четвер, 12 жовтня 2017 р.

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917–1921 рр. У ВИСВІТЛЕННІ ЧАСОПИСУ «ВІСТІ КОМБАТАНТА» ЗА ПЕРІОД 1961–1985 рр.


Ці тези я написав на одну з конференцій, яка вже минула. Присвячена вона журналу "Вісті комбатанта", статті якого ви можете прочитати за посиланнями:

Ось мій текст:

«Вісті комбатанта» – це квартальник, що видавався з 1961 по 2014 р. ветеранськими організаціями українців в Америці. До останніх належать «Об’єднання бувших Вояків Українців в Америці», «Братство колишніх вояків Першої української дивізії УНА», «Українська стрілецька громада в Канаді», «Об’єднання колишніх вояків УПА», «Братство Українських січових стрільців». Редактор журналу Іван Кедрин-Рудницький: «Сутнє значення цієї події в тому, що саме колишні вояки доказали у практиці, що вони таки мають почуття дійсности і знайшли в собі мужність зректися своїх партикулярних амбіцій, щоб кожна з отих організацій мала обов'язково "свій власний" журнал.» (Вісті комбатанта, 1961. – №1–2 – С. 5; далі – посилання в тексті). Так відбулося об’єднання українських ветеранських організацій за кордоном.
Вищезгадані ветеранські організації уклали між собою угоду, де були прописані принципи діяльності журналу. Це сталося 13 травня 1961 р. в Нью-Йорку. Вирішили, що організації припиняють видавати свої окремі журнали і встановлюють спільну редакцію. Третій пункт документу прописував таке: «Журнал "Вісті Комбатанта" має бути загально-українським комбатантським періодиком і, як такий, не може заторкувати ніяких партійно-політигних справ» (1961. – №1–2. – С. 91) На той час в українській еміграції було багато політичних партій, відносини між якими залишали бажати кращого. Гетьманці виступали проти прибічників УНР, між фракціями ОУН не припинялися конфлікти, праві виступали проти лівих  і навпаки. Тому у першому ж номері журналу було заявлено наступне: «… не можна на його сторінках пропагувати, поширювати, одобрювати ані опрокидувати політичні позиції будь-якого чи будь-якої з існуючих на еміґрації українських середовищ, центрів, партій чи груп» (1961. – №1–2. – С. 91).

Квартальник містить у собі статті здебільшого на військову тему. Там подаються матеріали про УПА, 1-шу дивізію Української Національної Армії (вона ж – дивізія «Галичина»), події обох світових воєн. Є чимало аналітичних статей про тодішню обстановку в світі – про холодну війну. Достатньо велике місце серед публікацій займають статті про визвольні змагання 1917– 1921 рр. Цінності цим відомостям додає те, що багато з них були написані безпосередніми учасниками Української революції – як представниками командного складу, так і рядовими бійцями армій України того часу.

Багато із статей про військові події писалися очевидцями. Я.Зозуля, політичний і військовий діяч тих часів, написав «Всеукраїнський Військовий З’їзд 1917р.» (1967. – №4 – С. 29-34), а В.Зарницький – «Відродження збройних сил України 1917/1918р.» (1979. – №2 – С. 74–79). Учасник визвольної боротьби Володимир Кедровський описував, як в 1917 р. проводилась українізація військових частин: «Початки українізації в російській армії і Перший Український Військовий З’їзд» (1967. – №1 – С. 24–31),  «Українізовані частини і регулярна армія» (1968. – №2 – С. 37–39). Полковник армії УНР Степан Лазуренко описує заснування української військової частини – полку імені Б. Хмельницького, у створенні якого він брав участь («Перший Козацький імені Богдана Хмельницького Полк», 1967. – №2 –  С. 19–29).

В. Клодницький, західноукраїнський громадський і церковний діяч, опублікував спогади «Моя служба в УГА» (1969. – №2 – С.24–31), а В. Ілащук із УГА – «В денікінському полоні на Дарниці» (1973. №4 – С. 15–31 і 1973. – №5–6 – С. 25–57). Ф. Мелешко у статті «В Єлизаветській залозі» (1969. – №6 – С. 21–26) подає свої спогади про події антигетьманського повстання. В. Сім’янців описує окремі епізоди Першого Зимового походу в статті «В Зимовому поході» (1965. – №1 – С. 22–23). Полковник армії УНР Гриць Маслівець у своїй публікації «Правда про Тютюнника» приділяє увагу подіям 1920–1921 рр., зокрема Другому Зимовому походу, який власне і очолив Юрко Тютюнник. Про ті події також писав сотник української армії І. Козак: «Перший зимовий похід» (1963. – №1 – С. 6–8). Михайло Курах (сотник армії УНР) в статті «Чи Січові Стрільці брали участь у Зимовому поході?»пояснює, чому Січові Стрільці були розпущені наприкінці 1919р., спростовуючи звинувачення в зраді.

Генерал-хорунжий Генштабу Петро Самутин написав серію статей про 6-ту січову стрілецьку дивізію, яка відіграла важливу роль під час «дива на Віслі» 1920 р. (1970. – №3–4 – С. 14–20 і 1970. – №5 – С.12–17). Павло Дубровський детально написав про Першу козацько-стрілецьку дивізію Армії УНР, більш відому як «сірожупанники» в статтях «Сірожупанники» (1962. – №3–4 – С.44–46) та «Сіра дивізія і література до неї» (1967. – №1 – С. 18–23). Також про «сірожупанників» писав В. Прохода: «Бої Сірожупанників на польському фронті» (1969. – №6 – С. 41–49). Санітарний поручник Української Галицької Армії Іван Рижій видав цікавий матеріал з назвою «Санітарна Служба в Листопадових Днях у Львові» (1965. – №3 – С. 14–22 і 1965. – №4 – С. 17–24).

 Окремі статті описують суспільно-політичні аспекти часів визвольних змагань. До таких відносяться наступні: М.Сулима – «В роковини Української революції» (1978. – №2 – С. 30–34), В.Федорович – «Від нинці воєдино…» (1979. – №2 – С. 19–29), Ф. Кордуба – «З перспективи 50-річчя Листопадового зриву» (1968. – №5–6 – С. 90–99), Л.Ганкевич – «Заприсяження першого уряду ЗУНР у Львові» (1961. – №4 – С. 9–11). Відомий український громадський діяч діаспори, історик, журналіст і редактор Василь Верига написав кілька статтей по даній тематиці, зокрема: «Лютнева революція 1917 року» (1969. – №1 – С. 13–15), «Українська національна революція» (1977. – №5–6 – С. 61–70), «Хто завинив» (1979. – №1 – С. 21–25).

У деяких номерах «Вістей комбатанта» можна знайти інформацію про зовнішню політику України тих часів. Василь Федорович аналізує Берестейському мирному договору 9 лютого 1918 р. в статті «Берестейський мир у світлі міжнародного права» (1975. – №2 – С. 26–30). Історик із діаспори В.Трембіцький описує різні аспекти зовнішньої політики часів Директорії УНР в наступних статтях: «Про українсько-польське перемир’я 1 вересня 1919 року». (1973. – №4 – С. 32–33), «Заходи українських урядів у справі звільнення українських вояків з італійського полону» (1973. – №4 – С. 55-64), «Червоно-хресні взаємини з сумежними державами» (1973. – №3 – С. 87-93 і 1973. – №4 – С. 8–14), «Розміщення консульських бюр для червоно-хресних представництв Української держави» (1975. – №3-4 – С. 33–35).

Є також у «Вістях комбатанта» згадки про повстанський рух в Україні. Правда, їх не так багато. Про них писав Л. Полтава: «Повстанські загони на Півдні України» (1967. – №3 – С. 32–35) і «Українські повстанські загони в 1919/1922 роках» (1967. – №5-6 – С. 26–33).

Таким чином, журнал «Вісті комбатанта» за період 1961–1985 рр. є цінним джерелом інформації про події доби визвольних змагань, особливо зважаючи на той факт, що більшість статей написані очевидцями. Звісно, матеріали специфічні, оскільки квартальник видавався комбатантськими організаціями української діаспори. Тим не менш, такі особливості не зменшують важливості журналу «Вісті комбатанта» як історичного джерела.

Громадянська війна в США - дивні інтерпретації та їх спростування

Під час подій в Шарлотсвіллі я помітив одну цікаву деталь: те, як представники деяких українських правих сил активно демонструють симпатії до Конфедеративних Штатів Америки, більше відомим як "Південь". Публікували різні дописи в соцмережах, разом із світлинами. Щось типу цього:
В мене такі аналогії нічого крім сміху не викликають. Знайшли, що порівнювати. Поясню просто: південні тоді були чимось схожими до наших "сепарів". Детальніше треба було вчити історію. Дивно, що не почали публікувати на аватарках прапор Конфедерації - він так схожий на прапор наших сепарів. Який символічний збіг.

Не знаю за чим вивчали історію вищезгадані симпатики, напевно за фільмом "Віднесені вітром". Ех, краще б подивилися "Джанґо вільний" - там хоч не має ідеалізації "старого Півдня". Чи може вони расисти, яким подобається рабство для одної з рас. Ну тоді я так розумію проти кріпосного права в них теж претензій немає - то ж теж було на благо кріпаків. Чи ні? Але аргументи расистів я не збираюся коментувати в цьому блозі.

Тим більше, рабство не було головною причиною громадянської війни в США. Так, вам не почулося. Хоча ще зі школи нам розповідають про таке. Втім то не вірно. Це питання було використане лише як привід. Головні причини були в іншому.

Протягом першої половини ХІХ століття сформувалися відмінності між північною і південною частиною. На півночі активно розвивалася промисловість, на півдні процвітало плантаторське господарство. Південні штати вирощували бавовну, яку експортували до Великої Британії для потреб текстильної промисловості. Торгівля була вигідною. Але це створювало відмінне бачення щодо митної політики держави. Північним для того, щоб захистити свою промисловість від конкуренції, необхідні були високі митні тарифи - протекціонізм. На півдні ж виступали за вільну торгівлю. Останнім було вигідно постачати сировину до Європи, а звідти завозити товари. 

Вся перша половина ХІХ століття характеризувалася протистояннями між двома частинами держави. Сторони часто укладали компроміси, першим з яких був Міссурійський 1820 року. Було вирішено віднині приймати до союзу по два штати: один вільний і один рабовласницький. 

Ведення високих тарифів в 1828 році ледь не призвело до виходу Південної Кароліни із союзу. Лише у 1833 прийняли компромісні тарифи, який звільнив від мита деяку експортовану Півднем сировину. Але в 1842 р. були прийняті більш протекціоністські тарифи. 

Після американсько-мексиканської війни 1846-1848 рр. виникли суперечки за нові території. Новий компроміс був укладений у 1850 р., за ним Каліфорнія стала вільним штатом, а південні отримали право винести питання про території Юта і Нью-Мексико на референдумі. В 1854 р. був прийнятий акт Канзас-Небраска, де всупереч Міссурійському компромісу Канзас не став вільним штатом, а там мав бути референдум. Це невдовзі викликало війну в штаті.

Незважаючи на те, що Північ переважала за населенням і промисловим потенціалом, довгий час президенти США були вихідцями з Півдня. Або контрольованими останніми. Із 12 президентів між 1809 і 1861 роком 7 були вихідцями з "південних". Але восени 1860 року на виборах здобуває перемогу Авраам Лінкольн, противник рабовласництва і прибічник єдності держави. Південні відразу почали готуватися до сецесії - виходу із складу держави. 20 грудня 1860 року приклад подала Південна Кароліна, за якою послідували: Міссісіпі (9 січня 1861), Флорида (10 січня 1861), Алабама (11 січня 1861),Джорджія (19 січня 1861), Луїзіана (26 січня 1861). Президент Б'юкенен нічого не зробив для запобігання сецесії. 

Кожен штат, що оголосив вихід, згадував в своїх документах про необхідність збереження рабства. Наприклад, в декларації штату Міссісіпі говорилось наступне: Our position is thoroughly identified with the institution of slavery – the greatest material interest of the world - Наша позиція чітко визначається інститутом рабства - найбільшим матеріальним інтересом всього світу.

4 березня 1861 року Авраам Лінкольн став президентом. Він намагався вирішити мирно цю кризу. Слід зазначити, що не всі рабовласницькі штати підтримали сецесію. Делавер, Кентуккі, Міссурі та Меріленд не увійшли до Конфедерації. Також західні райони Вірджинії залишились на боці Союзу і в 1863 р. там був створений штат Західна Вірджинія.

12 квітня 1861 року південні атакували форт Самтер, який належав федеральному уряду. Почалася війна, яка тривала чотири роки.
Детально переказувати хід бойових дій в цьому блозі сенсу немає. Можна зазначити, що на початку південні успішно діяли і здобули кілька перемог. Але промисловий потенціал Півночі був в рази більшим. А у війні на виснаження в Конфедерації, в якої все було сфокусовано на бавовні, шансів не було. В 1863 році настав перелом у війні, а навесні 1865 року конфедерати капітулювали. Так, війна була жорстокою. Одна кількість загиблих більша ніж втрати США в обох світових війнах. 

Слід зазначити, що перші півтора роки війни Лінкольн не порушував питання рабства. Лише 22 вересня 1862 р. він видав прокламацію про звільнення з 1 січня 1863 р. рабів. Також в той рік був прийнятий "Акт про гомстеди", який дозволяв тим, хто служив в армії США займати неосвоєні земельні ділянки.

Щодо Конфедерації, то там намагалися знайти підтримку в європейських держав, особливо в Британії і Франції. Нічого не нагадує? Вони вважали, що їх бавовна незамінна. Та це виявилось не так - знищення плантацій на півдні США посприяло розвитку вирощування бавовни в Британській Індії. 

Джефферсон Девіс, президент Конфедерації, визнав англо-французьку інтервенцію до Мексики (1861-1868) і всіляко сподівався на те, що його самопроголошена держава буде визнана. А після цього мала бути інтервенція до США. Нікого цей "сепаратистенфюрер" вам не нагадує? 


Тому крок Лінкольна із скасування рабства був дуже вдалим - в очах міжнародної спільноти він тепер ставав борцем проти рабства. В такому випадку інтервенція європейських держав могла б викликати осуд власних жителів - бо протягом першої половини ХІХ століття Західноєвропейські держави на законодавчому рівні заборонили рабство. Вдалий хід на дипломатичній арені.

От такі були тоді реалії. Що скажуть на це захисники "благородного лицарства півдня, що виступили проти злочинного Лінкольна, який хотів замахнутися на їх спосіб життя"? Все ще вважаєте, як один з українських мутних діячів, що "генерал Лі - це американський Шухевич" - так є й такі ідіоти серед наших діячів, які проводять абсолютно нелогічну аналогію. Якщо вищесказані аргументи вас не переконують, то продовжуйте жити міфами, тільки не дивуйтесь, якщо через багато десятиліть почнуть складати подібні байки про українських сепарів. Зніме хтось, скажімо, фільм "Понесені алкоголем" і будуть розповідати про захисників "данєцкага спосаба жизні". Вам буде це приємно? Отож...

А ми підведемо висновки на основі того, що я написав.

1. Громадянська війна в США головною причиною мала протистояння двох економічних систем, які фактично не могли співіснувати.

2. Південні довгий час мали своїх президентів на чолі держави, але обрання Лінкольна призвело до того, що південні штати почали сепаратистський рух.

3. Північні довго намагалися вирішити конфлікт шляхом компромісів. Але на південних така поступливість ніяк не вплинула. Тому й розв'язка була жорстокою.

4. Конфедерація з нетерпінням чекала на інтервенцію Британії і Франції, радо торгуючи державою заради своїх торгових інтересів.

5. Скасування рабства посприяло міжнародному авторитету Лінкольна і в очах сторонніх спостерігачів зробило війну "боротьбою проти рабовласництва".

Такі мої міркування з цього приводу.