Про фільм "Крути 1918"

Даний фільм я очікував ― бо події початку 1918 року заслуговують на те, щоб їх екранізували. Однак, "Крути 1918" не виправдовують цих очікувань. Не можна сказати що фільм зовсім поганий. Скажемо так ― "на трієчку".

Починається все із сучасного українського солдата, який відвідує пам'ятник загиблим під Крутами в наш час. Потім все переноситься на сто років назад. І починається люта єресь. Франція ніби то збирається визнати УНР і посилає свого спецагента із документами, які "можуть розколоти і знищити більшовиків". Розігралася в авторів фантазія, якщо коротко. Нагадаю, що держави Антанти не дуже то й поспішали з визнанням. Лише давали словесні запевнення для того щоб УНР продовжили тримати фронт проти Німеччини, без будь-яких гарантій на майбутнє. А у фільмі сам маршал Фош телефонує генералу Савицькому прямо як старому знайомому. І що за документи ― хто знає. Напевно компромат на Леніна і Троцького, де є докази того, що вони коханці ― ото б був сюжетик! 😃

Ой, а про що це ми тут? А, про фільм "Крути". Та не спішіть побачити битву ― до неї ще довго. Михайло Грушевський і Симон Петлюра виступають на Софіївській площі, закликаючи боронити державу. Народ  не дуже це підтримує, тодішні "зрадофіли" радо хочуть під більшовицьке ярмо, бо "то не наша війна", а взагалі, на їх думку, "хай бариги, тобто буржуї і куркулі воюють". До 1932 року залишалося півтора десятиліття... Добре, що проводять такі історичні паралелі ― це актуально зараз.

А наш французький агент прибуває до Одеси, де його вбиває німецький агент. І ми все ще дивимося фільм про Крути, не забуваємо. Загалом, компромат на Леніна з Троцьким опинився в поганих руках. А в цей час в Києві розігрується нікудишня любовна лінія, цілий любовний трикутник. Двом братам Савицьким, синам того генерала, якому сам французький головнокомандувач телефонує, подобається одна дівчина. Старший ніяк не може освідчитись, молодший теж ні туди і ні сюди, а я вам нагадую, що ми дивимося фільм про Крути. Ну так, щоб не забули. Всю цю "романтичну" лінію можна було б просто вирізати ― краще вже без неї.

І от з'являється ВІН ― злий і страшний... Е, ні, не так ― п'яний і наколотий вожак червоних упирів Муравйов. Цей персонаж ніби зійшов із старих добрих фільмів доби холодної війни, де комуняків зображували саме так ― як огидних людиноподібних істот, втім, цей образ на "червоних" повісили заслужено. Тому ця дегуманізація ворога, як на мене ― це правильне рішення авторів фільму. Хай навіть глядач, який не знає історії України, побачить відразу, хто в фільмі справжня погань. А я собі пригадаю старі антикомуністичні фільми, такі як "Червоний світанок", "Рембо 2 і 3" та багато інших. Там таких аналогів Муравйова багато було. До речі можна навіть посміятися трохи, коли червоний упир коле собі в стегно наркотик і дебоширить під музику в своєму потязі.

А в той час студентський курінь відправляється на станцію Крути. І ті, хто так чекав на битву будуть скоріш за все розчаровані. Бо вона тут зображена ніяко. Є повно історичних неточностей. Я не буду переказувати тут детально. Українські сили відбивають атаки, а потім починають відступ. Частина добровольців не змогла дійти до точки збору і потрапили в полон до наркокомуняки Муравйова. Савицький-молодший з потяга кидається до них, не слухаючись свого командира.

В цей час в Києві розгортаються події прямо неначе із "Бондіани" чи "Місії неможливої". Ефектно нейтралізують більшовицьких агентів і після бійки в slow-motion ніби з "Матриці" беруть німецького агента. Старший з братів Савицьких бере ті компрометуючі документи і їде на спецзавдання ― передати їх більшовикам. Ну ви зрозуміли ― щоб внаслідок того їх би розірвало з середини. І не треба ніякої армії чи "вундервафлів", коли є такі документи ― ну що ж все таки там було?

Муравйов розстрілює полонених. А невдовзі на ту станцію прибуває старший брат Савицький і передає їм той компромат. Та саме в цей момент його молодший брат з'являється там. Рятуючи брата старший, поєднавши в собі Джеймса Бонда та Ітана Ганта одночасно, за допомогою стрільби по-македонськи в режимі slow-motion відправляє комуністів на зустріч з Марксом і Енґельсом. Та от біда ― помираючий адепт Леніна в останній момент смертельно ранить старшого брата. От чому не варто вимикати режим "спецагент" завчасно. І в нас розігрується драма ― помираючий старший брат розповідає молодшому про свою місію, яка через весь той екшн виявилася проваленою.

Молодший брат повертається на тому ж потягу, який він покинув. І тут в мене нагальне питання ― яким чином він догнав потяг, який продовжив свій рух в київському напрямку? На чому він подолав таку відстань, яка тільки збільшувалася? Невже телепортація?

І під самий кінець фільму з'являється ті епізоди, які варті перегляду. На вокзал прибувають вцілілі. Їх зустрічають родичі, але не всі дочекалися своїх. От це реально моменти, які зворушують. А після цього дія переноситься в наші часи. Той солдат, що був на початку починає йти від монументу. Він розминається з пластунами, які прийшли вшанувати загиблих. Вони вишиковуються перед пам'ятником і в той же час над ним пролітає орел. Солдат оглядається і ми бачимо, що його грає той самий актор, що й молодого Савицького ― такий от зв'язок поколінь. В титрах показуються фотографії учасників битви під Крутами і лунає гарна пісня Х.Соловій.

От таким я побачив цей фільм сьогодні. Тому ці враження написані по "гарячих слідах". Події столітньої давності заслуговують набагато кращої екранізації, ніж ця. Вся ця шпигунська складова тут не потрібна. Якщо авторам це так подобається ― могли б виділити все в окремий фільм. А те, що стосується самої битви можна було б деталізувати в тих проміжках часу, які  б звільнилися від цих шпигунських ігор. Ну і "романтичну лінію" б якби прибрали ― отримали більше б часу на розкриття персонажів.

В порівнянні з "Таємним щоденником Симона Петлюри" фільм "Крути" ― явно крок назад. Так, всюди було чимало помилок, але в першому фільмі їх набагато менше та й сюжет набагато продуманіший. Хочеться побажати авторам зробити висновки зі своїх помилок і в майбутньому виправитися екранізацією якоїсь із подій Української революції 1917-1921 років. Ось такі мої оцінки фільму.

Українські визвольні організації проти московських імперіалістів в еміграції

В наш час ми дивуємося, що вата не змінюється навіть за кордоном. Те, як вони вживають прийменники «в» та «на» це підтверджує. Але чи було колись по-іншому? Це навряд чи. Наведу я вам приклади з початку 50-х років ХХ ст., коли в еміграції було протистояння між українським визвольним рухом та російськими еміграційними організаціями. Тоді діячі з Московщини, серед яких активно діяв невдаха Керенський, створили СОНР (раду визволення народів Росії). В журналі «Визвольний шлях» за 1951 рік, номер 12, Євген Озерський точно зазначає з цього приводу: «Не існує ніякої боротьби за визволення «народів Росії», а існує боротьба поневолених народів за визволення їх від гнобителя – Росії всякої, большевицької, «демократичної», республіканської, монархічної, централістичної чи федералістичної і тому не має права ніхто, хто стоїть за волю людини і народів, перешкоджати тій визвольній боротьбі, яка йде за розподіл тюрми народів на національні держави».

А сам Керенський отримує справедливу оцінку від Є.Онацького: «Ми закидаємо Керенському так само, як Сталіну, расизм на зразок гітлерівського». Той діяч в 1917 році так активно протистояв національним визвольним рухам, але з більшовиками щось такої рішучості не проявив і просто втік. До речі, в 1968 році Керенський планував завітати до СРСР, визнавши всю правомірність більшовизму. Це не було реалізовано, але сам факт його готовності говорить багато що.

У номері 1 «Визвольного шляху» за 1952 рік викривається лицемірна позиція СОНР стосовно інших народів. «Керенський і Ко проголошують у «деклярації» «самоопреділення», під «самоопреділенням» розуміють «федерацію і культурно-національну автономію».  Як бачите, у їх поглядах на той час нічого не змінилося з 1917 року. Ніяких прав інших народам, тільки якусь фіктивну «автономію». В принципі, це те саме, що робили більшовики. Хм, чому ж вони тоді називали себе «противниками більшовизму» – різниця ж невелика?

Все ще сиділа в них імперська ідея в головах. І це в той час, коли почалася деколонізація по всій планеті. Тому в тому самому номері говориться і про необхідність ліквідації і московського імперіалізму. «Розподіл російської імперії на суверенні національні держави некорисний тільки імперіялістичним цілям Росії, але відповідає вповні, як життєва конечність, інтересам усіх неросійських, тепер поневолених народів. Не має ніякої загрози в тому, що розподіл Росії спричинився б до «міжусобиць і братовбивчих війн», а навпаки, є всі дані твердити, що щойно тоді був би покладений кінець війнам на Сході Европи». Історія не раз підтверджувала правдивість цих міркувань. Не дали завершити розпад імперії в 1917 році – отримали на кілька десятиліть більшовицького монстра, який знищив десятки мільйонів людей і сіяв війни і терор по всьому світу. Відгодували їх «ніжками Буша» в 1991 році – самі знаєте, що отримали.

А діячі СОНР в той час висували ідею «Україна, але без Бандери або Лівицького». Ну зрозуміло, що на чолі української держави їх влаштував би тільки черговий «тупий хахол», який тільки б здавав їм національні інтереси. З того часу нічого в цьому плані не змінилося…

У номері 4 за 1952 рік «Визвольного шляху» в статті «На манівцях американської політики» говориться наступне: «Гітлер, шукаючи порятунку, хапався бритви. Так постав КОНР з Власовим на чолі. І Гітлер програв. Але політичні кола США нічого з того не навчилися. Вони почали свою політику від того, на чому провалився Гітлер – створили СОНР, замінивши Власова Керенським. Замість зговорення з національними представництвами поневолених Росією народів, почалось пошукування за агентурою і продажними елементами». Справжньою альтернативою тому СОНР був Антибільшовицький Блок Народів, який не був хворий на імперіалізм і почав свою активну діяльність. «Керенщина і керенщини – це ніщо іншого, як коляборація і коляборанти з Леніним. Керенський був тільки стремено держець Леніна». Враховуючи те, як просто він віддав владу більшовикам, останнє твердження має сенс.

В ще одній статті того номеру з назвою «Фронтом до фронту» говориться про певні позитивні зміни в громадській і політичній думці з приводу визволення народів. «Зимною водою обілляла їх заява Ечісона про п’ятисотлітню традицію російського імперіялізму. Дуже зтривожили їх виступи сенаторів Сміта, Едуарда де Конора, Чарльза Керстена і інших, а також пряма і правдива стаття англійського ген. Фуллера. Оті всі виступи і спротиви, особливо з боку самих поневолених Росією народів, – для росіян нанесли дуже болючих ударів, зокрема по їх лицемірній пропаґанді про те, що «СССР – не Росія, а русский народ – не большевики». У відповідь посипалися безпідставні звинувачення від тих «білоемігрантів» проти інших народів. Правда очі коле, як то кажуть. «Російська еміґрація почала ще більше посилювати свої дикі безвідповідальні напади на визвольні рухи поневолених народів, а в першу чергу на українців та козаків. Старим московським засобом – є брехня, яку вони всюди стосують, починаючи від найдавніших часів до сьогодні. На еміґрації вони не можуть застосувати випробуваного ними терору, тому стараються тероризувати брехнею». Що тоді, що в наші часи потік брехні від них не меншає.

В 1953 році почався в США проводитися Тиждень поневолених народів (Captive Nations Week), якому в 1959-му було надано офіційний статус Конгресом США. Ініціатором цих заходів був Лев Добрянський – представник української діаспори.

Повчальний приклад з новітньої історії Польщі

Нині мережа переповнена постійними наріканнями типу "злочинна влада жити не дає". Позбавили народ священного "долара по 8". А ось трохи з історії сучасної Польщі:

Публікація тут:

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1216536241837530&id=100004434962955

Для зручності текст:

Коли в 1991 році поляки їздили до нас скуповувати праски, кип'ятильники, калоші, каструлі, молотки, електродвигуни, сірники, навісні замки, болти тощо - ми з них сміялися й жаліли їх: що ви з Польщєю зробили?!

Коли поляки, скрегочучи зубами, розповідали який Больцерович негідник - пенсія 50 доларів, а за комуналку платити 100 і єдина порада від уряду - продавати житло й переселятися в менше за площею - ми їх жаліли й питали: що ви з Польщею зробили?

Коли в Польщі прийняли закони, за якими заборонили колишнім комунякам посідати державні посади й оприлюднили списки "стукачів" - ми обурювалися: що ви з Польщею зробили?

Коли в Польщі палили опудало Больцеровича, ми дивилися на це й раділи: он вони на що Польщу перетворили - суцільні злидні й непідйомні ціни на газ, електрику, воду, м'ясо, молоко, а в нас - усе слава Богу й Кравчук з "червоними директорами" веде нас у світле майбутнє.

Тепер, їдучи туди на заробітки, ми питаємо в поляків: як ви таке з Польщею зробили? 

На щастя для Польщі, тоді не було соцмереж для розкручування паніки. Напевно тому їм і вдалося. Так, були великі труднощі, багато поляків опинилося за кордоном. А що ж в той час в нас було? А в нас перефарбовані комуняки зробили все, щоб законсервувати совок в Україні на наступні два десятиліття. От і "маємо, що маємо", як говорив один з перефарбованих комуняк. Тільки 5 років тому спохватилися нарешті. Але нам реформувати державу буде набагато важче, ніж Польщі чи державам Балтії. Скільки років було змарновано...

Та ще й народ, який реформ не бажає. Так, не бажає, бо під реформами він розуміє лише розкидання грошенят на всі сторони. Ну так, як у Венесуелі. Сумний фінал тієї історії їх не хвилює. Не знають, що справжні реформи ― це не розкидання грошима, а навпаки ― "затягування поясів". І чим швидше це зрозуміють ― тим краще.

Україна перед Хмельниччиною

Трохи передісторії Хмельниччини. Часто згадують про те, як польський король готував війну проти Османів, але це було скасовано. Внаслідок цього козацтво повернулося проти Речі Посполитої. Про це буде тут детальніше.

За кілька років перед повстанням 1648 р. король Речі Посполитої Владислав IV планував війну з Османською імперією. Це мало б значно допомогти українському козацтву, оскільки його роль у цій війні була б значною. 

Як відомо, з 1489 р. між королями польськими і османськими султанами був мирний договір, який постійно продовжувався. Війна була в 1620-1622 рр., але після неї цей договір знову продовжився. 

В 1644р. було зупинено виплату «споминків» кримському хану. Це мало спровокувати його до вторгнення, що в свою чергу розпочало війну. Коронна армія мала відбити напад, а магнатські армії разом з козаками – переслідувати ворога на територію ханства. Внаслідок цього, Османська імперія мусила б втрутитися. 

Але для реалізації цих планів потрібна була згода Сейму. Владислав IV став задобрювати впливових магнатів. Активно пропагував цю ідею коронний гетьман Станіслав Конецпольський. Але на початку 1646 р. він помер, позбавивши весь план активної підтримки. Щоб не переривати початі при Конецпольському переговори з козаками, в Україну послали Ієроніма Радзейовського для переговорів із старшиною. В квітні 1646 р. до Варшави вже прибули козацькі делегати. Це були осавули Іван Барабаш, Ілля Караїмович, полковий осавул Максим Нестеренко й чигиринський сотник Богдан Хмельницький. Йшлося про морський похід козаків, на який виділялися гроші. Решта деталей переговорів маловідомі, але могло йтися про додаткові права для козацтва за участь у війні. 

Але відносини із шляхтою у короля йшли не так добре. В липні 1646 р. на таємній нараді з сенатом Владислав IV запевняв всіх, що не планував порушувати закони Речі Посполитої. В його був один козир – вакантна посада коронного гетьмана. Ним у вересні 1646 р. був призначений Микола Потоцький. Втім, ідея війни з Османами на Сеймі в жовтні 1646 р. не знайшла підтримки. 

В серпні 1647 р. канцлер Єжи Оссолінський несподівано здійснив візит до України. Про цю поїздку відомостей також небагато. Але логічно припустити, що було необхідно зберегти порозуміння з козаками. 

Восени 1647 р. на Дике Поле здійснили походи Ярема Вишневецький і Олександр Конецпольський. Обидва діяли окремо: Вишневецький дійшов до Перекопа, а Конецпольський – до Очакова. Втім, реальних результатів ці рейди не дали. Правда це був чудовий аргумент для Богдана Хмельницького на переговорах з кримським ханом про союз. Також він використав королівські листи посольства 1646 р., які Хмельницькому вдалося викрасти в І.Барабаша. Через конфлікт між чигиринським сотником і одним польським шляхтичем невдовзі спалахне війна, яка змінить історію України і те тільки.

Михайло Трихрест – Де закопано власовського пса?

На сторінках журналу «Визвольний шлях» в номерах 6 і 7 за 1951 рік є цікава стаття з назвою «Де закопано власовського пса?». Автор – Михайло Трихрест. Він показує важливий аспект діяльності генерала Власова – нівелювання визвольного руху народів.

«Варто підкреслити також розуміння патріотизму по-московському. Збереження за всяку ціну «єдіной неділімой» – цієї колись білої, а тепер червоної в’язниці народів – і є патріотизмом москаля, без огляду на політичну барву. Патріотизм по-московському, це перш за все імперіалістична тямка (категорія)».

Далі М.Трихрест обмірковує чи справді Власов був повішений. Втім, це не так вже й важливо, що з ним сталося після війни, тому не будемо відволікатися. 

14 листопада 1944 року в Празі власовці створили КОНР (комітет визволення народів росії). Це, на думку М.Трихреста, значно послабило визвольну боротьбу народів проти більшовизму.

«Уявім собі, що мільйонові маси совєтських полонених з поневолених народів одержали б можливість до зав’язків їх збройних сил, чим була УПА чи відповідні національні відділи. Уявім собі, що ці, під національним проводом і прапорами, мільйони рушили б на Москву… Але підприємство – власовщина відвернула від неї цю смертельну небезпеку. Зі створенням «Комітету» ці мільйони потрапили в залежність від Москви через Власова, який все зробив, щоб цю силу «заквасити». 

Зазначається, що КОНР виник після РОА, бо стало зрозуміло, що та армія не буде ефективною силою в боротьбі з більшовизмом. Це пояснюється так:

«Москалі самі не валитимуть большевизму, бо це, як сказав їхній письменник М.Горький «єсть чісто русскоє явлєніє». Большевики – це були і є якраз москалі, які із свойого центру – Москви люто придушували і придушують протибольшевицькі визвольні рухи інших народів».

В тодішніх умовах зміна імперсько-шовіністичного курсу Третього Рейху змогла б врятувати Східну Європу від більшовицького загарбання. 

«В міру того, як з-під Німеччини вислизав ґрунт, думка про використання національних сил інших народів набирала дедалі більшого поширення. Немає сумніву, що для Москви був це критичний період. Якби Німеччина тоді, хоч це вже й було трохи запізно, справді пішла назустріч поневоленим народам, доля Москви була б припечатана. Повне виявлення сил цих народів мало б напевно більшу вагу, ніж «нова зброя», без огляду на те, що сама Німеччина війни на Заході вже не виграла б».

Але німці зробили ставку на Власова, бо «все ще не могли позбутися уяви про «лебенсравм» на Сході з московським жандармом-наглядачем». 

З представниками інших народів справа йшла не так добре, тому останніх «прийшлося ловити прямо на вулиці». Український представник там, Ю.Я.Музиченко, за словами автора, «відданий куди більше пляшці, ніж своїй батьківщині». 

«Власовщина, як і слід було чекати, боротьбу з большевизмом у її залежності від поневолених народів, звела майже нанівець». Ось такий висновок робить автор. Ясно, що різні народи не захотіли б воювати за будь-яку "Росію" – неважливо хто б там був при владі. Що "червоні", що "білі" – такі само імперіалісти.

Коли прийменник має значення

Це не нова дискусія, який правильніше писати прийменник, коли стосується України. Якщо мається на увазі держава ― пишеться "в Україні". Сполучення "на Україні" пишеться тільки коли йдеться про територію. Це елементарно і давно всім відомо окрім жителів однієї держави. Ось подивіться:

Ось тут цей твіт:

https://twitter.com/soskoter/status/1091951754403409921

Також можна перейти на його сторінку ― там ще кілька подібних дописів є. Ця вата навіть після переїзду до США залишилася ватою. Хоча, може й акаунт цей не справжній ― тоді все стає на свої місця. 

А раз він такий расист, то нехай піде в місця компактного проживання афроамериканців і розкаже, що він на них хоче казати "ніґери". Було б цікаво почитати його обурені твіти, після того, як йому б побили б пику. Ну бо йому "так удобна". І нічого йому з того, що для них слово "ніґер" вважається образливим через асоціації з часами рабовласництва.

Ось подивіться, як пояснює своє постійне говоріння "на Україні":

Тобто, він вживає займенник "на", який вживається або просто до території, або до острівних держав, а після того ображається. Оскільки Україна не оточена з усіх сторін морем, він сприймає нас просто як територію. Не важко здогадатися чиєю територією. 

Відповідей до його твітів було немало, чимало аргументів було наведено:

Плюс, до 2004 року за поребриком в офіційних документах писалося "в Україні", а потім різко все помінялося.

Але ясно, що до вати це не дійде, навіть якщо вона називає себе "лібералом". І цей тип не один такий. Ось вам ще один для прикладу:

Бачте, йому це "красиво". Красиво принижувати нашу державу, вважаючи її якоюсь територією. Коли він чує "на Україні" то бачить ще одну провінцію його Московії, населену тупими "хахлами-шароварниками", яких цікавить лише поїсти сала, випити горілки і красиво заспівати. Тільки таку Україну може визнати правовірний московит ― слабку і безхребетну, яка слугуватиме його державі безкоштовним постачальником гарматного м'яса для якихось імперських проектів. 

Ось тут весь його опус:

https://twitter.com/RusKingfisher/status/1091919973717544961

А наприкінці вата показала свою істинну суть:

От вам "нєтакой русскій".

Здавалося б ― прості займенники із зрозумілими сферами використання. Але для вищезгаданих це "на Україні" прямо як фетиш, від якого вони ніяк не відмовляться. Переважна більшість з них цього не зробить. Бо ідіотські фантазії про імперію глибоко засіли в головах. І будуть вони вам навіть цитувати "Заповіт" Шевченка, абсолютно не розуміючи, що "на Вкраїні милій" розуміється як "на рідній землі". 

Вживання прийменника "на" по відношенню до нашої держави ― тепер своєрідна характерна ознака ватоголового, так як колорадська стрічка. Ну що ж, будемо і ми говорити "на Московії" в такому разі.

Актуальний діалог з 1951 року

Знайшов сьогодні я цікаву статтю в журналі "Визвольний шлях" за 1951 рік, номер 9. На сторінці 32 в статті, автором якої є А.К.Супрун, під назвою "Глечики" є один цікавий діалог.

— А ви читали статтю росіянина Федотова?

— А що він там пише?

— Пише, що російська імперія розпадеться на національні держави.

— Це ми й без нього знаємо і самі про це стараємось.

— А ще Федотов каже, що російському народові без імперії буде навіть ще краще.

— Ми також так думаємо.

— Однак він пише, що малим народам буде багато гірше в своїх малих державах, як у російській імперії.

— Ов? А то чому?

— Він пише, що найкраще було б жити малим народам у федерації з Росією, так як колись жили малі народи в Австро-Угорській імперії.

— А чого ж тоді оті малі народи не схотіли довше жити в тій федерації?

— А тому — пише Федотов — "що в наші часи народи живуть не розумом, а пристрастями. Вони воліють різанину і голод під власними прапорами".

— Он як. Хто ж навчить тоді ці "бідні" народи розуму такого, як у Федотова, щоб вони покинули власні прапори й пішли за федерацією з Росією?

— Я думаю, — відповідає перший, — що самі українці можуть навчити нас цього розуму. Бо в нас і тепер "дураков хватає" і однодумців Федотова можна знайти і без "свічки в руках". Малороси находяться ще й тепер.

Так що, як бачите, в "мишебратства" давня історія. На жаль, ще немало таких залишається в нашому суспільстві.