Наткнувся я сьогодні на цікаву публікацію:
Посилання на джерело:
Текст повністю:
Ринок зброї не можна, бо всі перестріляють один одного.
Ринок легких наркотиків не можна, бо всі стануть наркоманами.
Ринок сексуальних послуг не можна, бо гріх і розпуста.
Ринок органів не можна, бо не гуманно, а мисливці за органами повирізають з нас наші черстві серця.
Ринок землі не можна, бо земля це мати, а МАТІР НЕ ПРОДАЮТЬ.
Зате от ринок державних посад виявляється можна. Тут у нас працюють всі найновітніші ринкові механізми.
Українці насправді дивні створіння. Хочуть жити в ринковій економіці, зі всіма благами капіталізму, але водночас творять комунізм, який підсилюють якимось диким поєднанням езотерично-релігійних вірувань помножених на псевдонаціоналістичний популізм.
Вони обирають в Парламент людей, які творять екстрактивні економічні і політичні інститути, які в свою чергу утворюють квазі-демократію, квазі-державність, квазі-ринок, квазі-свободу.
Демократія в нас ніби і є, але мусар, або син прокурора/судді/депутата/олігарха п'яний в хлам, може збити тебе на зебрі, в білий день, при свідках, під камери відеонагладяу, і отримати домашній ЦІЛОДОБОВИЙ (от жеж нелюди) арешт і розвал справи.
Держава, зі всіма її атрибутами нас ніби і є, але суб'єктністю вона не володіє. Як зовнішньою так і внутрішньою. Ніхто її всерйоз не сприймає. Ніхто її не боїться. Ні власні громадяни, ні 5 колона, ні союзники, ні вороги.
Ринок в нас ніби і є, але в кожній сфері під якусь окрему групу осіб, або родича. І діє він якось вибірково, інколи лиш в певних областях, або енергетичних островах. Знаєте, так буває, коли білий і системний бізнес, РАПТОВО стає попутником української Реконкісти, то складно просто так взяти і зупинитись творити відкриту конкуренцію і надавати кращі товари і послуги.
Свобода в нас ніби і є, але весь час нас очолюють якісь абсолютно підневільні персонажі. Одні персонажі підневільні своїй жазі до накопичення, захланності, тупості і брехні.
Інші банально залежать від людей, яких ніхто не обирав і які подекуди не мають жодного відношення до України і її майбутнього.
Ми ніби вільні, але весь час трішки в ярмі.
Ніби на свободі, але весь час наполовину в тюрмі.
Ніби можемо говорити, що хочемо, але інколи тобі можуть трішки відрізати голову. Так буває. Такі справи.
Ми всі живемо в квазі-Україні, якою керують квазі-українці, яких обрали вірні Неньки доньки і сини, які називають це демократією і не бачать в цьому нічого поганого. Все по чесному. Все згідно чинного законодавства.
І лиш віра у нас справжня. Віра в те, що от цього разу все буде інакше. Не так тупо, не так огидно, не так швидко, не так незграбно, не так просто. На ній і тримаємось, друзі. Вона нас і веде за собою, як локомотив, вантажений карпатським лісом, який відбуває на захід. У світ квазі-утопії.
Тому важко отак з першого разу взяти і вгодити СПРАВЖНЬОМУ українцю. Не тій хуйні, яка дотримується законів, вчиться, читає, відважно воює, ростить справжніх громадян чи помагає слабким і хворим, а справжнім. Які голосують не по пріколу, які стоять в черзі на пєшому від Жешува до Львова, які б'ють їбало за свою роднулю, які різко вкладаються позиченими грошима в b2b jewelry, а потім роблять далбчардж бабусиною пансією, які в сраці мали ті провокації піндосів/масонів з тим короновірусом, які точно знають, як треба. Ці спринтери по граблям простих рішень складних питань. Ці Прометеї тупості, які несуть пітьму, і називають це народною мудрістю. Заповітами предків.
Народ пітьмоносець... Що тут додати.
Є над чим задуматися, хіба не так?
Немає коментарів:
Дописати коментар