Співробітництво США і Республіки Корея в 50-80 роках ХХ століття

Після другої світової війни події в Азіатсько-тихоокеанському регіоні (АТР) почалась формуватися нова система безпеки. Навесні 1949 р. командуючий збройними силами США в Тихому океані генерал Д.Макартур заявив, що лінія оборони США проходить по острівних територіях Азії. Ніби реагуючи на цю заяву, військові формування компартії Китаю перейшли в останній вирішальний наступ проти Гоміньдану, який привів незабаром до створення КНР. У січні 1950 р. держсекретар США Дін Ачесон однозначно виключив Азію зі сфери військової відповідальності США (американські війська були виведені з Кореї ще в 1949 р.). Незабаром після цього північнокорейські комуністи за підтримки й зі схвалення СРСР і КНР вторглись у Південну Корею. Таким чином, і створення КНР в 1949 р. у результаті перемоги компартії над Гоміньданом, і напад КНДР на Південну Корею в 1950 р. стали для американців найбільш яскравими підтвердженнями теорії про особливу агресивність комунізму, про його рішучість затвердити своє панування всюди, де США відмовляються від зобов'язань по забезпеченню безпеки. Саме ці події в Східній Азії дали головний імпульс формуванню в зовнішній політиці США установок на глобальне й безумовне стримування комунізму шляхом створення військових блоків і підтримки антикомуністичних режимів аж до диктаторських. Ці принципи пройшли успішну апробацію практично у всіх регіонах миру, перш ніж дали осічку у В'єтнамі.

Співробітництво США і Південної Кореї в 50-60рр. ХХст.

    Сполучені Штати зобов'язалися підтримувати мир і стабільність на Корейському півострові  відповідно до американо-корейського договору про взаємну оборону 1954 р. взяли на себе зобов'язання надавати підтримку Республіці Корея з відбиття загрози у випадку зовнішньої агресії. У підтримку цього зобов'язання в теперішній  час у Південній Кореї дислоковано 37 тис. військовослужбовців США, включаючи Другу піхотну дивізію сухопутних військ і кілька тактичних ескадрилій ВПС США. Було сформовано об'єднане командування збройних сил для координації дії цих підрозділів і 650- тисячної армії південнокорейських збройних сил.

        Першим завданням виснаженою війною Південної Кореї було відродження економіки. Допомога ООН і США дозволили протягом декількох років підняти господарство й створити ряд нових галузей промисловості.

   Квітень 1960 р. переломив ситуацію в Південній Кореї, де розгорілося люте повстання й Лін Син Ман був скинутий. У наступні роки політична картина не відрізнялася яскравою різноманітністю. Довгий час у Південній Кореї у влади перебували диктатори, а економічний розвиток країни випливав за прикладом Японії при безпосередній підтримці США, за що Республіка Корея розплачувалася пропагандою американської ідеології в країні й виступала головним форпостом у холодній війні США й СРСР. Спочатку в період 1962-1980 рр. владні повноваження взяв на себе генерал Пак Чон Хі і його соратники.

  Пришовши в січні 1969 р. до влади адміністрація Р. Ніксона проголосила ряд положень довгострокової політики США, що одержали назву "доктрини Ніксона". Неодноразово повторені в різних документах, основні пункти доктрини в частині відносин США зі своїми союзниками зводилися до того, що США будуть дотримуватися всіх своїх договірних зобов'язань, нададуть свій "ядерний щит" союзної з ними країні або тієї, чию безпеку вони вважають життєво важливої для своєї власної безпеки або безпеки в регіоні, якщо їй буде загрожувати "ядерна держава". У випадку ж інших типів агресії США на прохання країни або у відповідності зі своїми власними інтересами будуть надавати економічну й військову допомогу, але при цьому покладуть на країну основну відповідальність за забезпечення живою силою заради свого захисту.

   Восени 1969 року в західній пресі з'явилися повідомлення про, що готується "кореїзація" оборони на Корейському півострові й про можливий вивід американських військ з Південної Кореї. Стало відомо, що міністр оборони США на секретних слуханнях у конгресі заявив: "Ми сподіваємося, що зможемо вивести або скоротити наші війська так швидко, як це можливо. Це питання, яке постійно перебуває на розгляді".

   Плани висновку вимагали узгодження в рамках японо-американських відносин, оскільки в США вважалися, що вивід військ з Південної Кореї, пов'язаний з ризиком поновлення конфлікту на Корейському півострові, міг поставити під загрозу не тільки економічні інтереси Японії в Південній Кореї, але й саму її безпеку.

    Японії приділялося особливе місце в здійсненні "доктрини Ніксона" і планів скорочення американської військової присутності в Азії. США вважали, що зросла економічна міць Японії дозволяє їй збільшити свій внесок у справу забезпечення безпеки азіатських союзників США, у першу чергу шляхом більших витрат на підтримку їх економічної й політичної стабільності.

   Фактичне розширення зобов'язань Японії по забезпеченню безпеки й економічної стабільності Південної Кореї дозволило США активізувати діяльність, спрямовану на висновок своїх сухопутних сил.

8 липня 1970 р. Пентагон офіційно повідомив Південну Корею про своє рішення вивести війська.

  На початку 70- х років, переговори з Північчю ставали для Пак Чон Хі необхідним і чи не єдиним кроком, який давав можливість "випустити пар", запобігти небезпечному для диктаторського режиму розвитку подій.

   Зрушення в позиції Сеула по питанню контактів із КНДР означав, що в розрядки в Кореї з'являються певні перспективи. У цих умовах перед США відкривалася можливість прискорити здійснення плану скорочення чисельності американських військ, дислокованих у Південній Кореї.

    24 серпня 1970 р. У Сеул прибув віце-президент США. У результаті переговорів, що відбулися, Сполучені Штати в обмін на висновок 20 тис. своїх солдатів зобов'язалися представити Південній Кореї 1,5 млрд. дол. на переоснащення її збройних сил і зобов'язалися підсилити оборону над цією країною шляхом збільшення американських військово-повітряних і військово-морських сил.

   Вашингтон міг сподіватися й на те, що вивід військ США, супроводжуваний заходами щодо розрядки в Кореї, буде ще одним сигналом Пекіну, який прискорить зближення, що намічалося, між США й КНР.

    У цілому зацікавленість США в певній розрядці в Кореї була відображенням об'єктивних політичних і економічних потреб обох країн, і реалізація цієї зацікавленості повинна була неминуче вилитися в конкретні політичні кроки, спрямовані на створення якісно нової системи взаємин держав і обох корейських сторін.

Американсько-корейські відносини в 70-80 рр. ХХст.

   У вересні 1974 року Дж. Форд прийняв рішення відвідати Південну Корею з офіційним візитом, але за умови, що Пак Чон Хі здійснить заходи  з ослаблення репресивних заходів проти своїх політичних супротивників. Представники адміністрації виправдовували візит як необхідний крок, щоб продемонструвати Північній Кореї, що США, незважаючи на невдоволення диктаторською політикою, будуть як і раніше допомагати Південній Кореї в забезпеченні її безпеки.

   Разом з тим під час візиту в Сеул була оголошена нова позиція американської адміністрації по питанню визнання КНДР, що одержала згодом назва "перехресного визнання". Заступник державного секретаря по справах Далекого Сходу й Тихого океану Ф. Хабіб заявив, що "США визнають Північну Корею, якщо Радянський Союз і Китай першими почнуть аналогічний крок у відношенні Південної Кореї". США, таким чином, підтвердили, що у своїй політиці вони виходять із факту існування двох корейських держав.

   У той же час, явно побоюючись серйозного загострення обстановки в Кореї з вини сеульского режиму, адміністрація Форда про всякий випадок висловлювала "побоювання", що конгрес США може спробувати скоротити військову допомогу Південній Кореї й рівень зобов'язань по обороні, змусивши адміністрацію вивести частину контингенту американських військ, якщо президент Пак Чжон Хі буде як і раніше проводити жорстоку лінію у внутрішній політиці.

   У Вашингтоні на початку літа 1975 р. Рада національної безпеки приступила до перегляду американської політики в Кореї. Після аналізу, проведеного Радою, політика США стала здійснюватися в трьох основних напрямках: підтвердження американських зобов'язань обороняти Південну Корею; новий раунд обговорення з Південною Кореєю питання про вивід американських військ; підтримка разом із союзниками Південної Кореї в ООН і вироблення пропозицій по стабілізації обстановки в Кореї.

   Проте, незважаючи на протиріччя, навесні 1975р. під впливом напруженості, що підсилився, пов'язаної з подіями в Індокитаї, а також завдяки натиску США союзники зуміли на якийсь час відкласти убік свої розбіжності й вернутися до більш тісного зовнішньополітичного співробітництва. Його результатом стала спільна підготовка США, Японії й Південної Кореї до дебатів по корейськім питанню в ООН, вироблення й узгодження пропозицій по корейській проблемі, висунутих Сполученими Штатами на сесії Генеральної Асамблеї ООН восени 1975 року й по необхідності, що враховували, що намітився в першій половині 70- х років тенденцію до розрядження напруженості й стабілізації обстановки в Кореї.

  18 серпня 1976р. солдати американської і південнокорейської армій без узгодження з північнокорейською стороною спробували спиляти дерево поблизу південнокорейського контрольно-пропускного пункту в зоні перемир'я в Пханмунчжомі. Представники КНДР висловили протест, але американо-південнокорейська сторона не побажала врегулювати проблему мирним шляхом. Сталося зіткнення, в результаті якого було вбито двох американських і важко поранений південнокорейський військовослужбовець.

  США готували демонстрацію військової потужності. З військових баз у США і на Окінаві в Південну Корею перекидалися ескадрильї американської тактичної авіації. Нарешті, через кілька днів після інциденту під прикриттям висіли в повітрі американських вертольотів велика група американських солдатів увійшла в демілітаризовану зону і спиляла нещасливе дерево.

У зв'язку з подіями в демілітаризованій зоні представник КНДР зачитав від імені Верховного головнокомандувача збройними силами КНДР заяву, в якій інцидент був названий "гідним жалю" і містився заклик до вживання заходів, що не допускають повторення подібних інцидентів у майбутньому.

У відповідь у США були опубліковані дві заяви. У першому говорилося, що виражене представником КНДР "жаль" являє собою "двозначне уявлення того, що вони (представники КНДР.) Чинять несправедливо", і що США не приймають його, "оскільки в ньому не міститься визнання жорстокого і навмисного вбивства двох американців".

У цілому в період "корейської кризи" в серпні 1976р. адміністрація Дж. Форда постаралася показати рішучість та оперативність своїх дій, уміння організувати демонстрацію військової потужності, результативно скористатися нею, проявити необхідну гнучкість (у підході до КНДР.) і одночасно послідовність. Крім того, президентові Форду вдалося змусити свого суперника Дж. Картера зманеврувати під час виборчої кампанії і підтримати дії адміністрації.

Дж. Картер поставив питання про виведення американських військ з Південної Кореї досить виразно, і в ході кампанії зміни торкнулися лише термінів: від "протягом п'яти років" до "протягом певного періоду".

І все ж, схваливши дії президента Форда, Дж. Картер, розвиваючи наступ на свого супротивника, продовжував відстоювати свою ідею про виведення американських військ з Південної Кореї.

Ні адміністрації Ніксона, ні адміністрації Форда за роки їх перебування при владі так і не вдалося вирішити це питання. Прив'язуючи повне виведення військ до переговорів між Північною і Південною Кореєю, вони фактично відкладали його на невизначений термін.

Формально відмова уряду Форда від виведення військ обґрунтовувався необхідністю підтримки стабільності в Кореї. На ділі ж його нерішучість у значною мірою пояснювалася діяльністю сеульського лобі в США. Щоб здолати цю силу, потрібно взяти на себе частку відповідальності за незаконні дії попередників, чого адміністрація Форда явно не хотіла робити.

Навпаки, вільний від нашарувань минулого, Дж. Картер, різко поставивши питання про виведення військ з Південної Кореї, почав відкрито критикувати Сеульський режим за його репресивну внутрішню політику і придушення опозиції. Він не тільки не підкреслював "стратегічну цінність Південної Кореї для США і Японії", затушовуючи авторитарний характер правління президента Пак Чон Хі, а навпаки, вказував на необхідність "дати ясно зрозуміти південнокорейському уряду, що його політика придушення опозиції несумісна з уявленнями нашого народу і підриває там наші зобов'язання".

Слід визнати, що задумане Дж. Картером виведення військ з Південної Кореї аж ніяк не був простою пропагандистською кампанією, а серйозним кроком у зовнішній політиці США.

План виведення американських військ з Південної Кореї, узгоджений з союзниками і затверджений президентом Картером, наштовхнувся на опір конгресу США. Палата представників 25 квітня відхилила поправку, що закликала до скорочення збройних сил США на 50 тис. осіб.

Дж. Картеру довелося маневрувати. 21 квітня президент США віддав розпорядження призупинити виведення військ. Перегляд плану виведення військ означав явну поступку конгресу. Терміни виведення ставали вкрай невизначеними, вже нічого не говорилося про його завершення до 1982 року. Протягом 1978р. США посилили свої ВПС в Південній Кореї. Приблизно на 20% збільшилася чисельність їх особового складу, зросла кількість бойових літаків. У серпні 1978 р. президент Картер домігся схвалення конгресом програми військової допомоги Сеулу в розмірі 1 млрд.167 млн. дол. США також підтвердили свою готовність надати допомогу Південній Кореї в розвитку військової промисловості.

Нарешті, 7 листопада 1978р. почало діяти Командування об'єднаними силами США і Південної Кореї (КОС).

Передбачалося, що КОС стане тимчасовим механізмом для здійснення поступової передачі оперативного управління південнокорейськими військами національному командуванню.

Побоювання бути втягнуті в конфліктну ситуацію в Кореї, подібну в'єтнамської, і в зв'язку з цим певна зацікавленість США в підтримці стабільної обстановки на Корейському півострові зберігалися на всьому протязі 70-х років. Це, однак, анітрохи не означало відмови керівних кіл цих держав від основної мети їхньої стратегії - всебічного посилення військових, економічних і політичних позицій Південної Кореї в її протистоянні КНДР.

У ході візиту до Сеула в листопаді 1983 року Р. Рейган так охарактеризував роль південнокорейського режиму в стратегічних планах США: "Безпека Корейської Республіки має стрижневе значення для ситуації у всій Північно-Східній Азії та в свою чергу життєво важлива для безпеки Сполучених Штатів". Виходячи з цього, адміністрація Сполучених Штатів і будувала свою корейську політику.

Між Вашингтоном і Сеулом у 80-ті роки, як вважають багато американських фахівці з Кореї, виникає "нове партнерство", яке буде забезпечуватися шляхом більш активної участі США в модернізації сеульских збройних сил, тісної координації американо-південнокорейських зусиль у військовій галузі, всебічної підтримки Сеула в корейському питанні, розвиток більш тісних політичних, економічних зв'язків з Південною Кореєю.

Уряд Рейгана вважає, що будь-які розмови про виведення американських військ з півдня Корейського півострова слід припинити. Південнокорейський диктатор Чон Ду Хван був першим, хто зустрівся з Рейганом після вступу останнього на пост президента. Цей візит (лютий 1981 р.) розцінений як "поворот" США обличчям до Азії.

На переговорах 1985 р. було вирішено разом з проведенням щорічних нарад з питань "безпеки" на рівні міністрів оборони проводити також зустрічі міністрів закордонних справ для обговорення міжнародних проблем, в тому числі і корейського питання.

У ході зустрічі міністрів закордонних справ у Сеулі в травні 1986 року Дж. Шульц підтвердив намір США "розвивати з Південною Кореєю співробітництво в галузі безпеки" і закликав уряд Чон Ду Хвана і опозицію до "вирішення внутрішніх проблем".

Між США і Південною Кореєю при адміністрації Р. Рейгана здійснювалися широкі військово-політичні зв'язки. У ході візиту президента до Сеула в листопаді 1983 року знову були підтверджені зобов'язання США відносно Південної Кореї.

Адміністрація США збільшила до кінця 1985 року свої війська на півдні Корейського півострова на 2,5 тис. солдатів і офіцерів.

У цілому, розвиток американо-південнокорейських відносин у 80-ті роки показує, що Вашингтону вдалося добитися встановлення так званого "зрілого партнерства" з режимом Чон Ду Хвана, який перетворився на вірного союзника Сполучених Штатів в азійсько-тихоокеанському регіоні.

Політика австрійського уряду на Західноукраїнських землях в кінці XVIII - середині XІX століття

З кінця XVIII ст. Галичина, Північна Буковина й Закарпаття, на території яких проживало понад 2 млн українців, потрапили до складу Австрійської держави Габсбургів. Головну роль в економіці цих земель відігравало сільське господарство, певний розвиток мали промисли, діяла невелика кількість мануфактур. Селянам належало менше ніж половина всіх земельних угідь. Господарське життя мало екстенсивний характер, переважала відстала трипільна система в землеробстві. Невеликі ділянки, гористий рельєф ускладнювали обробіток землі, зумовлювали невисоку їх продуктивність. За право користування цими убогими наділами селяни відробляли по 5-6 днів панщини на тиждень, відбували багато інших повинностей, ще й платили натуральний оброк. До того ж володарі панських маєтків постійно урізали й так незначні селянські наділи. Відтак злиденне галицьке селянство споживало вдвічі менше продовольства від норм західноєвропейського селянина. Галицькі міста були відрізані від традиційних ринків в Україні, українство в них ледь животіло. Провадилась політика онімечення населення, українцям було заборонено обіймати посади в органах державного управління. Постійні війни, іноземна окупація, занепад зовнішньої торгівлі, соціальний і національний гніт довели край до повного економічного занепаду, зубожіння людей. 

Західноукраїнські землі було поділено на округи на чолі з австрійськими чиновниками - старостами. Очолював управління губернатор, який перебував у Львові. У містах створювались магістрати на чолі з бургомістрами і радниками, яких призначав австрійський уряд. Галичина разом з частиною польських земель, що дісталися Австрії після поділів Польщі, була виділена в окремий коронний край — "Королівство Галіції і Лодомерії" з центром у Львові. Східний кордон нового австрійського краю проліг по річці Збруч, яка понад півтора століття була рубежем розчленування українського народу двома імперіями. Буковина з центром у Чернівцях на правах окремого Округу входила до складу Галичини, а з 1849-го по 1918 pp. мала статус окремого коронного краю. Закарпаття, на території якого компактно проживала більшість українців Угорщини, входило до складу Пожонського намісництва, ділилось на 4 комітати. Отже, в межах Австрійської імперії Західноукраїнські землі були розмежованими й не становили єдиного адміністративного цілого. 

Напруження в соціальних і міжнародних відносинах зумовило Габсбургів провести часткові реформи. Марія-Терезія та Йосиф II під час свого спільного правління (1765-1780) та самодержавної влади останнього (1780-1790) намагалися змінити аграрне законодавство. 1782 р. було скасовано особисту залежність селянина від землевласника, а 1786 р. — частково обмежено панщину. Певні зміни було внесено в духовне життя. Зокрема 1781 р. було скасовано обмеження й дискримінацію некатолицьких конфесій. Шкільну освіту було переведено на державне утримання. Згідно зі шкільною реформою 1774 р. у містечках і великих селах було створено початкові ("тривіальні") школи, в окружних центрах — "головні", в центрах провінцій — "нормальні", в яких велася підготовка вчителів. Колишні монастирські середні школи було перетворено на гімназії. Робота освітніх закладів велась на основі державних навчальних програм та обов'язкових підручників. Це сприяло розвиткові національно-культурного життя в краї. 

Але ці реформи наштовхнулися на опір консервативних сил, бюрократичних структур державного управління й пізніше частина з них, насамперед у сфері аграрних відносин, була скасована Йосифом II та його наступниками. Проте й за цих умов населення земель не втрачало своєї історичної, етнічної та культурної самобутності. Значної уваги культурно-освітнім і національним питанням надавало українське духівництво, представники якого на чолі з каноніком І. Могильницьким заснували 1813 р. "Клерикальне товариство" з метою перекладу, видання й розповсюдження серед віруючих релігійної літератури українською мовою. Активна діяльність цього товариства була спрямована проти експансії римо-католицької церкви, мала позитивні наслідки, незважаючи на запеклий опір польського духівництва. 

Велику роль у розвитку освіти на Західноукраїнських землях відігравав Львівський університет. При ньому діяв Руський інститут з 3-м україномовним курсом навчання. Праці науковців й лекції сприяли формуванню й піднесенню національної свідомості серед студентської молоді. У 30рр. ХХ ст. у Львівській семінарії студенти М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький створили гурток демократичної української молоді, що дістав назву "Руська трійця". Своєю просвітницькою діяльністю гуртківці сприяли пробудженню національної свідомості народу, розвиткові й поширенню української мови. Вони писали статті з історії, збирали українські народні пісні та думи, друкували їх. Коли цензура заборонила видання збірки творів під назвою "Зоря", "Руська трійця" уклала другу книжку-альманах — "Русалка Дністровая", що вийшла 1837 р. в Угорщині. Це був Серйозний виклик поневоленого українського народу колоніальній політиці Австрійської імперії "Русалка Дністровая" посіяла зерна, що дали буйні сходи в період українського національного відродження. 

Революційно-визвольний рух 1848 p., що охопив країни Західної і Центральної Європи і розгорнувся в Західноукраїнських землях, примусив австрійського імператора Фердинанда І декларувати демократичні свободи. Ця "весна народів" прийшла в Східну Галичину, Буковину та Закарпаття, де 17 квітня 1848 р. було скасовано феодальну залежність селян і панщину. Демократизація суспільного життя сприяла пожвавленню польського визвольного руху, для керівництва яким було створено у квітні 1848 р. Польську раду народову; розпочалося формування національної гвардії. Поляки домагалися перетворення Галичини на свою автономну провінцію, нехтуючи прагненням українців, що становили більшість населення краю. На противагу екстремістському польському рухові 2 травня 1848 р. у Львові було засновано Головну руську раду як координаційний орган українського відродження. До неї увійшли священики, інтелігенція та студенти, а очолив її єпископ Г. Яхимович. Головна руська рада відкривала філії, організовувала відділи та комісії, що опікувалися освітою, займалися селянським питанням, а також видавала (з травня 1848 р.) першу в Галичині українську газету "Зоря галицька". В містах формувалися підрозділи Української національної гвардії. Невдовзі монархія кинула їх на придушення повстанців в Угорщині. У жовтні 1848 р. Головна руська рада скликала у Львові з'їзд українських діячів науки та культури, Собор руських учених, який ухвалив заснувати в західноукраїнських землях господарське й історичне товариство, народні читальні, хорові та музичні колективи, видавати популярні підручники з історії України, налагодити охорону пам'яток історії та культури. Рада відкрила Народний дім у Львові з бібліотекою, музеєм, клубом і книгарнею. При Львівському університеті почала діяти кафедра української мови та літератури. Створювалися україномовні народні школи й гімназії. 

Значним надбанням визвольної боротьби стала участь українського населення у виборах до австрійського парламенту в червні 1848 p.,  — українці тоді здобули 39 депутатських місць. Вони рішуче виступали за остаточну ліквідацію кріпацтва, а також соціальних політичних утисків українства з боку влади, захищали його право на освіту, свою державну мову й урядові посади.

Долю Галичини поділяла й Буковина — ще одна частина української землі. Тут керівником антикріпосницького руху був Лук'ян Кобилиця, якого селяни обрали до австрійського парламенту. Восени 1848 р. він розгорнув кампанію протесту проти відокремлення Буковини від Галичини, якого домагалися поміщики, й очолив народний виступ за повне проведення аграрної реформи. Селяни округів організували збройні загони; громади самочинно захоплювали поміщицькі землі, ліси й пасовиська, відмовлялися виконувати повинності. На початку 1849 року австрійський уряд на вимогу румунських феодалів відокремив таки Буковину від Галичини. У травні 1849 р. російські війська на прохання австрійського імпеатора придушили угорську революцію. А 1850-го був заарештований ватажок селянського повстання в Буковині Л. Кобилиця. Влітку 1851 р. розпустили Головну руську раду. Революційні події 1848-1849 pp., хоча й зазнали невдачі, але все таки дали поштовх зростанню національної свідомості українського народу, зміцнили його прагнення до свободи й об'єднання українських земель.

Памфіл Юркевич - життєвий шлях і погляди

Вступ

   Серед представників російської науки і культури - багато українських прізвищ. Через колізії історичного розвитку, часом драматичні для нашого народу, українським вченим доводилося працювати на теренах чужих держав, і тому їхній талант не був належним чином поцінований у власній вітчизні. 

   Памфіл Данилович Юркевич - видатний український філософ, педагог, професор Київської духовної академії, професор філософії Московського університету - тридцять п'ять років (із 48 відпущених йому долею) жив і творив в Україні. Філософія та педагогіка цього мислителя укорінені в національному ґрунті. Він стояв біля підвалин оригінальної російської філософії. Його праці вводили російського читача до тогочасної проблематики європейської філософської думки. Велика заслуга вченого й у формуванні російської філософської лексики. Памфіл Юркевич - глибокий християнський антрополог, людина, яка упродовж життя прагнула здійснення ідеї, закладеної в основу свого етичного вчення - ідеї "миру з ближнім як умови християнського співжиття". На жаль, світ поставився до нього не по-християнськи, і в житті його миру було мало... 

Розділ 1. Життєвий шлях П.Юркевича.

   

  Народився Памфіл Данилович Юркевич у с. Ліпляве Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Канівський район Черкаської області) 16(28) лютого 1826р. у багатодітній сім'ї священика. Древо родини Юркевичів сягає глибоких етнічних коренів в українському козацтві. Дід і батько Памфіла були священнослужителями православних парафій у самому серці України - колишній Гетьманщині. Хлопчик зростав і виховувався в атмосфері обрядово-релігійних традицій рідної домівки, українського козацького села[1]. 

   Після закінчення Переяславського духовного училища (1841) та Полтавської духовної семінарії (1847) пішов тим шляхом, до якого був майже приречений своїм походженням: вступив до Київської духовної академії (1847). Навчався у П.Авсенєва, С.Гогоцького, Д.Поспєхова. По завершенні академічного курсу (1851) його залишили на викладацькій роботі. І він зробив вельми стрімку наукову кар'єру. 1852 р. П.Юркевич - магістр богослов'я і бакалавр академії, 1853-го удостоєний почесної нагороди Священного Синоду "За відмінну наполегливість і надто корисну працю", упродовж 1854-1857 рр. обіймав посаду заступника декана академії, яку залюбки облишив, очоливши 1857 р. кафедру філософії й водночас німецької мови. [2]

   

   У стінах академії Памфілу Даниловичу судилося провести чотирнадцять років, які стали, поза всяким сумнівом, найбільш плідними в його житті. Київським періодом датуються основні філософські праці ученого: "Ідея", "Серце і його значення у духовному житті людини згідно з ученням Слова Божого", "З науки про людський дух", "Матеріалізм та завдання філософії", "Мир з ближнім як умова християнського співжиття", "З приводу статей богословського змісту, вміщених у філософському лексиконі", "Докази буття Божого" (1859-1861).[3] В них П.Юркевич виявляє величезну філософську ерудицію. Він ідеально обізнаний із сучасним станом світової філософської думки й водночас - абсолютно самостійний, оригінальний філософ, чиї думки повністю відповідають світовим стандартам свого часу. 

   Все це робить зрозумілою ту зміну в біографії вченого, що сталася 1861 р. За рішенням Міністерства народної освіти П.Д.Юркевич посів місце професора кафедри філософії Московського університету. Наш земляк виявився єдиним фахівцем у Росії, здатним після десятилітньої заборони філософії у світських освітніх закладах очолити цю кафедру (без закордонного стажування).[4]

   Викладав П.Д.Юркевич історію філософії, логіку, психологію, а з 1864 р. - педагогіку. За його пропозицією Рада Московського університету зробила цю дисципліну обов'язковою для студентів, які по закінченні навчання готувалися до педагогічної діяльності. Професор читав цей предмет студентам різних курсів майже всіх факультетів університету й, крім того, - слухачам учительської семінарії військового відомства. Педагогіці він присвятив книги: "Читання і виховання", "Загальні підстави методики" (1865), "Курс загальної педагогіки з додатками" (1869), "План і сили для початкової школи" (1870), "Ідеї та факти з історії педагогіки" (1870), "Майбуття звукової методи" (1872). Великим педагогом-теоретиком назвав Памфіла Юркевича наприкінці 60-х років XIX ст. журнал "Гимназия". [5]

   Стрімка й успішна академічна кар'єра (зазначимо, що з 1869 року і до кінця життя П.Юркевич працював деканом історико-філологічного факультету), численні учні, буквально закохані у свого вчителя (з-поміж них - російський філософ В.Соловйов, історик В.Ключевський, український письменник І.Нечуй-Левицький), і водночас - багаторічне цькування у так званій "демократичній" пресі, передчасна смерть, і... майже повне забуття впродовж довгих десятиліть потому. [6]

   Памфіл Юркевич залишив по собі порівняно невелику літературну спадщину. За життя він здійснив 12 публікацій, з них лише п'ять припадає на московський період (переважно, праці з питань педагогіки). Головною причиною філософського мовчання вченого після 1861 р. була та ганебна кампанія погроз, наклепів, образ, що її розгорнули проти нього представники табору російських радикалів у відповідь на критику ним М.Чернишевського й репрезентованого останнім матеріалістичного напряму в філософії.

    Учений підтримував ті позитивні начала, на яких зростало просвітництво. Він поціновував пов'язаний з цим підвищений інтерес до природознавства і науки взагалі, але для нього неприйнятний був нігілізм стосовно філософської традиції, прагнення до ототожнення філософії з природознавством, оскільки це призводить до знищення філософії як такої. Чужим П.Д.Юркевичу є прагнення зробити буття прозорим для людського розуму, намагання всю дійсність розкласти, довести, розрахувати і наперед визначити майбутнє з математичною точністю.[7]

   У своєму розумінні вищої моральної метафізики та безпосередності моральнісного буття Юркевич залишається актуальним та життєздатним і понині. Розроблені ним ідеї відповідали високому рівню світової філософської думки, залишаючись і сьогодні гідним взірцем філософського аналізу складних проблем людського духу.

   Дослідники довго не підозрювали про існування рукописної спадщини Памфіла Юркевича, за обсягом значно більшої за видруковану. Вперше перелік рукописів П.Д.Юркевича подав бібліограф і археограф, випускник Київської духовної академії О.Лебедєв у праці "Рукописи Церковно-Археологічного музею імператорської Київської Духовної Академії" (1916 р., м. Саратов). Ця книга - результат майже десятилітньої копіткої праці - є своєрідним каталогом рукописних текстів, документів, листів та інших матеріалів, які потрапили до зазначеного музею з 1877 по 1911 р. Нині вони зберігаються в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. 

   Фонд П.Д.Юркевича досить значний - понад сто одиниць зберігання. Серед них - не надруковані статті філософа, тексти та програми лекційних курсів, прочитаних ним у Київській духовній академії та Московському університеті, численні конспекти, нотатки, виписки з книг, переклади, щоденники (німецькою та російською мовами), унікальні матеріали до біографії мислителя.[8]

   Помер видатний філософ 4(16) жовтня 1874р. на 48-му році життя.

Розділ 2. Погляди на навчання і виховання.

   У своїх філософських поглядах мислитель відтворив українські духовні традиції, кардіоцентризм, екзистенціальність, антропоцентризм української світоглядної ментальності. Це виявилось в акцентуванні уваги на унікальності духовного єства людини, визнанні особистості вищою цінністю буття, розгляді "серця" як основи духовного життя людини. 

   Змістом його антропології є "філософія серця" - оригінальна філософська система, в центрі якої знаходиться вчення про "серце" як символ внутрішнього світу, людських переживань. Філософ стверджував, що мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя. Людина пізнає навколишній світ за допомогою розуму, а пізнати красу й таємничість світу можна тільки серцем (центром усіх "пізнавальних дій").[9] За П.Д.Юркевичем, розум - вершина, а серце - коріння духовного життя. Філософ сформулював надзвичайно важливу думку про те, що знання тільки тоді засвоюються людиною, коли вони зігріті її почуттями, переживаннями, "падуть на її серце". Лише такі знання можуть стати діяльною силою духовного світу людини[10]. 

   На думку авторитетних дослідників, в останнє десятиліття своєї творчості П.Юркевич дещо відійшов від філософії й зосередився на проблемах педагогіки. З огляду на його публікації тих років це міркування видається зовсім не дивним, а з огляду на рукописи -- не відповідає істині. Останні переконливо свідчать не тільки про зміцнення філософських інтересів мислителя, а й про розширення їхнього кола, залучення до нього нових галузей, зокрема філософії права. Про зацікавленість філософа і його обізнаність у цій галузі виразно свідчить здійснений ним на сторінках "Современной летописи" ґрунтовний аналіз "Підручника карного права" В.Д.Спасовича (1864 р.). Не випадково Рада Московського університету запросила очолити щойно відкриту на юридичному факультеті кафедру історії філософії права (1867) саме професора П.Юркевича. Не залишаючи університетської кафедри філософії, він відтоді незмінно викладав цей предмет аж доки страшна хвороба не звалила його в ліжко.

   Філософ сформулював надзвичайно важливу для педагогічної науки і практики думку про те, що процес формування людської особистості тісно пов'язаний зі становленням системи ставлень до дійсності. Із "серцем" Юркевич пов'язує унікальність, неповторність розвитку кожної людської особистості. Завдяки серцю уявлення, почуття і вчинки людини набувають особистісного спрямування та індивідуального забарвлення. Не тільки людська індивідуальність, а й моральна діяльність визначається найтоншими порухами серця. "Серце" - основа діяльності душі й морального вчинку. Не може бути людина моральною без переконань і без героїзму - готовою йти назустріч усім тим силам, що стають на перешкоді її духовного розвитку. 

   Педагогічна теорія П.Юркевича є органічною частиною його плану влаштування людського суспільства на засадах Істини, Добра, Краси, Гармонії. Учений переконаний у перетворюючій силі виховання у житті суспільства. Для нього виховання є такою духовною силою, яка робить можливим як існування людства, так і його вдосконалення. Виховання та освіта народу - умова розвитку держави.[11]

   Виховання здійснюється родиною, школою, церквою, суспільством. На першому місці - родина, оскільки вона завжди була і залишається природним середовищем перебування дитини: "дитя відроджується до життя морального під впливом сімейного Духу"[12]. Думки мислителя щодо унікальності кожної людини, її саморозвитку відзначаються своєрідністю і випереджають час. Людина своїм духом, вважає педагог, справді відображує діяльність і такі форми самовиявлення родини й суспільства, як поняття, припущення, прагнення, почування тощо. Водночас феномен особистості не підлягає діям зовнішніх сил. Тому, згідно з Юркевичем, людина ніколи не може бути ні виявленням, ні органом суспільного чи родинного духу. Доля кожної людини унікальна. Слова людини, її думки, справи зароджуються не в суспільній чи родинній душевній субстанції, а тільки в її особистому, розвиненому й уособленому духовному житті, за яке людина сама і відповідає. 

   Виховний ідеал П.Д.Юркевич розв'язує з позиції гуманістично спрямованої християнської педагогіки. Мету виховання він визначає на основі врахування "трьох начал": особливостей духу вихованця; необхідності виконання ним обов'язку щодо церкви, родини, держави; його майбутнього покликання. Юркевич уточнює мету виховання: виховай людину так, щоб у зрілому віці вона знала добро, любила добро, мала сили чинити добро, - тобто людину розумну, моральну і творчу. Отже, мета виховання обґрунтована П.Юркевичем з позиції загальнолюдських християнських цінностей. Він показує шлях до розв'язання цього завдання з позицій "філософії серця". Учений робить висновок про національну зумовленість людського світосприймання, яке у свою чергу пов'язане із системою освіти й виховання. Разом із тим, існують загальнолюдські цінності, що засвоюються через виховання й освіту - народність, релігія, моральність. 

   П.Юркевич досяг найвищих для свого часу узагальнень у питаннях єдності виховання і навчання у формуванні особистості. Між розумом і волею, головою і серцем, мудрістю і любов'ю, знаннями і характером існує взаємозв'язок, але одне лише знання доброго й справедливого ще не робить саме такою людину. Тому необхідна єдність виховання і навчання: "Виховання надає вихованцеві найкращих якостей, навчання - правильних відомостей".[13] Взаємозв'язок виховання та навчання тоді досягне найбільшої ефективності, коли навчання буде залежати від виховання, від морального спрямування, від турботи про чистоту серця, про зміцнення й ушляхетнення характеру. 

   Поняття виховання духу і формування вільної людини нероздільні. В усіх своїх педагогічних творах філософ незмінно підкреслює: "Де дух, там і свобода" й називає цю тезу "керуючим правилом для вихователя". [14]

   Думка про необхідність релігійного виховання, потребу виховати у дитини глибоку віру проходить лейтмотивом через усю наукову спадщину філософа. Наповнити серце вихованця невикоріненною вірою в Добро й Бога - так визначає Юркевич одне з головних завдань виховання. 

   Душа, вважав педагог, має три основні здатності: перша - пізнання, друга - почування, третя - воля. Ці три здібності відповідають покликанню до істини, краси й добра. Юркевич називає їх Розум, Серце, Воля. Узгодженість цих сфер людської особистості Юркевич виражає формулою "знання розуму, натхнення серця й енергія волі". [15]

Висновки

   Памфілу Даниловичу Юркевичу належить заслуга привнесення у педагогічну думку нових ідей, які були сприйняті не тільки вітчизняною, а й зарубіжною педагогічною теорією та практикою. "Філософія серця" доводить, що абсолютизація розумного начала в людині, заперечення значущості її внутрішнього світу, намагання зробити його наскрізь прозорим для педагогіки неминуче ведуть до формалізму й догматизму у вихованні. П.Юркевич осмислив педагогіку як науку про виховання; усвідомив справжнє значення самовиховання у житті людини; сформулював закон розвитку вільної особистості. Цілі, зміст, методи навчання і виховання обгрунтовані вченим з загальнолюдських позицій та християнських цінностей, що існують поза часом.

   Світоглядні ідеї П.Юркевича тому й набули особливого значення у вітчизняній філософській культурі, що органічно поєднали глибинну спорідненість з православною традицією, а життя у цій традиції з глибоким переосмисленням і переживанням світового досвіду філософування.  

    

  Підірване здоров'я, втрата близьких, нескінченні переживання і виснажлива праця вкоротили життя П.Д.Юркевича на десятки років. Передчасна смерть залишила нереалізованими чимало задумів. Утім, зроблене ним для розвитку філософії на теренах як України так і Російської імперії важко переоцінити. Творчість ученого заклала те підґрунтя, на якому зусиллями його талановитого учня Володимира Соловйова відкрито найважливіші сторінки російської релігійної філософії. 

   За життя Юркевича окремими виданнями виходили тільки його педагогічні твори.. "Відкриття" Юркевича в 90-ті роки XX ст. спричинилося до конституювання "юркевичезнавства" у своєрідний напрям української гуманітаристики, представлений істориками філософії, педагогами, психологами, релігієзнавцями. 

   Неприйнятий, недостатньо поцінований сучасниками, Памфіл Юркевич стає близьким і зрозумілим нам тільки сьогодні.

Література

1. Емельянов Б. В. Христианская педагогическая антропология П. Д. Юркевича /Национальная идея: образование и воспитание. Вып.1. — Чита,1998. — С.64-75.

2. Розвиток української філософської думки в Україні. Львів,1991.

3. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Прага 1931.

4. Ярмусь С. Памфіл Данилович Юркевич та його філософська спадщина. Вінніпег, 1979.

5. П.Д.Юркевич. Философские произведения.- Г., 1990.

---

[1] Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Прага 1931.              

[2] Ярмусь С. Памфіл Данилович Юркевич та його філософська спадщина. Вінніпеґ 1979.

[3] Розвиток української фiлософської думки в Українi. Львiв,1991.- Частина 1. - С. 91

[4] Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Прага 1931.

[5] Ярмусь С. Памфіл Данилович Юркевич та його філософська спадщина. Вінніпеґ 1979.

[6] Розвиток української фiлософської думки в Українi. Львiв,1991.- Частина 1. - С. 92.

[7] Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Прага 1931.

[8] Розвиток української фiлософської думки в Українi. Львiв,1991.- Частина 1. - С. 91

[9] П.Д.Юркевич. Философские произведения.- Г., 1990.-С. 82.

[10] Емельянов Б. В. Христианская педагогическая антропология П. Д. Юркевича /Национальная идея:образование и воспитание. Вып.1. — Чита,1998. — С.64. 

[11] П.Д.Юркевич. Философские произведения.- Г., 1990.-С. 82.

[12] Емельянов Б. В. Христианская педагогическая антропология П. Д. Юркевича /Национальная идея:образование и воспитание. Вып.1. — Чита,1998. — С.68.

[13] П.Д.Юркевич. Философские произведения.- Г., 1990.-С. 84.

[14] Емельянов Б. В. Христианская педагогическая антропология П. Д. Юркевича /Национальная идея:образование и воспитание. Вып.1. — Чита,1998. — С.71.

[15] П.Д.Юркевич. Философские произведения.- Г., 1990.-С. 88.

Національно-державницький напрям в дослідженні Київської Русі

Важливим для розвитку автохтонної теорії є дослідження Я.М.Марковича (1776-1804) «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва», 1798 року, видану в Петербурзі. Це перша частина задуманої автором детальної «Історії України», але трагічна смерть 1804р. не дала здійснити цей задум. Перший розділ називається «Історичне зображення країни, яка називається нині Малою Росією з древніх часів до одинадцятого століття». В основу про історичне минуле стародавньої Русі Маркович поклав численні вітчизняні та іноземні джерела. На основі достовірних джерел, використовуючи всі засоби, вироблені тодішньою історичною критикою він доходить до висновку, що слов'яни – автохтони східної Європи, а Русь – туземного походження. Автор стверджує, що слов'яни – споконвічні жителі межиріччя Дону і Дунаю, а «руси», «роси» - автохтони нашої землі. Походження слов'ян Я. Маркович вважає автохтонним, а джерела Київської держави – національними, тобто місцевими. Дослідження Я.М.Марковича були першими штрихами у розвитку національно-державницької концепції. 

Серед сучасних східнослов'янських дослідників (після розпаду СРСР) питань генезису концепції про давньоруську народність фрагментарно торкнулися В. Баран (Давні слов'яни. (Серія „Україна крізь віки”, 1998.), Л.Залізняк (Давньоруська народність: імперський міф чи історична реальність,  1996; Залізняк Л. "Де, як і коли виникла давньоруська народність").

 Традиційно ж засновником національно-державницької концепції походження Київської Русі вважають М.С.Грушевського. У своїй відомій «Звичайній схемі руської історії й справа раціонального укладу історії Східного Слов'янства» ґрунтовно й обширно описує дану проблему. Грушевський визнав звичайну, загальноприйняту в ті часи схему «руської» історії нераціональною. Він вважав, що Київська держава, право, культура були утворенням однієї народності, українсько-руської; Володимиро-Московська - другої, великоруської. Порогом історичних часів для українського народу Грушевський вважав IVст. (від антів). Д.Наливайко зазначає, що М.Грушевський в своїй концепції Київській Русі як походження історії українського народу на початкових етапах спирався на глибинну національну традицію, від якої відійшли українські історики першої половини ХІХст. Певне повернення до неї спостерігається в українських учених другої половини ХІХ ст., зокрема у М.Драгоманова.  

За концепцією М.Грушевського, Київська держава була утворена частиною східнослов'янських племен, тих племен, із яких сформувався руський (український) народ, передовсім полянами. Цей висновок вчений підтверджує всім текстом «Повісті минулих літ». Щодо російського народу, то він, за Грушевським, почав формуватися в межиріччі Оки й Волги дещо пізніше, в процесі слов'янської колонізації цієї території, заселеної угро-фінськими племенами.  

У радянський період концепція переживала складні часи тому, що українські дослідники не мали можливість вільно висловити свою думку, національно-державницька концепція не могла бути розвинена, адже вона пропонувала автохтонність і окремішність українського народу. Серед праць радянського часу насамперед варто виділити дослідження М. Брайчевського «Походження Русі», а також нариси вчених діаспори. М.Ю.Брайчевський продовжував свої дослідження і в новітній час. У своїй праці «Конспект історії України» зазначає, що дискусія щодо питання походження Русі почалася ще у XVIIIст., коли було висунуто концепцію норманізму. Автор критикує цю теорію і зазначає, що початки Київської Русі слід шукати ще задовго до ІХ ст. і що її утворення є наслідком органічного розвитку східного слов'янства. Це був складний і тривалий процес, що розвивався в рамках загальноєвропейської традиції, його ознаки виявляються ще в першій половині І тис. н.е. (Антське царство). 

М.Брайчевський

З проголошенням незалежності України у 1991 р. почала активно розроблятися національно – державницька концепція. Основні положення даної теорії ґрунтуються на тому, що Київська держава мала своїм головним осередком території, які включали всі нинішні етнічні українські землі. Саме на цих землях витворилися й діяли державні органи влади й управління з центром у Києві. Київські князі поширювали й зміцнювали свою державу, спираючись передусім на сили подніпровського населення. Назва «Русь» відносилася насамперед до Середнього Подніпров'я, а в термін «Руська земля» вкладався швидше державний, ніж етнічний зміст. До питання походження Русі зверталися не лише вчені – історики, а й філологи. Зокрема Григорій Півторак – член-кореспондент Національної Академії наук України – видав дослідження «Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов». Г.Півторак вважає, що Київська Русь виникла як рання українська держава. Лише значно пізніше вона стала величезною й типовою середньовічною імперією від Сяну до Волги, але її державотворчим і консолідуючим етносом були південні русини, тобто праукраїнці. В умовах спільної держави, цілком природно, відбувалися помітне руйнування племінної замкнутості, зближення і консолідація різних племен і народів. Проте ступінь цієї консолідації та її наслідки і досі викликають жваві дискусії. Відомий сучасний вчений Леонід Залізняк також досліджував проблему походження Русі та українського народу. Л.Залізняк вважає українців автохтонним населенням Середньої Наддніпрянщини, і також беззаперечно творцями Києївської держави.

Концепції виникнення Київської Русі - три групи даних теорій

Проблема виникнення Київської Русі - одна з найактуальніших у вітчизняній історіографії. В цілому дослідники відтворили доволі повний і об'єктивний образ держави східних слов'ян, яка сформувалась в результаті їхньої тривалої політичної і соціально-економічної еволюції, збагаченої досвідом сусідніх народів. Насамперед потрібно почати з того, що чітких загальновизнаних меж не існує щодо питання виникнення Київської Русі та відношення української історії до неї, однак на думку більшості істориків її виникнення зводиться до 3-х основних концепцій:

1.Проросійська - має велику проросійську, антиукраїнську спрямованість. Прихильники її вважають,що велика частина російського населення складають малороси, а отже окремішнього українського народу не було. Як науково-історична концепція вона була оформлена Карамзіним. Висунута генеологічна ідея московської династії. Вчений Погодін у своїй роботі висунув гіпотезу де населення Київської Русі до монгольської навали був великоруським,а після навали територію заселили західні слов'яни, які називались потім малоросами. В середині ХІХ ст. російський історик М.Погодін проголосив мешканців княжого Києва росіянами. За М.Погодіним великороси спочатку мешкали у Подніпров'ї. Саме вони заснували княжий Київ, і державу Русь, але після погрому татарами Південної Русі 1240 р. відійшли на Верхню Волгу, де побудували Московську державу. Малороси нібито прийшли у спустошене татарами Середнє Подніпров’я з Волині та Прикарпаття лише у пізньому середньовіччі, тобто у ХIV-XV ст. Таким чином, культурно-історичний спадок Київської Русі, як і династичне право на її землі, за М.Погодіним, нібито повністю належало великоросам та їх правителям – московським Рюриковичам. 

Оприлюднення концепції М.Погодіна різко загострило дискусію за київську спадщину між українськими та російськими інтелектуалами. Протягом наступних 50-ти років у ній брали участь практично всі провідні історики, етнографи, мовознавці з обох сторін, зокрема з української це М.Максимович, М.Костомаров, В.Антонович, М.Драгоманов, М.Дашкевич, О.Потебня, А.Кримський та ін. Їхні аргументи були настільки переконливі, що на бік "южан" поступово переходять російські колеги К.Кавелін, О.Пипін, О.Пресняков та ін. На їхню думку Київська Русь не могла бути заснована росіянами, бо на час її постання в ІХ ст. великоруська гілка східних слов'ян ще взагалі не існувала. Пізніше Погодін цю концепцію підкорегував. Вже наприкінці ХІХ-ХХст вчені відчули незручність цієї концепції і виникла потреба у формуванні нових. Ключевський та Соловйов схиляються до відокремлення періоду КР як окремої для спільної Європи. 

2.Концепція давньоруської спільної колиски, яка говорить,що до монгольської навали тут існувало спільне давньоруське населення,але несприятливі зовнішні обставини поділили їх на 3 народи. До уваги внутрішні обставини не беруться. Суть концепції полягає у твердженні, що українці разом з росіянами та білорусами виникли з єдиного кореня – давньоруського народу, творінням якого була Київська Русь. Прихильниками цієї концепції є Ліхачов, Шахматов, останній показав, що розпад на племена відбувся у VIII ст.

Особливо популярною була ця концепція в радянські часи, коли активно пропагувалося "братство народів". В часи незалежності, втім, залишилися деякі прибічники цієї теорії, але їх вплив невеликий. 

3.Національно-українська концепція - вона прозвучала ще в "Повісті минулих літ", коли було дано відповідь на питання: "Звідки пішла Руська земля?" Вчений Маркевич говорив, що українці є автохтонним населенням цієї землі. Прихильниками концепції являються історик М.Костомаров, який написав працю «Дві руські народності», М.Грушевський в праці «Історія України-Руси» та «Схема руської історії» говорить,що «Русь - це земля полян». Вчені Шевчук,Тараненко у праці «Історії української державності» де говорили,що українці мають більше прав на те щоб називатися давнім і тим що перший утворив Київську державу.

Нині ця концепція стала домінуючою. І це добре. Оскільки метою попередніх двох теорій було лише одне - виправдати панування сусідньої держави на наших землях. От і вигадували, в імперську добу говорили, що "нема такого народу", в комуністичний час - про "триєдину народність". Одна нічим не краща за іншу. Чим швидше будуть відкинуті нав'язані ззовні теорії в нашій історії - тим швидше народ звільниться від закордонного впливу в світоглядно-ідеологічну сферу життя.