Революційні події в Угорщині 1956 р. Їх причини та наслідки.

Внутрішньопартійна боротьба між сталіністами і прихильниками реформ розгорнулася після смерті Сталіна у 1953 році і посилилася з початку 1956 року. Імре Надь, який займав посаду прем'єр-міністра 1953—1955 роках, був репресований за реформаторські погляди. 8 липня міністр держбезпеки Ерне Гере зустрівся напряму з послом СРСР в Угорщині Юрієм Андроповим і розповів «про наростання суспільно-політичної кризи в Угорщині». Теж саме член Президії ЦК КПРС А. І. Мікоян в присутності Андропова почув і від Ракоші. 18 липня Ракоші був замінений на Гере на посту першого секретаря ЦК УПТ.

Відставка Ракоші, а також познанське повстання 1956 року в Польщі, призвели до зростання політичної активності серед студентства та інтелігенції. З середини року почав активно діяти «Гурток Петефі», в якому обговорювалися найгостріші проблеми, які тоді стояли перед Угорщиною. 6 жовтня страчений урядом Ласло Райк був перепохований з почестями. Пізніше в цьому ж місяці Імре Надь був реабілітований до повноправного членства в УПТ.

16 жовтня студенти університету в Сегеді організовано вийшли з комуністичної «Демократичної спілки молоді» (угорського аналога комсомолу) і відродили «Спілку студентів угорських університетів та академій», яка після війни була розігнана урядом. Протягом декількох днів відділення спілки з'явилися в Печі, Мишкольці та інших угорських містах. До руху приєдналися студенти Будапештського університету будівельної промисловості (тепер Будапештський Технологічний університет).

22 жовтня студенти сформулювали перелік з 16 вимог до органів влади і запланували на 23 жовтня марш протесту від пам'ятника національному герою Юзефу Бему до пам'ятника революційному поету Шандору Петефі. Основними вимогами повстанців були:

1. ·         Виведення радянських військ з країни
2. ·         Вибори до Угорської партії трудящих
3. ·         Нова влада на чолі з Імре Надєм
4. ·         Всенародні вибори
5. ·         Повна реорганізація економіки під керівництвом фахівців
6. ·         Право на страйк
7. ·      Повна ревізія індустріальних норм та негайне і радикальне врегулювання заробітної плати
8. ·         Вільна преса і радіо
9. ·         Скасування ÁVH(Управління державної безпеки)

Повстання розпочалося 23 жовтня 1956 року маршем протесту студентів та представників інтелігенції в Будапешті, який переріс спочатку в зіткнення, а потім в збройне протистояння між демонстрантами та службою угорської держбезпеки ÁVH. Під владою повстанців опинилося багато районів Угорщини та кілька урядових організацій, що дозволило їм ввести зміни в закони на підконтрольних територіях.

В методах збройної та політичної боротьби серед протестуючих не було одностайності. Наприклад, в питанні щодо агентів спецслужб, помірковане крило повсталих (Рада робітників і рада студентів) було налаштоване на судовому переслідуванні, а ультра-націоналістичні групи, наприклад, група Йожефа Дудаша ) страчували їх на місці.

Під тиском вимог повсталих Угорська партія трудящих (УПТ) поставила на місце прем'єр-міністра популярного опального реформатора Імре Надя. Після домовленості з радянською стороною про припинення вогню, Надь заявив про намір вийти з Варшавського Договору.

Радянські війська втручалися двічі, обидва рази для допомоги комуністичного режиму, який притримувався курсу на збереження участі Угорщини у Варшавському договорі. Вони підтримали як режим, скасований 23-го жовтня, так і нове прорадянське керівництво, сформоване 3-го листопада.

Перший раз радянські війська були кинуті «для наведення порядку» після того, як 23-го жовтня угорська ÁVH почала стріляти в протестуючих. Озброєна протидія повстанців та знесилення Угорської партії трудящих призвели до домовленості про припинення вогню між двома сторонами до 1-го листопада 1956 року.

Другий раз, в ніч на 4-е листопада, радянська армія, узгодивши дії з новим урядом Яноша Кадара, почала артилерійський обстріл та завдала авіаційного удару і піхотно-танкового нападу на Будапешт. Певною мірою радянському втручанню допомогала реорганізована урядом Кадара. Повстання було повністю придушене до січня 1957р.

Під час повстання загинули тисячі угорських повстанців та сотні радянських військовослужбовців і значно більше отримали поранення. Майже 200 000 мешканців покинуло Угорщину як біженці. Ця подія мала тяжкі наслідки для комуністів західних країн. Багато тих, хто раніше симпатизував Радянському Союзу, розпочали критику його дій.

Визвольна боротьба Скандербега проти османського панування

Скандербег, він же Георгій Кастріоті (1405-1468) - національний герой Албанії

В середині XIV століття турки-османи проникли на Балканський півострів. До кінця століття вони підійшли до кордонів Албанії. Слабкі балканські держави були не здатні зупинити їх експансію. В 1396 році була повністю захоплена Болгарія, Сербія стала османським васалом, Візантія, точніше - те, що від неї лишилось, була оточена з усіх сторін турецькими володіннями. В 1417 році турки захопили важливий албанський порт Вльора. Албанія в цей час являлася конгломератом різних князівств. І саме в ті часи розпочалася визвольна боротьба албанців, яку очолив Скандербег.

Мурад ІІ

Мехмед ІІ Фатіх

Георгій Кастріоті народився близько 1405р. Його батько Гьон Кастріоті вислав як заручника до султана. Перебуваючи там Георгій досяг значних успіхів у військовій справі, за що його прозвали Іскандер-бей. Якщо хто не знає, то Іскандер - це ім'я, яким мусульмани називали Александра Македонського. А звідси і пішло слово "Скандербег". Він займав високі посади в Османській імперії і мав перспективи кар'єрного росту. Однак в битві біля Ніша 3 листопада 1443р., коли турки були розбиті, Кастріоті ще до битви відступив до Дібри. Георгій перейшов в християнство. Там він почав боротьбу з турками. Згодом він здобув Крую. 28 листопада він в Круї проголосив себе правителем князівства Кастріоті.

Повернення Скандербега до Круї

Скандербег почав створювати армію. Вже в червні 1444р. в долині Торвіолі він розгромив 25-тисячну турецьку армію. Успіхи албанців стривожили Венецію, яка стала підкупляти окремих князів. Але в 1447р. Лежська ліга почала війну проти Венеції. Албанці почали перемагати і венеціанці почали переговори про перемир'я, одночасно пообіцявши нагороду за голову Скандербега і пославши посольство до султана. В 1448р. Мурад ІІ вирушив в похід. Скандербег розбив венеціанців поблизу Шкодри, але турків спинити не зміг. Правда султан вирішив не заглиблюватись в албанські території, обмежившись захопленням прикордонних фортець. 4 жовтня Скандербег уклав мир з Венецією.

Перша облога Круї (1450р.)

Однак проти турків тепер боротись стало важче через поразку Хуньяді на Косовому полі. Допомога албанцям була незначною. В такій ситуації султан в 1450р. почав вторгнення. Турки захопили Берат і взяли в облогу Крую, але так і не здобули її. Албанці перемогли, однак Лежська ліга в 1451р. припинила своє існування. Скандербег уклав угоду з Неаполітанським королівством, визнавши себе васалом в обмін на грошову допомогу. Турки в цей час спрямували свої сили на Візантію, що дозволило албанцям відновитися. Османські експедиції 1452-1453рр. були розбиті.

Приблизна карта Лежської ліги та її сусідів в 1444-1451 роках

Скандербег їздив до Риму і Неаполя щоб заручитися допомогою. В 1455р. він вирушив в похід на Берат, але зазнав нищівної поразки. Однак в травні 1456р. біля Дібри Скандербег здобув перемогу, а у вересні 1457р. — на північ від Круї. Після цього на деякий час війна затихла. В 1462р. Скандербег здобув нові перемоги над турками, в результаті чого Венеція уклала союз з ним. Однак запланований європейськими державами хрестовий похід проти османів 1464р. не відбувся. Албанці вели війну з перемінним успіхом. В 1466р. султан Мехмед ІІ вторгся в Албанію. Круя знову була взята в облогу. Скандербег їздив до Риму за допомогою, але безуспішно. В 1467р. він звільнив Крую від облоги. В цьому  році Мехмед ІІ знову вирушив в похід на Албанію, але зазнав невдачі.

Битва під Охридом (1464р.) - перемога над турками

Скандербег спробував відновити лігу князів. Він прибув в Лежу, однак 17 січня 1468р. він помер від лихоманки. Його справу продовжив Лека Дукагіні. Албанці продовжили боротьбу, але до 1479р. їхня країна перейшла до рук Османської імперії. 

Співробітництво США і Республіки Корея в 50-80 роках ХХ століття

Після другої світової війни події в Азіатсько-тихоокеанському регіоні (АТР) почалась формуватися нова система безпеки. Навесні 1949 р. командуючий збройними силами США в Тихому океані генерал Д.Макартур заявив, що лінія оборони США проходить по острівних територіях Азії. Ніби реагуючи на цю заяву, військові формування компартії Китаю перейшли в останній вирішальний наступ проти Гоміньдану, який привів незабаром до створення КНР. У січні 1950 р. держсекретар США Дін Ачесон однозначно виключив Азію зі сфери військової відповідальності США (американські війська були виведені з Кореї ще в 1949 р.). Незабаром після цього північнокорейські комуністи за підтримки й зі схвалення СРСР і КНР вторглись у Південну Корею. Таким чином, і створення КНР в 1949 р. у результаті перемоги компартії над Гоміньданом, і напад КНДР на Південну Корею в 1950 р. стали для американців найбільш яскравими підтвердженнями теорії про особливу агресивність комунізму, про його рішучість затвердити своє панування всюди, де США відмовляються від зобов'язань по забезпеченню безпеки. Саме ці події в Східній Азії дали головний імпульс формуванню в зовнішній політиці США установок на глобальне й безумовне стримування комунізму шляхом створення військових блоків і підтримки антикомуністичних режимів аж до диктаторських. Ці принципи пройшли успішну апробацію практично у всіх регіонах миру, перш ніж дали осічку у В'єтнамі.

Співробітництво США і Південної Кореї в 50-60рр. ХХст.

    Сполучені Штати зобов'язалися підтримувати мир і стабільність на Корейському півострові  відповідно до американо-корейського договору про взаємну оборону 1954 р. взяли на себе зобов'язання надавати підтримку Республіці Корея з відбиття загрози у випадку зовнішньої агресії. У підтримку цього зобов'язання в теперішній  час у Південній Кореї дислоковано 37 тис. військовослужбовців США, включаючи Другу піхотну дивізію сухопутних військ і кілька тактичних ескадрилій ВПС США. Було сформовано об'єднане командування збройних сил для координації дії цих підрозділів і 650- тисячної армії південнокорейських збройних сил.

        Першим завданням виснаженою війною Південної Кореї було відродження економіки. Допомога ООН і США дозволили протягом декількох років підняти господарство й створити ряд нових галузей промисловості.

   Квітень 1960 р. переломив ситуацію в Південній Кореї, де розгорілося люте повстання й Лін Син Ман був скинутий. У наступні роки політична картина не відрізнялася яскравою різноманітністю. Довгий час у Південній Кореї у влади перебували диктатори, а економічний розвиток країни випливав за прикладом Японії при безпосередній підтримці США, за що Республіка Корея розплачувалася пропагандою американської ідеології в країні й виступала головним форпостом у холодній війні США й СРСР. Спочатку в період 1962-1980 рр. владні повноваження взяв на себе генерал Пак Чон Хі і його соратники.

  Пришовши в січні 1969 р. до влади адміністрація Р. Ніксона проголосила ряд положень довгострокової політики США, що одержали назву "доктрини Ніксона". Неодноразово повторені в різних документах, основні пункти доктрини в частині відносин США зі своїми союзниками зводилися до того, що США будуть дотримуватися всіх своїх договірних зобов'язань, нададуть свій "ядерний щит" союзної з ними країні або тієї, чию безпеку вони вважають життєво важливої для своєї власної безпеки або безпеки в регіоні, якщо їй буде загрожувати "ядерна держава". У випадку ж інших типів агресії США на прохання країни або у відповідності зі своїми власними інтересами будуть надавати економічну й військову допомогу, але при цьому покладуть на країну основну відповідальність за забезпечення живою силою заради свого захисту.

   Восени 1969 року в західній пресі з'явилися повідомлення про, що готується "кореїзація" оборони на Корейському півострові й про можливий вивід американських військ з Південної Кореї. Стало відомо, що міністр оборони США на секретних слуханнях у конгресі заявив: "Ми сподіваємося, що зможемо вивести або скоротити наші війська так швидко, як це можливо. Це питання, яке постійно перебуває на розгляді".

   Плани висновку вимагали узгодження в рамках японо-американських відносин, оскільки в США вважалися, що вивід військ з Південної Кореї, пов'язаний з ризиком поновлення конфлікту на Корейському півострові, міг поставити під загрозу не тільки економічні інтереси Японії в Південній Кореї, але й саму її безпеку.

    Японії приділялося особливе місце в здійсненні "доктрини Ніксона" і планів скорочення американської військової присутності в Азії. США вважали, що зросла економічна міць Японії дозволяє їй збільшити свій внесок у справу забезпечення безпеки азіатських союзників США, у першу чергу шляхом більших витрат на підтримку їх економічної й політичної стабільності.

   Фактичне розширення зобов'язань Японії по забезпеченню безпеки й економічної стабільності Південної Кореї дозволило США активізувати діяльність, спрямовану на висновок своїх сухопутних сил.

8 липня 1970 р. Пентагон офіційно повідомив Південну Корею про своє рішення вивести війська.

  На початку 70- х років, переговори з Північчю ставали для Пак Чон Хі необхідним і чи не єдиним кроком, який давав можливість "випустити пар", запобігти небезпечному для диктаторського режиму розвитку подій.

   Зрушення в позиції Сеула по питанню контактів із КНДР означав, що в розрядки в Кореї з'являються певні перспективи. У цих умовах перед США відкривалася можливість прискорити здійснення плану скорочення чисельності американських військ, дислокованих у Південній Кореї.

    24 серпня 1970 р. У Сеул прибув віце-президент США. У результаті переговорів, що відбулися, Сполучені Штати в обмін на висновок 20 тис. своїх солдатів зобов'язалися представити Південній Кореї 1,5 млрд. дол. на переоснащення її збройних сил і зобов'язалися підсилити оборону над цією країною шляхом збільшення американських військово-повітряних і військово-морських сил.

   Вашингтон міг сподіватися й на те, що вивід військ США, супроводжуваний заходами щодо розрядки в Кореї, буде ще одним сигналом Пекіну, який прискорить зближення, що намічалося, між США й КНР.

    У цілому зацікавленість США в певній розрядці в Кореї була відображенням об'єктивних політичних і економічних потреб обох країн, і реалізація цієї зацікавленості повинна була неминуче вилитися в конкретні політичні кроки, спрямовані на створення якісно нової системи взаємин держав і обох корейських сторін.

Американсько-корейські відносини в 70-80 рр. ХХст.

   У вересні 1974 року Дж. Форд прийняв рішення відвідати Південну Корею з офіційним візитом, але за умови, що Пак Чон Хі здійснить заходи  з ослаблення репресивних заходів проти своїх політичних супротивників. Представники адміністрації виправдовували візит як необхідний крок, щоб продемонструвати Північній Кореї, що США, незважаючи на невдоволення диктаторською політикою, будуть як і раніше допомагати Південній Кореї в забезпеченні її безпеки.

   Разом з тим під час візиту в Сеул була оголошена нова позиція американської адміністрації по питанню визнання КНДР, що одержала згодом назва "перехресного визнання". Заступник державного секретаря по справах Далекого Сходу й Тихого океану Ф. Хабіб заявив, що "США визнають Північну Корею, якщо Радянський Союз і Китай першими почнуть аналогічний крок у відношенні Південної Кореї". США, таким чином, підтвердили, що у своїй політиці вони виходять із факту існування двох корейських держав.

   У той же час, явно побоюючись серйозного загострення обстановки в Кореї з вини сеульского режиму, адміністрація Форда про всякий випадок висловлювала "побоювання", що конгрес США може спробувати скоротити військову допомогу Південній Кореї й рівень зобов'язань по обороні, змусивши адміністрацію вивести частину контингенту американських військ, якщо президент Пак Чжон Хі буде як і раніше проводити жорстоку лінію у внутрішній політиці.

   У Вашингтоні на початку літа 1975 р. Рада національної безпеки приступила до перегляду американської політики в Кореї. Після аналізу, проведеного Радою, політика США стала здійснюватися в трьох основних напрямках: підтвердження американських зобов'язань обороняти Південну Корею; новий раунд обговорення з Південною Кореєю питання про вивід американських військ; підтримка разом із союзниками Південної Кореї в ООН і вироблення пропозицій по стабілізації обстановки в Кореї.

   Проте, незважаючи на протиріччя, навесні 1975р. під впливом напруженості, що підсилився, пов'язаної з подіями в Індокитаї, а також завдяки натиску США союзники зуміли на якийсь час відкласти убік свої розбіжності й вернутися до більш тісного зовнішньополітичного співробітництва. Його результатом стала спільна підготовка США, Японії й Південної Кореї до дебатів по корейськім питанню в ООН, вироблення й узгодження пропозицій по корейській проблемі, висунутих Сполученими Штатами на сесії Генеральної Асамблеї ООН восени 1975 року й по необхідності, що враховували, що намітився в першій половині 70- х років тенденцію до розрядження напруженості й стабілізації обстановки в Кореї.

  18 серпня 1976р. солдати американської і південнокорейської армій без узгодження з північнокорейською стороною спробували спиляти дерево поблизу південнокорейського контрольно-пропускного пункту в зоні перемир'я в Пханмунчжомі. Представники КНДР висловили протест, але американо-південнокорейська сторона не побажала врегулювати проблему мирним шляхом. Сталося зіткнення, в результаті якого було вбито двох американських і важко поранений південнокорейський військовослужбовець.

  США готували демонстрацію військової потужності. З військових баз у США і на Окінаві в Південну Корею перекидалися ескадрильї американської тактичної авіації. Нарешті, через кілька днів після інциденту під прикриттям висіли в повітрі американських вертольотів велика група американських солдатів увійшла в демілітаризовану зону і спиляла нещасливе дерево.

У зв'язку з подіями в демілітаризованій зоні представник КНДР зачитав від імені Верховного головнокомандувача збройними силами КНДР заяву, в якій інцидент був названий "гідним жалю" і містився заклик до вживання заходів, що не допускають повторення подібних інцидентів у майбутньому.

У відповідь у США були опубліковані дві заяви. У першому говорилося, що виражене представником КНДР "жаль" являє собою "двозначне уявлення того, що вони (представники КНДР.) Чинять несправедливо", і що США не приймають його, "оскільки в ньому не міститься визнання жорстокого і навмисного вбивства двох американців".

У цілому в період "корейської кризи" в серпні 1976р. адміністрація Дж. Форда постаралася показати рішучість та оперативність своїх дій, уміння організувати демонстрацію військової потужності, результативно скористатися нею, проявити необхідну гнучкість (у підході до КНДР.) і одночасно послідовність. Крім того, президентові Форду вдалося змусити свого суперника Дж. Картера зманеврувати під час виборчої кампанії і підтримати дії адміністрації.

Дж. Картер поставив питання про виведення американських військ з Південної Кореї досить виразно, і в ході кампанії зміни торкнулися лише термінів: від "протягом п'яти років" до "протягом певного періоду".

І все ж, схваливши дії президента Форда, Дж. Картер, розвиваючи наступ на свого супротивника, продовжував відстоювати свою ідею про виведення американських військ з Південної Кореї.

Ні адміністрації Ніксона, ні адміністрації Форда за роки їх перебування при владі так і не вдалося вирішити це питання. Прив'язуючи повне виведення військ до переговорів між Північною і Південною Кореєю, вони фактично відкладали його на невизначений термін.

Формально відмова уряду Форда від виведення військ обґрунтовувався необхідністю підтримки стабільності в Кореї. На ділі ж його нерішучість у значною мірою пояснювалася діяльністю сеульського лобі в США. Щоб здолати цю силу, потрібно взяти на себе частку відповідальності за незаконні дії попередників, чого адміністрація Форда явно не хотіла робити.

Навпаки, вільний від нашарувань минулого, Дж. Картер, різко поставивши питання про виведення військ з Південної Кореї, почав відкрито критикувати Сеульський режим за його репресивну внутрішню політику і придушення опозиції. Він не тільки не підкреслював "стратегічну цінність Південної Кореї для США і Японії", затушовуючи авторитарний характер правління президента Пак Чон Хі, а навпаки, вказував на необхідність "дати ясно зрозуміти південнокорейському уряду, що його політика придушення опозиції несумісна з уявленнями нашого народу і підриває там наші зобов'язання".

Слід визнати, що задумане Дж. Картером виведення військ з Південної Кореї аж ніяк не був простою пропагандистською кампанією, а серйозним кроком у зовнішній політиці США.

План виведення американських військ з Південної Кореї, узгоджений з союзниками і затверджений президентом Картером, наштовхнувся на опір конгресу США. Палата представників 25 квітня відхилила поправку, що закликала до скорочення збройних сил США на 50 тис. осіб.

Дж. Картеру довелося маневрувати. 21 квітня президент США віддав розпорядження призупинити виведення військ. Перегляд плану виведення військ означав явну поступку конгресу. Терміни виведення ставали вкрай невизначеними, вже нічого не говорилося про його завершення до 1982 року. Протягом 1978р. США посилили свої ВПС в Південній Кореї. Приблизно на 20% збільшилася чисельність їх особового складу, зросла кількість бойових літаків. У серпні 1978 р. президент Картер домігся схвалення конгресом програми військової допомоги Сеулу в розмірі 1 млрд.167 млн. дол. США також підтвердили свою готовність надати допомогу Південній Кореї в розвитку військової промисловості.

Нарешті, 7 листопада 1978р. почало діяти Командування об'єднаними силами США і Південної Кореї (КОС).

Передбачалося, що КОС стане тимчасовим механізмом для здійснення поступової передачі оперативного управління південнокорейськими військами національному командуванню.

Побоювання бути втягнуті в конфліктну ситуацію в Кореї, подібну в'єтнамської, і в зв'язку з цим певна зацікавленість США в підтримці стабільної обстановки на Корейському півострові зберігалися на всьому протязі 70-х років. Це, однак, анітрохи не означало відмови керівних кіл цих держав від основної мети їхньої стратегії - всебічного посилення військових, економічних і політичних позицій Південної Кореї в її протистоянні КНДР.

У ході візиту до Сеула в листопаді 1983 року Р. Рейган так охарактеризував роль південнокорейського режиму в стратегічних планах США: "Безпека Корейської Республіки має стрижневе значення для ситуації у всій Північно-Східній Азії та в свою чергу життєво важлива для безпеки Сполучених Штатів". Виходячи з цього, адміністрація Сполучених Штатів і будувала свою корейську політику.

Між Вашингтоном і Сеулом у 80-ті роки, як вважають багато американських фахівці з Кореї, виникає "нове партнерство", яке буде забезпечуватися шляхом більш активної участі США в модернізації сеульских збройних сил, тісної координації американо-південнокорейських зусиль у військовій галузі, всебічної підтримки Сеула в корейському питанні, розвиток більш тісних політичних, економічних зв'язків з Південною Кореєю.

Уряд Рейгана вважає, що будь-які розмови про виведення американських військ з півдня Корейського півострова слід припинити. Південнокорейський диктатор Чон Ду Хван був першим, хто зустрівся з Рейганом після вступу останнього на пост президента. Цей візит (лютий 1981 р.) розцінений як "поворот" США обличчям до Азії.

На переговорах 1985 р. було вирішено разом з проведенням щорічних нарад з питань "безпеки" на рівні міністрів оборони проводити також зустрічі міністрів закордонних справ для обговорення міжнародних проблем, в тому числі і корейського питання.

У ході зустрічі міністрів закордонних справ у Сеулі в травні 1986 року Дж. Шульц підтвердив намір США "розвивати з Південною Кореєю співробітництво в галузі безпеки" і закликав уряд Чон Ду Хвана і опозицію до "вирішення внутрішніх проблем".

Між США і Південною Кореєю при адміністрації Р. Рейгана здійснювалися широкі військово-політичні зв'язки. У ході візиту президента до Сеула в листопаді 1983 року знову були підтверджені зобов'язання США відносно Південної Кореї.

Адміністрація США збільшила до кінця 1985 року свої війська на півдні Корейського півострова на 2,5 тис. солдатів і офіцерів.

У цілому, розвиток американо-південнокорейських відносин у 80-ті роки показує, що Вашингтону вдалося добитися встановлення так званого "зрілого партнерства" з режимом Чон Ду Хвана, який перетворився на вірного союзника Сполучених Штатів в азійсько-тихоокеанському регіоні.