День Незалежності України 2019

Цього року дехто захотів змінити святкування Дня Незалежності на якийсь "новий формат". З якого дива, цікаво мені, бо офіційні коментарі непереконливо звучать. Але не про це тут мова, а про те як пройшло справжнє святкування цього дня.

Ми прибули до Парку Шевченка десь о 9:30. Там вже було багато людей. 

Нам вдалося піднятися до пам'ятника і звідти все стало видно набагато краще. 

Не дивуйтеся кольору "Червоного корпусу" ― там зараз ремонт. 

Ось так все виглядало, якщо дивитися від пам'ятника 👇

Невдовзі почався рух в бік Вулиці Володимирської, де формувалися похідні колони.

А ось, власне, як ми побачили Марш Захисників України:

І трохи світлин на додачу. Ось колона повертає біля Бессарабського ринку 👇

 Канадські шості завітали до нас 👇

Колона рухається по Хрещатику 👇

Які актуальні зараз слова 👇

І от Майдан Незалежності!

Ось таким був цей День Незалежності. Радий, що зміг побувати там цього року. Йдучи в колоні так виникали аналогії з народним віче 1 грудня 2013 року. Можливо, через те, що тоді теж все було всупереч. І тим не менш, після відвідин Маршу Захисників України я став трохи оптимістичніше дивитися на становище в державі ― можливо, не все ще втрачено. 
Слава Україні! ― Героям Слава!

Чернігівське князівство після монгольської навали

В одному з попередніх блоґів ми дізналися про становище територій Київського і Переяславського князівств після навали монголів. І як вже відомо, з тими двома князівствами було фактично покінчено. Більше пощастило Галицько-Волинському князівству, де князь Данило Романович зберіг свою владу і відновлював державу після спустошень. Та було ще одне князівство на українських землях, яке змогло зберегтися – Чернігівське.

Чернігівське князівство було одним з провідних удільних князівств. Любецький з'їзд закріпив його за Олегом Святославичем та його потомками, які увійшли в історію як Ольговичі. Воно займало великі території від Дніпра до Оки. Місцеві князі не раз захоплювали владу в Києві, змагаючись за його з Мономаховичами. Однак все це було зупинене монголами. 18 жовтня 1239 року Чернігів був захоплений і розорений. Після цього загарбники пройшлися вздовж Десни, захоплюючи місто за містом.

Чернігівський князь Михайло Всеволодович в цей час був відсутній на своїй вотчині, оскільки ще в 1239 (або в 1238) залишив недавно взятий ним Київ і поїхав до Угорщини та Польщі шукати допомогу в боротьбі з монголами. В 1241 році він зміг повернутися до Києва та Чернігова і зайнявся відновленням своїх володінь. Однак, в 1246 році Бату-хан викликав його в свою ставку, де Михайло Чернігівський був вбитий. Точні причини його загибелі невідомі, але легенди роблять з його мученика за віру.

Після спустошення Чернігів продовжував вважатися адміністративним центром князівства. В 1246-1263 роках правив там князь Андрій Всеволодович. Ось що писав про його М.Грушевський: «Андрій Всеволодич уважав ся одним з визначнїйших князїв: доньку за нього видав такий поважний князь як Василько волинський». Шлюбом тим він намагався зміцнити зв’язки з Галицько-Волинським князівством. Разом з Андрієм відомі ще 4 удільні князі: в Брянську – Роман, в Глухові – Семен, в Карачеві – Мстислав, в Тарусі – Юрій. Останніх чотирьох часто називають синами Михайла Всеволодовича, однак це питання доволі дискусійне. М.Грушевський називає такі волості Сіверщини: Збераючи разом звістки наших джерел, знаємо в Чернигівщинї другої половини XIII і початку XIV в. такі князївства: Новгородське, Трубчевське, Брянське, Глухівське, Путивльське, Рильське, Курське, Липовецьке. Однак, разом з цим він визнає, що дізнатися конкретніше про них неможливо, бо так припадкові й бідні наші відомости. Крім вищезгаданих, були ще уділи в басейні Оки.

Найвідомішим з удільних князів став Роман, князь брянський, який в 1263-1288 роках був чернігівським князем. Однак столицею князівства за його правління став Брянськ. Напевно, причинами цього було спустошення столиці монголами, а також через активність литовців, які робили набіги на ті землі. Ось які відомості про Романа «Старого» зібрав Михайло Грушевський з джерел:

Галицько-волинська лїтопись описує Романа як воєвничого рицаря, звістного своїми воєнними здібностями, й дбалого князя. Нпр. під час весїля його доньки напала на його землю Литва; він зараз серед весїльних приготовань виступив против неї, й прогнав, але сам при тім дістав рану; незважаючи на те він вернув ся до Брянську, „не помня раны на тЂлеси за радость”, і докінчив весїлє. Під час похода Льва з Татарами на Литву 1275 р. перед рішучою битвою Татари конче чекали, аби наспів Роман, і без нього не хотїли приступати під Новгородок. Коли з того походу його зять Володимир запрошував його до себе в гостину, Роман не згодив ся: „сину мій Володимире; не можу полишити свого війська: ходжу по землї ворожій, хто ж доведе моє військо до дому? нехай уже замість мене поїде з тобою мій син Олег!” (На сина свого війська Роман видко не хотїв полишити). З усього видко, що він мав чимале поважаннє і значіннє між князями; лїтописець каже його зятеви Володимиру кликати Романа: „господине отче”.

Як бачимо, князь був вмілим полководцем і правителем. І мав повагу інших князів. 

Після Романа правив його син Олег. Однак його правління не було довгим, через кілька років він став монахом передавши престол своєму брату Михайлу. Про них відомостей не так вже й багато. Але саме в той час, наприкінці ХІІІ століття Брянськ потрапив під владу смоленських князів. Вважається, що це відбулося не без впливу Орди. 

Як відомо, в той час там йшла боротьба за владу, яку вели Тохта і Ноґай. Залежні від Орди князівства розбилися на два табори. Чернігово-Брянське князівство було на боці Ноґая. Під час тієї війни і був захоплений Брянськ союзниками Тохти. Найсильніше з удільних князівств Чернігово-Сіверщини було нейтралізоване. А це в свою чергу зробило неможливим нове об'єднання володінь Ольговичів в одну державу. Майже одночасно з падінням Чернігівського князівства починає набирати силу Москва. Цікавий збіг. Ну а з іншого боку набирало силу Велике Князівство Литовське. В 1355-1356 роках Чернігів і Брянськ були зайняті литовським князем Ольґердом. Рештки уділів в долині річки Оки стали так званими "Верховськими князівствами", які зрештою поглине Московія. 

Ось такою була історія Чернігівськогокнязівства в другій половині ХІІІ століття.

Секретний донос полтавського губернатора Баґґовута як наглядна демонстрація московського шовінізму

Останніми часами серед суспільства поширюється ідеї, що "мова немає значення", а також всяке "мишебратство". Все це почалося після виборів. Такі тенденції тривожать.

Якщо ж мова немає значення, то чому ж московити кілька століть підряд намагалися її заборонити? Якщо вони вбачали в існуванні української мови і культури загрозу, значить вона щось значила тоді.

Багато хто чув про "валуєвський циркуляр" і "емський указ". Але в цьому блозі я продемонструю вам інший документ. Називається "Секретный донос полтавского губернатора Багговута министру внутренных дел об украинском движении и мерах борьбы с ним". Автор ― Алєксандр Карловіч Баґґовут (1861 — після 1917). Документ був написаний 4(17) лютого 1914 року. Можна завантажити документ тут, або познайомитися з його текстом ось тут. 

Традиційно для всіх імперських шовіністів, Баґґовут вважає український рух "австрійською вигадкою". Дивно, що не згадав про "австро-угорський генштаб", про який згадує кожен правовірний ватник. Далі обурення цього українофоба переноситься на школи, де місцеві жителі вирішили навчатися українського. Прикладом він наводить Лохвицю. От що він писав: "Таким образом чрез посредство школы движение проявляется в стремлениях: 1) доказать рознь русского и украинского языков, а следовательно и народностей этих, 2) создать украинский язык и 3) добиться появления национальной украинской школы." 

Не обійшлося без згадок про "мазепинство": примером чего служит Львовский профессор Грущевский, постоянно пребывающий то в Киеве, то во Львове и беспрепятственно руководящий опасной и гибельной работой мазепинского лагеря. Після гетьмана Івана Мазепи минуло на той час 200 років, а московити його ім'ям називали всіх, хто був проти їх колоніального режиму в Україні. Як відомо, пізніше "мазепинців" замінять "петлюрівці", а потім ― "бандерівці". 

А ось які заходи пропонує цей схиблений імперець, всього 17 пунктів, які я зацитую, а після них напишу коментарі:

1. Привлекать на должности учителей земских начальных школ по возможности только одних великоруссов.

2. Назначать на должности инспекторов народных училищ людей деятельных, энергичных, твердых и исключительно великоруссов. Таковыми же конечно должны быть и директоры народных училищ.

3. Так как количество школ значительно увеличивается ежегодно и одному инспектору на уезд почти невозможно иметь требуемое наблюдение за приемами и ходом обучения и направлением учащего персонала, то учредить в больших уездах — либо двух инспекторов, с территориальным для них делением уезда, либо в каждом уезде учредить должность Помощника Инспектора.

4. Всякого учителя, проявляющего склонности к украинскому движению, немедленно устранять.

5. Поставить правильно обучение истории России в школе и строжайше вменить в обязанность учителям — внедрять в молодежь понятие о единой, неделимой России, поясняя смысл слова "украина", то есть "окраина" Государства в былые времена.

6. Обратить тоже внимание на преподавание истории в средних учебных заведениях.

7. Составление правдивой истории малорусского народа.

8. Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в возможно большем количестве — в Москву, Нижний-Новгород и другие исторические местности России, ибо малоруссы имеют об памятниках этих местностей весьма скудные сведения, вернее никаких. Экскурсии ныне производятся в Киев, а об Москве и речи не бывает.

9. Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащих по правилам 4 Марта 1906 года, а разрешать исключительно педагогические курсы по правилам 5 Апреля 1875 г. под надзором и руководством Министерства Народного Просвещения.

10. Обратить особое внимание на сельское духовенство, на его политические убеждения. Выбирать благочинных с особым разбором, назначая людей твердых и энергичных. Необходимо во главе епархий ставить Преосвященных Архиереев исключительно великоруссов и таких же энергичных и твердых людей, вменить им в обязанность почаще объезжать епархии и видеть священников и иметь с ними побольше общения. Оказывать самое крутое давление на тех из них, которые заражены украинофильскими стремлениями. Епархиальных наблюдателей за церковно-приходскими школами назначать исключительно великоруссов, обязав их как можно чаще посещать школы, иметь побольше общения со священниками и учителями и следить за направлением в церковно-приходской школе.

11. Обратить особливое внимание на семинарии, на учебно-воспитательную часть в этих учебных заведениях. Ставить во главе их ректоров исключительно великоруссов, удалить немедленно всех слабых и бездеятельных ректоров. Учащий персонал должен быть только из великоруссов. За семинарии надо взяться как следует и искоренять гнездящийся в них дух и дать им должное направление.

12. Необходимо субсидировать некоторые газеты, издающиеся в Киеве, Харькове, Полтаве и Екатеринославе с целью борьбы, путем печати, с украинским движением. 
Основания борьбы должны быть следующие:
а) доказательство кровной родственной связи народностей великорусской и малороссийской; признание общего корня этих наречий и полонизации малорусского языка в прежние времена.
б) Разъяснение, что "украина" означает "окраину" и что такие окраины до присоединения малороссии к России были и у Польши и у России. Необходимо правдиво освещать историю заселения Южно-Русских степей и всей вообще "окраины" Государства, поясняя, что никогда никакого "украинского" народа не было.
в) возможно частое появление в субсидируемых газетах статей о необходимости общегосударственного языка, каковым только и является великороссийское наречие, о богатстве русского языка, обширности и богатстве его литературы и т. д., о роли современного малорусского языка, как простонародного и неимеющего литературы и будущности.
г) помещение статей об экономической связи малорусских губерний с великорусскими.

13. Вследствие того, что название "украинский" служит флагом, под которым ведется движение, следовало бы безусловно воспретить все, что выступает под ним и наоборот не стеснять того, что идет под малорусским флагом. Несколько лет назад в Полтаве появлялись "малорусские" труппы, устраивались малороссийские ярмарки и т. п.; а об "украинских" труппах, ярмарках, книжных магазинах, клубах никто не говорил. Последнее время на всех афишах и объявлениях местных газет название "малорусский" заменено словом "украинский". Таким образом в глазах местного населения складывается убеждение, что украинскому движению никто не противится.

14. Вследствие обнаружившегося в последнее время стремления украинцев выйти из экономического подчинения Москве и основать свой торговый и биржевой центр в Киеве, желательно было бы чтобы Министерство финансов вело национальную политику финансовую с целью закрепления за Москвой ее положения экономического центра и уничтожения попыток к экономическому сепаратизму украинцев.

15. Вследствие участия евреев во всяком вообще революционном движении, в том числе и в украинофильском, я полагаю необходимым — всех евреев не имеющих права жительства в сельских местностях выселять, не создавать никаким образом новых местечек, включаемых в черту оседлости, и всеми мерами содействовать земствам и другим организациям в борьбе с экономическим порабощением края еврейством.

16. Думается мне, что было бы полезно устройство в Киеве всероссийского национального музея, в котором была бы постоянная выставка памятников первых времен Русского Государства, главным образом времен Св. Владимира и святой Ольги.

17. Допускать на разные должности не следует людей, которые когда-либо хотя бы и в отдаленном прошлом имели соприкасательства к украинским стремлениям.

А тепер трохи проаналізуємо цей шовіністичний опус. Пункти 1-4 пропонують встановити повний контроль над освітою в Україні, щоб з дитинства виховувати вірнопідданих "вялікой роіссі". В принципі, це буде реалізовано в часи совка ― пригадайте, як у великих містах українських шкіл або не було, або вони були в меншості. 

Пункти 5-7 пропонують вбивати в голови учням вигадану московськими пропагандистами "історію роіссі". А також говориться те,  на що вата молиться ще й досі ― прирівнювати слово "Україна" до "окраїна". Скільки вже пояснювали ідіотам, що твердять таке, що ці слова ― це абсолютно різні слова. Але в головах вати це глибоко засіло. Але то не важливо, що за поребриком думають, проблема в тому, що в більшості населення переважають нав'язані Москвою уявлення про українську історію. Не вірите ― подивіться, як вони оцінюють різні події та діячів, кого хвалитимуть, кого засуджуватимуть. 

Пункти 8-9 також про всякі освітні напрями. А от пункти 10-11 цікаві ― згідно з ними серед представників духовенства було багато прибічників українського руху. Звісно, вищі ієрархи церкви були в більшості проімперськи налаштовані, але серед рядового складу було по-іншому, бо останні мали більше зв'язку з народом і бачили реальність, а не фантазії імперських пропагандистів. 

Читаючи пункт 12-й задаєшся питанням: "а це дійсно було століття тому, враховуючи те, якими є наші сучасні ЗМІ". Чи, можливо, вони продовжують виконувати настанови Баґґовута? Поведінка медіаповій останнім часом змушує вважати, що так воно і є.

Пункт 13 говорить про заборону української культури. В цьому питанні, власне, нічого не змінилося ― ще донедавна все українське намагалися марґіналізувати. 5 років тому це зупинили, але зараз все те може повернутися знову. Баґґовут говорить про необхідність взагалі заборонити етнонім "українці". Он в Білорусі вони змогли знищити етнонім "литвини" і тепер від білоруської мови фактично нічого не залишилося. А ви кажете "не має значення".

14-й пункт описує необхідність економічної експансії проти України. В принципі, нічого з того часу не змінилося. Що тоді, що зараз. 

Прочитавши пункт 15-й хотілося б сказати автору: "Адольф Алоїзович, перелогіньтеся". 😄 Але потім згадуєш, що Гітлер в 1914-му році був в Відні. Боротьба з "єврейською змовою" ― характерна риса правовірного ватника у всі часи.

Пункт 16-й знову про культурну експансію проти України. А 17-й ― про відсторонення від посад всіх, хто хоч якось мав відношення до українського руху. Не важко здогадатися, кого хотіли посадити на їх місця.

Ось такі заходи пропонували в 1914-му році. Тоді Перша світова війна не дала імперії завершити все це, але більшовики продовжили її політику. І не треба розповідати мені про так звану "українізацію" ― це був просто обманний маневр окупантів щоб приспати пильність. А коли більшість повірила, що "все добре" ― репресували діячів "українізації". Тому, совок ― це продовження імперії під червоними прапорами. Не знаю, чи читали комуняки Баґґовута, але багато його ідей вони реалізували. Назву "Україна", звісно, не заборонили, але в голови народу вбили скільки пропагандистського сміття, що більшість від тих ідеологічних штампів ще й досі не відійшла. І це проблема.

Вчіть історію щоб не ставати на одні й ті ж граблі знову і знову.

І знову про прийменники "в" і "на"

Пів року тому писав я блоґ про те, чому треба писати "в Україні". Причиною написання стала одна публікація на Twitter, яка викликала немалу дискусію. І от знову натикаюся я на таке: 👇

І знову те саме. Невже так складно відмовитися від цього зверхнього ставлення до України? Цей автор, судячи з його сторінки, живе в США, але від московського шовінізму не так просто звільнитися. Ще й прикривається якимись "нормами мови". Так ось же які правила написання: 👇

Але відповідей цьому любителю шовіністичних "норм мови" відповідей написали достатньо.

Не обійшлося й без традиційного для них посилання на "Заповіт" Шевченка.

Яким же треба бути тупим щоб не зрозуміти, що в тому вірші йдеться про його рідну землю, на якій він хотів бути похованим. Тому й написав "на Вкраїні милій". Але ж до декого не доходить...

Навіть офіційні коментарі з цього приводу для них не аргумент:

Ну що ж, як бачимо таких ніщо вже не перевиховає. Тому, головне щоб ми знали, чому треба говорити "в Україні". Завершимо цей блоґ цитатою на дану тему, яку написав ще в 1935 році Іван Огієнко: 

Коли говоримо про докладно окреслену територію, як закінчене ціле, або про самостійну державу, тоді завжди вживаємо прийменник в чи у (а не на): в Австрії, в Америці, в Румунії, у Франції, в Польщі, в Росії і т. ін. Що ж до прийменника на з місцевим відмінком, то його вживаємо при географічних назвах на питання „де“ тільки тоді, коли територія, що про неї йдеться, не окреслена докладно, не самостійне ціле, тільки складова частина якоїсь держави: на Поділлі, на Полтавщині, на Київщині, на Волині, на Буковині… До непродуманих традиційних форм належить і вислів на Україні, що має прецікаву історію… Цілі віки ми чули то na Ukraine (від поляків), то на Украине, а тому й защепили собі це на Україні як своє власне, зовсім забувши про його історичне походження й не відчуваючи, що власне на — болюча й зневажлива ознака нашого колективного поневолення… Мусимо змінити стару граматичну форму й уживати в Україні, в Україну.

Українські землі після монгольської навали. Київщина і Переяславщина

Згідно з загальноприйнятими уявленнями, після монгольської навали українські землі перетворилися ледь не на пустку. Багато хто думає, що населення всюди, крім Галицько-Волинського князівства, не залишилося. Часто полюбляють цитувати Плано Карпіні, який писав про те, що ледве нарахував в Києві 200 будинків. Він був там проїздом по дорозі до монгольського хана. В червні 1247 року він знову був в Києві, коли повертався до Риму. Коли він прибув до Києва його жителі «з радістю вийшли нам на зустріч, вітаючи так, ніби ми воскресли з мертвих». В самому місті він зустрів «також багато інших купців, як з Польщі, та і з Австрії, які прибули до Києва після нашого від’їзду до татар. Свідками є й Купці з Константинополя – вони прийшли на Русь через землі татар і жили в Києві в той час, коли ми повернулися із землі татар». Далі він перераховує їх поіменно. Як бачимо, торгівля продовжувала вестися, купці були тут з далеких країв. Навряд чи це було, якби від Києва залишилося лише згарище.

Та й в інших регіонах знищені походом Бату-хана міста теж поступово відновлювалися. Звісно, відновити їх до того стану, що був перед навалою монголів, було справою не одного десятиліття. Але, як то кажуть, життя тривало. Населення не зникло, як би московитські пропагандисти не обстоювали цю теорію останні два століття. Так, в них ще в ХІХ столітті Поґодін вигадав теорію, за якою більшість населення Київщини, Чернігівщини і Переяславщини була знищена, а вцілілі втекли в північно-східному напрямку. Цим той автор намагався обґрунтувати претензії Залісся на спадщину Київської Русі. Ту теорію розкритикували ще в середині ХІХ століття. Але найкращі аргументи можна знайти в М.Грушевського в 3-му томі «Історії України-Руси». 👇

Коли таким чином навіть найбільше поруйновані Татарами городи повставали слїдом з попілу, тим меньше можливости говорити про спустїннє України, чи Поднїпровя взагалї під татарською бурею.

Повторяю, татарський похід зовсїм не був несподїванкою. Коли людність більших, міцнїйших міст могла собі ставляти ділєму — чи замикатися в замку чи тікати, людність меньших міст і сїл не могла вагатися, тільки на вість про зближеннє Татар мусїла тїкати та ховатися в безпечні місця. Наша староруська погранична людність взагалї була дуже рухлива, до таких пополохів призвичаєна й мобілїзувала ся дуже швидко (порівняти нпр. епізод з Юриївцями, що вибравши час серед половецької бльокади, цїлим містом дремнули під Київ), і навіть про татарські страхи могла завчасу поховати ся. Лїтописець, оповідаючи про подоріж Данила на Угорщину під час похода Бату, каже, що їдучи звідти в Галичину, він стрів у горах, коло Синевідська, маси народа, що тїкали в гори від Татар. Подібна масова втїкачка на вість про Татар мусїла мати місце й по иньшій Українї — тїкали в ліси, болота, в яри й печери. Всяких таких схованок було подостатку й у полудневій Українї, а лїсовий пояс, українське полїсє давало не меньше певний захист в небезпечних часах, як карпатські нетра.

Не треба забувати, що людність полудневої України, середнього Поднїпровя, більше нараженого на татарську небезпечність, цїлими віками жила „в грозї”, була до подібних пополохів призвичаєна, пережила кілька масових переходів з степової України в Полїсє й назад. Се були люде „подъ трубами повити, подъ шеломы възлелЂяни”, котрим і татарський погром по давнїйших прецендентах не здавав ся мабуть таким траґічним. Що найбільше відступали вони в лїси й задержували ся там довше, поки мине пополох. Тож і не диво, що про масовий перехід людности з Поднїпровя на північ, до Суздальщини, як то припускають, не можна знайти анї якихось звісток, анї слїдів або вказівок — для такого переходу не було причин у української людности.

От так пояснює все Грушевський. В цьому є сенс – жителі тих князівств кілька століть поспіль мали справу з набігами кочових племен. Тому досвід порятунку в них був немалим. Вони знали, де можна заховатися або куди тікати в разі чого.

Проблема була не в зникненні населення, а в тому, що Київ після 1240 року остаточно перестав бути важливим політичним центром. Десятиліття перед його захоплення Бату-ханом за його боролися Данило Галицький і Михайло Чернігівський. Після Батия про те, хто правив Києвом відомостей мало, та й наявні виглядають доволі суперечливо. Формально київським князем проголосили Ярослава Всеволодовича, володимиро-суздальського князя. Але реально він там не правив. Як писав М.Грушевський: «Але залежність Київа від Ярослава, очевидно, була зовсїм ілюзоричною, номінальною. Найлїпший доказ тому буде се, що Карпінї, двічи переїздивши через Київ, мавши зносини і з самим мабуть Дмитром 13) і з київськими боярами, анї підозрівав, що Київ належав до Ярослава, котрого бачив у Татар і про котрого кілька разів говорить, називаючи його князем суздальським 14). З рештою се само собою зрозуміло: Ярослав, що по давнїйшій традиції цїкавив ся київським столом, по татарськім погромі так був зайнятий місцевими своїми суздальськими справами, що йому зовсїм не до Київа було, і Київ жив під номінальною його зверхністю своїм житєм, а Ярославів намісник фактично ставав київським старшим під безпосередньою зверхністю Татар.» Те саме було із його сином Олександром (Невським), а далі «По нїм же нема вже нїде в лїтописи звістки, аби котрі суздальські князї діставали від Татар грамоту на Київ, як то було з Ярославом та Олександром». Згідно із свідченнями Плано Карпіні, в той час Київ мав безпосередні відносини з Ордою. Так згадує він київського сотника, ім’я якого записав як Монґот, що їхав з Києва до Бату-хана.

Тому протягом другої половини ХІІІ століття не було князів. Доказом того є повідомлення в Волинському літописі про походи Орди на Литву 1275 і 1286 років, до яких залучалися представники залежних князівств. Згадуються князі чернігівські, смоленські, галицько-волинські. Але немає згадок про київських князів, що підтверджує вищезгадане. За Грушевським, вся Київщина перетворилася «в ґрупу міських громад, що стояли лише в слабшім звязку між собою, під безпосередньою зверхністю Татар».

Переяславське князівство взагалі припинило своє існування. Його територія опинилася під безпосередньо під владою ханів Золотої Орди. А переяславський єпископ був переведений до ординської столиці Сарая. Данило Галицький під час своєї поїздки до Сарая зустрів в Переяславі татар. За припущеннями це була не якесь кочове плем’я, оскільки він проїжджав там восени, а встановлена там монголами адміністрація. Взагалі, про це князівство відомостей набагато менше, ніж згадок про Київщину.

Ось таке становище окремих українських земель було після навали монголів. Переяславщина стала частиною Орди, а Київщина – без князя і залежна від ординців. Як відомо, ще продовжувала існувати Галицько-Волинська держава, де правив Данило Романович і його нащадки. Було ще одне князівство, якому вдалося зберегтися – Чернігівське. Але про останнє поговоримо в наступних публікаціях.