Не раз в попередніх блоґах я говорив про те, що українському суспільству рано ще отримувати загальне виборче право. Останні виори тому доказ. В історії є приклади того, коли поширення даного права на всіх жителів призводило до дуже трагічних наслідків. І яскравим прикладом цього є Родезія.
Що ж це за держава так, можете ви мене запитати. Зараз на картах її ви не знайдете. На її місці тепер є така держава, як Зімбабве, відома своєю гіперінфляцією та економічним занепадом.
А почалася історія з відомого британського діяча на ім'я Сесіл Родс (1853 - 1902).
Цікавий персонаж був. Він зміг піднятися кар'єрними сходинками завдяки алмазам. Спочатку він добував їх як звичайний старатель, а потім став скуповувати копальні. Зрештою Родс став одним із засновників алмазної компанії De Beers в 1888 році. Завдяки цим успіхам він став депутатом в колоніальному парламенті, а в 1890-1896 роках був прем'єр-міністром Капської колонії (нині це західна частина ПАР).
Сесіл Родс був прихильником колоніальної експансії на континенті. Тому в 1889 році була створена Британська Південно-Африканська Компанія, яка зайнялася поширенням своєї влади на північ від річки Лімпопо. В результаті були зайняті великі території, які отримали назву Родезія (на честь самого Родса: Rhodes - Rhodesia).
В 1923 році британський уряд поділив Родезію на дві частини: Північну (нині - Замбія) і Південну (нині - Зімбабве). Остання була більш освоєна за рахунок притоку туди колоністів. Загалом в на середину ХХ століття білих поселенців нараховувалося більше 250 тисяч. Також в Південній Родезії проживало два місцевих племені ― шона і матабеле.
Коли після Другої світової війни стали розпадатися колоніальні імперії, дійшла черга й до Родезії. В 1963-му північна її частина отримала незалежність і стала називатися Замбія. Уряд Південної Родезії почав вимагати незалежності для себе. Але британський уряд проголосив принцип NIBMAR: No Independence Before Majority African Rule (Ніякої незалежності до надання влади африканській більшості). Слід зазначити, що тоді вже встигли ознайомитися з наслідками передачі влади місцевій більшості: це часто призводило до громадянських війн між кланами та винищенням білих поселенців. Яскравим прикладом останнього було колишнє Бельгійське Конґо, яке після звільнення від метрополії занурилося в хаос.
11 листопада 1965 року Південна Родезія проголосила свою незалежність. Очолив самопроголошену державу Ян Дуґлас Сміт. Велика Британія не визнала цього, як і більшість держав світу. На Родезію були накладені санкції.
В тому ж 1965-му починається війна між Родезією та повстанськими загонами шона і матабеле. Шона, лідером яких був Роберт Муґабе, створили Африканську народно-визвольну армію Зімбабве (ZANLA). Матабеле, яких очолив Джошуа Нкомо, мали Народно-революційну армію Зімбабве (ZIPRA). ZANLA підтримував Китай, а ZIPRA - СРСР. Війна тривала аж до 1979 року. В бойових діях отримували перемогу в основному урядові сили, але міжнародний тиск зробив становище родезійців таким, що вони були змушені йти на переговори. В результаті Ланкастерських угод Південна Родезія тимчасово стала під владу Британії, а через рік були проведені вибори, на яких переміг Роберт Муґабе, після чого була створена нова держава ― Зімбабве.
Під час війни уряду Я.Сміта закидали звинувачення в расизмі та апартеїді. Хоча, на відміну від Південної Африки, в Родезії не існувало расових законів, а був майновий ценз для отримання виборчого права. Однак більшість населення не турбували дані питання, оскільки білий уряд забезпечував їх необхідним: будував школи, лікарні, надавав роботу. Самоуправління часто здійснювалося за допомогою місцевих вождів та адміністрацій. Економіка Південної Родезії в основному була представлена сільським господарством, продукція якого навіть йшла на експорт.
Однак, провідні держави хвилювало тільки те, що більшість населення не має право голосувати. Тому й активно обстоювали принцип One man, one vote ― одна людина, один голос. Ян Сміт доповнив цей вислів словами one time ― один раз. І в принципі так і сталося.
Коли Муґабе отримав владу, першим ділом було усунення Нкомо і його прибічників від політичної діяльності. За допомогою інструкторів з Північної Кореї він підготував збройні сили і провів операцію проти матабеле. Загинуло десятки тисяч жителів. Хоча Джошуа Нкомо і отримав згодом помилування, але його політична сила була нейтралізована. Чомусь світове співтовариство не відреагувало належним чином на такі дії ― можливо, через те, що це творив "загальнообраний лідер", а не "клятий расист" Сміт.
Покінчивши з політичними опонентами, Муґабе взявся за білих поселенців, які мали землеволодіння. Результат політики "відняти і поділити" говорить сам за себе ― Зімбабве із держави, яка відправляла сільськогосподарську продукцію на експорт, стала державою, залежною від міжнародної продовольчої допомоги. Ось до чого приводять комуняцькі експерименти.
Проти Зімбабве зрештою ввели санкції, але це вже мало що змінило. Ну а Ян Дуґлас Сміт виявився правим ― загальне виборче право в тій державі стало "одна людина, один голос, один раз", оскільки Муґабе закріпився при владі на цілих 38 років (1980-2018) і його постійно "переобирали".
Ось такий був приклад того, як загальне виборче право може погубити державу. Принцип one man one vote погано себе зарекомендував на прикладі Зімбабве. Але якщо ви думаєте, що таке можливо тільки в Африці ― ви помиляєтеся. В Україні ситуація в цьому плані не краща, оскільки більшість суспільства просто не готова до загального виборчого права. Бо голосує не за майбутнє держави, а за красиві обіцянки, які ніколи не будуть реалізовані. Тому й випливає логічне запитання: навіщо давати право визначати майбутнє держави тим, кого хвилює лише те, що "на хліб намажеш"? Чому обирати мають ті, хто ніколи не відчуває відповідальність за свій вибір? Спочатку оберуть некомпетентних людей у владу, а потім розповідають, що "вони за його не голосували" або "я внє палітікі". Ось чому я привів такий приклад. Хотів би сказати, щоб вчилися на чужих помилках, але з цим завжди проблеми, тому доведеться Україні вчитися на своїх помилках, на жаль.
