Антибільшовицьке повстання в Україні навесні 1919 року

Цей блог є продовженням попереднього. Там йшлося про отамана Зеленого і як розійшлися його шляхи з Директорією.

http://eugene-shpargalo-articles.blogspot.com/2017/04/1918.html

Україна в першій половині 1919 року

Більшу частину України на той час окупували більшовики. Народ швидко зрозумів, кого він "дочекався". "Червоні визволителі" швидко показали свою підлу натуру. Зелений провів нараду з іншими отаманами. Це були: чорнобильський отаман Ілько Струк, полтавський І.Міхно, командир більшовицького полку Антон Богунський. Було домовлено, що до них приєднається васильківський отаман Овсій Гончар, а на Чернігівщині битиме окупантів Євген Ангел.

Ілько Струк

Євген Ангел

20 березня 1919 року почалося повстання. А Трипіллі зеленівці знищили більшовицьких агітаторів і продзагін. 25 березня на Васильківщині піднялись отамани Овсій Гончар і Марко Шляховий. Повстання почало ширитись по Київщині. В той же день Зелений розбив червоних під Обуховом. Таким чином території на південь від Києва були звільнені від більшовиків.

Отаман Зелений – Данило Терпило (в центрі) – з найближчими соратниками – сотником Дмитром Любименком (ліворуч) і гармашем Василем Дужановим

6 квітня 1919 року зеленівці заблокували Дніпро. Через два дні вони захопили пароплави "Козак" і "Барон Гінзбург". Більшовики послали "робочого з Донбасу" Федора Ніколаєнка проти повсталих. Він зі своїми чекістами був розбитий, а потім його разом з комісаром Фількенштейном розстріляли.

10 квітня в Києві почалося Куренівське повстання. В українську столицю рушили повстанці з різних околиць. Правобережна Київщина була звільнена, на лівому березі отаман Міхно взяв Баришівку, на Чернігівщині активізувався отаман Ангел. Київ фактично був оточений.

Повстанці зайняли Куренівку. На Печерській при стані висадилися зеленівці. Далі повсталі прорвалися в район сучасної Європейської площі, а через деякий час був зайнятий Хрещатик. На міській думі повісили український прапор. Бій тривав цілий день. Єврей Сорін повів чекістів на прорив. Але цей загін був оточений і багато катів було тоді знищено.

Китайці в червоній армії

Але невдовзі окупантам прийшла підмога - загони єврея Віхмана і китайця Лю Сі-Ляна. Близько 19 години повстанці через брак патронів відступили з Києва. Бої на околицях ще деякий час тривали. 12 квітня окупанти рушили на Трипілля, але похід завершився невдало, бо Зелений укріпився добре. Боротьба продовжувалася.

Залишалася ще одна проблема - непрості відносини між деякими отаманами. Так, в Кагарлику ще пам'ятали, як в кінці 1918 року він зробив туди набіг. Також не хотіли його слухати через конфлікт з Директорією. Отаманом в тих краях був Гейченко. Туди поїхав Марко Шляховий з Васильківщини для переговорів.

Марко Шляховий

Після переговорів з кагарличанами Шляховий поїзав в Стави, де був отаман Сава Дьяков. З ним було ще важче вести переговори, враховуючи їх конфлікт з Зеленим. І тим не менш було домовлено про спільні дії.

Сава Дьяков

25 квітня 1919 року в селі Германівка почав роботу селянський з'їзд. Зелений в цей час захищав Трипілля. Дискусії були жваві. Питання було в тому чи вони борються самостійно, чи разом з Директорією. За боротьбу проти всіх був Михайло Авдієнко. Але йому заперечив Марко Шляховий, який вважав, що треба об'єднуватись із українським урядом задля боротьби з окупантами.

В цей же час на Германівку напали більшовики. Їхні сили складалися із кримінальників, китайців і євреїв. Село було захоплене. Та 26 квітня Зелений із Трипілля зайшов їм в тил і ворог був розбитий. 30 квітня була відбита атака на Трипілля з боку Дніпра.

Сучасна карта тієї місцевості, де все відбувалось. Трипілля, Обухів, Васильків, Кагарлик, Ржищів, Германівка - все це можна побачити тут.

Втім, окупанти продовжували кидати нові сили. В травні на Трипілля із заходу, півночі і півдня, а також з боку Дніпра рушили великі більшовицькі сили. Вони становили 21 тисячу червоних. Отаман діяв партизанськими методами - нагадав на окремі більшовицькі загони і нищив їх. А все таки сили були нерівні - протягом 11-15 травня 1919 року впали Трипілля, Ржищів та інші села. Окупанти рапортували, що з Зеленим покінчено.

Але то був не кінець. Отаман переправився на лівий берег Дніпра, де об'єднався із силами Ангела. Разом вони рушили в рейд на Полтавщину. А Київщина невдовзі знову повстане...

Повстання Зеленого на Обухівщині в кінці 1918 року і подальша діяльність

В часи визвольних змагань було таке явище як отаманщина. Часто все це називають "махновщиною", що не зовсім правильним буде. Не всі були такими як Нестор Махно, якому було байдуже на українську державу. Не дивно, що він не раз ставав на бік більшовиків, які були проти України.

Але ж поважають отаманів Холодного Яру. Так, в них було інше погляди на майбутнє України, але чітка мета здобуття держави все таки була. Сьогодні моя розповідь буде про мого земляка - Данила Терпила (1886 - 1919), більш відомого як отаман Зелений.

Він народився в селі Трипілля, що розташоване над Дніпром. В 1914 році був мобілізований на фронт. Під час подій 1917 року брав участь у військових з'їздах від своєї частини. Додому він повернувся лише на весні 1918 року. Вже в той час правив гетьман Скоропадський. Так, останній - дискусійна постать в нашій історії, але не будемо на цьому зациклюватися, оскільки в нас інша тема.

За нової влади Данило Терпило був в немилості. Не раз йому доводилося переховуватися від облав. Невдовзі він почав збирати спільників. До жовтня 1918 року в його було близько двох сотень прибічників. В той час ситуація в Україні почала загострюватися. Проти гетьмана готувалося повстання, а він видав грамоту про федерацію з "білою Росією". Як відомо, 14 листопада біля Білої Церкви Директорія почала повстання.

Райони, в яких найбільше діяв отаман Зелений

А в цей час в Трипіллі Зелений розгромив гетьманців і захопив владу. Сталося це 20 листопада 1918 року. Наступного дня повсталі вирушили на Григорівку -  село на південь від Обухова, де знаходився цукровий завод. Сили Зеленого вже становили 600 чоловік. Гетьманці 22 листопада змушені були відступити до Обухова.

Те, що залишилось від цукрового заводу в Григорівці

В Григорівці Зелений проголосив створення Дніпровської дивізії. 23 листопада від здобув Обухів. Через деякий час повстанці намагалися піти на Кагарлик, але місцевий отаман Дьяків відбив їх наступ. Зелений повернувся до Трипілля і оголосив там мобілізацію. До його прибуло близько 4 тисяч селян із Обухівщини. Було вирішено йти на Київ.

Наступали зеленівці по обох берегах Дніпра, отаман вів свої сили правим берегом, а його заступник Олександр Данченко - лівим, через Бориспіль і Дарницю. 12 грудня Зелений взяв Софіївську Борщагівку, а 13 грудня - Святошин. Данченко 14 грудня витіснив гетьманців з Дарниці. В той день Зелений увійшов до Києва. Невдовзі підійшли Січові Стрільці.

Україна в листопаді-грудні 1918 року.

Сама ж Директорія увійшла до Києва 19 грудня. На Софіївській площі був парад. Але серед його учасників не було Дніпровської дивізії. Петлюра заборонив їм брати участь. Вже скоро стало ясно, що нова влада не здатна справитися із проблемами. Дисципліна в армії падала. Почалися конфлікти між Директорією і зеленівцями. Комендант Києва Євген Коновалець наказав Дніпровський дивізії відійти до Святошина. Цей наказ Зелений ще виконав.

Але згодом Петлюра видав провокативний наказ: Дніпровська дивізія мала вирушати до Галичини воювати з поляками. І це все при тому, що то була частина з добровольців, серед яких було повно учасників непризивного віку. Дивно, що не Січових Стрільців туди відправили. З невеликою частиною бійців Зелений вирушив на захід.

Його бійці були деморалізовані таким рішенням. Тому з під Львова зеленівці сіли на потяг і рушили назад. Ясно що Петлюра видав наказ про розформування Дніпровської дивізії.Зеленому і Данченку наказали прибути в штаб для "розслідування". Не треба бути генієм щоб здогадатися, що нічого крім розстрілу їх не очікувало. Тому й рушили вони до рідного Трипілля. А перед цим на Святошині забрали майно з військових складів.

В той час більшовики вели наступ проти України. Директорія довго не оголошувала їм війну, сподіваючись домовитись з "братами-соціалістами". Даремні сподівання, такі як в 1917 році. А стотисячна армія Директорії скоротилася в 5 разів. Такий от показник перших місяців їх правління.

22 січня 1919 року на Трипілля вирушили Січові Стрільці для того щоб роззброїти трипільців. Всього їх було близько тисячі. Очолив їх Осип Думін. Він не бажав битися із своїми. Так само і Зелений не хотів братовбивчої війни. Але 24 січня відбулась сутичка під Обуховом. Кілька загиблих було там. Зелений вирішив не розпалювати ситуацію і відійшов до Трипілля. Там було 25 січня скликане віче для обговорення подальших дій. Зелений вирішив віддати кілька сотень поламаних рушниць Думіну і уникнути битви. 26 січня Стрільці увійшли в Трипілля, забрали 600 складених рушниць і рушили на Київ. Так завершилось це протистояння.

Осип Думін

Невдовзі більшовики підступили до Києва. Українські сили відступали на захід. Зелений 7 лютого вступив до Василькова. Неподалік відступала Директорія. Отаман не став перекривати їм дорогу. Із більшовицьким керівником Антоновом-Овсієнком Зелений 8 лютого мав переговори. Ні до чого вони не привели, оскільки більшовики не визнавали ніяких альтернативних партій і сил. Втім, для отамана це було затягуванням часу до весни, коли повстанцям було б краще діяти в рідних краях.

Невдовзі почнеться повстання проти більшовицьких загарбників. Але про все те я розповім в наступних блогах.

Комісія Дешена і українська діаспора

Читаючи книгу Василя Вериги "За межами Батьківщини" про українську діаспору я знайшов цікавий розділ. Він присвячений необґрунтованим звинуваченням євреїв проти ветеранів дивізії "Галичина".

А почалося все з того, що з 1971 року в канадській пресі почали з'являтися публікації про воєнних злочинців Другої світової війни, які переховувалися в Канаді. Почав поширювати це Сімон Візенталь. Пізніше до його приєднався Сол Літтман. Спочатку це стосувалося німців. Але невдовзі вищезгадані стали всю вину звалювати на українців. Головним чином - на ветеранів 1-ї дивізії Української Національної Армії, яка спочатку називалася "Галичина". Літтман в червні 1980 року видав статтю із звинуваченнями в газеті "Торонто Стар".

В 1984 році Візенталь передав канадському генеральному прокурору лист із 217 іменами старшин 1 дивізії УНА, які перебували в Канаді. Їх звинувачував в воєнних злочинах. Прем'єр-міністр П'єр Трюдо відмовився це розглядати, бо термін розгляду таких справ вже вийшов.

Але в згодом до влади прийшли консерватори, яких очолював Браєн Малруні. Він 7 лютого 1985 року створив комісію, яку очолив суддя Жюль Дашен. При цьому не були вислухані точки зору українців і балтійців. Односторонній підхід, як то кажуть. Проти ветеранів "Галичини" пішла інформаційна кампанія в медіа. Із тих публікацій виходило, що євреїв нищили не німці, а українці. Ну прямо як в недавніх заявах ізраїльського президента в українському парламенті. Нічого нового немає під сонцем. Публікувалися вигадки про антисемітизм Петлюри, що є повною нісенітницею, про Богдана Хмельницького писали ледь як не про Гітлера. Слід згадати, що Сол Літтман був членом канадської комуністичної партії - чого ще очікувати від таких осіб?

Комісія Дешена почала збирати різні дані і свідчення з Канади, США, країн Європи. При цьому взагалі не згадували про польську поліцію, яка діяла на окупованих територіях, РОА чи інші організації на службі в Третього Рейху. І навіть не згадували про інші дивізії СС, а таких було чимало, лише про "Галичину".

Комісія мала перевірити кожне обвинувачення. Було опрацьовано тисячі документів в Канаді, Великій Британії, Німеччині. Українців захищали адвокати Іван Григорович та Іван Сопінка. Окреме право заступництва отримала Комісія Братства Колишніх вояків 1-ї дивізії УНА, яка існувала з 1980 року для захисту від подібних нападок.

Слухання комісії були в Оттаві, Монреалі, Торонто і Вінніпезі. Після складної роботи був опублікований звіт, в якому говорилося, що звинувачення безпідставні. Ось деякі пункти:

56. Дивізію "Галичина" не слід засуджувати як групу.

57. Члени дивізії "Галичина" були індивідуально перевірені з метою впевнитись хто вони такі і як їх допущено до Канади.

58. Обвинувачення в воєнних злочинах членів дивізії "Галичина" ніколи не були доказані, ані в 1950 році, коли їхню імміграцію до Канади було затримано на вимогу жидів, ані в 1984 році, коли ці обвинувачення були знову поновлені перед Комісією.

59. Далі, в виду браку доказів відносно участи або знання відносно конкретних воєнних злочинців, саме членство у дивізії "Галичина" не вистачає на те, щоб поставити їх під суд.

60. Немає підстав, щоб відбирати від членів дивізії "Галичина" громадянство, або депортувати їх, тому що канадський уряд був свідомий відносно усіх фактів у 1950 році і дозвіл на їх від'їзд до Канади був виданий не на базі фальшивих даних, шахрайства чи взагалі затаєння основних обставин.

61. У всякому разі із 217 старшин дивізії "Галичина", яких оскаржив Сімон Візенталь перед канадським урядом - 187 (тобто 86 відсотків листа) ніколи не станули ногою в Канаді, 2 виїхали до іншої країни, для 16 не устійнено жодних доказів, а одного взагалі не знайдено. 

Фактично цей звіт виправдав українську спільноту в Канаді від несправедливих звинувачень. Ця справа об'єднала українську діаспору. Але моральна і матеріальна шкода від наклепів Візенталя і Літтмана все-таки була. Втім, комісія Дешена чітко заявила, що дивізія "Галичина" як військова одиниця не скоїла жодного воєнного злочину.

Дмитро Донцов - стаття "За яку Україну?"

Переглядаючи збірку публікацій Дмитра Донцова я знайшов статтю з промовистою назвою "За яку Україну?". Вона була написана ще в березні 1949 року. Починається все з таких слів: "Трусість одних, глупота других і нікчемність третіх - приведуть напевно світ до небувалої ще катастрофи. Коли організм не бореться з хворобою, вона його зжирає; коли народи не бажають боротися зі злом, зло нападає на них".

А далі йдеться про можливість падіння СРСР в протистоянні з Заходом. І на його руїнах постане завдання будувати Україну. Але якою вона має бути?

Наводиться приклад 1917 року. Впав царський режим. "Стихія національна вибухнула з нечуваною силою в той пам'ятний рік." Але тодішня інтелігенція не хотіла нічого мати спільного з тією стихією. Як говорить автор - "почала лляти холодну воду на розпечене залізо народного гніву". Все це про намагання Центральної Ради в той час обмежитися невеликою автономією. Хоча чого ж ще чекати від соціалістів і москвофілів? Вони наївно повірили, що тепер все буде по-іншому. Всі ж пригадують, що самостійники тоді не шануватися "соглашателями", які тоді взяли владу в свої руки. Виступ полуботківців, яких очолив Міхновський, придушили не загарбники, а свої ж, сили УНР.

Що було далі - всі знають. Поразка України. "Програли гру тому, що боялися протиставити існуючій московській правді зовсім окрему, цілковито їй протилежну прадавню правду нашої землі" - пише Донцов. А далі були голоди, терор і репресії. У без державних народів сумна доля. Всього того можна було б уникнути, але сталося, що сталося.

А далі відповідь на запитання, що поставлене в заголовку. 

"За Україну вільну від обіймів московського спрута, вільну від всякої Москви, Україну на руїнах повторної імперії і захланницького народу. За Україну, звільнену від змори тоталітаризму, совєтського то соціалістичного, який тепер прокладає тріумфальну дорогу в цілий світ. За Україну вільну від держави-тирана, вільну від колхозної панщини. За Україну не пацифістичну, що ставить мир в рабстві понад все, лиш за Україну, в якій віджив би давній войовничий дух нації, яка свою правду і Божу справедливість ставляла б понад життя і добробут."

До таких слів мені й нічого додати - все вже сказано. Єдине про що можна написати - це те, що ті слова не втратили актуальності і в наш час. Ще скільки всього треба зробити щоб було виконане все те. Ну що ж - життя покаже.

Причини невдач Директорії в 1919 році

Протягом першої половини 1919 року українські сили зазнали важких поразок від більшовиків. Під їхнім контролем залишилися незначні території на Поділлі і Волині. Які ж причини цього?

А допоможе з цим розібратися книга Миколи Капустянського "Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році". Це добре написана праця, яка містить багато інформації про ті події. Автор був учасником визвольних змагань, займаючи різні посади в українській армії. Книгу цю він почав писати в 1920 році і через рік у Львові вона була надрукована. Так що можна сказати, що написано по "гарячих слідах".

У третьому розділі книги по пунктах описуються причини поразки. Всього він називає 10 пунктів. Розглянемо їх.

1) Політика поставила своїй стратегії непосильне завдання: одночасно вести боротьбу з двома ворогами, з яких кожний зокрема сильніший за Українську армію.

Тут мається на увазі те, що Україні в першій половині 1919 року довелося воювати на два фронти - проти більшовиків і поляків. У перших було багато ресурсів, а поляків забезпечувала Антанта. Тому в таких обставинах шанси на перемогу невеликі.

2) Політика не спромоглась відшукати жодного друга серед нейтральних держав. Через те не тільки постала цілковита ізольованість України в її боротьбі на два фронти, а й навіть фактична бльокада її кордонів.

Теж важливий аргумент, оскільки без постачання вести війну непросто. А в зовнішній політиці Директорії успіхів було мало, як і у внутрішній.

3) Безупинна боротьба політичних партій за владу і хитання в зовнішній політиці. Одні за спілку з большевиками, другі за спілку з Антантою, треті - наймолодші й гарячі - воювати зі всіма, "бо вони нас не визнають".

Коливання були значні. На початку 1919 року Директорія затвердила "радянський устрій", думаючи, що більшовики після цього відстануть. Навіть війну їм не оголошували, навіть тоді, коли впали Харків, Полтава та інші міста. Події 1917 - 1918 років мало чому навчили. 

А разом із заграваннями з більшовиками були переговори з Антантою. Не дивно, що останні Директорію вважали "напів-більшовиками". Напевно звідти пішло таке явище нашої зовнішньої політики, як багатовекторність. Ні до чого доброго це не призводить. Як тоді, так і зараз. На двох стільцях одночасно сидіти не зручно.

4) Відсутність повної аналогії між стремліннями наддніпрянців і галичан. Галичани мають поляків за своїх найнебезпечніших національних і соціяльних ворогів, а наддніпрянці - московських большевиків.

Так воно і було. Подальші події тільки підтвердять це. Галицько армія укладе угоду з денікінцями, а потім з більшовиками. А Петлюра уклале угоду з поляками. Така от історія.

5) Боротьба між кадровим і молодим демократично настроєним революційним старшинством, що вважало тільки себе за виразника національної ідеї. На жаль, на цьому ґрунті буйно розцвіла спекуляція національним прапором і своєю "певністю". З'явилась сила авантурників, часто повних анальфабетів у військових справах, людей без жодної моральної сталости, частенько і не старшин.

6) Брак належної дисципліни в частинах і принесення політики в армію. Різні партії провадили у війську агітацію, набуваючи собі прихильників, не розбираючи в засобах і не даючи про боєздатність армії.

7) Великий брак огнеприпасу, амуніції та обмундирування і цідковита неналагодженість щодо всілякого роду постачання.

8) За браком палива та з іншого приводу, над чим я спиратися не буду, залізниці працювали дуже слабо і не справлялися з оперативними перевозками, а це утруднило маневрування і керування військом.

9) Симпатії частини селянства та робітників до большевиків ("вони нам рідні брати і б'ються за землю і волю"). Інтеліґенція, що була визована на російській культурі, хоч і була ідейним ворогом большевиків, у більшості не сплачувала повній самостійності України і не подавала необхідного підтриму Директорії. Власної ж суто національної інтеліґенції було замало та до того вона не йшла спільним фронтом.

10) Разом з тим треба зазначити й короткозору політику Антанти, що не зуміла оцінити ролю України в боротьбі з большевизмом. Держави Згоди вживали всіх зусиль, щоб ослабити Україну замість використати її молоду енергію і національне піднесення.

Останній пункт Капустянського так нагадав сучасні події. Не люблять люди вчитися з історії.

А з приводу причин поразки Директорії - все вірно описано в книзі було. Нічого навіть додати.

Про похід Карла ХІІ на Україну: мета, перебіг і наслідки

Нещодавно попався мені збірник статей із назвою "Україна проти Москви", що вийшов в 1955 році у Виданні Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів. На 69 сторінці є стаття "Похід Карла ХІІ на Україну". Автор - Дмитро Донцов. Завдяки цьому матеріалу багато чого пояснюється.

А починається все епіграфом із слів, що сказав прусський король Фрідріх Великий:

"Закидають Карлові ХІІ, що він здався на обіцянки Мазепи, та козак зрадив його, навпаки, Мазепа сам був зріджений несподіваним збігом обставин, яких не міг ані передбачити, ані оминути".

Все це дуже точно підмічає те, що тоді відбувалось. А саме - все тоді відбулося хаотично і неузгоджено. Тому й не дивно, що спіткала невдача.

На початку статті Донцов описує тодішні ситуацію. Московія рвалася до Балтійського моря. Домовитися в такій ситуації було практично неможливо - тільки розгром ворога. Як сказав Карл ХІІ на початку війни: "Я постановив ніколи не починати несправедливої війни, але також постановив я не скоріше покінчити справедливу війну, аж остаточно поб'ю мого ворога."

Це означало, що король розумів, що двом імперія не місце на Балтійському морі. Тому й мав він план закінчити війну в Москві. Продовжувати оборонятися в приморських регіонах не було виходом, оскільки це лише б ненадовго спинити ворога, але не завдати йому вирішальної поразки. Тому розцінювати його похід як авантюру недоречно.

Тепер щодо України. Вона, як відомо мала ще деяку автономію. Правда, її з кожним гетьманом обмежували. І це не могло не викликати невдоволення. Щодо самого гетьмана Мазепи то про його Донцов пише таке:

"Не був він ані "чорний характер", як описують його російські історики, ані авантурник, як і його королівський союзник. Також недоречно казати, що кермувався у своїм ділі він особистими мотивами. Які ж особисті мотиви могли склоняти цього, царською ланкою обсипаного, бездітного, нежонатого старця  (мав тоді понад 60 літ), до зради цареві? Ні не те, але журка про добро народу і загальна на Україні туга за з'єднанням рідного краю, розірваного Андрусівським договором, спонукали гетьмана розлучитися до діл Карла. Мазепа хотів Правобережну Україну, що була під Польщею, прилучити до Гетьманщини. Але цьому противились не тільки поляки, але й цар, який обіцяв цю область залишити при ній."

Нагадаю, що Мазепа зайняв Правобережжя в 1704 році. Але офіційно воно належало Речі Посполитій і після війни мало б бути поверненим.

До 1706 року Карл ХІІ розгромив Річ Посполиту і посадив там королем Станіслава Лещинського. В лютому 1708 року він був поблизу Вільна в Литві, де розробляв план походу. Відповідно до цього, Левенгаупт з Риги мав вийти на зустріч з силами короля. Лещинський з польською армією мав йти на Київ, а сили Великого князівства Литовського - на Смоленськ. Мазепа мав підняти повстання і віддати шведам фортеці Млин, Стародуб і Новгород-Сіверський. З всіма цими силами Карл мав йти на Москву. Інших варіантів не було, оскільки прямі шляхи контролювалися Петром. Тому, взявши влітку 1708 року Могилів, шведи восени рушили в напрямку України.

Далі автор аналізує, чому цей план не вдався. Головна причина - все почалося занадто пізно. Ще у вересні 1707 року послав Мазепа посла до Лещинського, обіцяючи допомогу. Тоді в Україні було лише 7 тисяч московського гарнізону. Гетьман пропонував рушити тоді через Україну. Це дозволило б обійти московські сили, які стояли в Білорусі. Але Карл ХІІ цей план не прийняв і рушив в сторону Литви.

Тому й довелося гетьману вичікувати слушної миті. А ситуація ускладнювалась. Московські гарнізони посилювались, а козацькі - були розсипані по фронтах. 6 тисяч відправили на Литву, 7 тисяч - на Польщу, 3 тисячі - до Смоленська. А реєстр тоді був обмежений до 30 тисяч, хоча навіть скількох тоді не набралося.

А Карл ХІІ в той час цілий місяць простояв в Могилеві. А час сплив, оскільки укріплені міста на Стародубщині були зайняті московитами. Хоча комендант Стародуба був втаємничений в плани гетьмана і чекав приходу шведів. Але московські сили підійшли швидше і в його не було вибору. В той же час був розбитий Левенгаупт під Лісною. Після цього Карл ХІІ опинився в скрутному становищі: відступати тим самим шляхом було неможливо, а похід на Москву став небезпечним. Тому й рушив він в сторону Мазепи. В жовтні 1708 року вони об'єднали сили.

Та зручний час був втрачений. В Україні вже було повно московських сил, козацьке військо було розпорошене. А в листопаді відбулась Батуринська різанина, яка позбавила короля і гетьмана важливого міста. Союзники опинилися в непростій ситуації.

Карл ХІІ в кінці 1708 року викликав сили, що стояли в Польщі і Лещинського. Їм було наказано йти через Волинь на Київ і з'єднатись із головними силами. Але вони навіть не вирушили на підмогу. Османська імперія також не захотіла допомагати. Відступати на захід Карл відмовився. Зима 1708-1709 років виявилась дуже холодною. Шведські сили танули - до Полтавської битви залишилося трохи більше 20 тисяч. А що було далі - всі знають.

От так, внаслідок дії багатьох факторів зазнала поразки Швеція. Як пише Донцов: "Ряд тактичних помилок, які можна було б оминути, спричинили, що план, який міг повестися, не повівся."

В завершальній частині статті автор розмірковує над наслідками провалу походу Карла ХІІ. Історія могла б піти іншим шляхом. Але сталося інакше. Ось як все це Донцов описує:

"Завдяки нерішучости одних (Туреччина!), короткозорости других, що або запряглися до московського тріюмфального воза (Данія, Польща!), або побідному походові царя приглядалися з незрозумілою байдужістю (Англія!) - не вдався один з найвідважніших і найрозумніше придуманих політичних плянів в всесвітньої історії." Далі йдуть розмірковування про тодішню Східну Європу, яка стала об'єктом експансії Москви. А наостанок Донцов говорить наступне: "Удари ззовні і повстання всередині великанської держави, ось ці чинники, що сподіваємося - нададуть розв'язанню східно-європейської проблеми інший характер... Те, що не вдалося в 17 столітті, може вдатися в 20-му".

Такі от міркування Дмитра Донцова. Тепер поділюсь своїми. Що таке для України вся та кампанія і битва під Полтавою? Це був останній шанс зберегти козацьку державу, що заснував Богдан Хмельницький. Після поразки шведів Гетьманщина поступово почала занурюватися в Лету. Імперській владі не були потрібні автономії. До кінця того століття не стало ні козацької держави, ні Запорозької Січі. В Україні затвердили кріпосне право і рекрутські набори. Тому скажу коротко - то була велика поразка для України. Наступний шанс звільнитися нашому народу випав аж в 1917 році. Тобто через 200 років. Двісті років! От чому варто цінувати ті моменти, коли випадає нагода звільнитися від загарбників і використовувати нагоди.

Перший Зимовий похід - героїчна сторінка в історії України

Наприкінці 1919 року Директорія була в скрутному становищі. Це був "трикутник смерті" - оточення з трьох сторін більшовиками, денікінцями і поляками. До цих бід додалася ще й епідемія тифу, яка тисячами вбивала українських бійців. І саме в цей час, в таких несприятливих умовах відбулась героїчна сторінка часів визвольної боротьби 1917 - 1921 років - Перший Зимовий похід. Тривав він з 6 грудня 1919 до 5 травня 1920 року.

Про цю подію є чимало літератури. Я в цьому блозі постараюсь навести основні факти. А допоможе мені в цьому брошура, яку написав П. Самовидець під назвою "Зимовий похід. Тридцяті роковини 1919 - 1949. Політичний огляд". Вийшла ця праця ще в 1949 році. Також я використав тут матеріали із книги "Огнева Проба. Зимовий похід", яку написав в 1941 році глава уряду УНР Ісаак Мазепа. Останній, до речі, разом з військом брав участь в тих подіях.

Не будемо описувати події ще з 1917 року - тут одного блогу не вистачить. А почнемо з липня 1919 року, коли на Поділлі об'єднатись дві українські армії - галицька і наддніпрянська. В серпні вони здійснили похід на Київ. Весь цей задум завершився провалом, оскільки денікінці відтіснили українські сили. Далі білі почали наступ на Поділля.

Поразка цієї кампанії негативно вплинула на українські сили. Керівництво Української Галицької Армії пішли на переговори з Денікіном. 6 листопада 1919 року вони уклали угоду з ним про перехід на сторону білих. Такий крок вдалим не назвеш. Однак варіантів в них багато не було. Від 50-тисячної УГА залишилась лише п'ята частина бійців, з яких більшість була небоєздатною.

Та й в самого керівництва ЗУНР були інші зовнішньополітичні пріоритети. Вони шукали порозуміння з Антантою через Денікіна. Євген Петрушевич, керівник ЗУНР, вважав що союз з білими допоможе звільнити Галичині від поляків. Це були марні сподівання. Всім відомий національний шовінізм Денікіна і його прибічників.

Як би там не було, а УГА на деякий час вибула із війни. Цим був відкритий шлях денікінцям на столицю УНР - Кам'янець. В такій ситуації Директорія 17 листопада залишила свою столицю і разом з рештками сил почався відступ на північ. Кам'янець невдовзі зайняли поляки.

Варіантів для відступу було не так багато. Поляки перейшли Збруч, денікінці ще контролювали Вінницю, більшовики укріпились в районі Житомира. Біля Проскурова потяги Директорії пробули до 21 листопада. Вони мали відступати до Старокостянтинова, але загітовані більшовиками селяни Пашківської волості збунтувались. Вони розібрали колію і почали грабували ешелони. Шлях для безпечного відступу був перерізаний. Українські сили залишили потяги і рушили багнистими дорогами до міста Любар. До всіх бід додалася ще й зрада отамана Волоха, який перейшов до більшовиків.

Біля Любара в селі Нова Чортория відбулася нарада уряду УНР і армії. На цій нараді 4 грудня були присутні Головний Отаман Симон Петлюра, командир армії УНР Василь Тютюнник, Михайло Омелянович-Павленко, Євген Коновалець, Юрко Тютюнник, Олександр Загродський, Євген Мішковський, Андрій Додуд та інші. Керівництво заявило, що боротьба за державу ще не закінчена і військо готове до подальшої боротьби.

Михайло Омелянович-Павленко

5 грудня командиром армії УНР став Михайло Омелянович-Павленко, а його заступником - Юрко Тютюнник. Симон Петлюра в той день виїхав на контрольовані поляками території. Уряд УНР, який очолював Ісаак Мазепа, залишився в Україні.

6 грудня 1919 року армія УНР вирушила в похід. На початку походу кількість українських бійців становила 3,5 тисячі. Першим був прорваний фронт денікінців між Козятином і Калинівкою. Після цього вони рушили на південний схід.Через тиждень армія була в районі Липівця. Після цього, 22-23 грудня 1919 року були проведені переговори з УГА в Вінниці про об'єднання. Переговори були успішними, але до реальних дій це не дійшло. Тим часом УГА вела переговори з більшовиками. В січні вона перейшла на їх бік. Таким чином армія УНР продовжила боротьбу самостійно.

Майже вся територія України в той час стала нічийною землею - денікінці відступили, а червоні ще не закріпилися там. В січні 1920 року українська армія рушила в район Умані. Далі їх шлях пробіг до Дніпра. Переправлялися вони і на лівий берег в районі Золотоноші. До кінця квітня армія діяла між Бугом і Дніпром. В квітні 1920 року українські сили атакували місто Вознесенське на Херсонщині і здобули чимало трофеїв.

Поки армія здійснювала рейд ворожими типами, уряд Мазепи продовжував діяти окремо на Поділлі. Через Брацлав і Тульчин він вирушив до Могилева. Туди він прибув 18 січня. Через кілька днів українські повстанці звільнили місто від більшовиків. На чолі міста став Іван Макух, після чого Мазепа відбув до Кам'янця.

Ісаак Мазепа

В контрольованій поляками колишній тимчасовій столиці УНР відбулося кілька нарад з політичними силами. Через деякий час Ісаак Мазепа виїхав назад в Могилів. Звідти він прибув до міста Ямпіль. Втім пройти до Омеляновича-Павленка не вдалося. В цей час через ті території розбиті денікінці відступали до Польщі. До речі, це був корпус, яким командував генерал Бредом, що захоплював Київ в 1919-му. Разом з ними в Могилів потрапив полковник Олександр Удовиченко. 23 лютого Мазепа доручив йому організувати бригаду в районі Могилева. Макух продовжував керувати цивільною адміністрацією там. Із відступаючих денікінців Удовиченко набрав чимало добровольців. Але Могилів довелося в кінці лютого залишити - його захопили більшовики.

Олександр Удовиченко

Ісаак Мазепа через Бессарабію вирушив до армії Зимового походу. Шлях був довгий і складний, але 28 квітня 1920 року він знайшов штаб армії в Ольгополі. Після цього почався рух на захід для з'єднання із іншими частинами української армії. В той же час деякі частини УГА повстали проти більшовиків. Армія Зимового Походу вступила в вирішальні бої між містами Ямпіль, Різниця, Вапнярка. Доводилося прорватися крізь сили більшовиків. Ворожих фронт був прорваний і 5 травня 1920 року вони об'єдналися із бригадою Удовиченка.

От так завершилась ця драматична сторінка в історії визвольної боротьби. Протягом п'яти місяців українська армія продовжувала діяти не маючи за собою території. Це мало продемонструвати, що боротьба триває. Це вдалося. Завдяки таким діям Директорія УНР протрималась аж до кінця 1920 року, а повстанські загони ще діяли проти більшовиків в 1921-1922 роках. Продовжував діяти і уряд УНР. Велися переговори із сусідніми державами, приймалися законопроекти. І все це - в таких несприятливих умовах. Все таки це варто поваги.

Та й до простого народу почало доходити за що йде боротьба. Народ почав усвідомлювати важливість своєї держави - терор "червоних" і "білих" показав, що трапляється з бездержавними народами. На жаль розуміння прийшло занадто пізно. Час вже був втрачений.

Але незважаючи на все те, варто пам'ятати героїчні сторінки нашої історії. Нам кажуть всякі сусідні "знавці історії", що немає чим пишатися. А я кажу, хай всі ті порадники йдуть до біса, бо в нас є свої герої. Так, про них не знімають фільми, не роблять багато документальних передач. Тим не менш пам'ять про них є і її варто поширювати серед народу.