речі. Кайло розуміє, що це був відволікаючий маневр щоб повстанці могли втекти. 

Повстанці виходять із печер, де їх підбирають Рей і Чубакка на борт "Тисячолітнього Сокола". Небагато їх все таки залишилося, раз всі помістилися на невеликий космічний корабель. Вони відлітають з Крейта. А в цей час Люк помирає - схоже, що застосування такої можливості Сили смертельне. На фоні заходу сонця його тіло розчиняється в Силі. 

Ось таким виявився цей фільм. Тепер чекати будемо на новий епізод, який вийде через два роки. Звісно, буде чимало хейтерів, які будуть вставляти свої коментарі, в яких все буде не так. А що вам не так? Чого ви хотіли? Чи знову будете розповідати, що "Дісней губить франшизу". Останні фільми дали "Зоряним війнам" нове життя. "Пробудження Сили", Бунтар-Однин", "Останній джедай" - це лише початок. І почток був успішним. Я на початку порівнював сиквели із приквелами. Так от, перші явно випереджають других. А приквели, між іншим, знімав сам Джордж Лукас. І на Заході їх просто терпіти не можуть. Це в нас до них ставляться поблажливо, оскільки по цю сторону "залізної завіси" знайомство із сагою почалося із виходом приквелів. Тому й такі відмінності у поглядах. В дитинстві я теж полюбляв трилогію приквелів. Але з віком розумієш, які вони нелогічні з точки зору оригінальної трилогії. Скільки сюжетних дір було створено ними. Нові фільми повертають нас до класичного варіанту, до джерел, як то кажуть. Звісно є й нововведення - без них ніяк. 

Ось такі мої думки з цього приводу.

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917–1921 рр. У ВИСВІТЛЕННІ ЧАСОПИСУ «ВІСТІ КОМБАТАНТА» ЗА ПЕРІОД 1961–1985 рр.

Ці тези я написав на одну з конференцій, яка вже минула. Присвячена вона журналу "Вісті комбатанта", статті якого ви можете прочитати за посиланнями:

http://komb-a-ingwar.blogspot.com/

http://diasporiana.org.ua/?s=%D0%B2%D1%96%D1%81%D1%82%D1%96+%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%B1%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B0

Ось мій текст:

«Вісті комбатанта» – це квартальник, що видавався з 1961 по 2014 р. ветеранськими організаціями українців в Америці. До останніх належать «Об’єднання бувших Вояків Українців в Америці», «Братство колишніх вояків Першої української дивізії УНА», «Українська стрілецька громада в Канаді», «Об’єднання колишніх вояків УПА», «Братство Українських січових стрільців». Редактор журналу Іван Кедрин-Рудницький: «Сутнє значення цієї події в тому, що саме колишні вояки доказали у практиці, що вони таки мають почуття дійсности і знайшли в собі мужність зректися своїх партикулярних амбіцій, щоб кожна з отих організацій мала обов'язково "свій власний" журнал.» (Вісті комбатанта, 1961. – №1–2 – С. 5; далі – посилання в тексті). Так відбулося об’єднання українських ветеранських організацій за кордоном.

Вищезгадані ветеранські організації уклали між собою угоду, де були прописані принципи діяльності журналу. Це сталося 13 травня 1961 р. в Нью-Йорку. Вирішили, що організації припиняють видавати свої окремі журнали і встановлюють спільну редакцію. Третій пункт документу прописував таке: «Журнал "Вісті Комбатанта" має бути загально-українським комбатантським періодиком і, як такий, не може заторкувати ніяких партійно-політигних справ» (1961. – №1–2. – С. 91) На той час в українській еміграції було багато політичних партій, відносини між якими залишали бажати кращого. Гетьманці виступали проти прибічників УНР, між фракціями ОУН не припинялися конфлікти, праві виступали проти лівих  і навпаки. Тому у першому ж номері журналу було заявлено наступне: «… не можна на його сторінках пропагувати, поширювати, одобрювати ані опрокидувати політичні позиції будь-якого чи будь-якої з існуючих на еміґрації українських середовищ, центрів, партій чи груп» (1961. – №1–2. – С. 91).

Квартальник містить у собі статті здебільшого на військову тему. Там подаються матеріали про УПА, 1-шу дивізію Української Національної Армії (вона ж – дивізія «Галичина»), події обох світових воєн. Є чимало аналітичних статей про тодішню обстановку в світі – про холодну війну. Достатньо велике місце серед публікацій займають статті про визвольні змагання 1917– 1921 рр. Цінності цим відомостям додає те, що багато з них були написані безпосередніми учасниками Української революції – як представниками командного складу, так і рядовими бійцями армій України того часу.

Багато із статей про військові події писалися очевидцями. Я.Зозуля, політичний і військовий діяч тих часів, написав «Всеукраїнський Військовий З’їзд 1917р.» (1967. – №4 – С. 29-34), а В.Зарницький – «Відродження збройних сил України 1917/1918р.» (1979. – №2 – С. 74–79). Учасник визвольної боротьби Володимир Кедровський описував, як в 1917 р. проводилась українізація військових частин: «Початки українізації в російській армії і Перший Український Військовий З’їзд» (1967. – №1 – С. 24–31),  «Українізовані частини і регулярна армія» (1968. – №2 – С. 37–39). Полковник армії УНР Степан Лазуренко описує заснування української військової частини – полку імені Б. Хмельницького, у створенні якого він брав участь («Перший Козацький імені Богдана Хмельницького Полк», 1967. – №2 –  С. 19–29).

В. Клодницький, західноукраїнський громадський і церковний діяч, опублікував спогади «Моя служба в УГА» (1969. – №2 – С.24–31), а В. Ілащук із УГА – «В денікінському полоні на Дарниці» (1973. №4 – С. 15–31 і 1973. – №5–6 – С. 25–57). Ф. Мелешко у статті «В Єлизаветській залозі» (1969. – №6 – С. 21–26) подає свої спогади про події антигетьманського повстання. В. Сім’янців описує окремі епізоди Першого Зимового походу в статті «В Зимовому поході» (1965. – №1 – С. 22–23). Полковник армії УНР Гриць Маслівець у своїй публікації «Правда про Тютюнника» приділяє увагу подіям 1920–1921 рр., зокрема Другому Зимовому походу, який власне і очолив Юрко Тютюнник. Про ті події також писав сотник української армії І. Козак: «Перший зимовий похід» (1963. – №1 – С. 6–8). Михайло Курах (сотник армії УНР) в статті «Чи Січові Стрільці брали участь у Зимовому поході?»пояснює, чому Січові Стрільці були розпущені наприкінці 1919р., спростовуючи звинувачення в зраді.

Генерал-хорунжий Генштабу Петро Самутин написав серію статей про 6-ту січову стрілецьку дивізію, яка відіграла важливу роль під час «дива на Віслі» 1920 р. (1970. – №3–4 – С. 14–20 і 1970. – №5 – С.12–17). Павло Дубровський детально написав про Першу козацько-стрілецьку дивізію Армії УНР, більш відому як «сірожупанники» в статтях «Сірожупанники» (1962. – №3–4 – С.44–46) та «Сіра дивізія і література до неї» (1967. – №1 – С. 18–23). Також про «сірожупанників» писав В. Прохода: «Бої Сірожупанників на польському фронті» (1969. – №6 – С. 41–49). Санітарний поручник Української Галицької Армії Іван Рижій видав цікавий матеріал з назвою «Санітарна Служба в Листопадових Днях у Львові» (1965. – №3 – С. 14–22 і 1965. – №4 – С. 17–24).

 Окремі статті описують суспільно-політичні аспекти часів визвольних змагань. До таких відносяться наступні: М.Сулима – «В роковини Української революції» (1978. – №2 – С. 30–34), В.Федорович – «Від нинці воєдино…» (1979. – №2 – С. 19–29), Ф. Кордуба – «З перспективи 50-річчя Листопадового зриву» (1968. – №5–6 – С. 90–99), Л.Ганкевич – «Заприсяження першого уряду ЗУНР у Львові» (1961. – №4 – С. 9–11). Відомий український громадський діяч діаспори, історик, журналіст і редактор Василь Верига написав кілька статтей по даній тематиці, зокрема: «Лютнева революція 1917 року» (1969. – №1 – С. 13–15), «Українська національна революція» (1977. – №5–6 – С. 61–70), «Хто завинив» (1979. – №1 – С. 21–25).

У деяких номерах «Вістей комбатанта» можна знайти інформацію про зовнішню політику України тих часів. Василь Федорович аналізує Берестейському мирному договору 9 лютого 1918 р. в статті «Берестейський мир у світлі міжнародного права» (1975. – №2 – С. 26–30). Історик із діаспори В.Трембіцький описує різні аспекти зовнішньої політики часів Директорії УНР в наступних статтях: «Про українсько-польське перемир’я 1 вересня 1919 року». (1973. – №4 – С. 32–33), «Заходи українських урядів у справі звільнення українських вояків з італійського полону» (1973. – №4 – С. 55-64), «Червоно-хресні взаємини з сумежними державами» (1973. – №3 – С. 87-93 і 1973. – №4 – С. 8–14), «Розміщення консульських бюр для червоно-хресних представництв Української держави» (1975. – №3-4 – С. 33–35).

Є також у «Вістях комбатанта» згадки про повстанський рух в Україні. Правда, їх не так багато. Про них писав Л. Полтава: «Повстанські загони на Півдні України» (1967. – №3 – С. 32–35) і «Українські повстанські загони в 1919/1922 роках» (1967. – №5-6 – С. 26–33).

Таким чином, журнал «Вісті комбатанта» за період 1961–1985 рр. є цінним джерелом інформації про події доби визвольних змагань, особливо зважаючи на той факт, що більшість статей написані очевидцями. Звісно, матеріали специфічні, оскільки квартальник видавався комбатантськими організаціями української діаспори. Тим не менш, такі особливості не зменшують важливості журналу «Вісті комбатанта» як історичного джерела.

Громадянська війна в США - дивні інтерпретації та їх спростування

Під час подій в Шарлотсвіллі я помітив одну цікаву деталь: те, як представники деяких українських правих сил активно демонструють симпатії до Конфедеративних Штатів Америки, більше відомим як "Південь". Публікували різні дописи в соцмережах, разом із світлинами. Щось типу цього:

В мене такі аналогії нічого крім сміху не викликають. Знайшли, що порівнювати. Поясню просто: південні тоді були чимось схожими до наших "сепарів". Детальніше треба було вчити історію. Дивно, що не почали публікувати на аватарках прапор Конфедерації - він так схожий на прапор наших сепарів. Який символічний збіг.

Не знаю за чим вивчали історію вищезгадані симпатики, напевно за фільмом "Віднесені вітром". Ех, краще б подивилися "Джанґо вільний" - там хоч не має ідеалізації "старого Півдня". Чи може вони расисти, яким подобається рабство для одної з рас. Ну тоді я так розумію проти кріпосного права в них теж претензій немає - то ж теж було на благо кріпаків. Чи ні? Але аргументи расистів я не збираюся коментувати в цьому блозі.

Тим більше, рабство не було головною причиною громадянської війни в США. Так, вам не почулося. Хоча ще зі школи нам розповідають про таке. Втім то не вірно. Це питання було використане лише як привід. Головні причини були в іншому.

Протягом першої половини ХІХ століття сформувалися відмінності між північною і південною частиною. На півночі активно розвивалася промисловість, на півдні процвітало плантаторське господарство. Південні штати вирощували бавовну, яку експортували до Великої Британії для потреб текстильної промисловості. Торгівля була вигідною. Але це створювало відмінне бачення щодо митної політики держави. Північним для того, щоб захистити свою промисловість від конкуренції, необхідні були високі митні тарифи - протекціонізм. На півдні ж виступали за вільну торгівлю. Останнім було вигідно постачати сировину до Європи, а звідти завозити товари. 

Вся перша половина ХІХ століття характеризувалася протистояннями між двома частинами держави. Сторони часто укладали компроміси, першим з яких був Міссурійський 1820 року. Було вирішено віднині приймати до союзу по два штати: один вільний і один рабовласницький. 

Ведення високих тарифів в 1828 році ледь не призвело до виходу Південної Кароліни із союзу. Лише у 1833 прийняли компромісні тарифи, який звільнив від мита деяку експортовану Півднем сировину. Але в 1842 р. були прийняті більш протекціоністські тарифи. 

Після американсько-мексиканської війни 1846-1848 рр. виникли суперечки за нові території. Новий компроміс був укладений у 1850 р., за ним Каліфорнія стала вільним штатом, а південні отримали право винести питання про території Юта і Нью-Мексико на референдумі. В 1854 р. був прийнятий акт Канзас-Небраска, де всупереч Міссурійському компромісу Канзас не став вільним штатом, а там мав бути референдум. Це невдовзі викликало війну в штаті.

Незважаючи на те, що Північ переважала за населенням і промисловим потенціалом, довгий час президенти США були вихідцями з Півдня. Або контрольованими останніми. Із 12 президентів між 1809 і 1861 роком 7 були вихідцями з "південних". Але восени 1860 року на виборах здобуває перемогу Авраам Лінкольн, противник рабовласництва і прибічник єдності держави. Південні відразу почали готуватися до сецесії - виходу із складу держави. 20 грудня 1860 року приклад подала Південна Кароліна, за якою послідували: Міссісіпі (9 січня 1861), Флорида (10 січня 1861), Алабама (11 січня 1861),Джорджія (19 січня 1861), Луїзіана (26 січня 1861). Президент Б'юкенен нічого не зробив для запобігання сецесії. 

Кожен штат, що оголосив вихід, згадував в своїх документах про необхідність збереження рабства. Наприклад, в декларації штату Міссісіпі говорилось наступне: Our position is thoroughly identified with the institution of slavery – the greatest material interest of the world - Наша позиція чітко визначається інститутом рабства - найбільшим матеріальним інтересом всього світу.

https://www.civilwar.org/learn/primary-sources/declaration-causes-seceding-states

4 березня 1861 року Авраам Лінкольн став президентом. Він намагався вирішити мирно цю кризу. Слід зазначити, що не всі рабовласницькі штати підтримали сецесію. Делавер, Кентуккі, Міссурі та Меріленд не увійшли до Конфедерації. Також західні райони Вірджинії залишились на боці Союзу і в 1863 р. там був створений штат Західна Вірджинія.

12 квітня 1861 року південні атакували форт Самтер, який належав федеральному уряду. Почалася війна, яка тривала чотири роки.

Детально переказувати хід бойових дій в цьому блозі сенсу немає. Можна зазначити, що на початку південні успішно діяли і здобули кілька перемог. Але промисловий потенціал Півночі був в рази більшим. А у війні на виснаження в Конфедерації, в якої все було сфокусовано на бавовні, шансів не було. В 1863 році настав перелом у війні, а навесні 1865 року конфедерати капітулювали. Так, війна була жорстокою. Одна кількість загиблих більша ніж втрати США в обох світових війнах. 

Слід зазначити, що перші півтора роки війни Лінкольн не порушував питання рабства. Лише 22 вересня 1862 р. він видав прокламацію про звільнення з 1 січня 1863 р. рабів. Також в той рік був прийнятий "Акт про гомстеди", який дозволяв тим, хто служив в армії США займати неосвоєні земельні ділянки.

Щодо Конфедерації, то там намагалися знайти підтримку в європейських держав, особливо в Британії і Франції. Нічого не нагадує? Вони вважали, що їх бавовна незамінна. Та це виявилось не так - знищення плантацій на півдні США посприяло розвитку вирощування бавовни в Британській Індії. 

Джефферсон Девіс, президент Конфедерації, визнав англо-французьку інтервенцію до Мексики (1861-1868) і всіляко сподівався на те, що його самопроголошена держава буде визнана. А після цього мала бути інтервенція до США. Нікого цей "сепаратистенфюрер" вам не нагадує? 

Тому крок Лінкольна із скасування рабства був дуже вдалим - в очах міжнародної спільноти він тепер ставав борцем проти рабства. В такому випадку інтервенція європейських держав могла б викликати осуд власних жителів - бо протягом першої половини ХІХ століття Західноєвропейські держави на законодавчому рівні заборонили рабство. Вдалий хід на дипломатичній арені.

От такі були тоді реалії. Що скажуть на це захисники "благородного лицарства півдня, що виступили проти злочинного Лінкольна, який хотів замахнутися на їх спосіб життя"? Все ще вважаєте, як один з українських мутних діячів, що "генерал Лі - це американський Шухевич" - так є й такі ідіоти серед наших діячів, які проводять абсолютно нелогічну аналогію. Якщо вищесказані аргументи вас не переконують, то продовжуйте жити міфами, тільки не дивуйтесь, якщо через багато десятиліть почнуть складати подібні байки про українських сепарів. Зніме хтось, скажімо, фільм "Понесені алкоголем" і будуть розповідати про захисників "данєцкага спосаба жизні". Вам буде це приємно? Отож...

А ми підведемо висновки на основі того, що я написав.

1. Громадянська війна в США головною причиною мала протистояння двох економічних систем, які фактично не могли співіснувати.

2. Південні довгий час мали своїх президентів на чолі держави, але обрання Лінкольна призвело до того, що південні штати почали сепаратистський рух.

3. Північні довго намагалися вирішити конфлікт шляхом компромісів. Але на південних така поступливість ніяк не вплинула. Тому й розв'язка була жорстокою.

4. Конфедерація з нетерпінням чекала на інтервенцію Британії і Франції, радо торгуючи державою заради своїх торгових інтересів.

5. Скасування рабства посприяло міжнародному авторитету Лінкольна і в очах сторонніх спостерігачів зробило війну "боротьбою проти рабовласництва".

Такі мої міркування з цього приводу.

Про всяких мутних діячів сучасної України

Нещодавно попалась в стрічку мені публікація Олексія Арестовича. Там говорилось про війну на Донбасі. Не знаю за що його всі називають "вйськовим експертом" - напевно десятки війн пройшов. 😊 Але то неважливо.

І написав я там коментаря. Зміст його був приблизно таким: "Автор ніби й непогано пише, але як бути з його співпрацею з Дугіним". І посилання прикріпив: 

https://www.facebook.com/dzolotukhin/posts/817110215007029

І у відповідь Арестович відправив мене в бан.

Чи я сказав неправду? Але тоді б можна було все легко заперечити. Але вищезгаданий вибрав інший варіант. Простіше ж заблокувати сторінку коментатора. Я розумію, коли пишуть суцільні образи, тоді можна банити без попередження. Сам так роблю. Але там було конкретне питання, на яке він відмовився відповідати.

Ну що ж, хай буде так. Звісно, він може сказати, що на всі питання вже відповів. Ось є запис:

https://soundcloud.com/podijapl/q6pb3njlyofi

Там він говорить, що насправді вони були не заодно тоді. Просто поїхали розвідати про ворогів України. Джеймс Бонд відпочиває. А якщо серйозно, то в таке мало віриться.

Ось одна із світлин його візиту в 2005 році на Московію:

І ще одна:

Так просто з'їздили поговорити з Дугіним. На щиру бесіду з лютими українофобами. 

Було це ще в 2005 році. Тоді Корчинський і Арестович їздили на заходи Євразійського союзу молоді. Ось інформація про те:

http://evrazia.org/modules.php?name=News&file=article&sid=2673

І ще одна публікація:

http://evrazia.org/modules.php?name=News&file=article&sid=2242

За останнім посиланням можна знайти таке:

как сказал заместитель Корчинского Арестович, так же присутствовавший на пресс-конференции - "заводы перейдут во власть Вашингтона и Брюсселя"

А ось що говорив сам Дмитро Корчинський:

"Необходимо прислушаться к нам, - заявил Дмитрий Корчинский - сделать вывод из Украинского урока и постараться всеми силами не допустить подобного в России. К нам пришла неприятная, но способная власть с большим кредитом доверия и финансовой поддержкой запада. Против сверх методов западных технологов имевших место быть на Украине, все "пиар"-слоганы российских технологов оказались неэффективны. Если западные рецепты-лозунги - интеграция в мировой рынок, вступление в НАТО, то не реально им противопоставить, например, возведение русского языка в ранг государственного. Даже Московский православный Патриархат на Украине никак не повлиял на избирателей. Практически все его прихожане проголосовали за "оранжевых". Огромную роль сыграли средства массовой информации, показавшие, что революция происходила в духе "любви", и не один кадр которых не показал больного или заболевшего от холода человека. Мирная толпа, состоящая из дедов и внуков, представляет собой грозное орудие революции. Я могу лишь констатировать одно - Россия, реально, не имеет никаких действенных рычагов осуществления своей политики, как вне стран СНГ так и непосредственно на их территории, кроме одного самолета МЧС, на котором она вывозит пророссийских лидеров с отданных территорий" - с иронией заметил Дмитрий Александрович.

От такі були тоді ті, кого в соцмережах так активно цитують. Борці з НАТО, прибічники "рюцкага мира" і "духовних скреп". Нині вони говорять, що за Україну. А чи надовго це? Завтра знову об'єднаються з Дугіним щоб боротися проти "гейропи". Чи з Жириком, то вже не так важливо. А що, в 2005 році вони об'єднувалися з Вітренко. З Вітренко, Карл! Ось читаймо:

http://ua.korrespondent.net/ukraine/253940-korchinskij-i-vitrenko-stvoryuyut-narodnu-opoziciyu-i-zaproshuyut-usih-bez-vinyatku

От таких мутних персонажів читають в нас. Подумаєш, вони колись були проти України. Типу "то було давно, вони змінилися". А чи правда це? Я не вірю їм. Й іншим не раджу. Персонажів з таким минулим треба остерігатися. Зраджували державу не раз - зрадять знову.

Українці в США - цікаві факти

Переглядаючи сторінку "Голосу Америки" на YouTube, я знайшов цікаві матеріали про українців в США. Всього там 14 репортажів, які об'єднані у два відео.

У першому говориться по наступне:

1. Пам'ятник Тарасу Шевченку у Вашингтоні. Найвидатніше досягнення українців Америки.

2. Як українець у другому поколінні допомагав прокласти шлях до визнання Незалежності України урядом США.

3. Сурма - українська крамниця, що стала візитівкою Нью-Йорка, однак не дотягнула двох років до столітнього ювілею.

4. Український музей у Клівледі - унікальна колекція, що закарбувала життя українців поза межами Батьківщини.

5. Українське село Чикаго – район в якому прагнуть жити американці.

6. Мережа суботніх шкіл українознавства – запорука збереження своєї Спадщини.

7. Українці - п’ятикратні чемпіони США з футболу. Історія становлення футболу в Америці.

Друге відео містить інформацію про таке:
1. Як в Америці зберігали пам'ять про Голодомор в Україні.
2. Історія життя українця, що загинув 11 вересня 2001 року у Нью Йорку.
3. Американська мрія – як досягти успіху в Америці. Історія успіху українських іммігрантів.
4. Принципово новий спосіб боротьби з вірусами винайшли у Кремнієвій долині – один iз розробників, колишній харків'янин.
5. В гостях у єдиного українця в НБА – Олексій Лень один з найперспективніших центрових найкращої ліги світу.
6. Крістін Шевченко – солістка Американського балету вважає себе українкою, хоча й прожила більшість життя у США. 

7. Сестри Василіянки – понад сто років на службі українській громаді Америки. Унікальна історія монахинь, які пересікли океан аби доглядати за українськими сиротами.

От такі цікаві речі можна дізнатися з цих відео.

Фільм "Дюнкерк" - мої враження

Фільм Крістофера Нолана "Дюнкерк" нещодавно переглянув. Що можна сказати - специфічний фільм. Напевно, не кожному його можна дивитися. Любителям пафосу і різних кінокліше - точно. Тут не має якихось архетипових героїв чи злодіїв.

Нолан нестандартно підійшов до зйомок воєнного фільму. Ворога тут взагалі не видно - ні персонажів, ні облич від Вермахту. Лише в кінці можна побачити безликі силуети кількох німецьких солдатів. Цікавий підхід, правда? Безликий ворог, якщо коротко сказати. Хоча й персонажів серед британців як таких немає. Не всі дійові особи названі по імені, про їхні історії життя годі й думати. Останні існують для того, щоб рухати сюжет.

Головне в цьому фільмі - це страх і розпач тих, хто потрапив в оточення між ворогом і морем. Всі намагаються врятуватися за будь-яку ціну. І не треба мені розказувати "боягузливі бриташки" - такі коментатори ще невідомо як би себе вели в таких умовах. А оскільки головною темою фільму є страхіття війни, тому й не дивно, що німці тут безликі. Так, ворог вже неподалік, хоч його й не видно. А оточеним британцям доводиться рятуватися. Багато хто ламається від такої обстановки, що не дивно.

Атмосферу страху підкреслює музика, яку написав сам Ганс Ціммер. Цей композитор завжди вдало складає саундтреки до фільмів. Спецефекти теж на висоті - повітряні бої, судна, що тонуть та ін.

Правда при перегляді треба уважно дивитися, бо тут трапляються часті перенесення в часі назад і те, що вже ми бачили, показується з іншого ракурсу. Дивний підхід, як на мене.

Такі от мої враження від фільму. Кому цікаво таке - той може подивитися. Свої застереження я сказав. Цікаво, які нагороди отримає цей фільм, коли почнуться церемонії вручення? Незабаром дізнаємось.

Про Україну і НАТО

Нещодавно в стрічці новин я знайшов посилання на одну нотатку на Facebook від користувача Алекс Новодворскі: 

https://www.facebook.com/notes/алекс-новодворскі/фатальна-помилка-росії/443366359360004/

Назва влучна - "Фатальна помилка Росії". Тема цього довгого тексту - інтеграція України до НАТО та те, як Московія своїми діями підштовхнула до цього.

Ось сам текст, скопіюю його сюди:

Ще  зовсім недавно російська пропаганда і її філії в Україні досить  барвисто розписували тему з умовною назвою "Європа втомилася", маючи на  увазі від України.  Причому, кремлівські пропагандисти великого калібру цілком представляли скільки коштує ця "втома".   Вони самі, їх куплені колеги з ЄС і деякі єврочиновники, присажені на  російське бабло, регулярно затягували знайому пісню про старому.   У цьому сенсі дуплет з "безвіза" і останньої голландської ратифікації  асоціації України з ЄС залишив всіх цих діячів в резервації кінчених  брехунів.   Наші фахівці, які накидали це ж саме на вентилятор, миттєво стали  поборниками цих процесів, а деякі навіть розповідають, що це їх особиста  заслуга.  Але ми добре пам'ятаємо їх імена і тепер ні лисі, ні бородаті чесуни язиків ніколи не будуть сприйматися всерйоз. 

У сухому залишку бачимо чіткі ознаки стрімкої євроінтеграції України.  Таку швидкість процесів не показував ніхто з наших найближчих сусідів, ні Грузія, ні Молдова.  І це з урахуванням того, що ми починали реальний рух навіть не з нуля, а з мінуса.  Тепер уже саме питання про повноцінне входження України в структури ЄС не стоїть, вся справа в швидкості і часу.   Як відзначають багато спостерігачів з Європи, Україна показала такі  можливості і такий потенціал, який ніхто просто не міг розглянути на  початку процесу. 

Але найцікавішим є питання про перспективи входження в НАТО.  Те, що це необхідно самій Україні - вже безперечно і жоден розсудливий чоловік не зможе заперечити на це твердження.  Агресія Росії показала, чому і навіщо це необхідно.  У цьому сенсі, прямо зараз відбуваються події, які наближають момент, коли входження в НАТО стане технічно можливим. 

Уже відомо про те, що внутрішня структура Збройних сил України приводиться у відповідність зі стандартами НАТО.  Про це не раз заявляв міністр оборони і в цьому немає ніякого секрету.  Але є і більші приклади того, що прямо зараз закладається фундамент інтеграції з Альянсом.   Наприклад, нові зразки озброєнь, які розробляються нашою промисловістю,  спочатку проектуються з урахуванням сумісності з натівськими системами  озброєнь.   Нещодавно стало відомо, що розробляється самохідна артилерійська  установка вітчизняного виробництва, яка повинна змінити наявні на  озброєнні три системи САУ совкових часів.   Уже відомо, що в технічному завданні зазначено знаряддя натівського  калібру, здатне працювати всім спектром боєприпасів, що перебувають на  озброєнні наших партнерів.  Що цікавіше, зараз прискореними темпами будується новий завод з випуску боєприпасів.  Як нам відомо, там теж передбачено випуск боєприпасів саме натівського стандарту.   Тобто, поки йдуть не дуже помітні тектонічні процеси уніфікації ВСУ і  НАТО, Україна вже зараз вкладає великі кошти в виробництва, які будуть  випускати військову продукцію саме натівського зразка.  Все совкове, що є зараз, буде вистріляне в окупанта, а залишки - знищені.   Все інше вже не матиме совкових коренів і буде здатне використовувати  боєприпаси, модулі, вузли і агрегати виробництва наших партнерів. 

Так що тут - все зрозуміло, інше питання - чи потрібні ми НАТО?  Відповідь на нього більш ніж певна.  На нього можна відповідати відразу з декількох напрямків.   Наприклад, зовсім недавно в НАТО була прийнята Чорногорія і кожен може  самостійно відповісти на питання - навіщо вона потрібна Альянсу.  Це з урахуванням того, що там немає ні якоїсь великої промисловості, ні стратегічного положення, ні військового потенціалу.  Приблизно так само в НАТО були прийняті країни Балтії.  Кожен може самостійно відповісти собі на питання про Чорногорію, а ми зайдемо з іншого боку.

 У нинішній кризі з надзвичайно зрослої агресивністі Росії,  найактивнішими і безкомпромісними членами Альянсу виявилися Румунія,  Польща і країни Балтії.  Саме вони першими забили на сполох і підняли свої бойові прапори.   Вже після цього - підключилися Штати і останніми стали прокидатися ті,  хто за визначенням мав би першим відреагувати на агресію Москви.  Ми маємо на увазі Німеччину і Францію.   Тільки важкі ляпаси з Вашингтона вивели їх зі сплячки і виявилося, що  зразок адекватності від них давно перекочував до нових членів Альянсу.

 Тут важливо зауважити, що сам блок НАТО був організований на противагу  совковим прагненням доробити те, чого не вдалося зробити за підсумками  Другої Світової Війни.   Вступивши в неї, совок мав на увазі підім'яти під себе всю Європу, але  товариш Гітлер зіпсував усі плани і вийшло так, як вийшло.   Трохи пізніше совок взявся за старе і став посилено мілітаризувати  окуповані території європейських країн, особливо ту частину Німеччини,  яка отримала назву НДР.  На противагу цьому відродившомуся експансіонізму і виник Альянс.  Тобто, спочатку був антисовковий блок.  Зараз все повертається на місце і НАТО згадало своє призначення протистояння Москві.   Це повернення до тями якраз і забезпечили країни, прямо постраждалі від  агресії совка.

У цьому сенсі Україна є надзвичайно цінним активом.   Якщо країни Балтії, Польща і Румунія мають рахунки більш ніж  півстолітньої давності, то у нас цей рахунок не закритий прямо зараз і  прийняття України в НАТО додасть її історичній спрямованості новий і  виключно потужний імпульс.   Крім того, українська армія, на відміну від армій країн Європи, має  новітній досвід практичного протистояння з титульним противником.   Безліч коментарів військових інструкторів армій країн НАТО, які  проводили тренінги на Яворівському полігоні, в Широкому Лані та інших  місцях давали досить цікаві коментарі з приводу підсумків своєї роботи.   Вони відзначали, що їдучи з України, вони не можуть однозначно  відповісти собі на питання про те, хто кого вчив на цих полігонах.   Ясно, що нові види техніки і озброєнь, освоєних нашими військовими,  вимагали пояснень і вправ, але що стосується способів ведення військових  дій в досить специфічних умовах гібридної війни, то інструктори нічим  допомогти не змогли і відкинувши упередження - посилено переймали наш  досвід. 

На сьогодні українська армія об'єктивно є найбільш боєздатною, досвідченою і численною.   Просто для інтересу можна порівняти те, наскільки НАТО стало могутніше  після входу до нього Чорногорії і які обриси прийме Альянс після входу до його складу України.   Причому, на відміну від багатьох старих членів НАТО, Україну не  потрібно переконувати приймати найжорсткіші заходи, в відношенні до  противника, вона це готова робити в будь-який момент і в будь-якому  масштабі, бо рахунок відкритий на стільки, що оплачувати його ми будемо  при будь-якій зручній можливості.

 Крім того, Україна має хоч і ґрунтовно вбиту, але ще живу оборонну  промисловість, яка здатна робити речі, рівня кооперації кількох  європейських країн, які об'єднувалися для створення бронетехніки, ракет  або літаків.  Наша економіка йде на підйом і починає рости зовсім не тими галузями, які були до війни.  В тому числі, як гриби ростуть нові виробництва військової техніки. 

Варто погодитися, що саме військовий потенціал України здатний дати Альянсу новий імпульс в усіх напрямках діяльності.  Крім того, вкрай важливим є аспект географії.  Будучи членом Альянсу, Україна забезпечує короткий доступ до всіх основних військових баз ВС РФ.  В тому числі, до баз зберігання ЯЗ або місць, де знаходяться шахтні пускові установки найпотужніших МБР в Саратовській області.   Засоби ураження, розташовані на території України, дадуть лише кілька  хвилин підлітного часу і гарантовану поразку майже всієї інфраструктури  РВСН РФ.

 Зараз в небі Лугандона регулярно літають американські дрони-розвідники,  які сканують обстановку у всіх діапазонах, важливих для військових.  В тому числі, і весь спектр радіочастот.   Але тут треба враховувати важливий факт, ефективна дальність скануючої  апаратури дрона, що летить на висоті близько 10 км, досягає 300 км.   З урахуванням того, що апарат дружніх збройних сил може вільно  пересуватися в повітряному просторі України, кожен може взяти крайню  точку нашої території на сході Харківської або Луганській області і  відміряти 300 км вглиб російської території і отримати уявлення про те,  куди отримані надійні цілевказівки, по стаціонарним цілям і повністю  зчитана місцевість для підльоту до цілі на наднизькій висоті. Коли Україна увійде до Альянсу, Росію вже не потрібно буде  контролювати важкими ракетами, що стоять на іншій стороні Земної Кулі.   Вже досить буде легких, маневрених і малопомітних засобів, які легко  висмикнуть ікла, кігті, ніздрі, очі і вуха у немитого ведмедя.

 Тому, складається враження про те, що вистоявши в цій кривавій бійці і  вже перемагаючи супротивника за очками, Україна стає більш необхідною  НАТО, ніж НАТО Україні.  Може бути, ми десь і згущаємо фарби і трохи наплутали з пропорціями, але в загальному ситуація виглядає саме так. 

І в завершенні зауважимо.  Такого розкладу майже напевно не було б, якби Росія не зробила фатальну помилку, напавши на Україну.  Тепер все це перейшло в режим неминучості і станеться в дуже короткій перспективі, набагато швидше, ніж це можна уявити.   Зараз немає, а років через 10 там, де сьогодні знаходиться Росія,  читатимуть курс історії, де розкажуть про Путіна, який скоїв  смертельний, для всієї Росії крок - вліз в Україну. 

Ось така думка. А від себе додам, що це погано, що ще кілька років тому більшість жила совковими байками про Північноатлантичний Альянс. Ще не забута вся та екзальтована біомаса, яка з комуняцькими прапорами та "аквафрешами" виступала проти будь-яких зв'язків з тим військовим союзом. Ну от і отримали за всю ту недалекоглядність. Ні, ну вони ж свято вірили в "брацкія народи", що Скрепостан ніколи не нападе на нас. А в той час за поребриком довго йшла українофобська пропаганда. Фільм "Брат-2" вийшов ще в 2000 році, а потім було багато інших. Не варто забувати й про газові війни, торгові обмеження. Ну і скандал через незрозумілу фразу "лаша тумбай". І що все це змінило думку в населення? Та ніяк. Абсолютно ніяк. Так от наша сучасна історія.

Антикомуністичний блог в стрічку

Нині на заході є багато фанатів "срусскага мира" серед місцевих жителів. Хтось скаже, що це вплив ЗМІ, але це не зовсім так. Читав я сьогодні твір "Під сонцем Австралії" (1994), що написав Дмитро Нитченко (1905 - 1999). Це український письменник з Полтавщини, який в Другій світовій війні потрапив в полон, а після війни емігрував до Австралії. Там є розповіді про таких же "корисних ідіотів". Ось пару цитат:

"Було видно, що всі вони були симпатиками СРСР. Недаром якось Джек мені сказав:

- Джім, треба теж зробити, щоб тут було так добре, як в Радянському Союзі.

- Ну ти ж і дурний, як баран, Джек, - відповів я, - там мільйони людей у тюрмах і на засланні."

Інша цитата:

"- Які табори? То під час війни могли бути табори, а тепер їх немає в Радянському Союзі. - сказав він здивовано.

- Ти, Джек, як мала дитина, яка ніяк не може зрозуміти, що то інший світ, світ диктатури, де не можна висловлювати жодної критики проти влади, проти вождів. Ти майже щодня обкидаєш брудними словами своїх міністрів та прем'єра, а там коли б сказав недобре слово про Сталіна, то дістав би 10 або 20 років концтаборів."

Діалоги ці Нитченко мав на початку 50-х років із австралійськими робітниками. Висновки самі напрошуються. А тоді ж не біло таких засобів пропаганди, як в наші часи. А тим фанатам комунізму варто було б завітати до Совдепії - швидше дійшло б все те, про що говорив їм Нитченко.

Нічого не нагадує з сучасності? Мені нагадує нинішніх фанатів "высокодуховной страны" в західних державах. Живуть ніби й непогано - нам до такого рівня життя ще довго йти, а хочуть такого ж вождя як в Кремлі. Дурні думкою багатіють, як то кажуть. Відправити б таких дурнів на перевиховання в Скрепостан на кілька років - он Депардьє вже з'їздив.

Особливості тоталітарного режиму Енвера Годжі в Албанії

Енвер Ходжа

Енвер Годжа (Enver Hoxha) (1908 - 1985) очолив тимчасовий уряд Албанії ще в травні 1944 року. Він взяв курс на зближення з СРСР. У внутрішній політиці він копіював радянський досвід, оголосивши про колективізацію та індустріалізацію. За це він отримував з СРСР допомогу. В 1945 р. була проведена аграрна реформа. 11 січня 1946 року установчі збори проголосили Албанську Народну Республіку. 18 січня Годжа сформував свій уряд.

Карта Албанії

Годжа і його прихильники, підтримувані Москвою, в листопаді 1948 року закріпились в керівництві партії. Енвер став першим секретарем ЦК, а М. Шеху - його першим заступником. Пізніше, в 1954 році, Шеху був призначений прем'єр-міністром.

Мехмед Шеху

Влітку 1947 року Годжа знову приїхав в СРСР. Албанії був наданий пільговий кредит на закупівлю різноманітних радянських товарів. У 1950 році Албанія вступила в РЕВ (раду економічної взаємодопомоги), а в 1955 - у Варшавський договір.

Згодом ім'я Годжі було присвоєно багатьом заводам, колгоспам, вулицям, школам, гірським вершинам, а також столичному університетові. I з'їзд Албанської компартії (незабаром перейменованої в партію праці), що відбувся в 1948 році, декларував прихильність досвіду СРСР і ВКП (б), солідаризувався з Комінформбюро і закликав албанців виконувати «сталінські п'ятирічки». У 1948-1951 роках в країні і партії розгорнулася кампанія «боротьби з ворогами народу і агентурою Тіто». Згідно з кримінальним кодексом Албанії (1948) максимальний термін заслання або тюремного ув'язнення становив 30 років.

Східнонімецька карикатура на Тіто.

II з'їзд Албанської партії праці (1952) оголосив про завершення відновлення країни і її планомірному розвитку. Перший 5-річний план Албанії був розроблений в радянському Держплані. Сталін і Годжа внесли в цей план ряд коректив, після чого його направили до Албанії, де розгорталися колективізація сільського господарства, будівництво електростанцій та підприємств, переробних різноманітне албанське сировину. Почали розвиватися зв'язку Албанії з Китаєм, В'єтнамом, НДР та іншими країнами народної демократії.

У промові на XIX з'їзді КПРС Годжа висловився про позитивну роль Сталіна, успіхи СРСР, критикував США, Захід і Тіто. Ще будучи в Москві, Годжа схвалив чергову «чистку» в Албанії, яка тривала до 1955 року.

Герб тодішньої Албанії

Внутрішня політика Годжі відповідала «сталінської моделі», яку він визнавав найбільш прийнятною, а культ особистості Годжі в Албанії нагадував культ особи Сталіна, якого він вважав зразком керівника. Зокрема, військова форма та знаки розрізнення в Албанії були скопійовані з радянських зразків сталінських часів. Усередині країни албанська таємна поліція «Сіґурімі» використовувала репресивні методи, запозичені у КДБ і східнонімецького міністерства держбезпеки. Щоб викорінити активність внутрішньої опозиції, влади вдавалися до систематичних «чисткам» - противників режиму звільняли з роботи, направляли на каторжні роботи і навіть страчували.

До кінця 1980-х років в Албанії зберігався культ Сталіна, його ім'ям називався сучасний місто Кучова, твори Сталіна перевидавалися (в тому числі російською мовою), дні народження та смерті Сталіна офіційно широко відзначалися (як і ленінські дні, і річниця Жовтневої революції) . Вже після смерті Годжі, в 1986 році, з нагоди кончини В. М. Молотова в Албанії був оголошений національний траур.

В умовах конфронтації з іншими соцкраїнами Східної Європи Годжа закликав «жити, працювати і боротися як в оточенні», виходячи з тези «будівництва комунізму в оточенні ревізіоністів і імперіалістів». На озброєння було взято радянські гасла і методи тридцятих-сорокових років.

Бункер в Албанії часів Ходжі. Всього було побудовано 700 тисяч малих бункерів.

В Албанії все було підпорядковане «блокадній» життя. Проводилися « «чистки» партапарату. У країні прискорено впроваджувався продуктообмін, що заміняв товарно-грошові відносини. Громадянам було заборонено мати автомашину, дачу, слухати рок-музику, джаз, носити джинси, користуватися «ворожої» косметикою і т. п.

Ще пару албанських бункерів

У 1967 році, після двох десятиліть, відбувалися все більш жорсткі гоніння на церкву, Годжа урочисто проголосив свою країну перші атеїстичною державою в історії. Натхненні китайської культурної революцією, він піддав конфіскації майно та будівлі мечетей, церков, монастирів і храмів. Багато хто з цих будівель були демонтовані, в інших розміщували майстерні, склади, стайні і кінотеатри.

Годжа вважав, що якщо політичні діячі, а тим більше комуністи мають привілеї, то партія не може вважатися комуністичної, а країна - соціалістичної. З середини восьмидесятих років за його вказівкою знижувалася заробітна плата працівників партійного і державного апарату. Це дозволило заощадити гроші на збільшення пенсій і допомоги, оплати праці в сільському господарстві, збільшення окладів робітників і службовців.

У 1960 році був скасований прибутковий податок, а в 1985 році скасовано податок на холостяків і малосімейних. З середини сімдесятих років до 1990 року включно в країні щорічно знижувалися роздрібні ціни на багато товарів і послуги.
У 1981 році Годжа провів нову чистку, стративши кількох партійних і державних чиновників.

У 1983-1985 роках здоров'я Годжі різко погіршився. 11 квітня 1985 року, після крововиливу в мозок, Енвер Годжа помер у віці 76 років. Після смерті диктатора комуністичний режим в Албанії протримався до початку 90-х років, після чого впав під тиском громадських протестів.

Криза тоталітарного режиму та становлення системи політичного плюралізму в Румунії.

У 80-х рр. режим Чаушеску вступив в кризу. Його економічна політика зазнала невдачі. В країни накопичився великий зовнішній борг. Через це ввели режим економії. Викликали протест політика «систематизації сіл» і втручання в демографічні процеси. Почалися акції протесту, найбільшою з який був виступ в листопаді 1987 р. в Брашові робітники. Це було придушено.

На реформи диктатор не йшов. Горбачов під час візиту 1987 р. не зміг переконати Чаушеску в необхідності змін. 10 березня 1989 р. до Чаушеску звернулося 6 старих членів компартії, написавши відкритий лист «Звернення шести», в якому говорилося про припинення укрупнення сіл, за повернення громадських свобод і за забезпечення нормального рівня життя. Авторів взяли під домашній арешт.

На XIV з’їзді РКП (румунська комуністична партія) в листопаді 1989 р. нічого нового не пролунало. Чаушеску виступив за продовження старого курсу. В Тимішоарі через деякий час почалися заворушення. Причиною стала спроба вигнати звідти опозиційно налаштованого священика Ласло Текеша. Народ виступив проти і 15 – 17 грудня почалась масова антиурядова маніфестація. Проти мітингуючи застосували зброю і 17 грудня загинуло 122 людини. Влада намагалася це приховати. Однак акція протесту зросла ще більше і 20 грудня влада втратила контроль над містом.

Чаушеску через це негайно 20 грудня повернувся з Ірану. Він засудив протести звинувативши в їх угорських іредентистів. 21 грудня він зібрав в Бухаресті мітинг щоб оголосити свою позицію, але ця акція переросла в масові безпорядки. Знову були жертви. Незважаючи на це Чаушеску вирішив скликати новий мітинг. Але вже на цей час армія вийшла з-під контролю. Мітинг біля будівлі ЦК РКП перейшов у штурм цієї установи. Чаушеску втік. Невдовзі він був заарештований в Тирговіште. 25 грудня був розстріляний.

Після цього почалася демократизація політичного життя. Почали виникати нові партії, першим з яких був Фронт національного порятунку. Відновили діяльність і старі партії: націонал-цараністська, націонал-ліберальна. Виникали й інші партії. 

Після повалення комуністичного режиму більшість румунів виступала за європейський шлях розвитку Румунії. Виступали за євроатлантичну інтеграцію. Однак становище держави в той час було тяжким: занепала економіка, бідність, інфляція, корупція, порушення прав людини, масова еміграція на Захід. Тому в 90-х рр. їх не запросили до НАТО як це сталося з іншими східноєвропейськими державами.

Пізніше Румунія врегулювала міжнаціональні відносини в державі згідно з європейськими нормами. В 1997 р. в Румунію здійснив візит Білл Клінтон, а в 1999 р. Іоанн Павло ІІ.

На початку ХХІ ст. у зв’язку зі зміною становища на міжнародній арені румунів в 2002 р. запросили до НАТО і офіційний вступ відбувся в 2004 р. Потім почалися переговори з Євросоюзом і в 2007 р. Румунія вступила туди.