Переглянули ми фільм «Таємний щоденник Симона Петлюри». Пора вже й поділитися враженнями про його. Можу сказати, що нарешті в Україні почали знімати фільми про українських героїв, а не про нав’язаних протягом 70 років окупанами. Не дивно, що в одній з південних областей України більшовицькі недобитки влаштували дебош біля кінотеатру – ніяк не змиряться з очевидним. Але не будемо відволікатися, продовжимо про фільм.
У фільмі не описуються всі події визвольних змагань – зрештою, це практично неможливо було б зробити. Показуються роздуми Головного Отамана над тим, що відбувалося, міркування про те, що було зроблено не так і в чому ж причина поразки України. На екрані з’являються спогади, не завжди в хронологічному порядку.
Також показане вбивство Петлюри та судовий процес над кілером. Дивлячись те поливання брудом і наклепництво, проводиш паралелі із сучасністю. Все залишилося без змін. Треба на когось скинути вину – будь ласка, проголосимо українців «погромниками», дарма, що цим займалися різні сторони в той час. Але треба ж знайти крайнього. Нове – то добре забуте старе, як то кажуть. Ще на початку фільму Петлюра в розмові з Бланшом говорить про те, що суспільною думкою не так вже й важко маніпулювати. Власне це і станеться невдовзі за сюжетом. Виступи так званих свідків на суді, які розповідають про «жахливі звірства», але яких вони самі не бачили – це тодішня версія «розп’ятого хлопчика». Проводяться і паралелі і з тодішньою позицією єропейських держав стосовно Україні і сучасним станом справ.
Що ж до зображених подій визвольних змагань, то тут показано окремі моменти. Зокрема, складну ситуацію в Києві наприкінці 1917 року, коли Петлюра, Винниченко і Грушевський вирішують, що ж їм робити в умовах більшовицької агресії. Показується придушення заколоту проти УНР, але бунтарів не страчують, а лише садять у в’язницю – нелогічний гуманізм до ворога, який подібного ніколи робити не буде.
У фільмі показуюється справа Болбочана, переговори з Пілсудським, а також трагічна подія під Базаром, де було стачено бандитами-котовцями 359 українських бійців.
Персонажі тут відтворені непогано. Симон Петлюра і його сім’я добре зіграли Олег Фролов, Ірма Вітовська і Вікторія Янчук. Щодо Винниченка і Грушевського, яких зіграли Євген Нищук і Богдан Бенюк, то тут трохи неоднозначно. Антагоністи у фільмі показані так, щоб навіть той, хто не знає нічого про ті події, бачив хто тут зловмисник. Батальні сцени поставлені непогано.
Загалом все знято добре, як на мене. Доводилося мені зустрічати нещодавно опуси про те, що «це просто пропагнда». Можливо й так, але це наша пропаганда. Чи не бачили ви, як зняті в інших державах фільми про їхню історю. З деяких наскізь просякнуті пафосом і все одно їх вважають хорошими. Ми що не маємо право на подібне? Так, ми маємо також знімати про свою історію, досить страждати комплексом меншовартості. Такі фільми – хороший спосіб донести до суспільства інформацію про історію України.
Немає коментарів:
Дописати коментар