Україна в графіці XVIII – XIX ст. - виставка музею історії України

Сьогодні я мав нагоду потрапити до Національного музею історії України, де була цікава виставка з назвою "Очима ближніх і дальніх сусідів: Україна в графіці XVIII – XIX ст.". Показано, як зображувалася в ті часи Україна в іноземних авторів. Я зробив трохи світлин там.

Ось постер цієї виставки:

Далі йде опис Польщі, Литви та східноєвропейських земель.

Наступні дві світлини - це карта "Україна земля козаків", яку видав Йоганн Баптист Гоманн в Нюрнберзі близько 1716 р.

А ось так малювали Східну Європу в Нідерландах в 1618 р.

Наступні дві фотографії - це твори доби Просвітництва про Україну.

А далі йшло ХІХ століття і з цього періоду є багато гравюр про життя народу. Ось яскраві приклади:

Аналог сучасного паспорта з XVIII століття:

А це я не зміг не сфотографувати - тут згадуються моє рідні краї. 😊

Трохи картин в стрічку:

Дві наступні фотографії - це гравюри із зображеннями з Криму:

І наостанок фотографії ланцюгового мосту Києва середини ХІХ століття:

Антін Мухарський: Я НЕ ЛЮБЛЮ ПРОСТИХ ЛЮДЕЙ

Знайшовся на просторах соцмереж ось такий допис:

Переглянути можна за посиланням:

https://www.facebook.com/AntinMykharskyi/posts/858368681218667

А кому не хочеться переходити за ним - скопіюю сам текст сюди:

Прості люди – синонім примітивності, стадного інстинкту, відсутності критичного мислення, середньовічних забобонів та інфантилізму. Прості люди – ласий шмат для Сатани, який згодовує їм розважальні шоу з Оксаною Марченко, гівняні серіали та кримінальні новини. Саме прості люди - складають електоральну основу політиків-популістів, бо раз у раз вірять в брехню і гречку, а замість піти полікувати зуби – ставлять свічку Пантєлєймону цілителю «шоб нє болєло». На жаль – більшість населення України – то прості люди, через яких моя країна така саме проста, як шмат липкого сала на ринку у Глевасі, обліплений осінніми мухами.

«Беріть хароше сало!» - гукає до мене проста тітонька у фіолетовій кофті, сяючи золотими зубами. «Так воно ж у вас гівняне…»

«А я вам нєдорого отдам, бо я вас узнала. А как встрєтітє в Кієвє Мураєва чі Рабіновіча, пєрєдавайтє прівєт, бо я за ніх голосовать буду. Молодци оні – за простой народ. Правду матку про Порошенка рєжут! На чьорта нам та Європа? Нам би пєнсію побольше і долар по восємь, бо у дочкі крєдіт на квартіру… І цени на газ нє поднімать!»

Виборчий голос цієї тітоньки з Глевахи дорівнює голосу професора Києво-Могилянки, чи молодого ідейного «Азовця», чи модної сучасної дизайнерки одягу, чи айтішника у Каліфорнії, що спеціально поїде в українське посольство у Вашингтоні, аби проголосувати на наступних виборах. Але якщо на виборах переможе «простий народ», то майбутня доля України – то гівняне, обліплене мухами сало на стихійному ринку провінційної Глевахи.

Нє…. Не люблю я простих людей і їхнє гівняне сало! І вони відповідають мені взаємністю))) Так було, так є і так буде завжди. Зрештою, нічого нового…

Прочитали? Думаєте, що все це "неполіткоректно" чи "несправедливо"? А дарма. Антін Мухарський все вірно зазначив. Що тому "простому народу" треба? Відповідь: "ковбаса по 2,20" і "долар по 8". А решта немає значення. Який запроданець на майбутніх виборах їм все це пообіцяє - за того і віддадуть свій голос.

Напевно, сто років тому творилося те саме. От саме такий "простий народ" і віддав Україну більшовикам. Гасла "відняти і поділити" чи "бий буржуїв і куркулів" швидко проникли в голови тих "простих людей". Так і впала Українська Народна Республіка. А потім полетіли голови "простих людей" і вже не було кому їх врятувати. Така от історія, яка нікого не вчить.

Таємний щоденник Симона Петлюри — думки про фільм

Переглянули ми фільм «Таємний щоденник Симона Петлюри». Пора вже й поділитися враженнями про його. Можу сказати, що нарешті в Україні почали знімати фільми про українських героїв, а не про нав’язаних протягом 70 років окупанами. Не дивно, що в одній з південних областей України більшовицькі недобитки влаштували дебош біля кінотеатру – ніяк не змиряться з очевидним. Але не будемо відволікатися, продовжимо про фільм.

У фільмі не описуються всі події визвольних змагань – зрештою, це практично неможливо було б зробити. Показуються роздуми Головного Отамана над тим, що відбувалося, міркування про те, що було зроблено не так і в чому ж причина поразки України. На екрані з’являються спогади, не завжди в хронологічному порядку.

Також показане вбивство Петлюри та судовий процес над кілером. Дивлячись те поливання брудом і наклепництво, проводиш паралелі із сучасністю. Все залишилося без змін. Треба на когось скинути вину – будь ласка, проголосимо українців «погромниками», дарма, що цим займалися різні сторони в той час. Але треба ж знайти крайнього. Нове – то добре забуте старе, як то кажуть. Ще на початку фільму Петлюра в розмові з Бланшом говорить про те, що суспільною думкою не так вже й важко маніпулювати. Власне це і станеться невдовзі за сюжетом. Виступи так званих свідків на суді, які розповідають про «жахливі звірства», але яких вони самі не бачили – це тодішня версія «розп’ятого хлопчика». Проводяться і паралелі і з тодішньою позицією єропейських держав стосовно Україні і сучасним станом справ.

Що ж до зображених подій визвольних змагань, то тут показано окремі моменти. Зокрема, складну ситуацію в Києві наприкінці 1917 року, коли Петлюра, Винниченко і Грушевський вирішують, що ж їм робити в умовах більшовицької агресії. Показується придушення заколоту проти УНР, але бунтарів не страчують, а лише садять у в’язницю – нелогічний гуманізм до ворога, який подібного ніколи робити не буде.

У фільмі показуюється справа Болбочана, переговори з Пілсудським, а також трагічна подія під Базаром, де було стачено бандитами-котовцями 359 українських бійців.

Персонажі тут відтворені непогано. Симон Петлюра і його сім’я добре зіграли Олег Фролов, Ірма Вітовська і Вікторія Янчук. Щодо Винниченка і Грушевського, яких зіграли Євген Нищук і Богдан Бенюк, то тут трохи неоднозначно. Антагоністи у фільмі показані так, щоб навіть той, хто не знає нічого про ті події, бачив хто тут зловмисник. Батальні сцени поставлені непогано.

Загалом все знято добре, як на мене. Доводилося мені зустрічати нещодавно опуси про те, що «це просто пропагнда». Можливо й так, але це наша пропаганда. Чи не бачили ви, як зняті в інших державах фільми про їхню історю. З деяких наскізь просякнуті пафосом і все одно їх вважають хорошими. Ми що не маємо право на подібне? Так, ми маємо також знімати про свою історію, досить страждати комплексом меншовартості. Такі фільми – хороший спосіб донести до суспільства інформацію про історію України.

Інший час — біда та сама

Я продовжую ознайомлення із номерами журналу "Визвольний шлях". На цей раз я переглядаючи номер за вересень 1968 року знайшов статтю з назвою "Чи довго ще на сім світі катам панувати?". Написано це у зв'язку з вторгненням комуністів до Чехословаччини. З того часу минуло 50 років, а проблема та сама залишилася. 

Прочитайте ці рядки:

"Глухі не чують, сліпі не бачать! — так можна схарактеризувати реакцію "сильних світу цього" на нові злочини Москви, зокрема в Україні, Чехо-Словаччині та в інших країнах поневолених нею народів. Щоправда, московський збройний напад на Чехо-Словаччину, себто на одну з "соціялістичних, братніх республік", викликав у світі великий розголос і обурення. Але разом із тим треба сказати, що московська розгнузданість і безкарність є одним із наслідків жорстокої лицемірности політики західніх держав, яка великою мірою сприяє московським злочинам."

Все так само, як і в наші часи. Московії дозволили вести себе так, коли закривали очі на її злочини останніх десятиліть. Згадайте хоча б вторгнення в Грузію, але це лише верхівка айсберга. А в чому причина такої поблажливості? Як не дивно, але тут можна помітити схожість з тим, що було в кінці 60-х. Наведу вам цитату з тої статті.

"Крім обурення і масових протестів, московська інвазія на Чехо-Словаччину викликала на Заході, особливо в дипломатичних колах, і велике розчарування, докори та жаль, що "Росія за минулі двадцять років нічого не змінилася і нічого не навчилася". Адже наївні псевдогуманісти і псевдопроґресисти чекали тих "змін в Росії", як каня дощу. Великодушно браталися з московськими тиранами, торгували з ними волею і життям мільйонів, відрікалися усіх моральних принципів співжиття між людьми і народами. Для т. зв. стабілізації "мирного співжиття" між східнім і західнім таборами топтали правду і справедливість, визнали стан "стан посідання" Російської імперії, як стабілізовану політичну й соціяльну систему "російської частини світу". Вершки цинізму й лицемірства виявилася і псевдогуманність "сильних світу цього": вони проти розрухів і визвольних війн у московській тюрмі народів, бо це — мовляв — може привести до термоядерної війни і знищення світу. Тому кажуть, що всі конфлікти з Москвою і напруження в "соціялістичному таборі" треба розв'язувати "мирним шляхом", не "дражнити Росії", не втручатися до "її внутрішніх справ". Концепція визволення поневолених Москвою народів шляхом революції, як єдина альтернатива до термоядерної війни, видається їм також "загрозливою", бо може "спровокувати" Росію до небезпечної реакції. Словом, "мирно співжити" можна навіть з канібалами, якщо вони, покищо, пожирають тільки інших."

Якщо замалювати в тексті всі згадки про Чехословаччину, то можна сприйняти, що це про наші часи пишуть. І щось в цьому є. Не треба думати, що продажні і недалекоглядні політичні діячі на Заході були лише в часи "умиротворення Гітлера" пере Другою світовою. Нікуди діячі даного типу не дівалися, вони продовжували діяльність в часи холодної війни, коли хотіли "мирного співіснування" з державою, в ідеології якої прописаний курс на знищення будь-яких альтернатив комунізму (так звана "світова революція"). Завдяки такій поступливості, в 1970-х роках сфера впливу Москви значно розширилась. Добре, що у 1980-х роках на Заході з'явилися більш рішучі політичні діячі, які зупинили комуняків.

Така от історія. І от вона вкотре повторюється. Москва продовжує загрожувати багатьом державам, а в цей час політики-холуї з Західної Європи хочуть "нормалізації відносин" з нею. Не навчила їх історія, на жаль. Часи змінилися, а старі біди залишилися.

Дискусії серед української еміграції з приводу можливості співпраці з московськими еміграційними організаціями

Переглядаючи старі номери журналу "Визвольний шлях", я знайшов цікаву статтю. Називається вона "Чому не співпрацюємо з москалями", автор — Б.Озерко. Знаходиться стаття в номері 10 за 1955 рік, сторінки 29-31. На початку автор говорить про нерозуміння того, чому представники українського визвольного руху не співпрацюють із білогвардійційською еміграцією. Такі запитання задавали навіть деякі українські видання.

Автор у відповідь пише:

"Українські самостійницькі організації не можуть співпрацювати з москалями в першу чергу тому, що нема ні одної політичної московської (чи, як звуть вони себе — російської) організації, яка не була б імперіялістичною і в своїй програмі обмежилася б до створення московської національної держави в етнографічних межах. Усі московські політичні організації обстоюють російську імперію, в якій були б поневолені інші нації."

Не зробили так звані "білі" уроків із своєї поразки у війні з більшовиками. Тоді вони налаштували проти себе різні народи своєю шовіністичною поведінкою. Згадаймо денікінський режим в Україні — це якийсь шабаш фанатів "єдиної і неділимої". Не дивно, чому навіть Юзеф Пілсудський зупинив в 1919 році наступ польських військ в Білорусі — щоб більшовики змогли перекинути звідти резерви і розгромити Денікіна. Програли білі війну та роботу на помилками не зробили. Все продовжили стояти на тих позиціях, які налаштовували проти них інші народи. Але то вже їхня справа.

Ще одна проблема того часу полягала в тому, що цих "білих" емігрантів підтримували деякі кола на Заході. "Таке становище московських еміґрантських імперіялістів скріплюють певні західні, офіційні й неофіційні, але сильні фінансово, кола, які також обстоюють збереження російської імперії." Із таких можна згадати відомого Д.Ф.Кеннана, який хоч і придумав стратегію стримування Москви, але був лише за зміну уряду там на демократичний (як наївно!). Але про цього персонажа якось розповім в іншому блозі.

А ось ця цитата ніби не в середині минулого століття написана, а в наш час:

"На Заході "дивуються", чому українці, білоруси, грузини і т.д. "не люблять" москалів, не хочуть з ними співпрацювати? Хіба ж можуть гноблені "любити" гнобителя? За що ж, напр., Марокко має "любити" Францію? Чи французи "любити" німців, які окупували їх землі? Чи Черчіл, під час другої світової війни не проповідував ненависти до німців?"

Дійсно, недалекоглядних любителів Москви на Заході було в різні часи.

Наступним моментом є намагання відвести звинувачення від московитів у комунізмі. На це автор відповідає: "Власне тому, що ментальність москалів створила пригожий ґрунт для комунізму. Духовність москалів — антиіндивідуалістична, отарна. Колективна власність на землю була в москалів ще перед комунізмом. Отже, як нацизм став продуктом німців, так комунізм став продуктом москалів." І як наслідок цього: "нашими союзниками в боротьбі проти комунізму не є москалі тому, що саме вони є носіями комунізму, підтримують його і поширюють його серед інших народів". 

Але наявність спільного ворога не завжди робить союзниками. "Яка ріжниця, як на місці Хрущова буде якийсь інший білий "царок" — гнобитель багатьох народів?" А все тому, що: "Московська ідея — це імперіялізм, українська — це самостійність і суверенність націй". 

І як загальний висновок із цієї дискусії:

"Москалі не є нашими "природними союзниками", як це дехто твердить, бо поневолювали нас не лише московські комуністи, але також Росія царська, Росія Керенського, а навіть і тепер на еміґрації усі московські (російські) політичні групи вповні погоджуються з комуно-большевиками в тому, що за всяку ціну треба зберегти імперію."

От така ситуація була в середині минулого століття. А що помінялося з того часу? Та мало що. Не важливо яких поглядів дотримується московит — головною рисою його буде бажання відновити імперію. Ніяк не відпустить "билоє вялічіє". Навіть якщо то так званий "ліберал" — ситуацію це не міняє. І не важливо, як звати їх нинішнього вождя, хто б ним не був, краще б не стало. А чому — читайте вищесказане.

Як ми сприймаємо деякі історичні події

На просторах соцмереж я знайшов ось таку картинку:

А знаєте що найбільше мене здивувало в цій світлині? Ні, не сам факт того, що український мігрант використовує синьо-жовтий прапор. В діаспорі українські символи поважалися, на відміну від совкової України. А дивують мене сучасні коментарі, такі як "він учасник імперіалістичної агресії проти народу В'єтнаму". Такі коментарі яскраво демонструють, що наше суспільство ще й досі не позбулося повністю комуняцького бачення історії. А що ж було насправді в Південно-Східній Азії?
Сталося так, що в результаті війни В'єтнаму за незалежність 1946-1954 років утворилося дві держави — Демократична Республіка В'єтнам (ДРВ) на півночі і Республіка В'єтнам (РВ) на півдні. Фактично відбулося як в Кореї, але була одна відмінність — ці дві держави були визнані за результатами Женевських угод 1954 року.
Невдовзі ДРВ почала підтримувати комуністичних повстанців в РВ посилаючи їм припаси та "іхтамнетів". Так почалася довга боротьба. Враховуючи, що холодна війна йшла повним ходом кількість учасників конфлікту невдовзі стала чимала. Уряд РВ звернувся за допомогою до США і, як відомо, вони допомогу надали. Це ж зрештою законне право керівництва держави просити про військову підтримку від інших держав. Так що тут фактично йшла війна між двома ворожими блоками холодної війни.
На жаль керівництво Республіки В'єтнам було корумпованим і постійно там були чвари за владу. Це тільки зменшувало його підтримку і робило В'єтконґ сильнішим. Якось США не дуже намагалися втрутитися в їхні розбірки і боротьбу за владу. Втім, таке трапилося в Афганістані, коли комуняки ліквідували Хафізуллу Аміна, який, до речі, і запросив "обмежений контингент" для своєї підтримки — не дуже допомогло.
А чим завершився конфлікт в Південно-Східній Азії всім відомо. Комуністичний блок здобув перемогу. Мир в цьому регіоні не настав бо продовжилися конфлікти за сфери впливу між Москвою і Пекіном. Але ми вже занадто відхилилися від початкової теми.
Тому досить сприймати на віру все те, що писали "савєцкіє учєбнікі". Так, міфи, які вони вбили в голови, ще й досі тримаються там. Даний випадок тільки це підтверджує.

Трохи повчальних історій

Скопіюю сюди свою публікацію із Google+:

https://plus.google.com/u/0/114294746604573181814/posts/Gj8VxBC7UAv

Про українських коріоланів. Хто не знає значення цього слова зараз поясню. Гай Марцій Коріолан - римський діяч V ст. до н.е., який відзначився у війнах із сусідами республіки. Але він виступав проти надання прав плебеям, яким не подобалось те, що за Рим воюють всі разом, а права дістаються лише патриціям. Коли Римська республіка вирішила піти на поступки, Коріолан перейшов на бік ворогів, проти яких недавно воював, і повів війська на Рим. Таких зрадницьких дій не підтримали навіть ті, за кого він виступав. Коріолан зазнав невдачі і вважається, що був вбитий тими, до кого перебіг. З того часу і символізує слово "Коріолан" зрадників своєї батьківщини. Німецький історик Теодор Моммзен влучно зазначав: "Історія не любить коріоланів". І це правильно. А тепер перенесемося в Україну столітньої давності. Тоді група лівацьких діячів пішла служити більшовикам. За таке підлабузництво їм навіть створили фікцію з назвою УСРР. І дозволили також погратися в "українізацію". Але невдовзі потреба в них відпала і "конторку прикрили". Хто не встиг накласти на себе руки був репресований. І що в нас зараз? Чимало хто пише дифірамби тим діячам, навіть в наш час. Розхвалюють Скрипника, Шумського та інших діячів, які допомогли більшовикам знищити українську державність і посприяли збереженню влади Московщини над Україною. Виявляється, люди два з половиною тисячоліття тому були набагато розумнішими. А наостанок наведу цитату, яка надихнула мене на написання вищезазначених міркувань: "Скрипник і інші, були зненавиджені народом, бо далися використати Москві для підбиття України, заведення колективізації і т.п. Коли ж Москва вже їх використала в боротьбі проти українських націоналістів і армії С. Петлюри, тоді й зліквідувала. Отямившися, деякі українські комуністи почали завертати з тої дороги, але це було запізно. ҐПУ сиділо вже твердо в Україні. І їм не осталося нічого іншого як кінчати самогубством." Знайшов я це в журналі "Визвольний шлях", 1950, №5, ст. 9. Цікаво перечитувати, що писали представники українського визвольного руху в середині минулого століття.