Особливості тоталітарного режиму Енвера Годжі в Албанії

Енвер Ходжа

Енвер Годжа (Enver Hoxha) (1908 - 1985) очолив тимчасовий уряд Албанії ще в травні 1944 року. Він взяв курс на зближення з СРСР. У внутрішній політиці він копіював радянський досвід, оголосивши про колективізацію та індустріалізацію. За це він отримував з СРСР допомогу. В 1945 р. була проведена аграрна реформа. 11 січня 1946 року установчі збори проголосили Албанську Народну Республіку. 18 січня Годжа сформував свій уряд.

Карта Албанії

Годжа і його прихильники, підтримувані Москвою, в листопаді 1948 року закріпились в керівництві партії. Енвер став першим секретарем ЦК, а М. Шеху - його першим заступником. Пізніше, в 1954 році, Шеху був призначений прем'єр-міністром.

Мехмед Шеху

Влітку 1947 року Годжа знову приїхав в СРСР. Албанії був наданий пільговий кредит на закупівлю різноманітних радянських товарів. У 1950 році Албанія вступила в РЕВ (раду економічної взаємодопомоги), а в 1955 - у Варшавський договір.

Згодом ім'я Годжі було присвоєно багатьом заводам, колгоспам, вулицям, школам, гірським вершинам, а також столичному університетові. I з'їзд Албанської компартії (незабаром перейменованої в партію праці), що відбувся в 1948 році, декларував прихильність досвіду СРСР і ВКП (б), солідаризувався з Комінформбюро і закликав албанців виконувати «сталінські п'ятирічки». У 1948-1951 роках в країні і партії розгорнулася кампанія «боротьби з ворогами народу і агентурою Тіто». Згідно з кримінальним кодексом Албанії (1948) максимальний термін заслання або тюремного ув'язнення становив 30 років.

Східнонімецька карикатура на Тіто.

II з'їзд Албанської партії праці (1952) оголосив про завершення відновлення країни і її планомірному розвитку. Перший 5-річний план Албанії був розроблений в радянському Держплані. Сталін і Годжа внесли в цей план ряд коректив, після чого його направили до Албанії, де розгорталися колективізація сільського господарства, будівництво електростанцій та підприємств, переробних різноманітне албанське сировину. Почали розвиватися зв'язку Албанії з Китаєм, В'єтнамом, НДР та іншими країнами народної демократії.

У промові на XIX з'їзді КПРС Годжа висловився про позитивну роль Сталіна, успіхи СРСР, критикував США, Захід і Тіто. Ще будучи в Москві, Годжа схвалив чергову «чистку» в Албанії, яка тривала до 1955 року.

Герб тодішньої Албанії

Внутрішня політика Годжі відповідала «сталінської моделі», яку він визнавав найбільш прийнятною, а культ особистості Годжі в Албанії нагадував культ особи Сталіна, якого він вважав зразком керівника. Зокрема, військова форма та знаки розрізнення в Албанії були скопійовані з радянських зразків сталінських часів. Усередині країни албанська таємна поліція «Сіґурімі» використовувала репресивні методи, запозичені у КДБ і східнонімецького міністерства держбезпеки. Щоб викорінити активність внутрішньої опозиції, влади вдавалися до систематичних «чисткам» - противників режиму звільняли з роботи, направляли на каторжні роботи і навіть страчували.

До кінця 1980-х років в Албанії зберігався культ Сталіна, його ім'ям називався сучасний місто Кучова, твори Сталіна перевидавалися (в тому числі російською мовою), дні народження та смерті Сталіна офіційно широко відзначалися (як і ленінські дні, і річниця Жовтневої революції) . Вже після смерті Годжі, в 1986 році, з нагоди кончини В. М. Молотова в Албанії був оголошений національний траур.

В умовах конфронтації з іншими соцкраїнами Східної Європи Годжа закликав «жити, працювати і боротися як в оточенні», виходячи з тези «будівництва комунізму в оточенні ревізіоністів і імперіалістів». На озброєння було взято радянські гасла і методи тридцятих-сорокових років.

Бункер в Албанії часів Ходжі. Всього було побудовано 700 тисяч малих бункерів.

В Албанії все було підпорядковане «блокадній» життя. Проводилися « «чистки» партапарату. У країні прискорено впроваджувався продуктообмін, що заміняв товарно-грошові відносини. Громадянам було заборонено мати автомашину, дачу, слухати рок-музику, джаз, носити джинси, користуватися «ворожої» косметикою і т. п.

Ще пару албанських бункерів

У 1967 році, після двох десятиліть, відбувалися все більш жорсткі гоніння на церкву, Годжа урочисто проголосив свою країну перші атеїстичною державою в історії. Натхненні китайської культурної революцією, він піддав конфіскації майно та будівлі мечетей, церков, монастирів і храмів. Багато хто з цих будівель були демонтовані, в інших розміщували майстерні, склади, стайні і кінотеатри.

Годжа вважав, що якщо політичні діячі, а тим більше комуністи мають привілеї, то партія не може вважатися комуністичної, а країна - соціалістичної. З середини восьмидесятих років за його вказівкою знижувалася заробітна плата працівників партійного і державного апарату. Це дозволило заощадити гроші на збільшення пенсій і допомоги, оплати праці в сільському господарстві, збільшення окладів робітників і службовців.

У 1960 році був скасований прибутковий податок, а в 1985 році скасовано податок на холостяків і малосімейних. З середини сімдесятих років до 1990 року включно в країні щорічно знижувалися роздрібні ціни на багато товарів і послуги.
У 1981 році Годжа провів нову чистку, стративши кількох партійних і державних чиновників.

У 1983-1985 роках здоров'я Годжі різко погіршився. 11 квітня 1985 року, після крововиливу в мозок, Енвер Годжа помер у віці 76 років. Після смерті диктатора комуністичний режим в Албанії протримався до початку 90-х років, після чого впав під тиском громадських протестів.

Криза тоталітарного режиму та становлення системи політичного плюралізму в Румунії.

У 80-х рр. режим Чаушеску вступив в кризу. Його економічна політика зазнала невдачі. В країни накопичився великий зовнішній борг. Через це ввели режим економії. Викликали протест політика «систематизації сіл» і втручання в демографічні процеси. Почалися акції протесту, найбільшою з який був виступ в листопаді 1987 р. в Брашові робітники. Це було придушено.

На реформи диктатор не йшов. Горбачов під час візиту 1987 р. не зміг переконати Чаушеску в необхідності змін. 10 березня 1989 р. до Чаушеску звернулося 6 старих членів компартії, написавши відкритий лист «Звернення шести», в якому говорилося про припинення укрупнення сіл, за повернення громадських свобод і за забезпечення нормального рівня життя. Авторів взяли під домашній арешт.

На XIV з’їзді РКП (румунська комуністична партія) в листопаді 1989 р. нічого нового не пролунало. Чаушеску виступив за продовження старого курсу. В Тимішоарі через деякий час почалися заворушення. Причиною стала спроба вигнати звідти опозиційно налаштованого священика Ласло Текеша. Народ виступив проти і 15 – 17 грудня почалась масова антиурядова маніфестація. Проти мітингуючи застосували зброю і 17 грудня загинуло 122 людини. Влада намагалася це приховати. Однак акція протесту зросла ще більше і 20 грудня влада втратила контроль над містом.

Чаушеску через це негайно 20 грудня повернувся з Ірану. Він засудив протести звинувативши в їх угорських іредентистів. 21 грудня він зібрав в Бухаресті мітинг щоб оголосити свою позицію, але ця акція переросла в масові безпорядки. Знову були жертви. Незважаючи на це Чаушеску вирішив скликати новий мітинг. Але вже на цей час армія вийшла з-під контролю. Мітинг біля будівлі ЦК РКП перейшов у штурм цієї установи. Чаушеску втік. Невдовзі він був заарештований в Тирговіште. 25 грудня був розстріляний.

Після цього почалася демократизація політичного життя. Почали виникати нові партії, першим з яких був Фронт національного порятунку. Відновили діяльність і старі партії: націонал-цараністська, націонал-ліберальна. Виникали й інші партії. 

Після повалення комуністичного режиму більшість румунів виступала за європейський шлях розвитку Румунії. Виступали за євроатлантичну інтеграцію. Однак становище держави в той час було тяжким: занепала економіка, бідність, інфляція, корупція, порушення прав людини, масова еміграція на Захід. Тому в 90-х рр. їх не запросили до НАТО як це сталося з іншими східноєвропейськими державами.

Пізніше Румунія врегулювала міжнаціональні відносини в державі згідно з європейськими нормами. В 1997 р. в Румунію здійснив візит Білл Клінтон, а в 1999 р. Іоанн Павло ІІ.

На початку ХХІ ст. у зв’язку зі зміною становища на міжнародній арені румунів в 2002 р. запросили до НАТО і офіційний вступ відбувся в 2004 р. Потім почалися переговори з Євросоюзом і в 2007 р. Румунія вступила туди.

Дивні способи виправдовування московської окупації

Нещодавно переглядів я випуски журналу "Вісті комбатанта". У номері 5-6 за 1967 рік є стаття, що написав Іван Кедрин з назвою "Українська держава чи ворожа окупація?". Причиною написання стало те, що Б.Галайчук і М.Маркусь написали статтю до "Енциклопедії українознавства", де говорилося, що УРСР є державою незважаючи на залежність від Москви. Фактично вони називають їх продовженням УНР, говорячи про тяглість української державності. Дивні твердження, враховуючи те, що українська державність була знищена більшовиками протягом кількох війн 1917 - 1921 років.

У виданні "Енциклопедії українознавства" за 1949 рік чітко говорилось, що УРСР - це "особлива форма окупаційної російсько-большевицької влади в Україні". Це вірний підхід. На йому стояла тоді вся українська еміграція. Про це Іван Кедрин пише так:

"Дивним дивом два шановні українські громадяни-науковці переочили в своїй статті факт, що на тому самому становищі - що УССР не є продовжником державности України, а формою ворожої окупації - стоїть не тільки Український Державний Центр на чужині, але й Український Конгресовий Комітет та Комітет Українців Канади."

А далі говориться наступне: "Коли мова про наукові підстави тієї теорії, то основною помилкою авторів є приймати акти совєтського законодавства за міродатні для формування української політичної думки і творення цілої української політичної ідеології". Тобто, вони взяли те, що було прописано в документах за основу написання статті. Ігноруючи той факт, що всі ті "найдемократичніші конституції в світі" були шматком паперу і не більше. Тому використовувати все це як основу - нерозумна ідея.

Є ще інший аргумент прибічників "континуїтету" державності: "бажання мати міжнородно-правий прецедент - коли треба буде старатися за міжнародне визнання тієї української держави, яка прийде після упадку большевизму". Але чомусь тим державам, які звільнилися в ті часи від колоніальної залежності такі прецеденти не знадобилися. Тому, говорить автор: "Українська народно-правна держава постане, коли український нарід на рідній землі матиме достатню силу відновити її й оборонити і коли зміниться в нашу користь міжнародна коньюктура".

От такі висловлювання були і серед української міграції. Але в наш час я не раз чув подібні висловлювання. І що ж вони хочуть довести? Що УРСР - це також українська держава. Ага, тоді Британська Індія - це теж держава, якщо судити за такою логікою. Чи може Алжир в часи, коли ним володіла Франція, теж держава? Ні, це були колонії. Так само, як Україна. І нічого мені говорити, що ми не могли такими бути, бо не відділені від Москви морем. Це аргументи для розумово відсталих.

Тому варто правильно оцінювати історію. Якщо хочемо мати свою державу - то треба поважати тих, хто боровся за її визволення. І не розхвалювати окупаційну владу. А то говорять деякі, що тоді було краще, давайте все повернемо. Щось я не пригадую щоб народи, що визволилися із колоніальної залежності, намагалися повернутися назад, навіть після того, як рівень життя там впав. Тільки в нас вистачає таких корисних ідіотів.

Держави Балтії не проголошували незалежність в 1989 - 1991 роках, а оголосили про відновлення своєї державності, яка була перервна в 1940 році. Жаль, що Україна не проголосила подібного. Відновлення перерваної в 1920 році державності - було б набагато кращим кроком.

От такі мої міркування з цього приводу. Подібні матеріали можна також почитати тут:
http://tyzhden.ua/History/65134

Про польсько-український конфлікт століття тому

В наш час відбувається чергове загострення антиукраїнських настроїв в Польщі. В той час, коли один наш ворог зі сходу намагається знищити нашу державність, на заході інша держава стає вкотре на ті самі граблі. Так само, як століття тому...

А почалося все із розгрому Центральних держав в Першій світовій війні, після якого Австро-Угорщина почала розсипатися. Почалося створення національних держав. Польща, не чекаючи рішення міжнародних конференцій почала війну проти ЗУНР. Представники України висловлювали протест. Але поляки для виправдання своєї агресії почали прорахувати ідею відновлення своєї держави в кордонах 1772 року.

В засобах інформації поширювалася антиукраїнська пропаганда. Українську державу поляки називали "німецькою інтригою", забуваючи, що саме їхню державу німці проголосили в листопаді 1918 року, навіть Юзефа Пілсудського випустили з ув'язнення і поставили на чолі держави. Також поширювалися вигадки про ніби то чисельні українські сили "під командою австрійського архикнязя Вільгельма Габсбурга", які обложили нещасних поляків у Львові. А далі йшло ще більше маразму: "вся наша цивілізація може перестати існувати". Ну майже як і наші часи.

Жорж Клемансо

Не у всі вигадки поляків, звісно, вірили тоді. Але біда була в іншому. Французький прем'єр Жорж Клемансо підтримував агресивні польські плани. Все заради протиставлення великої Польщі Німеччині. Рей Станнард Бейкер приписує Клемансо такі слова: "Коли ми говорили про установлення Польщі, треба пам'ятати, що робили ми це не задля того, щоб направити одну з найбільших несправедливостей в історії. Бажанням було створити бар'єр між Німеччиною і Росією".

А до чого призведуть ігри поляків у бар'єр через 20 років - всі знають. Але тоді Польщі дали відмашку на агресивні політику проти всіх сусідів. Не лише до українців вони мали претензії, в литовців вони забрали Вільно і всю навколишню область, в чехів намагалися захопити Тешин, в білорусів відбирали західні землі.

Італійський прем'єр Франческо Нітті говорив про все це так:

"Польща має далекосяжні мрії назовні, і щораз більшу руїни внутрі. Вона поневолює сама себе, щоб поневолювати інших."

Франческо Нітті

А в той час, коли на Заході велися переговори, в Україні йшла війна. Польські сили наступати на ЗУНР ігноруючи будь-які заклики міжнародної спільноти укласти перемир'я. Комісія, яку очолював генерал Луї Бота, зробила в травні 1919 року спробу зупинити конфлікт. Українці погодились з вимогами, а поляки - ні.

А в цей час прибула створена у Франції армія генерала Галлера. Ця добре озброєна сила мала рушили проти більшовиків, але польський уряд кинув її проти України. А пояснював все це польський прем'єр Падеревський так: "Наша польська експедиція - це експедиція проти бандитів, від яких насильства мусить бути звільнене населення, поки можна буде встановити закон і порядок на тій споконвічній польській території". Типове виправдання агресії проти сусідів - більшовики тоді теж подібне говорили.

Зрештою українські сили були витіснені за Збруч. А в той же час Найвища Рада Антанти 25 червня 1919 року дозволила Польщі окупувати Галичину. Правда, краю мали надати автономію, що не було виконано.

Про польсько-більшовицьку війну довго говорити не буду. Згадаю те, що перемога під Варшавою була здобута Пілсудським завдяки тому, що бійці 6-ї січової стрілецької дивізії зупинили Будьонного під Замостям 29-31 серпня 1920 року. І вдячний польський уряд в жовтні того ж року підписав перемир'я з більшовиками і залишив Україну без підтримки. Після цього українська армія була розбито на Поділлі. А 18 березня 1921 року Польща і Москва в Ризі уклали мирну угоду, яка розділила Україну між окупантами.

Завершальним актом стало рішення Ради Послів Антанти від 14 березня 1923 року, яке остаточно визнало ті кордони. От так були знехтувані всі проголошені права націй на самовизначення.

Карта національностей в міжвоєнній Польщі

А далі почалась справжня колоніальна політика по відношенню до місцевого населення. Білі ліквідовані українські кафедри в університетах. На нові території направляли польських поселенців. Навіть замість назви Галичина стали вживати "Східна Малопольща". А в 1930 році почалася так звана "пацифікація" - терор польських силових структур проти українського населення. А потім поляки дивуються чому почався етнічний конфлікт на Волині.

Таке творилося під час пацифікації

В 1934 році Польща відмовилась визнавати Женевський договір про національні меншини. В 1938 році польські колоністи за сприяння влади знищили близько 120 православних церков на Холмщині і Підляшші. От такі були наслідки недалекоглядної політики держав  Антанти. А швидке падіння другої Речі Посполитої в 1939 році - це закономірне завершення тої помилки.

Ось як про все те писав історик А.Тойнбі:

"Такою ж хвилею переможною силою польської зброї були приоучені до між-воєнної Польщі уніятські католики-українці Східньої Галичини і православні християни Волині, прилучені як підданці і погноблені меншості. Ті трагічні насильства в критичні роки 1918 - 1921 ганебно підкопали будучину і Східньої Европи і західньої цивілізації, і породили смертельні озлоблення. Злий дух лінґвістичного націоналізму найперше промостив дорогу для нового поділу історичної польсько-литовської спадщини 1939 року між Третім Райхом і Московщиною".

Такі от справи. Хто хоче дізнатися більше - раджу почитати працю Степана Ріпецького "Українсько-польський процес 1918 - 1923 перед світовим трибуналом". Видана книга в еміграції ще в 1963 році. Там багато є інформації про ті події. 

Бачите, як історія не вчить людей. Тоді поляки пішли на повідку в своїх великодержавних амбіцій і через 20 років жорстоко заплатили за це. Тепер вони знову проводять шовіністичну політику стосовно України. Невже так подобається ставати на одні й ті ж граблі?