"Московська воша" - оповідання Симона Петлюри

Переглядаючи літературу про в українську революцію 1917 - 1921 років, я знайшов цікаве оповідання від Симона Петлюри. Назва його промовиста - "Московська воша". Написано все це було ще в 1925 році.

Оповідання це ведеться від імені дядька Семена, який розповідає своєму кумові Лавріну історію визвольної боротьби. За сюжетом 1925 рік і двоє вищезгаданих скаржаться на своє життя. Немає чим платити більшовикам податок. І зрештою Лаврін питає кума, коли все те почалося.

І почав Семен довгу розповідь. Спочатку йшлося про повалення монархії і розлад на фронті. І от тоді почалися визвольні змагання. Був створений український уряд. В військових частинах почалась українізація.  Але не так сталося, як гадалося. Семен говорить так: "А через те, що на перешкоді стала московська воша!"

І тут наводяться слова московських агітаторів. Цитату цю я скопіюю повністю. "Таваріщі українци! Што ето ви дєлаєтє? Зачєм атдєляєтєсь ат нас? Ведь адно горє у нас. Развє на фронтєми нє із аднаво катєлка щі хлєбалі? Алі нас нє адна вош в акопє єла?  Как хатітє, а ви нє харашо дєлаєтє. Ми на ета нє сагласни! Коль скоро їжерлі адна вош єла да с аднаво катєлка ми с вамі щі хлєбалі, то нам і дальше жіть надо вмєстє. Українізація воська нас раздєляєт, а єта нє харашо. Ми на єта сваго сагласія нє дайом."

Нічого не нагадує. Ніби й не сто років тому все це було. Так нагадує нинішніх адептів "братства народів". На жаль, дурнів, помішаних на цьому серед нашого народу ще багато залишилося.

А далі розповідь про тодішніх дурнів, які на "воші і казанки" повелися. І почала українська сила слабнути. І почалися розбігатися всі ті, хто наслухався ворожої агітації.Багато хто перебіг до більшовиків.

А в той час в українського уряду не було сил щоб стримати більшовицькі банди. Багато хто оголошували "нейтралітет" - "моя хата з краю, нічого не знаю". Вони вважали, що це їх врятує. Даремні були сподівання.

Далі Семен говорить про селянство: "Українське село розділялось, задурене, спантеличене московськими агітаторами, на різні, часто ворожі, угруповання і тримало "нейтралітет" або просто більшовикам помагало".

А про так званий пролетаріат говориться таке: "Коли про робітників на Україні говорити, то вони майже всі були в цей час збольшевичені. Та й не диво: це здебільшого були кацапи-москалі, що прийшли на Україну у наших людей-робітників хліб відбирати. Вони косити оком дивилися на український національний рух, бо боялисьяк би їм не довелось їхати назад у Московщину, і що українці-робітники повиганяють їх, як зрозуміють, чий хліб їдять оті зайди-приблуди та у кого заробіток відбирають. Отож, робітники по великих містах, як то Київ, Харків, Одеса, Катеринослав тощо, - стали за большевиків."

Так воно і було. Люмпен-пролетаріат слугував п'ятою колоною на наших землях, які "робили заколоти та в спину били нас, коли плходом на Україну йшли московські військові банди".

І про російську інтелігенцію не забули згадати. Ті теж не сприймали українську ідею. Тому "і ці людці теж на большевиків дивились як на "своїх людей" і разом з російськими робітниками провадили то явну, то тайну, але ворожу-гадючу роботу проти української справи".

Але й дісталося критики українському уряду. А все тому, що "наш уряд панькався з ворогами, не мав в собі ні сили, ні мужности дати раду з ними". Багато говорили, але мало діяли.

Потім розповідається про падіння Центральної Ради і прихід Скоропадського. Наголошується на тому, як лояльне ставлення до московщини погубило гетьмана. Тому повстання й скинуло його з посади.

Але зразу ж починається вторгнення більшовиків. І знову байдужість народу дала про себе знати. Далася в знаки і небажання Антанти допомогти, і війна на три фронти. І тим не менш українське військо сміливо протистояли переважаючим силам ворогів. Але завершилось все поразкою...

Семен сумно констатує: "Покутуємо ми: - може за наші гріхи, а може за помилки і дідів,  І прадідів наших. Покутуємо і за свою темноту, і за свою незрячість, і за те "моя хата зкраю, нічого не знаю".

Один із останніх розділів називається "Московські воші і свої гниди". Суть цього зрозуміла - це про всіх тих запроданців, які переметнулись до окупантів. Такі ще гірші за московських вошей. От звідки знаменита цитата Симона Петлюри.

Наприкінці повісті автор висловлює сподівання на майбутнє, коли Україна буде звільнена від окупантів. От такий цікавий твір був прочитаний мною. Для опису історичних подій було обрано доволі цікаву форму. І це була вдала ідея. Так що варто почитати оповідання Симона Петлюри "Московська воша".

Генерал Іван Турчин - учасник громадянської війни в США

Колись, вивчаючи історію української діаспори в США, я знаходив згадки про генерала Івана Турчина, який брав участь в громадянській війні 1861 - 1865 років. Але більше інформації тоді знайти не вдалося. Ніде не писали про його.

І от нещодавно мені вдалося знайти невелику монографію, яка називається "Генерал Іван Васильович Турчин - особистий приятель президента Лінкольна". Автор - Орест Городинський. Видана праця була в Нью-Йорку в 1971 році. Тут свого 16 сторінок. Наведено деякі візи життя цього діяча.

Інформація тут зібрана по частинах. Народився Іван Турчин 24 грудня 1822 року на Слобожанщині. В 14 років вступив до кадетської школи в Петербурзі. В 1849 році брав участь у кампанії Паскевича проти повсталої Угорщини. Вважається, що перебування на Заході поглибило його критичне ставлення до самодержавства.

В 1850 році Турчин вчився в школі генерального штабу. В цей час він був в званні капітана. Навчався він інженерній справі. Після цього було проектування укріплені на балтійському узбережжі. Його проекти були затверджені. Після цього він брав участь в Кримській війні 1853 - 1856 років. В нагороду за це отримав звання полковника і призначення на посаду начальника штабу корпусу в Польщі.

На Холмщині він познайомився із американським капітаном Джорджом МакКліленом, який був направлений для вивчення досвіду ведення Кримської війни. Полковник Турчин невдовзі використав відпустку для поїздки в Німеччину. А звідти він поїхав до США. Там він разом з дружиною оселився в Чикаго. 

В історії Чикаго, яку написав А.Т.Андреас в 1885 році, про еміграцію Турчина говориться таке: "Під час війни, розчарований царським деспотизмом і тиранією в армії, та маючи демократичні погляди, здобув дозвіл на виїзд до Німеччини для поглиблення технічних студій. З Німеччини через Англію виїхав до США, де закінчив свої технічні студії, і в час, коли його назначено командантом 19-го полку іллінойських добровольців, працював в технічному департаменті Іллінойської Центральної Залізниці."

Дружину Івана Турчина звали Надія Антонівна. Під час війни вона стане сестрою милосердя і допомагатиме пораненим. Дітей в них не було.

На Іллінойській Центральній Залізниці працював юристом Авраам Лінкольн. Там вони і познайомились.

Навесні 1861 року 11 південних штатів оголосили вихід із США і почали війну. В липні того ж року губернатор штату Іллінойс запропонував Турчину очолити 19-й піхотний полк добровольців. І він погодився.

Ось що пізніше він запише для характеристики супротивників: "Крик конфедератів про переслідування "північчю" та їхня заява про право бути вповні незалежними, не є співзвучними з їх намаганнями держави мільйони чорних поневоленими. Кожний свободолюбивий європеєць, замість симпатизувати з конфедератами, дивиться на них як на курйозний феномен, що виник у прадавніх віках і що віддастьсяна розгляд публічної опінії в 19 сторіччі." Бачимо, що він негативно ставився до плантаторів. Так само, як і до царського деспотизму.

Іллінойський полк добре себе проявив під час війни. Багато в чому це було завдяки командиру, який мав чималий військовий досвід. Але були й заздрісники в його. Після одного з доносів Турчин був звільнений з армії і відправився назад в Чикаго. Але там прибув посланець Лінкольна, який передав, що його підвищено до бригадного генерала. Також президент висловив невдоволення армійською бюрократією.

Повернувшись на фронт, Турчин очолив 2- гу кавалерійську бригаду. І там вміло виконував поставлені завдання.

Після війни він працював еміграційним агентом в Центральній Іллінойській Залізниці. Жив в передмісті Чикаго Кенвуд. Невдовзі в штаті Іллінойс з'явилось польське поселення Радом. Туди й переїхали сім'я Турчинова й проживали там до смерті.

В 1870-х йому вдалося потрапити на посаду армійського інспектора. В 1888 році Іван Турчин написав працю "Чікамагуа" про громадянську війну. Її зустріли з критикою, оскільки автор не приховував своїх зауважень до деяких тодішніх діячів.

Помер Іван Турчин 18 червня 1901 року і був похований з усіма почестями. Його дружина померла 17 липня 1904 року і була похована поряд з чоловіком на військовому цвинтарі.

От така історія. Скільки ще всього можна дізнатися, читаючи цікаву літературу. Тепер, нарешті я знайшов хоч щось про життя генерала Турчина. Завдяки блогосфері цим можна поділитися з іншими.

Дивізія "Галичина" у спогадах німецького офіцера

Нещодавно мною була знайдена цікава книга з назвою "Українська дивізія Галичина". Видана вона була ще в 1970 році. Автор: Вольф-Дітріх Гайке - німецький майор, який служив в дивізії. Перед мову до твору склав Володимир Кубійович.

Вольф-Дітріх Гайке

На початку книги є таке послання: 

"Головна Управа Братства колишніх Вояків 1-ї Української Дивізії Української Національної Армії присвячує цю книжку всім воякам Дивізії, які на заклик українського проводу пішли в її лави, щоб боротися за українську державність. Багато з них заплатило в нерівній боротьбі найвищу ціну - своє життя. Хай ця книжка буде тривалим пам'ятником їхньої ідеї для майбутніх поколінь."

В передмові В.Кубійович розповідає про автора цих спогадів. Вольф-Дітріх Гайке (1913 - 1994) походив із Пруссії. В дивізії він був в приязних відносинах з українцями. Він брав участь в багатьох важливих заходах, оскільки був на посаді начальника штабу дивізії. Твір про дивізії він написав ще в 1947 році в англійському таборі для інтернованих. Перша назва - "Вони хотіли волі". Через деякий час Роман Колесник переклав з німецької, а Володимир Кубійович зробив редагування, узгодили все з автором. Так і вийшла книга.

Починається твір, зрозуміло з формування дивізії. Ініціатором створення дивізії був губернатор дистрикту "Галичина" Отто Вехтер. Він був за спільну боротьбу проти комунізму. Але автор зазначає, що тоді серед німецького керівництва був рішучий опір створенню українських формувань. Зрештою, після довгих очікувань було дано дозвіл на створення однієї дивізії. Але Гіммлер разом з тим заборонив використовувати в назві слово "Україна". Дозволялась лише назва "Галичина".

Ініціативу Вехтера підтримав Український Центральний Комітет, який очолював Кубійович. Останній написав відразу до народу, де закликав до боротьби. На чолі дивізії став генерал Фріц Фрайтаґ. Гайке називав останнього занадто честолюбним, а разом з тим - пильним і послідовним.

А червні 1943 року до "Галичини" згодились 80 тисяч добровольців, з яких 50 тисяч були прийняті, а з них лише 13 тисяч пройшли відбір. Більшість добровольців були з Галичини. 90% з них були віком від 18 до 30 років. От такі були наслідки приходу "червоних визволителів" в 1939 році, що скільки добровольців було при тому, що німці тоді теж гуманізмом не вирізнялися.

А ось що автор писав про українців:

Про масу українського вояцтва можна подати такий психологічний образ: українець сприймає все ідеалістично. Таке ідеалістичне ставлення обмежується головне до його практичного життя. Він бачить не так реалістичну об'єктивну дійсність, яка перед ним стоїть, але бачить у своїй фантазії уявну, яку він волів би мати. Він часто на такій уявній дійсності базує свої постанови і дії. Чисто індивідуалістичний характер українця - у протилежність до росіянина - спрямовує його орієнтацію на Захід. Індивідуалізм яскраво видно в його ставленні до суспільного ладу. Він відкидає спільне життя, яке вимагає суворої дисципліни та беззастережного послуху. Тим можна пояснити, чому українці негативно ставилися до творення свого сильного війська та закріплення глибоких військових традицій. В українців почуття панує над розумом. Не розум, але почування, впливаючи з глибини душі, характеризують лейтмотив його буття. Ця характеристична риса притаманна майже всім слов'янам. З-поміж слов'ян українець здібний піднятися на найвищий верх захоплення, щоб знову, після перших невдач, попасти в саму скрайню апатію і зневіру. Він здібний на глибшу любов, але так само на безмежну, тільки почуттям керовану, ненависть.

Дуже цікаво автор пише. Тому й весь абзац я тут розмістив. Скажімо так, погляд зі сторони. А ось ще його думки:

Одночасно основні духовні й матеріальні елементи життя всієї нації тісно пов'язані з землею - матір'ю-землею. Вона є фундаментом, на якому українець будує свій світогляд. Характер українця урівноважений і привітний. Він розсудливий і скромний. На себе дивиться з деякою дозою гумору й іронії. Такими рисами характеру українець часто намагається оминути життєві труднощі.

Такі от міркування мав Вольф-Дітріх Гайке про українців.

Далі детально йде опис підготовки і комплектування дивізії. Не будемо вдаватися в деталі - хто захоче, зможе почитати.Згадується те, що УПА була проти дивізії і поширювала пропаганду проти неї. До відкритого зіткнення справа не дійшла. Розповідається про підтримку церкви і митрополита Шептицького.

Битва під Бродами

Після підготовки дивізія була відправлена на фронт. Далі описується битва під Бродами,  де німецькі сили потрапили в котел. Сили були нерівні. Починається прорив з оточення, під час якого були великі втрати. Рештки дивізії відступають на Закарпаття. Автор оцінює втрати її близько 7 тисяч з 11. В німецьких частинах, які виходили з котла, втрати у відсотках особового складу були приблизно такі ж. Що до того, як воювали українці, пишеться наступне: "У минулих боях Дивізія виконала те, чого можна було від неї очікувати. Не її вина в тому, що вона попала в оточення і мусіла боротися з переважними з кожного погляду силами ворога." І ще: "Розглядаючи брідську битву, треба ствердити, що Дивізія не підвела, а навпаки, з найбільшою вірністю виконала свої обов'язки у боях з ворогом."

Вихід з оточення

15 вересня 1944 року почалося відновлення дивізії. Згідно з планами, це мало відбутися до кінця року. Але на початку жовтня їх перекинути до Словаччини, де було в той час повстання. Завданням стала охорона міста Жіліни і навколишнього району. Під боїв було захоплено чимало трофеїв, які дозволили завершити комплектування і озброєння дивізії. Ставлення до цивільного населення, за даними автора, було добрим. Також слід згадати, що Дивізія допомагала українським біженцям в Словаччині. За допомогою їх транспорту провели евакуацію.

21 січня 1945 року прийшов наказ на переміщення до Штирії. Це область на півдні Австрії. Після маршу вони розташувалися на південь від міста Ґрац. Наступні місяці були сутички з партизанами.

Переміщення дивізії до Штирії

1 квітня 1945 року дивізія взяла участь в боях в районі Фельдбах-Ґляйхенберґ, де її вдалося закрити прорив. Далі йшли оборонні бої. В цей же час відбувалися зміни в Берліні. Ще 12 березня міністр Розенберґ затвердив створення Українського Комітету, як єдиного представника українського народу. Головою УНК став генерал Павло Шандрук (воював ще в армії УНР), який також очолив Українську Національну Армію. До УНА мали ввійти всі українські частини Вермахту. Дивізія "Галичина" стала 1-ю дивізією УНА. 18 квітня Шандрук прибув до штабу Дивізії.

Втім війна вже добігала кінця. І в дивізії обдумували, як бути далі. Планувалося відступати на захід. В той час сили західних союзників вступили до Австрії. 5-6 травня делегат від дивізії сотник Макарушка зустрівся з британцями. Він попросив призначити район Фелькемаркту як збірний пункт для Дивізії. Англійці погодились. 8 травня почався відступ. Через два дні вони прибули до призначених пунктів.

Шлях відступу до контрольованої британцями зони.

Із місця збору поблизу населеного пункту Шпітталь українців перевели до Ріміні в Італії. На цьому бойовий шлях дивізії завершився.

Така от цікава книга мені попалась. Можу сказати, що автор гарно постарався в написанні твору. В книзі повно ілюстрацій та карт, які показують нам багато що. Кому цікава ця тема, варто почитати. 

Враження від прочитання повісті "За волю і державу"

Нещодавно я прочитав книгу Семена Левченка, яка називається "За волю і державу. Повість із визвольних змагань". Автор був майором Української Армії в ті часи. Твір написаний на честь 50-ї річниці визвольних змагань. 

Книга дуже цікаво написана. Починається все з кінця 1918 року, коли починався наступ більшовиків на наші землі. Невеликі наші сили охороняються від загарбників. Із перших сторінок показується невтішна картинка тодішнього становища. А саме: коли українські солдати проходять крізь одне з сіл, більшість байдуже або навіть презирливо до них ставляться. Один навіть говорить: "Як би ти вдома сидів, та й не вештавсь, то й війни ніякої не було б!" Нічого не нагадує? А далі селяни починають перерахувати більшовицьку пропаганду про те, як їм "хочуть повернути поміщиків і буржуїв". 

Далі ще один перл від місцевого населення: "нам совєти усю землю віддадуть!" - ну так, а потім все відберуть, що будете їсти один одного. Така тоді була недалекоглядність в народу. Їм держава не важлива - лише солодкий обіцянок про "земний рай", в чому більшовики не мали рівних.

Невдовзі те село було пограбоване червоними "визволителями". І хоча українські війська змогли покарати їх за те, змін на краще годі було чекати.

Події переміщаються до Києва, куди попадають головні герої. І там становище не краще. Ось цитата:

"- Ну а там, у Києві ... усе тільки політикують! Воюють за посади! Кожен міністром хоче небезпремінно бути! ... Гей, як би на мене - порозганяв би я усю цю партійну братію шомполами!!! Тут армію треба творити! Мобілізувати весь народ до боротьби!"

Також згадують про отаманів, які ослаблювали державу. Та й про тодішніх правителів-соціалістів, які так і не полишили комплекс "мишебратства" згадується. Вже йшла війна, а ті напів-комуняки намагалися вести переговори з Москвою. Так воно і було тоді. Пригадуємо Володимира Винниченка та інших.

Ось цитата по темі вищезгаданого:

"Наближення фронту до самого Києва, здається, нікого не турбували! Усі покладали надії на трудовий конгрес так, ніби він мав стати якоюсь перепоною для наступаючої московської навали! Чи це наївна віра українських соціалістів у договорення з "братами", чи колишня довга з ними співпраця для революції? Газети містили цілі сторінки промов Винниченка, Грушевського та інших партійних "богів", але нічого не писали про фронт, про боротьбу, про організацію мілітарної сили!"

А що було далі - знають всі. Директорія втрачає Київ і відступає на захід. Точаться бої вздовж залізничних ліній. В одному з них двоє героїв твору - Назаренко і Фесюк залишились відрізаними від своїх. Вони вирішили йти до рідних країв. Села жоводилось обминати, бо там петлюрівських вояків не доброзичливо сприймали. Невдовзі вони вирішили вдавати полонених, що поверталися з Німеччини.

По дорозі вони зустрічають наслідки приходу червоних "визволителів". Одним словом, напросився сам народ на таку біду. Невдовзі вони проходять через території, які контролював отаман Зелений. Я про цього діяча міг би багато чого розказати, оскільки він з наших країв. Але обмежусь тим, що він керував антибільшовицьким повстанням на правобережній Київщині. Центром повстання було Трипілля. Завдяки зеленівцям Назаренко і Фесюк попадають на інший берег Дніпра. 

Після того кожен з них потрапив до свого села. Петра Назаренка чекала спалена хата, а батьки були вбиті під час рахунку села. Через деякий час збирається повстанський загін який починає боротьбу. Із сіл виганяють "червоних" грабіжників, Назаренко стає отаманом. Невдовзі, завдяки хитрому плану повстанці добувають місто. Але ось що чекало на отамана:

"Напевно побували себе повстанці в місті! Отаман це відчував і бачив на кожнім кроці. Місто, зросійщене за сторіччя московського панування, скоріше також прийняло й большевизм, як чергову московську владу... Якби не оті катування "че-кою" невинних, підозрілих у чомусь людей, воно б давно вже заспокоїлось на цьому етапі."

Яка повчальна історія, хіба не так? А коли отаман на мітингу закликав до боротьби - до його приєднались лише 20 добровольців. І це з кіоткатисячного міста. Тому, підірвавши міст, повстанці відступають звідти. 

А невдовзі в напрямку Києва просуватися денікінці. Селам пощастило, оскільки вони знаходились подалі від залізниць. Для селян настало певне затишшя. Білі практично не втручатися в їх життя. Тому про Петра Назаренка потроху починають забувати. Тепер не потрібний їм був отаман. А із фронтів доходила різні вістки. І про те, що війська Директорії одночасно з білими увійшли до Києва, і те, що Денікін ще не завершивши війну з більшовиками кинув частину сил проти України, чим зробив "червоним" велику послугу. 

Восени більшовики повернулися в ті краї. Хату Назаренка спалюють, тільки дивом йому вдалося врятуватися. Знову збираються повстанці і починається боротьба. На жаль, сили були нерівні - більшість повстанців загинула, в тому числі отаман і його соратники.

Останній розділ присвячений подіям Першого Зимового походу. Згадується багато реальних учасників тих подій, зокрема полковник Петро Дяченко. Українська армія робить рейд тилами більшовиків і об'єднуються із силами генерала Удовиченка. На цьому повість завершується.

Такі от мої враження від твору. Багато аналогій із сучасністю там є. Хоча й було все те століття тому. Хочеться вірити, що розв'язка буде не така, як тоді...

Хто не читав - раджу почитати.

Відповіді адептам секти "долар по 8"

Іноді доводиться чути всяких фанатів Зека і його банди. Ну всі ж чули подібне, напевно. Звісно, доводити їм щось - це марна справа. Але все таки про дещо можна і сказати. Фанати Хряка Межигірського ще й досі думають, що все було через ЄС. Не можуть здогадатися, що їх "лєгітімнутий" і є головною причиною суспільного вибуху, що стався після влаштованої владою "кривавої йолки".

Сьогодні на Facebook прийшло сповіщення, яке нагадало мені про старі публікації. Одна з них дуже цікава. Датується вона 30 грудня 2013 року. Ось посилання:

https://www.facebook.com/ukrainianmaydan/posts/620562298011103

Там писали наступне:

Замечательный ответ всем тем, которые спрашивают: ,,Чего эти придурки стоят на Майдане?

Читая материалы в иностранной прессе, слушая ваши «зачем вам в ЕС???? здесь так плохо...» я пришла к выводу, что вы не понимаете, что происходит в Украине.

здесь все легко можно объяснить.

Дело не в ЕС. Дело не в вашей шенгенской зоне, не в ваших ценностях, уровне жизни, культуре и тд.

Наш «президент» дважды сидел в тюрьме за ограбление в юности. Наш «премьер» не говорит на украинском. На английском никто из них не говорит вообще.

Все наши суды коррумпированы и работают на интересы мафиозной семьи Януковича. В стране процветает рейдерство.

Наша полиция насилует женщин, убивает людей и избегает тюрьмы

http://news.yahoo.com/ukraine-rape-draws-outrage-over

Сыновья наших депутатов и сами депутаты убивают людей, садясь за руль пьяными. И они никогда не оказываются в тюрьме

http://www.kyivpost.com/content/ukraine/deputy-in-sec

Милиция на дорогах берет взятки ВСЯ. Они уже не фиксируют нарушения. Они просто вымагают взятки:

http://www.youtube.com/watch?v=Ul_yDZgFEDo

В Скандинавии король катается на автобусе, ваши министры ездят на велосипедах. Вот так наши президент и премьер-министр ездят на работу: 

http://www.youtube.com/watch?v=Eoa_6L-Osp8 http://www.youtube.com/watch?v=ftnX_yN8SpU

Все дороги по пути следования кортежа перекрываются на 20-40 минут. Машины простых смертных прижимаются к обочинам или просто ждут. Так несколько раз в день

Когда перекрыть движение не удается, охранники нашего премьер-министра матерятся на водителей и бьют их машины: http://www.youtube.com/watch?v=gtJGUkg0-vg

Что делают украинцы? Они сигналят из своих авто, чтобы хоть как то выразить свой протест: 

http://www.youtube.com/watch?v=94xXhGO7vAw

Вы говорите, Украина сильно зависит от России и российского газа.

Давайте анализировать.

Украина добывает около 21 миллиардов кубометров газа в год. Для сравнения, государство Польша в год потребляет менее 15 миллиардов кубометров. Украинского газа Украине должно хватать. Почему мы каждый год закупаем в России более 30 миллиардов кубометров газа и куда он весь девается, я не знаю. Пожалуй, об этом нужно спросить у монопольной компании «Нафтогаз Украины».

Вы говорите, Украина зависит от экспорта в Россию. Это правда. ¼ всего украинского экспорта идет в Россию. Знаете, куда идет еще ¼ украинского экспорта? К вам. В страны ЕС. Мы можем справиться с потерей торговых отношений с Россией. Тем более, что соглашение с ЕС подразумевает расширение торговли с Европой. Та же Польша справилась с подобными сложностями весьма быстро.

Продолжать?

А теперь давайте сравним зарплаты:

Средняя зарплата хирурга в Украине составляет менее 300 евро в месяц. А сколько зарабатывают ваши хирурги? http://en.for-ua.com/news/2013/04/16/161041.html

Средняя зарплата по Украине 320 евро, а какая у вас зарплата? 

Вы думаете, куда же деваются деньги страны, в которой люди так усердно работают? Пожалуйте:

Среди множества недвижимости нашего президента: это – новый дом Януковича под Киевом. Несколько бассейнов, озеро, поле для гольфа. Площадь – 1,8 гектар: http://mignews.com.ua/ru/articles/106801.html + 30 гектар леса. От поместья к Киеву нашему президенту выделена отдельная полоса на дороге.

А это – дача Януковича в Крыму. Наш президент купил более 3 гектар земли национального заповедника «Мыс Айя» всего за 800 000 долларов. Опустим тот факт, что нельзя. продавать. заповедник! Но почему так дешево? (квартира на 100 кв.м. в соседнем Севастополе стоит в среднем 70 000 долларов) Наверное, потому что он «президент».

Это лишь неполный список успехов семьи Януковича.

Я не буду вспоминать, как клан Януковича убирает своих конкурентов и бывших друзей. Посмотрите в интернете -Евгений Щербань, Евгений Кушнарев, Георгий Кирпа, Зиновий Кулик. Посмотрите, как они умерли. Ничего не докажешь, но я и не настаиваю.

Янукович – не КГБ, не Лукашенко , не Путин, не Чаушеску. Он – бандит. За ним стоит его мафиозная семья – Янукович Младший, Ринат Ахметов, Сергей Левочкин, Дмитрий Фирташ и т.д. Все они воруют из украинского бюджета миллиарды евро ежегодно. Все они ведут бизнес в Украине, занимаются рейдерством и сведением страны к дефолту. Их не интересует европейский рынок. Поэтому дело для них не в геополитике, у них не стоит выбор – Россия или ЕС. Им выгодна изоляция Украины. Потому что в изолированной стране они смогут делать все, что захотят. Сейчас Янукович фактически выставил Украину на торги – кто больше даст, Россия или Европа. Призвав ЕС вести переговоры в трехстороннем порядке – ЕС, Украина, Россия, он фактически признал, что Украина не является суверенным государством, она принадлежит России, которая должна договориться с ЕС «за сколько» и "продлевать будем?". Потому что для Януковича и его банды Украина – это не страна. Это бизнес-проект. Это насос, перекачивающий деньги в их карман.

Сейчас вы наверное спрашиваете себя, как же мы живем. Как видите, мы боремся. Мы образованы, мы умеем работать, и что важно мы не собираемся предавать свою страну. Потому что для нас Украина – не бизнес-проект. Это наша Родина.

Поэтому мы протестуем уже много долгих дней и холодных ночей. Петиция в белый дом США с просьбой арестовать счета Януковича собрала 100 000 подписей менее чем 4 дня -

https://petitions.whitehouse.gov/petition/impose-pers

В воскресенье нас было более 100 000 человек

http://novostiua.net/main/48867-nochyu-miliciya-trizh

http://www.youtube.com/watch?v=thKaZSxmd4I

http://www.youtube.com/watch?v=Atg24ceVQrA

А власть собрала милицию и привезла несколько тысяч спортивных маргиналов – «титушек». Каждый из них получил от 20 до 100 евро. И задача каждого из них – провоцировать драки или просто бить людей. 

http://www.youtube.com/watch?v=Lw60LDMk5F8 

В течение последних нескольких дней они избили многих, в том числе нескольких журналистов (в частности иностранных) и даже двух милиционеров, которые пытались защитить корреспондентов. И этой криминальной армии, собранной за 4 года правления Януковичем, ничего не будет.

Сегодня утром власть, применяя силу, за которую в Европе каждый милиционер уже сел бы в тюрьму, разогнала мирный митинг #Євромайдан 

Это, страна, в которой я живу. Это – моя родина. В которой 45 миллионов людей не могут избавиться до кучки бандитов из 10 человек, захвативших власть в государстве.

Наш «президент», зная, что никогда не выиграет выборы 2015 года, сейчас всеми силами старается узурпировать власть. Стать вторым Лукашенко. Но ни Янукович, ни Путин не понимают одной простой вещи. Украинцы, это не россияне и не беларусы. В нас нет антиутопического фатализма, как в русских. В нас нет чрезмерной терпимости, как в беларусах. Но, в отличие от России и Беларуси, мы успели узнать, что такое настоящая свобода, мы успели победить власть в 2004 году, и теперь мы не сдадимся так просто.

А теперь скажите мне, наши митинги, потому что мы хотим к вам в ЕС?

Нет, дорогие. Мы прекрасно знаем о всех сложностях в ваших странах. Мы прекрасно знаем, как нам будет тяжело с евроинтеграцией. Но для нас соглашение с ЕС, это не безвизовый режим, не высокие зарплаты, не хорошая медицина и образование. Для нас соглашение с ЕС, это знак, что криминальная система будет разрушена. Это в первую очередь –контроль Европейских политиков за бандой у власти. Именно этого наш президент так боится. И это именно то, чего мы так хотим.

От такі міркування були там. Незважаючи на те, що цей текст був написаний ще три роки тому, слова актуальні й зараз. Знаєте, якби в мене була можливість повернутися в минуле, я б наприкінці 2013 року зробив би такий самий вибір. Навіть знаючи, що буде попереду. Так в нас хоч якийсь шанс з'явився.

Про українсько-ізраїльські відносини останнім часом

23 грудня 2016 року Рада безпеки ООН ухвалила резолюцію стосовно Ізраїлю - 14 з 15 членів "за", зокрема й Україна. Утрималися США. Документ закликає Ізраїль припинити зведення будівель на палестинських землях та сісти за стіл переговорів. Ізраїльські поселення на палестинських територіях, від будівництва яких закликали відмовитися у резолюції Радбезу ООН, суперечать міжнародному праву. Про це заявив постійний представник України в ООН Володимир Єльченко у Twitter.

https://twitter.com/YelchenkoUN

І почалось тоді в мережі галас, що «поставили під загрозу відносини між державами». А чи були ці відносини нормальними до цього? Не все так добре, як може здатися на перший погляд. Ось знайшов я цікаву інформацію в коментарях:

https://www.facebook.com/5kanal/posts/1202977846405895 

Вирішив поділитися. Тут все коротко і по пунктах.

1. Ізраїль не підтримав ключовий для України документ - резолюцію ГА ООН про територіальну цілісність України № 68/262, що була ухвалена 27 березня 2014 року.

2. Делегація Ізраїлю утрималась від приєднання до співавторів ініційованої Україною резолюції 26-ї сесії Ради ООН з прав людини (РПЛ) «Співпраця та допомога Україні в галузі прав людини» (червень 2014 р.).

3. У березні 2015 р. Ізраїль не підтримав Спільну заяву від імені 41 країни (в т.ч. всіх країн ЄС) щодо ситуації з правами людини в Автономній Республіці Крим, яка була виголошена 21 березня 2016 р. в рамках роботи 31-ї сесії РПЛ.

4. У інтерактивних діалогах з обговорення представлених Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини висновків 11-ї – 16-ї доповідей УВКПЛ щодо правозахисної ситуації в Україні (відбулися 29 вересня та 9 грудня 2015 р., 22 березня, 29 червня, 27 вересня та 12 грудня 2016 р.) делегація Ізраїлю участі не брала і таким чином відмовилася від підтримки української позиції.

5. Під час просування Україною резолюцій «Роль превенції у заохоченні та захисті прав людини» в ході 24-ї та 33-ї сесій РПЛ Ізраїль не виявив готовності приєднатися до кола їх співавторів.

6. Делегація Ізраїлю відмовилася стати співавтором резолюції ГА ООН щодо «Ситуації з правами людини в Криму».

(Це при тому, що делегація України на прохання Ізраїлю утримується від участі в обговоренні пункту 7 порядку денного РПЛ «Ситуація у галузі прав людини в Палестині та на інших окупованих арабських територіях», у рамках якого Ізраїль традиційно піддається жорсткій критиці. Під час попереднього членства України в Радбезі наша делегація утримувалася під час голосування за резолюції, які стосувалися ізраїльсько-палестинського конфлікту й були невигідні Ізраїлю.

7. Україна визнала трагедію Голокосту актом геноциду єврейського народу. Натомість Ізраїль проігнорував усі зустрічні прохання української сторони й не визнав Голодомор актом геноциду українського народу. За дорученням глави ізраїльського уряду Б.Нетаньягу в листопаді 2016р. з порядку денного роботи Кнесету Ізраїлю було знято питання щодо Голодомору.

8. Уряд Ізраїлю, ідучи на зустріч проханням РФ, заблокував постачання нашій державі ізраїльських БПЛА.

9. Українська сторона протягом останніх трьох років не отримує від уряду Ізраїлю відповіді на пропозицію провести чергове п'яте, засідання двосторонньої Комісії з військово-технічного співробітництва. Співпраця в сфері оборони та озброєнь заблокована ізраїльською стороною.

10. Ганебний антиукраїнський виступ Президента Ізраїлю Р.Рівліна у Верховній Раді України під час спеціальних парламентських слухань на тему: "75-ті роковини трагедії Бабиного Яру: уроки історії та сучасність" обурив громадськість. Ізраїльський президент звинуватив українців у масових вбивствах і переслідуванні євреїв під час Другої світової війни, що діаметрально протилежно тезам виступу Президента Петра Порошенка в Кнесеті.

11. Різко погіршилося ставлення до українських громадян у пунктах пропуску, особливо в аеропорту ім. Бен-Гуріона. Зростає число відмов у в'їзді та хамство ізраїльських чиновників. Це явно контрастує з демонстративно доброзичливим ставленням до приїжджих із Росії.

12. Україні незмінно відмовляють у всіх запитах про екстрадицію або просто їх ігнорують. Зокрема, щодо екс-міністра енергетики Е.Ставицького.

13. Ізраїльські компетентні органи провадять щодо України практику торгівельно-санітарних воєн за методикою РФ. Наприклад, безпідставно заборонено експорт яєць під приводом наявності бактерії сальмонели. Після спростування незалежними експертизами звинувачень та запрошення ізраїльських спеціалістів для перевірки ситуації на місці й відновлення торгівлі, ізраїльські чиновники перестали відповідати на звернення української сторони.

14. У лютому 2016р. територію окупованого Криму з порушенням вимог чинного законодавства України відвідав депутат Кнесету Я.Маргі, депутат релігійної партії ШАС, що входить до правлячої коаліції, який вів переговори з окупаційною владою. Окрім цього протягом 2015-2016 рр. фіксувалися регулярні візити представників ізраїльського бізнесу до Криму.

16. У вигляді одностороннього демаршу Нетаньягу скасував візит прем'єр-міністра України до цієї країни в кінці грудня цього року як відповідь на реалізацію суверенного права України в РБ ООН.

17. Це вже більш оціночне, але все ж: уряд Ізраїлю й сам Нетаньягу постійно демонструють свою симпатію та запопадливе ставлення щодо Росії, навіть не отримуючи взаємності.

Що маємо в позитиві:

1. Ізраїльська делегація підтримала резолюцію ГА ООН щодо «Ситуації з правами людини в Криму». Голосів і так було більше, ніж досить, але ми вдячні за підтримку кожній країні, а Ізраїлю подяку висловлювали спеціально на високому рівні.

От такі справи, панове. Як то кажуть, не варто спішити з висновками. Бачте, як Ізраїль в угоду своїм інтересам співпрацює з нашим ворогом. Як не визнає Голодомору, як втручається в нашу історію. Так, вони лікували наших поранених, але щось мені підказує, що то ніякий не альтруїзм. А тепер Україні "не відповідає державним інтересам" голосувати за порушення міжнародного права. 

"Бунтар Один. Зоряні Війни. Історія" - мої оцінки даного фільму

Рік очікувань з часу виходу сьомого епізоду "Зоряних війн" нарешті минув і ми отримали змогу подивитися новий твір у цій франшизі. Так, "Бунтар Один" - це не новий епізод, втім це не зменшує його значення. Навпаки, тут говориться про те, з чого все починалось. Пригадаймо епізод "Нова надія", який зараз має номер 4, але взагалі то він був першим, оскільки вийшов на екрани ще в далекому 1977 році. Починається він з того, що імперський крейсер переслідує корабель "Тантив-4" на якому перевозять креслення "Зірки смерті". Так от, завершення "Бунтаря Один" - це фактично початок "Нової надії". Все ідеально стикується. Ще одною "білою плямою" у франшизі стало менше.

Раніше початок повстання і викрадення креслень "Зірки Смерті" описувалось по-іншому. Це зробив Кайл Катарн - імперський офіцер, який перейшов на бік повстанців, коли Імперія вбила його батька. Він викрав креслення і передав їх Леї, а після того починаються "Зоряні війни". Але все це нині не канон. І після виходу спін-оффу "Бунтар Один" я можу сказати, що нова версія всесвіту "Зоряних війн" теж гарна. Про початок самого Союзу Повстанців можна дізнатися із мультсеріалу "Повстанці" - події там канонічні.

Перейдемо до самого фільму. Імперія поширює свою владу в Галактиці. Планета за планетою падають перед її військовою міццю. В ці часи відбувається будівництво суперзброї - "Зірки Смерті", космічної станції, здатної нищити планети. Проектом керував Орсон Креннік.

На початку фільму він розшукує інженера, якого звали Ґален Ерсо. Останній вийшов з проекту, коли зрозумів, що розробляється знаряддя терору. Ґален Ерсо сказав своїй дочці Джин тікати, що їй і вдалося. А сам інженер був схоплений і змушений працювати на Імперію. Джин Ерсо була врятована повстанцем, якого звали Со Ґеррера, який був одним із персонажів анімаційного серіалу "Війни клонів". Там він брав участь в русі опору на планеті Ондерон. Тепер же Ґеррера протистояв Галактичній Імперії. Це - посилання на інші твори з франшизи, а таких тут дуже багато.

Після тих подій минає багато років. Будівництво суперзброї підходить до завершення. Повстанський розвідник Кассіан Андор дізнається про те, що є імперський перебіжчик з важливою інформацією. 

Повстанці визволяють Джин Ерсо із імперського трудового табору і пропонують її завдання, яке має відношення до її батька. Вона разом з Кассіаном і перепрограмованим імперським дроїдом K-2SO вирушають на планету Джеда. 

До речі, цей дроїд - цікавий персонаж. Найбільше гумору від його було в фільмі. 

В столиці планети Джеда до команди приєднуються ще кілька цікавих персонажів. Одним з них був сліпий монах Чіррут Імве - який вірив в Силу. 

Він розповів про храм ордену Віллів на цій планеті, який захопила Імперія. До речі Вілли - це теж відсилка до старих історій по "Зоряних війнах". Та й фраза "Хай буде з тобою Сила інших" - це посилання на чорнові варіанти сценарію перших фільмів. Там це побажання мало звучати саме так. Пізніше його змінили на "Хай буде з тобою Сила". Але про початковий варіант "Зоряних війн" деталізувати не буду - це тема для цілого блогу.

До речі, під час місії героїв фільму на Джеду можна зустріти "пасхалку" - двох бандитів, які згодом погрожуватимуть Люку Скайвокеру в барі в Мос-Айслі, що можна побачити в четвертому епізоді. 

Також до команди приєднався знайомий монаха Бейз Мальбус.

Їм вдалося потрапити до Со Ґеррери, в якого і був пілот-перебіжчик. Джин Ерсо побачила послання свого батька. Він сказав важливу інформацію: за роки роботи над "Зіркою Смерті" йому вдалося непомітно влаштувати там слабке місце в реакторі, попадання в яке викликало б ланцюгову реакцію, що б в свою чергу знищило б станцію. Але щоб знайти його треба здобути креслення суперзброї. 

Пілот перебіжчик, якого, до речі, звали Бодгі Рук теж приєднався до команди.

В цей же час Імперія вирішила застосувати свою нову зброю. Орсон Креннік цим кроком бажав пройти далі по кар'єрних сходинках. На "випробовуваннях" був присутній відомий з "Нової надії" персонаж - великий мофф Вілгафф Таркін. Тут він був створений за допомогою комп'ютерної графіки. Відбувся постріл "Зірки Смерті", правда не на повну потужність, тому знищеними були лише столиця Джеди і територія навколо. Со Ґеррера загинув. 

Повстанці вирушили по батька Джин. Але Креннік теж прибув туди шукаючи зрадника. Врятувати Галена Ерсо не вдається. Команда повертається на Явін-4. Там збирається керівництво Союзу Повстанців щоб обговорити подальші рішення. Була присутня лідер повстанців Мон Мотма, яку можна побачити в шостому епізоді. Також є сенатор Бейл Орґана - прийомний батько принцеси Леї, якого можна побачити в другому і третьому епізодах. Повстанці не знають що робити тепер, коли в Імперії є така вогнева міць.

Джин Ерсо, Кассіан Андор, їх команда, а також невеликий загін добровольців вирушають на планету Скаріф, де знаходиться імперський архів. Їм вдалося проникнути на планету. Поки повстанці відволікають охорону, Джин, Кассіан і дроїд K-2SO проникають до архіву.

На допомогу повстанцям прибуває флот, але сили все одно нерівні. Один за одним гинуть герої фільму. Джин і Кассіан, які залишилися одними з останніх повстанців на планеті, нарешті знаходять і передають дані про "Зірку Смерті" на флагман повстанців. В цей час мофф Таркін прибуває в систему на бойовій станції. 

Таркін віддає наказ стріляти по планеті. Промінь "Зірки Смерті" влучає неподалік від імперського комплексу. Все навколо гине. Джин і Кассіан сидять і бачать як на їх рухається ударна хвиля. Андор говорить її: "Батько б тобою пишався". Після чого вони гинуть...

В цей же час на орбіті сили Імперії, які очолив Дарт Вейдер, атакують флагман повстанців, куди були передані креслення. Повстанці не в силах спинити лорда ситів і гинуть один за одним. В останній момент від корабля відстикується шатл "Тантив-4" і тікає з кресленнями суперзброї. Капітан передає їх принцесі Леї, яка говорить, що "тепер в них з'явилась надія"...

На цьому "Бунтар Один" завершується і починається "Нова надія".

Як же я ставлюся до нового фільму? Ось, до речі, мої перші враження, які я записав відразу після перегляду фільму:

Можу сказати, що зараз я вважаю так само. Фільм перевершив всі сподівання. Переглядався, як то кажуть, на одному подиху. Цікавий сюжет з багатьма несподіваними поворотами. Персонажі фільму гарно підібрані. Тут немає чіткого розподілу на "чорне" і "біле". Все доволі не однозначно. Що повстанці, що Імперія готові на все заради перемоги. Прослідковуються певні зміни в героях на протязі фільму. Навіть негативні персонажі тут є цікавими в певному плані. Чудово підібрані посилання на інші елементи франшизи. Про спецефекти говорити багато не буду - тут вони на високому рівні.

Важливий момент - це перший фільм, в якому розповідь не про сімейку Скайвокерів. І це позитивний момент. Не можна ж топтатися на одному місці. В далекій-далекій галактиці багато жителів, а не лише представники одного клану. Також, джедаї в фільмі - лише спогад. Про них лише кілька згадок - і все. Персонажі не покладаються на можливості Сили, сподіватися тепер варто на власні здібності.

І наостанок ще один важливий момент. Жанр фільму. Це перший реальний бойовик в "Зоряних війнах". Події розвиваються динамічно. Повно боїв на планетах і в космосі. От тепер фільм реально став "Зоряними війнами". Навіть той факт, що всі персонажі загинули, не робить фільм гіршим. Навпаки, додає йому реалізму. Тут немає притягнутого за вуха хеппі-енду, як в епізоді шостому. Тут немає "соплів", як в класичній трилогії, хоча і в приквелах їх повно. Примітивні евоки більше не прийдуть і перестріляють імперську армію - так, цей момент "Зоряних війн" мені завжди не подобався. Франшиза стала жорсткішою? - Так, і мені такий поворот подобається. Я вже думав, що не бути в "Зоряних війнах" справжньому бойовику. Як добре, що я помилився. "Бунтар Один" - фільм, який варто подивитися. Дякуємо авторам за чудову роботу!!! Хай буде з ними Сила! :-)

P.S. Тепер чекаємо на восьмий епізод, який вийде 25 травня 2017 року на честь 40-річчя "Зоряних війн".