Аргументи з табору гетьманців щодо "грамоти про федерацію"

В цьому блозі я не раз публікував перекази критиків Гетьманату Скоропадського в українській діаспорі. 

Ось пару посилань:

http://eugene-shpargalo-articles.blogspot.com/2017/04/blog-post_21.html

http://eugene-shpargalo-articles.blogspot.com/2018/01/blog-post.html

Основними претензіями є загравання гетьмана з проросійськими шовіністичними групами, а також грамота про федерацію. За останнє Скоропадський поплатився гетьманською булавою, як відомо. Я не являють прибічником гетьманства чи інших форм монархізму, але для цікавості праці прибічників гетьманату можу почитати. І от нещодавно попався мені збірник "За всенаціональну єдність", присвячений 110 річниці народження Павла Скоропадського та 65 річниці відновлення гетьманства. Видано це було в Торонто в 1983 році.

Чимало там є статей на різні теми. Одною з них є стаття "Історичні паралелі". Тут Скоропадського порівнюють з Богданом Хмельницьким. Останньому також дісталося за Переяславський договір від нащадків. Автор же говорить, що Хмельницький в той час не мав вибору. Але навіть після угоди він не полишив своїх планів створення східноєвропейської коаліції держав, в якій Україна мала відігравати велику роль. Але смерть гетьмана не дала цим амбітним планам втілитися в життя. І тим не менш: "сто літ валили українські люди те, що Гетьман Богдан створив за неповних 10 літ".

А тепер конкретно по Скоропадському. Як відомо: "Фасадним приводом до нього послужив т. зв. акт федерації з неіснуючою небольшевицькою Росією". Мається на увазі плвстання листопада–грудня 1918 року. Після цього дії Скоропадського порівнюють з вимушеним кроком Хмельницького в Переяславі, який: "Зробивши цим актом перший крок своєї державної політики, за ним, як нам відомо, мав прийти другий крок — Коаліція Держав Східної Европи". Подібне мав зробити, на думку автора, і Скоропадський. "Цим актом, щоб виграти час, щоб заручитися приязню альянтів царської Росії — Англії і Франції — щоб створити всі передумови розгрому перед кордонами України московських большевиків — Гетьман Павло Скоропадський пішов на цей вимушений обставинами крок." Як аргумент наводиться наступне: "Або самоізоляція після розвалу Німеччини і Австрії і в найкоротший час знищення большевиками чи білою ґвардією, підтримуваною Альянтами, або нічого не зобов'язуючий акт федерації і виграш в часі, щоб самому вбратися в сили".

Далі йдуть звинувачення інтелігенції в тому, що вона не пішла на співпрацю з гетьманом. Говориться, що Скоропадський, на відміну від Хмельницького, не страчував своїх опонентів.

Ось така аргументація. З одним можна погодитися, з іншим — ні. Все таки не варто забувати, як гетьман призначив командувати збройними силами українофоба Келлера, а невдовзі більшість військових частин перейшла до Директорії. Ні білогвардійці, ні Антанта не допомогли Скоропадському. Багато хто каже, що Директорія своїм повстанням відкрила шлях більшовикам. Це формулювання не вірне, оскільки вторгнення було неминучим. Директорія встигла перехопити ініціативу, тому більшовики не йшли під прапорами "визволення від гетьмана". Так, далі Україну чекала довга війна, але то вже інша історія.

Та й сама ідея відмови від суверенітету держави як тактичного кроку виглядає не дуже. Не дивно чому це було використано як привід до повстання, бо самих причин за кілька місяців накопичилося чимало. А з приводу паралелей з Хмельницьким — то його "багатовекторність" в зовнішній політиці теж мала негативні наслідки для України.

Ось такі аргументи прибічників гетьманату, а висновки хай кожен робить сам.

Складнощі транслітерації

При написанні статей нині вимагають обов'язкової транслітерції списку використаних джерел. Ніби й нічого складного, але довелося повозитися із всім цим мені. В такій ситуації приходить думка, а чи не краще ввести в Україні латинську абетку. Хоча б як паралельну до кириличної. А що, навіть в китайській чи корейських мовах є затверджені правила написання єрогліфів латинськими літерами. І ніхто ніби не казав "єрогліфи — наші духовні скрепи".

Хоча й довелося повозитися із тим, як правильно записати українські слова латинськими літерами, все таки непогано вийшло. До речі, цей нині прийнятий варіант непогано підходить для паралельного алфавіту. Ось продемонструю тут два списки літератури із статті (тема — про Крути, до речі): один український, інший — транслітерований із англійським перекладом.

Бібліографічні посилання:

1. Довбня, В. Січові Стрільці київського формування у визвольних змаганнях 1917 – 1920 років: організація та правові засади діяльності. К.: Текст, 2002. 218 с.

2. Дорошенко, Д. Історія України 1917-1923 рр. Т.1. Доба Центральної Ради. Нью-Йорк : Булава, 1954. 437 с.

3. Збаразький, С.  Крути: у 40-річчя великого чину 29 січня 1918 – 29 січня 1958. Мюнхен – Нью-Йорк. 1958.  104 c.

4. Іванис, В. Симон Петлюра – президент України: 1879 – 1926. Торонто : Накладом 5-ої станиці Союзу бувших українських вояків, 1952. 257 с.

5. Історія українського війська. Опрац. І.Крип'якевич та ін. 2-е вид., доповнене. Вінніпег : Видав Іван Тиктор, 1953. 832 с.

6. Крутянець. Думки в 55-ліття українських Термопілів. Вісті комбатанта, 1973. №1. С. 13 – 20.

7. Крутянець. Думки в 55-ліття українських Термопілів (закінчення). Вісті комбатанта, 1973. №2. С. 28 – 42.

8. Мірчук, П.  Українсько-московська війна (1917-1919). Торонто : Ліга Визволення України, 1957.  80 с.

9. Млиновецький, Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917-1922 рр.: Про що історія мовчить. Т.1. Б.м : 1966. 126 с.

10. О., Т.  Визвольна боротьба українського народу 1917-1921 рр. Лондон : Об’єднання бувших вояків українців, 1950. 51 с.

11. Панченко О. Командир героїв-крутянців Аверкій Гончаренко. Вісті комбатанта, 2012. №1. С. 39 – 42.

12. Петрів В. Військово-історичні праці. Спомини. К., 2002. 640 С.

13. Тинченко Я. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918). К.– Львів, 1996

14. Удовиченко, О. Україна у війні за державність: історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921. Вінніпег: Видав хорунжий УСС Дмитро Микитюк, 1954. 178 с.

15. Щусь О. Й. Всеукраїнські військові з’їзди. К.: Ін-т історії України АН України, 1992. 86 с.

References:

1. Dovbnya V. (2002) Sichovi Striltsi kyivskoho formuvannya u vyzvolnukh zmahannyakh 1917 – 1921 rokiv: orhanizatsiya ta pravovi zasady diyalnosti [Sich Rifleman formad in Kiv during liberation struggle 1917 – 1921: organization and legal principles of activity]. Kyiv: Tekst [in Ukrainian].

2. Doroshenko D. (1954) Istoriya Ukrayiny 1917 – 1923 rr. T.1. Doba Tsentralnoyi Rady [History of Ukraine 1917 – 1923. Volume 1. Period of Central Council]. New York: Bulava [in Ukrainian].

3. Zbarazkyi S. (1958) Kruty: u 40-richchya velykoho chynu 29 sichnya 1918 – 29 sichnya 1958 [Kruty: on the 40th anniversary of the great battle 29 of January 1918 – 29 of January 1958]. Munich, New York [in Ukrainian].

4. Ivanys V. (1952) Symon Petlyura – prezydent Ukrayiny: 1879 – 1926 [Symon Petlyura – president of Ukraine: 1879 – 1926]. Toronto: Edition of Former Ukrainian Soldiers Union [in Ukrainian].

5. Istoriya ukrayinskoho viyska (1952) [History of Ukrainian army]. Edited by I.Krypyakevych. Second edition. Winnipeg [in Ukrainian].

6. Krutyanets. (1973) Dumky v 55-littya ukrayinskykh Termopiliv [Thoughts on the 55th anniversary of Ukrainian Thermopyles]. Visti kombatanta, issue 1, pp. 13 – 20. [in Ukrainian].

7. Krutyanets. (1973) Dumky v 55-littya ukrayinskykh Termopiliv (zakinchennya) [Thoughts on the 55th anniversary of Ukrainian Thermopyles (ending)]. Visti kombatanta, issue 2, pp. 28 – 42. [in Ukrainian].

8. Mirchuk P. (1957) Ukrayinsko-moskovska viyna (1917 – 1919) [Ukrainian–Moscow war (1917 – 1919)] Toronto: League for the Liberation of Ukraine [in Ukrainian].

9. Mlynovetsky R. (1966) Narysy z istoriyi ukrayinskykh vyzvolnykh zmahan 1917 – 1922 rr. : pro shcho istoriya movchyt. T.1 [Essays on history of Ukrainian liberation struggle 1917 – 1922: what about history silent. Vol.1] [in Ukrainian].

10. O.T. (1950) Vyzvolna borotba ukrayinskoho narodu 1917 – 1921 rr. [Liberation struggle of Ukrainian nation]. London: Association of Ukrainian Former Combatants [in Ukrainian].

11. Panchenko O. (2012) Komandyr heroiv-krutyantsiv Averkiy Honcharenko [Commander of Kruty`s battle heroes Averkiy Honcharenko].  Visti kombatanta, issue 1, pp. 39 – 42. [in Ukrainian].

12. Petriv V. (2002) Viyskovo-istorychi pratsi. Spomyny [Military history works. Memoires] Kyiv [in Ukrainian].

13. Tynchenko Y. (1996) Persha ukrayinsko-bilshovytska viyna (hruden 1917 – berezen 1918) [First Ukrainian-Bolshevik war (December 1917 – March 1918)] Kyiv, Lviv [in Ukrainian].

14. Udovychenko O. (1954) Ukrayina u viyni za derzhavnist: istoriya orhanizatsiyi i boyovykh diy Ukrayinskykh Zbroynykh Syl 1917 – 1921 [Ukraine during the war for sovereignty: history of organization and military actions of Ukrainian Armed Forces 1917 – 1921]. Winnipeg [in Ukrainian].

15. Shchus O. (1992) Vseukrayinski viyskovi zyizdy [All-Ukrainian military congresses] Kyiv: Institute of history National Academy of Science of Ukraine [in Ukrainian].

І на додаток — трохи таблиць із правилами транслітерції. Знайдено тут:

http://m.gloss.ua/citynews/109450-Ukrajinskiy-alfavit-otrimav-oficiynu-transliteraciyu-latiniceyu-Tablicya

Відкритий науковий семінар "Крути.Після бою".

31 січня 2018 року в приміщенні Будинку Вчителя відбувся цей семінар. Чимало цікавого можна було дізнатися. Але замість купи тексту, я краще прикріплю сюди мої два відео, зняті сьогодні. Можна буде самим продивитися і все дізнатися.

Ось перша частина:

Також можна переглянути за посиланням:
https://youtu.be/0TogeYk6C60

А ось друга частина:

Можна також глянути тут:
https://youtu.be/Ip3A0N1PzzQ

Загалом можу сказати, що цей захід був вартий того, щоб туди завітати.

"Наша трагедія" — уривки із спогадів Михайла Шкільника про визвольні змагання

Часто доводиться читати, що причиною окупації України більшовиками було те, що Директорія почала повстання проти гетьмана Скоропадського. Навіть були такі порівняння типу "план шатун 1918 року". Дані аналогії є просто притягнути так за вуха спробами виправдати ганебне завершення гетьманства Скоропадського, який фактично почав демонтаж української державності заради "відновлення Росії".

Не вдалося гетьману стати українським Маннергеймом, хоча шанси такі були. У Фінляндії колишній офіцер імперської армії став героєм і рятівником держави, в Україні — невдалим політиком, який не зміг врятувати державу. Чому ж так?

Читаючи книгу Михайла Шкільника "Україна у боротьбі за державність", що була видана в Торонто в 1971 році, я знайшов розділ "Наша трагедія". Слід зазначити, що автор був учасником подій 1917 — 1921 років, працював в українських міністерствах. Ця книга є скоріше його міркуваннями про ті події. Фактично — це розбір помилок, які призвели до поразки,  що в свою чергу принесла скільки бід нашому народу.

Що ж він думав про гетьмана? А писав він наступне:

Скоропадський, визначний і багатий аристократ і високий царський достойник, належав до т.зв. культурної провідної верстви на Україні. Звичайно, ця верствам відіграє в кожному народі провідну ролю в культурному, господарському і державному розвитку свого народу. Як я згадав на вступі, давня наша княжо-боярська, козачо-старшинська провідна верства в ході кількасотлітньої неволі нашого народу була в цілости і раз-на-завжди втрачена та зірвала зв'язок з українською душею, традицією і любов'ю до рідного народу. Не мала інтересу повертатися на лоно рідного народу і віддано працювала на добро і славу придбаної батьківщини, а на шкоду свого покиненого народу.

Тут автор розповідає про те, як українська еліта перейшла на службу імперії у 18 столітті, обезголовивши таким чином народ. Не дивно чому в 19 столітті не було визвольних повстань на наших землях, на відміну від Польщі. А коли настав 1917 рік, майже ніхто з української шляхти не зголосився брати участь в державному будівництві. Звісно, є виправдання, ніби наявність там соціалістів робила це неможливим. Але дані претензії не мають жодних підстав, бо: "Для чесного і відданого члена народу не є міродайні ніякі партійні погляди, ані навіть різниця в соціяльному положенні, бо добро народу і його держава є для його найвищою ціллю".

Далі М.Шкільник говорить наступне: "Він був епіґоном і вицвітком козацького старшинського роду, що ще в часах Мазепи покинув свій нарід і зірвав з ним всякий зв'язок — як і ціла шляхетська наша верства..." І через все це сталося те, що сталося. Розмірковуючи над цим автор вважає, що: "І не було би х того великого нещастя, якби Скоропадський станув під знаменем російського прапору і чорного двоглавого орла — але наша трагедія була в тому, що П. Скоропадський надів на своє російське обличчя маску українця і свою мету прикривав синьожовтим прапором і державним тризубом." Повчальна історія, хіба не так?

Пізніше гетьман намагався виправдатися за свої дії. Але це було пізно. Навіть ідеолог гетьманського руху Липинський визнавав у праці "Хліборобська Україна" помилковість того кроку.

Такі от були в нашій історії події. Діяч, якого з Україною пов'язувало лише прізвище, вихований в думі відданості імперії, став правителем України. Його хвалять за те, що при йому було відносно стабільно. Звісно, бо війни не було, тому більш-менш непогана ситуація була в Україні. Також кажуть, що було багато зроблено для української освіти і культури. Так, бо в уряді на початку було багато українців, а не "єдинонеділимців". З часом пропорція змінилася на користь останніх, завдяки тій же "грамоті про федерацію".

І загалом, що це за "мудрий крок" такий, коли офіційно проголошується скасування державності? Це фактично і було проголошено в грамоті. Чесно кажучи, Скоропадський нагадує багатьох діячів сучасності, які проводили демонтаж України в угоду Московії. Так в нас і було до останньої революції. Добре, що народ схаменувся ледь не в останній момент і не допустив цього. А століття тому вдалося лише вигнати гетьмана, але не змогли відстояти державність. Так, причин того багато. Ось чому потрібно знати історію. І перш ніж робити з якогось із діячів героя, поцікавтеся його діяннями на всякий випадок.

Зоряні Війни: Останні джедаї - про фільм

Не так давно я переглянув новий епізод "Зоряних війн". Враження в мене були сильні. Ось я відразу після завершення сеансу:

Як ви зрозуміли, фільм я оцінюю позитивно. І не просто позитивно - я вважаю цей фільм одним з найкращих у франшизі. Взагалі, трилогія сиквелів, з якої вийшло вже два фільми, перевершила приквели по повній програмі. Хм, фанатам Джа Джа Бинкса це явно не сподобається. :-)

А поки перейдемо до розбору самого фільму. Тут будуть СПОЙЛЕРИ, при чому дуже багато. Тому, хто ще не дивився - може не читати далі.

Починається все, як завжди з титрів, які говорять, що Нова Республіка впала і тепер Верховний Порядок керує. Враховуючи, що попередньому епізоді пострілом "Старкіллера" була знищена столиця республіки Госніан-Прайм разом із всім керівництвом, то такий перебіг подій не дивний. Решта планет була скоріш за все сильно залякана, що й опору не чинили. І тепер залишилось добити Рух Опору, який очолює Лея.

Повстанці евакуюються із своєї бази на планеті Д'Кар. І в цей момент прибуває флот Верховного Порядку, який очолює генерал Хакс. Складається з кількох крейсерів і одного суперкрейсера. В космосі починається битва. По Демерон не виконує наказ про відступ і веде сили в атаку. Суперкрейсер знищений, але багато повстанців загинуло. За це Лея понижує його в званні, що закономірно.

А в цей же час в Верховному Порядку Сноук відчитує Хакса за те, що втратив повстанців. Той говорить, що вони прослідкували траєкторію їх руху. І його відпускають. Після заходить Кайло Рен, якому Сноук теж влаштовує виховну роботу за те, що "програв якомусь дівчиську". А після цього говорить, що далеко йому до Вейдера. В ліфті Кайло в приступі гніву розбиває свою маску. Імпульсивність - це його характерна риса, як відомо з першого епізоду.

Фінн приходить до тями нарешті на кораблі Леї. А що ж Рей? Знайшовши Скайвокера, вона дає йому меч. І дана пафосна сцена в один момент множиться на нуль, бо Люк викидає меч в сторону і закривається в своїй хатині. Ні Рей, ні Чубакка не можуть його переконати прийти на допомогу сестрі.

Флот послідовників Галактичної Імперії наганяють повстанців. З'явилась технологія відстежування тих, хто зробив гіперстрибок. До речі, в них з'явився ще один суперкрейсер - "Верховенство" (Supermacy), флагман Сноука шириною 60 кілометрів. Ось він:  

Нехило так. Взагалі, така кількість гігантських крейсерів і суперзброї нагадує мені нині не канонічну "Темну Імперію", де Новій Республіці довелося протистояти відродженому Палпатину, в якого було повно суперзброї і неймовірні можливості Сили. Ледь не програли тоді республіканці. Це варто було б знати тим, хто не задоволений нещасливим поворотом подій для героїв класичної трилогії - в старому каноні теж було не райдужно.

Повстанці розуміють, що втекти в них шансів немає. Стається битва в космосі. Кайло Рен у винищувачі тримає на прицілі командний місток, де його мати перебуває. Він вагається. Але інші винищувачі в цей час запускають ракети і командування Руху Опору гине. Серед загиблих - адмірал Акбар. Лею теж викидає в космос, але завдяки Силі вона потрапляє на корабель і її кладуть на лікування. Повстанців очолює адмірал Холдо.

Amilyn Holdo

Згідно з новим планом повстанці триматимуть дистанцію. По Демерону не подобається це зволікання. В Маз Канати він дізнається, що є один хакер, який може зламати систему стеження на "Верховенстві". Фінн і Роуз, новий персонаж, відправляються на планету з казино шукати хакера. Зрештою вони знайшли його.

Люк Скайвокер все таки вирішив трохи навчити Рей. Дав її кілька уроків. А цей же час між нею і Кайло Реном встановлюється телепатичний зв'язок. Вони не раз розмовляють між собою. Нарешті стає відомо, що сталося між Беном і Люком. Скайвокер, бачачи, що Соло тягнеться до темряви, вирішив вбити його під час сну. Та не зміг зробити цього. Бен в цей час прокинувся і зав'язалась битва. Люк опинився під завалом, а коли виліз - побачив палаючу академію джедаїв. Після того він відправився у вигнання.

Вигнання тривало, скоріш за все, довго. Можливо, років з 10. Якщо врахувати, що Кайло 29 років, а його конфлікт з Люком відбувся ще коли перший був юним учнем, то Скайвокер після такого провалу на все забив і йому стало байдуже на галактику.

До речі, концепція балансу, про яку говорили в трейлерах, не знайшла розвитку в фільмі. Лише згадки про це в уроках від Скайвокера були. А щодо фрази із трейлера "час джедаїв підійшов до кінця", то вона просто вирвана з контексту. Люк просто розчарований у всьому і згадує, як колись орден допустив прихід до влади Палпатина.

Рей залишає Люка. Але до того приходить привид Йоди і починає говорити з ним. А в повстанців на кораблі стається бунт - По Демерон захоплює владу. Але ненадовго - Лея, що вийшла з коми, припинила це. Повстанці залишають корабель і висаджуються на планеті Крейт, де знаходиться закинута база. Послано сигнал про допомогу, але ніхто не хоче йти на порятунок. Фінн, Роуз і хакер проникли на "Верховенство", але їх схопили. Рей також попадає на той суперкрейсер і Кайло Рен веде її до Сноука. 

Після короткої розмови верховний лідер наказує Кайло вбити Рей. В цей момент Кайло Рен за допомогою Сили керує мечем, що лежав біля Сноука і проколює його. От так поворот. Після цього він разом з Рей вступає в бій з охоронцями Сноука і це виглядає ефектно. Охорона перебита.

Після того починається розмова. Рей переконує Кайло повернутися на світлу сторону і зупинити атаку на рештки повстанців. Але він у відповідь пропонує приєднатися до його і створити нове майбутнє. Нарешті розкриваються батьки Рей - вони були звичайними жителями Джакку, які продали свою дочку за випивку. Добре хоч, що не зробили її родичкою Соло або Скайвокера - досить вже всіх в "Зоряних війнах" робити родичами. Після цієї розмови починається протистояння - обоє намагаються притягнути до себе меч Скайвокера. Але падають обидва непритомними.

Адмірал Холдо вирішує допомогти повстанцям і йде на таран із "Верховенством". Корабель розколюється. Це рятує Фінна і Роуз, яких вже хотіли стратити. Фінн вступає в двобій з Фазмою і остання гине. Далі вони тікають до повстанців на Крейт. Генерал Хакс заходить в тронний зал і бачить розрубаного Сноука. Кайло Рен приходить до тями і говорить, що це Рей вбили його. Після чого проголошує себе верховним лідером і віддає наказ висаджуватися на планету.

Повстанці розуміють, що на тій базі вони в пастці. Наступає імперська техніка, спроба її зупинити невдала. І тут з'являється... Люк Скайвокер. Він трохи говорить із сестрою, а потім іде назустріч армії. Кайло наказує стріляти по йому з усіх танків. Але Люк залишається неушкодженим. Кайло виходить на двобій з ним. Теж добре поставлений поєдинок. Невдовзі виясняється, що це не справжній Люк, а його проекція, здійснена за допомогою Сили. Сам Скайвокер в цей час сидів на тій само планеті і медитував. Такі можливості Сили були у "Розширеному всесвіті", до речі. Кайло розуміє, що це був відволікаючий маневр щоб повстанці могли втекти. 

Повстанці виходять із печер, де їх підбирають Рей і Чубакка на борт "Тисячолітнього Сокола". Небагато їх все таки залишилося, раз всі помістилися на невеликий космічний корабель. Вони відлітають з Крейта. А в цей час Люк помирає - схоже, що застосування такої можливості Сили смертельне. На фоні заходу сонця його тіло розчиняється в Силі. 

Ось таким виявився цей фільм. Тепер чекати будемо на новий епізод, який вийде через два роки. Звісно, буде чимало хейтерів, які будуть вставляти свої коментарі, в яких все буде не так. А що вам не так? Чого ви хотіли? Чи знову будете розповідати, що "Дісней губить франшизу". Останні фільми дали "Зоряним війнам" нове життя. "Пробудження Сили", Бунтар-Однин", "Останній джедай" - це лише початок. І почток був успішним. Я на початку порівнював сиквели із приквелами. Так от, перші явно випереджають других. А приквели, між іншим, знімав сам Джордж Лукас. І на Заході їх просто терпіти не можуть. Це в нас до них ставляться поблажливо, оскільки по цю сторону "залізної завіси" знайомство із сагою почалося із виходом приквелів. Тому й такі відмінності у поглядах. В дитинстві я теж полюбляв трилогію приквелів. Але з віком розумієш, які вони нелогічні з точки зору оригінальної трилогії. Скільки сюжетних дір було створено ними. Нові фільми повертають нас до класичного варіанту, до джерел, як то кажуть. Звісно є й нововведення - без них ніяк. 

Ось такі мої думки з цього приводу.

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917–1921 рр. У ВИСВІТЛЕННІ ЧАСОПИСУ «ВІСТІ КОМБАТАНТА» ЗА ПЕРІОД 1961–1985 рр.

Ці тези я написав на одну з конференцій, яка вже минула. Присвячена вона журналу "Вісті комбатанта", статті якого ви можете прочитати за посиланнями:

http://komb-a-ingwar.blogspot.com/

http://diasporiana.org.ua/?s=%D0%B2%D1%96%D1%81%D1%82%D1%96+%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D0%B1%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B0

Ось мій текст:

«Вісті комбатанта» – це квартальник, що видавався з 1961 по 2014 р. ветеранськими організаціями українців в Америці. До останніх належать «Об’єднання бувших Вояків Українців в Америці», «Братство колишніх вояків Першої української дивізії УНА», «Українська стрілецька громада в Канаді», «Об’єднання колишніх вояків УПА», «Братство Українських січових стрільців». Редактор журналу Іван Кедрин-Рудницький: «Сутнє значення цієї події в тому, що саме колишні вояки доказали у практиці, що вони таки мають почуття дійсности і знайшли в собі мужність зректися своїх партикулярних амбіцій, щоб кожна з отих організацій мала обов'язково "свій власний" журнал.» (Вісті комбатанта, 1961. – №1–2 – С. 5; далі – посилання в тексті). Так відбулося об’єднання українських ветеранських організацій за кордоном.

Вищезгадані ветеранські організації уклали між собою угоду, де були прописані принципи діяльності журналу. Це сталося 13 травня 1961 р. в Нью-Йорку. Вирішили, що організації припиняють видавати свої окремі журнали і встановлюють спільну редакцію. Третій пункт документу прописував таке: «Журнал "Вісті Комбатанта" має бути загально-українським комбатантським періодиком і, як такий, не може заторкувати ніяких партійно-політигних справ» (1961. – №1–2. – С. 91) На той час в українській еміграції було багато політичних партій, відносини між якими залишали бажати кращого. Гетьманці виступали проти прибічників УНР, між фракціями ОУН не припинялися конфлікти, праві виступали проти лівих  і навпаки. Тому у першому ж номері журналу було заявлено наступне: «… не можна на його сторінках пропагувати, поширювати, одобрювати ані опрокидувати політичні позиції будь-якого чи будь-якої з існуючих на еміґрації українських середовищ, центрів, партій чи груп» (1961. – №1–2. – С. 91).

Квартальник містить у собі статті здебільшого на військову тему. Там подаються матеріали про УПА, 1-шу дивізію Української Національної Армії (вона ж – дивізія «Галичина»), події обох світових воєн. Є чимало аналітичних статей про тодішню обстановку в світі – про холодну війну. Достатньо велике місце серед публікацій займають статті про визвольні змагання 1917– 1921 рр. Цінності цим відомостям додає те, що багато з них були написані безпосередніми учасниками Української революції – як представниками командного складу, так і рядовими бійцями армій України того часу.

Багато із статей про військові події писалися очевидцями. Я.Зозуля, політичний і військовий діяч тих часів, написав «Всеукраїнський Військовий З’їзд 1917р.» (1967. – №4 – С. 29-34), а В.Зарницький – «Відродження збройних сил України 1917/1918р.» (1979. – №2 – С. 74–79). Учасник визвольної боротьби Володимир Кедровський описував, як в 1917 р. проводилась українізація військових частин: «Початки українізації в російській армії і Перший Український Військовий З’їзд» (1967. – №1 – С. 24–31),  «Українізовані частини і регулярна армія» (1968. – №2 – С. 37–39). Полковник армії УНР Степан Лазуренко описує заснування української військової частини – полку імені Б. Хмельницького, у створенні якого він брав участь («Перший Козацький імені Богдана Хмельницького Полк», 1967. – №2 –  С. 19–29).

В. Клодницький, західноукраїнський громадський і церковний діяч, опублікував спогади «Моя служба в УГА» (1969. – №2 – С.24–31), а В. Ілащук із УГА – «В денікінському полоні на Дарниці» (1973. №4 – С. 15–31 і 1973. – №5–6 – С. 25–57). Ф. Мелешко у статті «В Єлизаветській залозі» (1969. – №6 – С. 21–26) подає свої спогади про події антигетьманського повстання. В. Сім’янців описує окремі епізоди Першого Зимового походу в статті «В Зимовому поході» (1965. – №1 – С. 22–23). Полковник армії УНР Гриць Маслівець у своїй публікації «Правда про Тютюнника» приділяє увагу подіям 1920–1921 рр., зокрема Другому Зимовому походу, який власне і очолив Юрко Тютюнник. Про ті події також писав сотник української армії І. Козак: «Перший зимовий похід» (1963. – №1 – С. 6–8). Михайло Курах (сотник армії УНР) в статті «Чи Січові Стрільці брали участь у Зимовому поході?»пояснює, чому Січові Стрільці були розпущені наприкінці 1919р., спростовуючи звинувачення в зраді.

Генерал-хорунжий Генштабу Петро Самутин написав серію статей про 6-ту січову стрілецьку дивізію, яка відіграла важливу роль під час «дива на Віслі» 1920 р. (1970. – №3–4 – С. 14–20 і 1970. – №5 – С.12–17). Павло Дубровський детально написав про Першу козацько-стрілецьку дивізію Армії УНР, більш відому як «сірожупанники» в статтях «Сірожупанники» (1962. – №3–4 – С.44–46) та «Сіра дивізія і література до неї» (1967. – №1 – С. 18–23). Також про «сірожупанників» писав В. Прохода: «Бої Сірожупанників на польському фронті» (1969. – №6 – С. 41–49). Санітарний поручник Української Галицької Армії Іван Рижій видав цікавий матеріал з назвою «Санітарна Служба в Листопадових Днях у Львові» (1965. – №3 – С. 14–22 і 1965. – №4 – С. 17–24).

 Окремі статті описують суспільно-політичні аспекти часів визвольних змагань. До таких відносяться наступні: М.Сулима – «В роковини Української революції» (1978. – №2 – С. 30–34), В.Федорович – «Від нинці воєдино…» (1979. – №2 – С. 19–29), Ф. Кордуба – «З перспективи 50-річчя Листопадового зриву» (1968. – №5–6 – С. 90–99), Л.Ганкевич – «Заприсяження першого уряду ЗУНР у Львові» (1961. – №4 – С. 9–11). Відомий український громадський діяч діаспори, історик, журналіст і редактор Василь Верига написав кілька статтей по даній тематиці, зокрема: «Лютнева революція 1917 року» (1969. – №1 – С. 13–15), «Українська національна революція» (1977. – №5–6 – С. 61–70), «Хто завинив» (1979. – №1 – С. 21–25).

У деяких номерах «Вістей комбатанта» можна знайти інформацію про зовнішню політику України тих часів. Василь Федорович аналізує Берестейському мирному договору 9 лютого 1918 р. в статті «Берестейський мир у світлі міжнародного права» (1975. – №2 – С. 26–30). Історик із діаспори В.Трембіцький описує різні аспекти зовнішньої політики часів Директорії УНР в наступних статтях: «Про українсько-польське перемир’я 1 вересня 1919 року». (1973. – №4 – С. 32–33), «Заходи українських урядів у справі звільнення українських вояків з італійського полону» (1973. – №4 – С. 55-64), «Червоно-хресні взаємини з сумежними державами» (1973. – №3 – С. 87-93 і 1973. – №4 – С. 8–14), «Розміщення консульських бюр для червоно-хресних представництв Української держави» (1975. – №3-4 – С. 33–35).

Є також у «Вістях комбатанта» згадки про повстанський рух в Україні. Правда, їх не так багато. Про них писав Л. Полтава: «Повстанські загони на Півдні України» (1967. – №3 – С. 32–35) і «Українські повстанські загони в 1919/1922 роках» (1967. – №5-6 – С. 26–33).

Таким чином, журнал «Вісті комбатанта» за період 1961–1985 рр. є цінним джерелом інформації про події доби визвольних змагань, особливо зважаючи на той факт, що більшість статей написані очевидцями. Звісно, матеріали специфічні, оскільки квартальник видавався комбатантськими організаціями української діаспори. Тим не менш, такі особливості не зменшують важливості журналу «Вісті комбатанта» як історичного джерела.

Громадянська війна в США - дивні інтерпретації та їх спростування

Під час подій в Шарлотсвіллі я помітив одну цікаву деталь: те, як представники деяких українських правих сил активно демонструють симпатії до Конфедеративних Штатів Америки, більше відомим як "Південь". Публікували різні дописи в соцмережах, разом із світлинами. Щось типу цього:

В мене такі аналогії нічого крім сміху не викликають. Знайшли, що порівнювати. Поясню просто: південні тоді були чимось схожими до наших "сепарів". Детальніше треба було вчити історію. Дивно, що не почали публікувати на аватарках прапор Конфедерації - він так схожий на прапор наших сепарів. Який символічний збіг.

Не знаю за чим вивчали історію вищезгадані симпатики, напевно за фільмом "Віднесені вітром". Ех, краще б подивилися "Джанґо вільний" - там хоч не має ідеалізації "старого Півдня". Чи може вони расисти, яким подобається рабство для одної з рас. Ну тоді я так розумію проти кріпосного права в них теж претензій немає - то ж теж було на благо кріпаків. Чи ні? Але аргументи расистів я не збираюся коментувати в цьому блозі.

Тим більше, рабство не було головною причиною громадянської війни в США. Так, вам не почулося. Хоча ще зі школи нам розповідають про таке. Втім то не вірно. Це питання було використане лише як привід. Головні причини були в іншому.

Протягом першої половини ХІХ століття сформувалися відмінності між північною і південною частиною. На півночі активно розвивалася промисловість, на півдні процвітало плантаторське господарство. Південні штати вирощували бавовну, яку експортували до Великої Британії для потреб текстильної промисловості. Торгівля була вигідною. Але це створювало відмінне бачення щодо митної політики держави. Північним для того, щоб захистити свою промисловість від конкуренції, необхідні були високі митні тарифи - протекціонізм. На півдні ж виступали за вільну торгівлю. Останнім було вигідно постачати сировину до Європи, а звідти завозити товари. 

Вся перша половина ХІХ століття характеризувалася протистояннями між двома частинами держави. Сторони часто укладали компроміси, першим з яких був Міссурійський 1820 року. Було вирішено віднині приймати до союзу по два штати: один вільний і один рабовласницький. 

Ведення високих тарифів в 1828 році ледь не призвело до виходу Південної Кароліни із союзу. Лише у 1833 прийняли компромісні тарифи, який звільнив від мита деяку експортовану Півднем сировину. Але в 1842 р. були прийняті більш протекціоністські тарифи. 

Після американсько-мексиканської війни 1846-1848 рр. виникли суперечки за нові території. Новий компроміс був укладений у 1850 р., за ним Каліфорнія стала вільним штатом, а південні отримали право винести питання про території Юта і Нью-Мексико на референдумі. В 1854 р. був прийнятий акт Канзас-Небраска, де всупереч Міссурійському компромісу Канзас не став вільним штатом, а там мав бути референдум. Це невдовзі викликало війну в штаті.

Незважаючи на те, що Північ переважала за населенням і промисловим потенціалом, довгий час президенти США були вихідцями з Півдня. Або контрольованими останніми. Із 12 президентів між 1809 і 1861 роком 7 були вихідцями з "південних". Але восени 1860 року на виборах здобуває перемогу Авраам Лінкольн, противник рабовласництва і прибічник єдності держави. Південні відразу почали готуватися до сецесії - виходу із складу держави. 20 грудня 1860 року приклад подала Південна Кароліна, за якою послідували: Міссісіпі (9 січня 1861), Флорида (10 січня 1861), Алабама (11 січня 1861),Джорджія (19 січня 1861), Луїзіана (26 січня 1861). Президент Б'юкенен нічого не зробив для запобігання сецесії. 

Кожен штат, що оголосив вихід, згадував в своїх документах про необхідність збереження рабства. Наприклад, в декларації штату Міссісіпі говорилось наступне: Our position is thoroughly identified with the institution of slavery – the greatest material interest of the world - Наша позиція чітко визначається інститутом рабства - найбільшим матеріальним інтересом всього світу.

https://www.civilwar.org/learn/primary-sources/declaration-causes-seceding-states

4 березня 1861 року Авраам Лінкольн став президентом. Він намагався вирішити мирно цю кризу. Слід зазначити, що не всі рабовласницькі штати підтримали сецесію. Делавер, Кентуккі, Міссурі та Меріленд не увійшли до Конфедерації. Також західні райони Вірджинії залишились на боці Союзу і в 1863 р. там був створений штат Західна Вірджинія.

12 квітня 1861 року південні атакували форт Самтер, який належав федеральному уряду. Почалася війна, яка тривала чотири роки.

Детально переказувати хід бойових дій в цьому блозі сенсу немає. Можна зазначити, що на початку південні успішно діяли і здобули кілька перемог. Але промисловий потенціал Півночі був в рази більшим. А у війні на виснаження в Конфедерації, в якої все було сфокусовано на бавовні, шансів не було. В 1863 році настав перелом у війні, а навесні 1865 року конфедерати капітулювали. Так, війна була жорстокою. Одна кількість загиблих більша ніж втрати США в обох світових війнах. 

Слід зазначити, що перші півтора роки війни Лінкольн не порушував питання рабства. Лише 22 вересня 1862 р. він видав прокламацію про звільнення з 1 січня 1863 р. рабів. Також в той рік був прийнятий "Акт про гомстеди", який дозволяв тим, хто служив в армії США займати неосвоєні земельні ділянки.

Щодо Конфедерації, то там намагалися знайти підтримку в європейських держав, особливо в Британії і Франції. Нічого не нагадує? Вони вважали, що їх бавовна незамінна. Та це виявилось не так - знищення плантацій на півдні США посприяло розвитку вирощування бавовни в Британській Індії. 

Джефферсон Девіс, президент Конфедерації, визнав англо-французьку інтервенцію до Мексики (1861-1868) і всіляко сподівався на те, що його самопроголошена держава буде визнана. А після цього мала бути інтервенція до США. Нікого цей "сепаратистенфюрер" вам не нагадує? 

Тому крок Лінкольна із скасування рабства був дуже вдалим - в очах міжнародної спільноти він тепер ставав борцем проти рабства. В такому випадку інтервенція європейських держав могла б викликати осуд власних жителів - бо протягом першої половини ХІХ століття Західноєвропейські держави на законодавчому рівні заборонили рабство. Вдалий хід на дипломатичній арені.

От такі були тоді реалії. Що скажуть на це захисники "благородного лицарства півдня, що виступили проти злочинного Лінкольна, який хотів замахнутися на їх спосіб життя"? Все ще вважаєте, як один з українських мутних діячів, що "генерал Лі - це американський Шухевич" - так є й такі ідіоти серед наших діячів, які проводять абсолютно нелогічну аналогію. Якщо вищесказані аргументи вас не переконують, то продовжуйте жити міфами, тільки не дивуйтесь, якщо через багато десятиліть почнуть складати подібні байки про українських сепарів. Зніме хтось, скажімо, фільм "Понесені алкоголем" і будуть розповідати про захисників "данєцкага спосаба жизні". Вам буде це приємно? Отож...

А ми підведемо висновки на основі того, що я написав.

1. Громадянська війна в США головною причиною мала протистояння двох економічних систем, які фактично не могли співіснувати.

2. Південні довгий час мали своїх президентів на чолі держави, але обрання Лінкольна призвело до того, що південні штати почали сепаратистський рух.

3. Північні довго намагалися вирішити конфлікт шляхом компромісів. Але на південних така поступливість ніяк не вплинула. Тому й розв'язка була жорстокою.

4. Конфедерація з нетерпінням чекала на інтервенцію Британії і Франції, радо торгуючи державою заради своїх торгових інтересів.

5. Скасування рабства посприяло міжнародному авторитету Лінкольна і в очах сторонніх спостерігачів зробило війну "боротьбою проти рабовласництва".

Такі мої міркування з цього приводу.