До 360 річниці битви під Конотопом. Роздуми про минуле і сучасність

Сьогодні, 8 липня, виповнюється 360 років від часу Конотопської битви. 8 липня (29 червня)1659 року гетьман Іван Виговський розгромив військо московитів.

Здавалося, що в України опинився шанс вирватися з лап Московського царства. Але ж ні. Не змогли. І не тому, що ворог був занадто сильним, а через те, що самі українці всадили ножа в спину гетьману Виговському і його справі. Бо "простий нарід" пішов під гаслами "геть злочинного шляхтича Виговського", позбавив його гетьманства і запросив московитську армію на допомогу. 360 років минуло, а народ не зробив висновків із своїх помилок. Тому й повторив все те на останніх виборах.

Навряд чи будуть якісь заходи в честь річниці битви. Нову владу це не цікавить, враховуючи її малоросійство, а людям байдуже, бо "історію на хліб не намажеш". Що тут говорити, коли тільки в 2008 році було прийнято рішення на державному рівні відзначити цю подію. І те довго не тривало, бо ті, що правили в 2010-2014 роках, підлаштовували нашу історію під московитську, тому місця для Конотопської битви в них не було. Останніх 5 років тому прогнали, але зараз вони активно повертаються. Тому не дивуйтеся, якщо невдовзі з історії України стануть вилучати події, які ніби то "роз'єднують нас із самі знаєте ким". 

А що ж втратила тоді Україна? Втратила багато чого. Зв'язок з європейською цивілізацією, ліквідацію решток козацької державності, русифікацію, колоніальну експлуатацію наших земель. Так, все це прийшло не відразу після того, як "простий народ" вигнав гетьмана Виговського. Москва закручувала гайки поступово. З кожним новим гетьманом підписувалися нові статті, які все більше обмежували автономію України. Битва під Полтавою, яка до речі теж відбулася 8 липня, зробила цей процес остаточно невідворотнім. Через кілька десятиліть не стало Гетьманщини, Запорозької Січі. Залишилося тільки співати сумні пісні про минулу славу:

Грає кобзар, виспівує — 

Аж лихо сміється... 

«Була колись гетьманщина, 

Та вже не вернеться. 

Було колись — панували, 

Та більше не будем!

Це цитата з поеми Т.Шевченка "Тарасова ніч", якщо хтось не знає. 

А могло б все бути по-іншому. Після перемоги під Конотопом можна було в ліквідувати московські залоги і забезпечити собі тил в подальшому протистоянні з Москвою. Вона тоді вела війни з Річчю Посполитою і Швецією, що спростило б Україні боротьбу. І як наслідок перемоги тоді міг би сформуватися Балтійсько-Чорноморський союз, який би став реальною перешкодою експансії Москви на захід. Останніми роками про такий союз не раз згадували, але він міг стати реальністю ще тоді. Але ж ні. Самі взяли і все зруйнували аби "тільки не Виговський".

От такі сумні паралелі. Про перебіг самої битви я тут не деталізував, оскільки матеріалів зараз вистачає, можна брати і читати. Ну і робити правильні висновки з історії.

Спеціально для тих, кого "дискримінує українська мова". Влучна відповідь від А.Мухарського

Останнім часом нова влада не раз робить заяви проти української мови. Все стало наче в 2010-2013 роках. Кого може "дискримінувати" державна мова? Та нікого, крім прибацаної вати, яка взагалі не здатна вчити будь-які мови, крім своєї. Ось як влучно відповів їм Антін Мухарський:

ПРО МОВНУ ДИСКРИМІНАЦІЮ!

А ви пробували, панове, народившись у російськомовній родині в Києві, Харкові, Одесі чи Дніпрі перейти у школі на українську мову? Відазу: ги-ги-ги, тупой сєлюк, жлоб, дебіл, чмо, казьол, утирок... 

В школі таке цькування мало хто витримає, запам'ятавши на все життя, що українська - то небезпека бути підданим обструкції, стати посміховиськом, парією, чумним чи прокаженим, відторгнутим соціумом та колективом. 

Ця дитяча травма дуже болісна. Багато хто з мого покоління її так і не подолав. Навіть вроджені українці з питомо українськими прізвищами і генеалогією, що пройшли через антиукраїнський вишкіл радянської школи, несуть на собі цю печатку панічного страху у разі переходу на українську почути на свою адресу ці образливі, закарбовані в підсвідомості слова - жлоб, рагуль, селюк, чмо, казьол та утирок. 

Зараз в моді англійське слівце "булінг", що означає "цькування". Так от за моїх часів цькування за мову було нещадним. Та й зараз це потворне явище нікуди не зникло...

Далі - інститут і молодіжне середовище, яке, наче і ставиться до цього толерантніше, але все одно... так на рівні КВНщини дає тобі зрозуміти, що українське то таке - щось провінційне, недорікувате, як ото .... (далі слідує ряд прізвищ українських артистів, смішних радикалів-націоналістів, висміювання українських слів та словосполучень на кшталт "гвинтокрил", "летовище" чи "цап-відбувайло").

І от ти вже толеруєш бухого товариша з Херсона, що о третій ночі врубає на повну "Любе" чи "Цой жив" із словами "вот ето бляха музика, а нє вакарчуковская хрєнь"! 

Або ніяково усміхаєшся, коли подруга з Одеси на весь вагон метро заявляє: "Да я русскоговорящая украінка і любому, кто мнє что-то пізданьот про мову я глаза вицарапаю. Патаму шо я люблю Украіну большє многіх сраних патріотов в вишіванках... Русскій язик - вєлікій язик культури, балєта і Пушкіна на котором я виросла і імєю право говоріть в етой странє!"

І весь вагон толерантно мовчить українською, тому що в підсвідомості спливають слова... ну ви знаєте, з першого абзацу.. 

Далі - влаштування на роботу. Де тобі однозначно дають зрозуміти, що головна комунікаційна мова - російська. Українською - будь ласка. Але в обідню переврву і не в офісі. "Нє надо нам етой політікі. Ми внє політікі і вообщє етот язиковой вопрос нас раздєляєт. Главноє, чтоби ми панімалі друг друга, правда? Вон прогрєссівний Марат Гєльман вчєра об етом напісал... Ви нє чіталі Марата Гєльмана? Фу-у-у-у, провінціалізм какой...".

І це так ... дрібні побутові речі: скукожені мармизи офіціантів, коли до них звертаєшся українською, вперта російська адміністраторів банків, зверхня російська водіїв маршруток, нахабна російська переселенців з Донбасу (не всіх, але більшої частини) у Львові, іронічна російська поціновувачів поезій Ахматової та Бродського, булгаковців та спадкових сатаністів. Віщунок, поп-артистів, дизайнерів одягу та іншої гламурної наволочі, що показово повбиравшися у вишиванки кілька разів на рік демонстративно ліпить вареники чи святить паски у церкві, красиво посмішаючись у камери робочою стороною перекраяного пластичними хірургами обличчя.

Потім ці світлини розходяться мільйонними накладами серед населення, яке бере приклад із своїх "кумирів". Ось вона ознака удаваної українськості - вишиванка двічі на рік, пасочка чи кулічік (какая разніца), борщ, русскій язик, варєнікі, сало ну і Марат Гєльман для особєнно продвінутих. А і забил...журнал "ВІВА" і "95-й квартал". 

Завершую: дорогіє русскоязичниє соотєчєствєннікі, обращаюсь к вам как ваш в прошлом дорогой русскоговорящій соотєчєствєннік. Питання мови як раз ОБ'ЄДНУЄ Україну. Я не зустрічав жодного російськомовного воїна, що побував в зоні АТО чи брав участь в ООС, і був проти закону про мову. (Якщо такі є викладіть, будь ласка, ваші аргументи у коментарях). Бо розділяє нас не українська, а саме російська мова агресії, ненависті, цькування та дискрімінації, яку я чув на свою адресу, чи не все життя, коли починав спілкуватися українською. 

Тому від цього дня я буду об'єднувати Україну, як можу. Не вірю, що українці не здатні написати декілька слів українською, бо вчора, навіть мій друг з Москви (культурна, освічена людина), написав мені українською, привітавши з прийняттям закону "ПРО МОВУ".

От така ситуація насправді, а ви кажете "дискримінація". 

Як українці стають на ті самі граблі протягом історії

Попалася мені ось така картинка нещодавно 👇

Як правдиво все намальовано. В цьому році український народ повторив цю традицію. Але, на жаль, більшість історії не знає, тому їм ці порівняння не треба. Та яка там історія ― люди вже не пригадують, що було 5-6 років тому. А для тих, хто хоче дізнатися, як народ ставав на ті само граблі, я розповім.

Перша вказана дата ― 1659 рік. Народ всадив ножа в спину гетьману Івану Виговському, який здобув перемогу під Конотопом. Шанс вирватися із сфери впливу Московії, шанс залишитися європейською країною був втрачений. Простому ж народу не треба Гадяцького трактату ― документу, суть якого не всі збагнули. А почалася "зрада" і Виговського прогнали.

Далі був 1663 рік і чорна рада під Ніжином. Досвідченому політику Якиму Сомку протистояв популіст Іван Брюховецький, який тільки те й робив, що обіцяв "всім ― все". На тій раді голота вирішила, що Сомко якийсь не їхній, не простонародний, тому обрали Брюховецького. Хм, як нагадує сучасність. Свій вибір вони супроводжували бійками і грабуванням. Сомко і його прибічники були невдовзі страчені, а Іван Брюховецький за 5 років свого правління доклав зусиль щоб інтегрувати Лівобережжя до складу Московського царства. 

1709 рік, гетьман Іван Мазепа робить спробу покінчити з московським пануванням в Україні. Його мало хто підтримує. Лише Кость Гордієнко і січовики, які до цього не були в хороших відносинах з гетьманом, приєдналися до його. А от багато представників старшини та простолюду не підтримали. Царя їм захотілося православного. Тому й поразка була тоді. А простий народ лише жартує "як шведа під Полтавою" ― чому ж радіють ідіоти, тоді не лише Швеція програла, а й Україна. Бо після того почалася поступова ліквідація козацької держави, яка розтягнулася до кінця XVIII століття. А їм аби пожартувати...

Після поразки Мазепи, спроби визволення України довелося чекати понад два століття. Але 1917-1921 роки стали цілою серією граблів, на які народ радо ставав. Описувати все те довго, тому постараюсь зробити це лаконічно. Народ не підтримав свою державність, а продався більшовикам, яких вітав з червоними ганчірками. Бо останні ж так гарно обіцяють "всім ― все" та "відняти і поділити". Тому не дивно, що за державність боролася відносно невелика кількість людей. А решта пішла "грабувати награбоване". Звісно, коли більшовики стали чистити простолюду комори, то було повстань немало, але тоді вже було пізно пити "Боржомі", коли допомогли ворогу розбити УНР.

На картинці вказана дата 1994 рік. Я б краще домалював би 1991-й, коли Україна обрала президентом комуняку Кравчука. В східноєвропейських державах в ті часи комуняки вже були позбавлені влади і новообрані лідери стали проводити реформи. В нас В.Чорновіл не пройшов, бо комунізований народ вважав його "занадто радикальним". В 1994 році помилка повторилася, коли був обраний Кучма. Все це фактично законсервувало УРСР на наших землях і це тривало аж до 2014 року.

Звісно, спроба нарешті зробити Україну Україною, а не продовженням совка була. Так, це був період президенства Віктора Ющенка. Але ж яка була йому шалена протидія ― проти його виступали всі, кому не лінь. І як результат ― нові граблі 2010 року. Про їх наслідки маєте пам'ятати, якщо звісно не адепт секти "долар по 8". Ця помилка була виправлена із жертвами.

А що ж зараз? А зараз наступив народ на ті ж граблі. Ну це я коментувати тут не буду ― все відбувається зараз на ваших очах...

Про заздрість "простолюду" до державників. На прикладі із стародавніх Атен

А в цьому блозі ми згадаємо історію Стародавньої Греції, а конкретніше ― розповідь буде про поліс Атени (Афіни) VI-V ст. до н.е. і відомого діяча тих часів Аристіда (530-468).

Ні, ми не будемо детально описувати тут його біографію ― це вже зроблено в праці Плутарха, тому можете почитати. Ми зосередимося на одному моменті його життя ― в наш час дуже повчальному.

За свою політичну кар'єру Аристід здобув славу справедливого діяча. Ось як це подає Плутарх: Із всіх його якостей справедливість більше за інших привертала увагу народу: бо користь, яку вона приносить, відчувається кожним і дає себе знати протягом довгого часу. Але його заслуги не були оцінені і не врятували від вигнання. Ось що було далі: Прізвисько Справедливого, яке спочатку дало Аристіду любов атенян, пізніше перетворилось на джерело ненависті до його, головним чином тому, що Темістокл поширював чутки, ніби то Аристід, який розбирав і вирішував справи сам, ліквідував суди і непомітно для громадян став одноосібним правителем.  Як бачите, поливання брудом ― то давня політична технологія. І люди на таке велися як тоді, як в наш час.

Подивіться, що писав Плутарх про тодішніх людей: І народ, похваляючись своєю перемогою і вважаючи себе достойним найвеличніших почестей, з невдоволенням дивився на кожного, кого підносила над натовпом слава або відоме ім'я. Ну що тут сказати ― за два з половиною тисячоліття люди не змінилися.

Внаслідок всього того потрапив Аристід під остракізм. Є одна цікава легенда про це. Розповідають, що коли надписували черепки, якийсь безграмотний, грубий селянин простягнув Аристіду ― першому, хто йому попався, ― черепок і попросив написати ім'я Аристіда. Той здивувався і запитав, чи не образив його якимось чином Аристід. "Ні, ― відповів селянин, ― я навіть не знаю цього чоловіка, але мені набридло чути на кожному кроці 'Справедливий' та 'Справедливий'!" Аристід нічого не відповів, написав своє ім'я і повернув черепок. 

От бачите, як буває. Звісно, це може бути спеціально придумано для того, щоб вкотре показати справедливість Аристіда. Але суть не в тому. Тому безграмотному вищезгаданий політичний діяч нічого злого не заподіяв. Просто набрид і все, нехай буде вигнаний. І головне, той селянин мав право таке зробити, так як і  жителі Атен, які повірили сфабрикованим звинуваченням проти "злочинного Аристіда". От бачте, що буває коли розкидатися виборчим правом на всі боки.

Ну прямо як в нас ― видумують фейкові звинувачення, розповідають різні страшилки, а легковірні, яких більшість радо оберуть іншого, типу "кращого" кандидата, який за пару днів показує, як жорстко вони помилилися. І саме тому я вибрав цей момент з життя Аристіда. Ні, я не проводжу паралелі між тим діячем і сучасними, я хочу показати, як може демократія негативно впливати на держави, коли право голосувати отримує абихто. Наші вибори тому доказ. Спочатку люди мають навчитися користуватися головою, а тоді вже мати змогу голосувати. Це жорстко сказано, але справедливо.

Щодо самого Аристіда, він через кілька років повернеться до Атен і прийме активну участь у захисті Греції від перського вторгнення. Він знову прославиться і обійматиме важливі державні посади. Але то вже інша історія...

Найрезультативнійший мій твіт насьогодні

Одного разу я знайшов картинку і написав разом з нею один твіт. І от що вийшло 👇

409 ретвітів і 329 лайків на сьогоднішній день. Такої популярності я ще не мав. Звісно, за мірками відомих блоґерів, це мізер, але за моїми ― досягнення. 

Напевно це тому, що актуальне в наш час там написано. Коли через небажання людей думати може настати біда в майбутньому. Тому й така велика кількість поширень. Навіть той факт, що є там одна помилка не завадив багатьом зробити ретвіт. Замість слова "балу" мало бути "біду". Ох ця ж клята автозаміна!

Такі от справи. Сподіваюся, що хоч когось та інформація змусила задуматися.

Розбитий київський міст як символ нашого суспільства

Не встигли відкрити в Києві новий міст, як його розбили. Про що це говорить. Наведу вам думку, яка найточніше передає ситуацію:👇

Розбитий в перший же день(ніч) новий скляний міст в Києві - це остаточне підтвердження того діагнозу, який ми побачили на виборах.

І ось цьому бидлу ти розповідай хоч про космос, хоч про досягнення, хоч про ЄС і НАТО з їх захистом від агресора - цьому "хозяйському милу 73%" все одно де гадити, що крушити, кого ненавидіти - аби тільки погигикати і покрасуватись тим, що воно, бидло, таке "круте", що йому нас*ати на всіх і вся.

І ви думаєте, що ось такий непотріб буде хвилюватись за безвіз, за Томос, за захист країни? 

Та ніколи!! 

І це ще одне підтвердження того, як підмінили нашу націю на генетичному рівні за всі оті роки русифікації і совкової окупації. 

Бидло може породити тільки таке ж бидло, а ніяк не інтелігентну людину.

До речі, подивіться хто вчить наших дітлахів в дитсадках і школах - на 90% це теж саме люмненізоване пост-совкове бидло, яке виросло в тій же атмосфері і на тому ж полі.

То чого нам чекати щось інше?

Для тих, кому "влада не хоче закінчувати війну"

В народі популярна думка про те, що "це злочинна влада не хоче завершити війну". Звісно, це повний ідіотизм. Але люди в це вірять. Ех, правду кажуть, чим більша брехня ― тим охоче в неї вірять. Тому тепер, багато хто вважає, що "війну почали Турчинов і Порошенко". Яка коротка пам'ять у народу. Вже забули про анексію Криму, про вторгнення на Донбас банд Гіркіна. І лише після цього почалася антитерористична операція. Але людям це не цікаво ― їм треба дати найпростіші пояснення і вищезгадане їм підходить.

А ми перенесемося на Близький Схід, де є така держава, як Ізраїль. І от з чим вона живе 👇

Дивно, як за ці понад 7 десятиліть протистояння з арабами в Ізраїлі не почалося таке: "злочинна влада не хоче зупинити війну", "нас посварили з братами арабами", "треба припинити стріляти", "проведемо референдум про капітуляцію" і так далі. А не почалося тому, що люди вміють думати головою, на відміну від нас. Там би зелена погань не прийшла б до влади.

Давайте пригадаємо історію. 14 травня 1948 року Ізраїль проголосив свою незалежність. Через день арабські держави оголосили йому війну. Протягом 1948-1949 років велися бойові дії. Ізраїль втратив деякі території, але зміг вистояти. Але до завершення протистояння було ще далеко. В 1956 році на Близькому Сході розгорілася нова війна.

Далі були війни 1967 і 1973 років, в яких Ізраїль зміг розширити свою територію, зокрема під його контролем опинився Єрусалим. 17 вересня 1978 року була підписана Кемп-Девідська угода, яка встановила мир з Єгиптом. Але на інших ізраїльських кордонах було все ще неспокійно. В 1982 році була війна Ізраїлю в Лівані. Протистояння з "Організацією визволення Палестини" тривало з кінця 60-х. Навіть надання автономії не вирішило питання. Ще одна війна в Лівані була в 2006-му.

Ось така історія, якщо коротко. Загалом, спокійно в тому регіоні не стало. Але держава Ізраїль вистояла. 

Уявляю, якби нашим людям треба було розбудовувати свою державу з нуля ― та вони б в таких умовах "здулися" б за пару років. Хіба не це в нас зараз відбувається. В народ просовується ідея "референдуму про капітуляцію". Ніби це щось хороше дасть Україні. Всі ж знають вимоги Кремля: визнання анексії Криму, федерація з правом Донбасу на вето, російська мова державна, згортання курсу на НАТО і ЄС, припинення декомунізації та українізації. І де ви тут бачите простір для компромісів? Чи думаєте, якщо віддастеся Московщині то буде краще? Сто років тому з такими думками народ зрадив УНР. А невдовзі втратив мільйони життів через Голодомор і репресії. Загиблих було значно більше, ніж під час визвольних змагань. Ось так завершилося тодішнє "народ втомився від війни".

До речі, а як народ міг "втомитися від війни"? Та влада, яку вони зараз так ненавидять змогла локалізувати конфлікт на сході України так, щоб більшість населення його практично не відчувала. Це Ізраїль менший за Київську область, тому коли його обстрілюють, під загрозою опиняється чимала частина держави. То від чого "втомився" наш народ? Більшість не бігає в пошуках найближчого бомбосховища, не має комендантської години, має що їсти. А втомилися вони бухати по генделиках. Тому й обрали "прикольного президента" щоб насолити "злочинній владі".

От в такій державі ми зараз живемо. Було б таке становище, як ізраїльське в 1948 році ― вже б втратили свою державу. І не через перевагу ворогів, а через внутрішніх зрадників, яким аби лише "поїсти, поспати і поржати".