Дискусії стосовно Київської Русі в вітчизняній науці

Характерною рисою сучасних досліджень став відхід від радянсько-марксистських уявлень про державу і владу, натомість важливе місце зайняв аналіз сприймань людьми тієї епохи цих інститутів. Цим в деякій мірі реабілітуються погляди домарксистських істориків на князівську владу, в основі якої лежать родинні (родові, сімейні) начала. Культурно-антропологічний аналіз уявлень про державу та владу здійснив О.П.Толочко. Він вважає, що держава Русь є формою співжиття однієї родини, яка є й історичним власником цієї держави, й емпіричним її уособленням, і, що найголовніше, ідеальною формою буття цієї держави. Щодо форми держави, то, враховуючи уявлення про неї як про нероздільне тіло, Русь X-XIII ст. науковець називає „корпорацією”. За Н.Яковенко, тип ранньої руської державності можна визначити як патримонію, тобто устрій, за якого влада панівного роду та підпорядкована їй територія вважалися нерозривно поєднаними: право на владу мав кожний член роду, а після смерті чергового правителя територія розподілялася між його синами як співучасниками володарювання. Цю стадію розвитку держави називають „тілом братів”; на зрілішому щаблі воно переростає у сеньйорат – зверхність старшого з братів, іще далі в монархію – владу однієї особи .

Для сучасного періоду розвитку науки характерна еволюція в зміні поглядів деяких колишніх радянських істориків щодо Руської держави в цілому та князівської влади зокрема. Так, за В.М.Ричкою, уявлення про Київську Русь середини Х – початку ХІІ ст. як „відносно єдину ранньофеодальну державу” є рудиментом багаторічної засоціологізованості підрадянської історичної науки з її однобічним розумінням феодалізму як ладу великого землеволодіння, що експлуатує селян-землеробів. П.П.Толочко вважає, що основою державного порядку на Русі була система династичних зв'язків, яка не виробила чіткої юридичної норми успадкування престолу. На думку С.Д.Федаки, Київська Русь була нестійкою єдністю. Розкидана на широких теренах, вона мала значні анклави, на які не поширювалася державна влада. На інші частини вона могла поширюватися номінально чи нерегулярно . Дослідник вважає, що єдиної міцної Київської імперії не було ніколи. Це завжди був конгломерат дуже різних князівств з цілком різним характером зв'язків між ними. А все ж даний конгломерат в основних рисах відповідав традиційним визначенням імперії як „наддержавного утвору, засобом існування якого є всебічна агресія”, або як „складного державного утворення штучного (механічного) типу, яке утримується в єдності переважно силою”.

Сім періодів в еволюції адміністративно-територіального устрою в Україні виділила Я.В.Верменич. Перший період пов'язаний з переходом від архаїчної родоплемінної організації до впорядкованої системи адміністративного управління у Київській Русі та Галицько-Волинському князівстві. На думку дослідниці, система адміністративного управління у Київській Русі генетично виросла з родоплемінної системи і військово-десятинної організації, але була істотно скоригована розвитком міського самоврядування і зміцненням спадкових князівських династій, регламентацією правових відносин. Але, незважаючи на спроби по-новому висвітлити деякі аспекти політичної історії, уявлення про державний та адміністративно-територіальний устрій Русі в сучасній історіографії майже не змінилися. Найбільш це помітно в працях загального характеру (підручники, посібники тощо), які „рясніють” радянським схематизмом. Зокрема, В.Коцур і А.Коцур розглядають Київську державу (до 1132 р.) згідно відомої формули як „ранньофеодальну монархію з елементами федералізму”. Схожої думки дотримуються О.Бойко, автори курсів історії держави і права України, а також укладачі сучасного довідника з історії України.

Найголовнішим завданням українських вчених в умовах відновлення державної незалежності України стало створення фундаментальної, по-справжньому наукової концепції передумов утворення і становлення Київської Русі. А. Міносян присвятив цілий розділ українській історичній думці ХХ ст. про утворення Київської Русі у праці «Становлення української державності у ІХ – на поч. ХХ ст.: історіографія проблеми». Шляхом послідовного співставлення джерельних розвідок автор доводить, що саме в ІХ ст. відбувається становлення перших елементів українства та його державності. 

Особлива увага звертається на неможливість ототожнення української історії з російським історичним процесом. Велике значення надається аналізу формування ознак державності: виникненню правової системи і створенню офіційної ідеології, одним із важливих елементів якої було християнство. В результаті цього, на думку дослідника, було не тільки зміцнено державницькі основи, але й досягнуто небаченого розквіту українських земель. Спираючись на праці М. Грушевського, Н. Полонської-Василенко, О. Субтельного та інших істориків, А. Міносян робить висновок, що в період Київської Русі український народ мав свою державність, що забезпечувала певну політичну і економічну незалежність, збереження національно-культурних традицій. П. Толочко у монографії «Київська Русь» подає широкий джерельний комплекс та робить історіографічний аналіз праць, присвячених питанням утворення та становлення Київської держави, російських та українських науковців. Досліджуючи і вивчаючи різні концепції походження Давньоруської держави, автор відкидає ідею хозарських витоків східнослов’янської державності за О. Пріцаком, автохтонну – за М. Грушевським, норманську та візантійську теорії. Він вважає, що процес утворення держави Київська Русь був результатом тривалої політичної, економічної і культурної консолідації східних слов’ян. В.Коцур та А. Коцур у праці «Історіографія історії України», відтворюючи доволі повний і об’єктивний образ держави східних слов’ян, прийшли до тотожного висновку з П. Толочком про те, що Київська Русь сформувалася в результаті східнослов’янської тривалої політичної та соціально-економічної еволюції, збагаченої досвідом сусідніх народів. Я. Калакура приходить до висновку, що саме в період утворення Києво-Руської держави відбувається становлення української народності, а визрівання її національних ознак супроводжувалось утвердженням української ідентичності, що об’єктивно стимулювало розвиток знань про минуле українців та їхню самобутність, а отже, й початком зародження українознавства. Сучасний етап розвитку українознавчих досліджень про утворення Київської Русі характеризується монографічним або узагальнюючим рівнями усіх періодів українського етногенезу та державотворення даного періоду, опрацюванням вузьких місць, недостатньо вивчених проблем, залученням нових або нового прочитання існуючих джерел. Серед авторів цих праць чимало відомих і нових імен, зокрема: В. Баран, Л. Залізняк, М. Котляр, В. Ричка, В. Литвин, Ю. Терещенко та інші. Таким чином, завдяки системному та об’єктивному аналізу праць українських істориків було досліджено місце і роль утворення Києво-Руської держави у концепції історії української національно-історичної думки, а також опрацьовано процес становлення Київської держави. Важливо підкреслити, що за короткий час в Україні виросла нова генерація молодих, незаангажованих вчених, які по-новому осмислюють українське і зарубіжне минуле. Зусиллями науковців старої і нової генерацій у співпраці з дослідниками української діаспори підготовлений ряд праць, курсів лекцій і підручників з історії утворення і становлення Київської Русі, які утверджують нове бачення етнокультурних і державотворчих процесів того періоду у контексті світового цивілізаційного розвитку.

Генрі Люс і його стаття "Американське століття".

ВСТУП

   Генрі Робінсон Люс народився в 1898р. в Китаї в родині пресвітеріанського місіонера. В п'ятнадцять років він переїхав до США, навчався в Коннектикуті. Люс продовжив свою освіту в Єльському університеті. Після Єльського університету  Люс вивчав історію в Оксфорді, працював репортером в «Chicago Daily News», а з грудня 1921р. майже рік пропрацював в газеті «The Baltimore News». У 1922р. Генрі Люс і Брайтон Хедден заснували компанію «Time Inc» для видання журналу під назвою «Time» - першого щотижневого журналу новин в США. Перший номер журналу з'явиться 3 березня 1923р. Хедден зайняв пост головного редактора, а Люс зосередився на фінансовій стороні видання. Після смерті Хеддена в 1929р. Люс сам очолив журнал і залишався його редактором до 1964р.

  Генрі Люс брав активну участь у політичному житті своєї країни, був відомий як активний прихильник Республіканської партії і стійкий супротивник ідей ізоляціонізму, в прихильності яким він неодноразово звинувачував президента США Франкліна Делано Рузвельта.

   У 1927р. Люс реалізував у своєму тижневику ідею, якій судилося стати візитною карткової журналу на довгі роки і привернути до нього увагу всього світу. У тому році американський авіатор Чарльз Ліндберг вперше в історії зміг перелетіти Атлантику. Генрі Люс вирішив зробити Ліндберга людиною року. З тих пір і виникла традиція проголошувати різних діячів «людиною року».

   У лютому 1930р. Люс запустив свій новий видавничий проект — діловий журнал «Fortune». В 1936р. з'явився новий видавничий проект Генрі Люса  –  ілюстрований журнал «Life».

  У післявоєнні роки Люс створив ще кілька вдалих проектів, одним з яких став запущений в серпні 1954р. «Sports Illustrated» — щотижневий спортивний журнал, який отримав велику популярність.

   Помер Генрі Люс в 1967р.  Невдовзі  президент США Ліндон Джонсон заявив, що журнали, які видавав Генрі Люс, були частиною життя Америки.

    В номері журналу "Life" 17 лютого 1941 року він видав статтю з назвою "Американське століття" (American century). В цій статті відображалися погляди багатьох діячів США на місце своєї держави в світі. Не забуваймо, що на той час це були сміливі ідеї, оскільки позиції ізоляціоністів все ще були сильними. В цій статті або ж есе автор аргументовано розповідає про перспективи своєї держави. І це не лише через її економічний потенціал чи військову силу. Розповімо далі детальніше за текстом.

От така обкладинка того випуску журналу. :-)

АНАЛІЗ ТЕКСТУ ЕСЕ

  З його творів має велике значення стаття «Американське століття» («American Century»). В цій статті «американська мрія» зазнала серйозних змін, причому формулювання Джефферсона про «прагнення до щастя» була піддана Люсом кардинального перегляду:

«Ми, американці, не відчуваємо себе щасливими. Ми не відчуваємо щастя, думаючи про Америку. Ми нещасливі у відношенні самих себе в тій мірі, в якій це стосується Америки. Ми стурбовані, чи сумні, або байдужі.

Дивлячись на решту світу, ми відчуваємо збентеження; ми не знаємо, що робити. «Надавати допомогу Великобританії, не вступаючи у війну» - лозунг, типовий для наполовину надій і половинчастих заходів ».

   Далі він порівнював становище у Великій Британії з американським станом справ. Люс описав те в якому стані перебувало британське суспільство. Тут він підкреслював психологічну стійкість британців під час протистояння з Німеччиною, пояснюючи це так:

«Англійці спокійні духом не тому, що їм нема чого втрачати, а тому, що вони борються за своє життя. Вони прийняли рішення. І у них немає іншого виходу».

  Разом з тим він говорив і про США:

«Перед нами стоїть інше завдання. Нас не чекає напад завтра або післязавтра. І все ж нам треба дещо майже настільки складне. Нам належить прийняти великі рішення».

  Г.Люс говорить, що війна є і американською проблемою, яка потребує вирішення, а в разі ухилення від цього  «ми будемо блукати протягом двадцяти або тридцяти гірких років в умовах низки непередбачених і безглуздих лих». Автор статті зазначає, що фактично США вже знаходяться в стані війни, про що Гітлер краще знає ніж американські громадяни. Війна з Німеччиною, на його думку, припиниться хіба що в разі капітуляції Британії. Однак при цьому слід було враховувати можливість нападу Японії. Американський народ хоче перемоги британців і поразки Гітлера більше ніж перебувати в стані війни. Ця війна в якій США беруть фактично участь є оборонною.

   Важливими питаннями, що описує автор статті є причини антивоєнних настроїв в суспільстві. Однією з них є відраза до війни і кровопролиття. Але більш важливою причиною є побоювання, що війна стане причиною занепаду демократії. Економічні труднощі можуть стати причиною встановлення тоталітарного режиму і ці побоювання на думку Люса не безпідставні.

   Для перемоги необхідно знати за що народ воює. Люс зазначає далі такі позиції:

«У американців склалося враження, що, співпрацюючи з Великобританією, ми  ніби граємо в англійську гру, а не в нашу власну. При всьому тому, що в такому погляді на ситуацію міг бути якийсь сенс у минулому, сьогодні він є неосвіченим і дурним. При будь-якому виді співпраці з Британською імперією Великобританія щиро бажає, щоб Сполучені Штати Америки взяли на себе роль старшого партнера. У середовищі серйозно мислячих англійців основна скарга на Америку (і, між іншим, найкраще алібі для них самих) фактично зводилася до того, що Америка відмовлялася від можливості лідирувати в світі».

   Люс далі наголошує, що це не чужа війна. США, які стали «арсеналом демократії» перш за все мають стати арсеналом самої Америки, а також її союзників. Після цього він виступає проти ізоляціонізму, наводячи при цьому приклади з недавньої історії Америки:

« наша держава стала в XX столітті наймогутнішою і самої енергійної нацією в світі, американці не змогли духовно і практично пристосуватися до цієї реальності. У результаті вони зазнали невдачі у виконанні ролі світової держави - невдачу, наслідки якої були згубні як для самих американців, так і для всього людства.»

   Шанс отримати світове лідерство виник в 1919р., але Вільсону не вдалося його реалізувати. Можна було здобути провідні позиції і в 20-х роках, але цю можливість не використали. Вже в кризові 30-ті шанс був втрачений. Цю помилку, на думку Люса, необхідно виправити шляхом виконання свого обов’язку як наймогутнішої держави. Не слід повторювати тих помилок, які зробили президенти-республіканці в 1921-1933 рр., а також Франклін Делано Рузвельт. Останнього Люс називав найбільшим ізоляціоністом, набагато більшим за республіканців. Рузвельт за два президентські терміни виключав можливість активної міжнародної співпраці. Рузвельт отримав можливість стати одним з найвеличніших президентів США, а суспільство, на думку Люса, мало допомогти йому в цьому.(«Рузвельт повинен досягти успіху там, де зазнав невдачі Вільсон»)

  Відштовхуючись від всього вищезгаданого  Генрі Люс переходить до побудови концепції «американського століття», в якому пропоновані США цінності стають домінуючими у всьому світі. ХХ століття він назвав американським, оскільки США стали найрозвиненішою державою в світі.

   Для цього потрібна нова ідеологія. Тому Люс говорить про інтернаціоналізм:

«Безглуздо говорити, що ми відкидаємо ізоляціонізм і визнаємо логіку інтернаціоналізму... Але якого роду інтернаціоналізм можемо запропонувати ми, американці?».

 Порівнюючи американський інтернаціоналізм з інтернаціоналізмами, які мали місце в різні епохи і в різних держав, Люс наголошує на таких рисах:

«Він повинен бути продуктом уяви безлічі людей. Він повинен  прийматися всіма людьми образом нашого Білля про права, нашої Декларації незалежності, нашої Конституції, нашої чудової промисловості, нашого технічної майстерності. Він повинен бути інтернаціоналізмом народу, волею народу і для народу».

Фактично інтернаціоналізм вже існував на той час, про що говорять наступні аргументи:

«Американський джаз, голлівудські фільми, американський сленг, американські машини і патентовані продукти — це фактично єдині у світі речі, визнані людськими спільнотами всюди, від Занзібару до Гамбурга. Невидимо, ненавмисно, випадково і в дійсності мимо нашої волі ми вже стали світовою державою у всіх тривіальних, загальнолюдських сенсах цього слова. Але це далеко не все. Америка вже є інтелектуальною, науковою і культурною столицею світу. Американці, а саме американці з Середнього Заходу, є найменш провінційним народом світу. Вони більше подорожували і знають про світ більше, ніж представники народів інших країн. Американський світовий досвід у торгівлі набагато солідніше того, що більшість з нас може собі уявити».

   Але, крім всіх вищезгаданих ознак американського інтернаціоналізму, Генрі Люс головним в цьому вважає престиж. Цей престиж визначається  вірою в добрі наміри і в значний потенціал американського народу. Для підтримки інтернаціоналізму необхідно щоб більшість населення втілювало образ Америки як світової держави.

   Далі автор наводить своє бачення нової епохи. В Американському столітті  тільки США повинні визначити, якою мірою  економічний порядок, що відповідає вимогам свободи і прогресу, буде чи не буде переважати в цьому столітті.  Важливим є забезпечення свободи мореплавства. Наступною важливою сферою є поширення прогресивних досягнень Америки по всьому світу:

«Інженери, вчені, лікарі, кінематографісти, представники індустрії розваг, творці авіаліній, будівельники доріг, вчителі, просвітителі - по всьому світу відчувається необхідність у цих спеціальностях, цих знаннях, в цьому лідерстві. І наших людей будуть всюди енергійно вітати, якщо тільки в нас вистачить розуму визнати це, а також вистачить щирості і доброї волі для створення світу XX століття».

  Третьою важливою сферою є допомога різним народам і людям, що зазнали біди. Люс назвав це необхідністю «стати добрими самаритянами для всього світу». Необхідно допомогти голодуючим народам, а також надавати різну гуманітарну допомогу людям  по всьому світу.

   Для того, щоб все це здійснилося треба дотримуватися американських ідеалів.

«Є в нашій країні деякі речі, які нескінченно дорогі нам і властиві лише американцям: любов до свободи, відчуття рівності можливостей, традиція покладатися на себе, незалежність, а також співпраця. На додаток до ідеалів і понять, властивих виключно американцям, ми є спадкоємцями всіх великих ідеалів західної цивілізації - перш за все дотримання Справедливості, любові до Істини, Благодійності».

   Виходячи з цього Генрі Люс ставив перед американцями таке завдання:

«Для нас настав час стати тим джерелом енергії, від якого ці ідеали будуть поширюватися по всьому світу ».

   На його думку, кожен в міру своїх можливостей має сприяти побудові нового Американського століття.

ВИСНОВКИ

   Таким чином Генрі Люс зміг обґрунтувати своє бачення ролі США в світі. Його погляди на той час були радикально відмінними від поглядів більшості американців. Люс розкритикував ізоляціонізм 20-30-х рр., використовуючи при цьому серйозні аргументи. Він вважав що це призвело до втрати великого шансу, який випав США ще після Першої світової війни. Відмова від світового лідерства тоді стала причиною всіх наступних невдач в міжнародній політиці.

   Але через те, що в світі почалася війна, США мають виправити всі попередні помилки. Від цієї війни не вдасться сховатися за будь-яких обставин. Тому США мають, на думку Генрі Люса, покінчити з ізоляцією і взяти на себе роль світового лідера. Це мало свої підстави. США були вже тоді провідною економікою світу. Але для Люса не лише економіка мала значення. Він приділяв важливу роль у поширенні американського впливу масовій культурі (кінематографу, музиці та ін.). Це вже в той час працювало на користь США, а в майбутньому мало стати ще більше.

   Замість ізоляціонізму, який на думку Люса зазнав невдачі, мав прийти американський інтернаціоналізм, який буде значно відрізнятися від інтернаціоналізму попередніх епох. США мають скористатися попередніми досягненнями в різних сферах для зміцнення своїх позицій серед народів світу. Американська наука, культура, промисловість вже мала успіхи в цій сфері, але ці успіхи необхідно розвивати.

    США для побудови Американського століття мали здійснити заходи з побудови нової економічної моделі світу, поширювати передові досягнення американської промисловості, науки, культури та ін. серед народів світу, а також надавати допомогу цим народам.

     Втім ще однією важливою складовою в побудові нового століття є американські цінності, які на думку Люса мали стати світовими і США мають докласти зусиль для досягнення цього.

Ознайомитись із самою статтею (скріншоти з цитатами я брав звідти) можна за посиланням:

https://books.google.com.ua/books?id=I0kEAAAAMBAJ&printsec=frontcover&redir_esc=y#v=onepage&q=century&f=false

Берлінська криза 1948 - 1949 років та її наслідки

Як відомо Німеччина зазнала поразки в Другій світовій війні в травні 1945 року. У ході війни вона зазнала тяжких втрат: 13 млн загиблих (18% населення), промислове виробництво скоротилося до 30% порівняно з довоєнним рівнем, висока інфляція. Постало питання про подальшу долю цієї держави. Різні бачення цього були в держав переможців. Уряд Німеччини, який після Гітлера очолив адмірал Карл Деніц протримався до 23 травня 1945 року, коли їх всіх заарештували союзники.

За рішеннями Ялтинської і Потсдамської конференцій Німеччину було поділено на 4 зони окупації, а Берлін на 4 сектори. Верховна влада належала урядам СРСР, США, Великої Британії, Франції. З командувачів окупаційних військ було утворено Контрольну Раду, яка у своїй діяльності керувалася союзницькими угодами та рішеннями Потсдамської конференції.

Карта поділу Німеччини. Також тут показано Сілезію і Східну Померанію, що передали Польщі, Східну Пруссію, що була розділена між СРСР і Польщею. На заході можна побачити протекторат Саар (прапор з білим хрестом), який належав Франції до 1957 року.

Поділ Берліна на сектори

Але, з історії відомо, союзники швидко перестали такими бути і це цілком закономірно, враховуючи що спільні вороги вже були розбиті. Влітку 1946 року виявилися принципові розбіжності між західними державами і СРСР у вирішенні питання про майбутнє Німеччини. В грудні 1946 року між Великою Британією і США була укладена угода про об'єднання їхніх зон окупації. Так виникла Бізонія (тобто «дві зони»). 

Карта Бізонії

У лютому 1948 року до цієї угоди приєдналася Франція, і Бізонія трансформувалася в Тризонію.

Тризонія

На окупованих територіях проводилась денацифікація. Крім Нюрнберзького трибуналу було багато подібних процесів над членами Третього Рейху. Становище населення залежало від зони окупації. Не важко здогадатися, що найгірше було в радянській зоні. Там були найбільші руйнування і розграбування. У французькій зоні ситуація теж була не дуже, враховуючи одвічне франко-німецьке протистояння. Відносно кращим було становище в британській і американській зонах.

Вже на початку 1947 року стало очевидно, що політичний діалог союзників про шляхи розвитку Німеччини остаточно зайшов у глухий кут. У ході Московської сесії РМЗС (рада міністрів закордонних справ - орган створений колишніми союзниками для вирішення повоєнних питань), що проходила в березні-квітні 1947 року, радянська делегація відновила вимоги щодо організації постачання поточної продукції в рахунок репарацій. Її опоненти наполягали на припиненні репараційних вилучень і надання німцям можливості відновити економічну систему.

Дискусія не призвела до якого-небудь конкретного результату. Зірвалася і спроба проведення наради представників усіх німецьких земель, присвяченої виробленню єдиної стратегії відновлювальних заходів. Наступна Лондонська сесія РМЗС, що відбулася в листопаді-грудні 1947 року, завершилася також безрезультатно, навіть без узгодження місця та часу наступної зустрічі.

В той же час в США була прийнята "доктрина Трумена" - зовнішньополітична програма уряду, яка передбачала допомогу тим країнам, що боролись з комунізмом. Причиною такого кроку стали територіальні претензії СРСР щодо Туреччини, а також громадянська війна в Греції, де уряду протистояли повсталі комуністи. Постало питання забезпечення стабільності в повоєнній Західній Європі. Одним з перших кроків на цьому шляху стала розробка програми «відновлення і розвитку Європи» (план Маршалла). Прийнятий у червні 1947 року і розглянутий на Паризькій конференції в липні 1947 року, цей план був затверджений в якості закону США в квітні 1948 р. Спочатку ні Німеччина в цілому, ні її західні зони не розглядалися в якості учасника програми економічної допомоги.

Але ситуація змінилася в січні 1948 року, коли на нараді міністрів було прийнято рішення про проведення комплексу заходів з підготовки економічної реформи на території Бізонії. Створювалися верховний суд і центральний банк, розширювалися функції Економічної ради і центральних управлінь; об'єднаних в директорат. Був, досягнутий компроміс, з французьким урядом. Після передачі під французьке управління Саарської області в заставу репараційних виплат, Франція погодилася на приєднання своєї окупаційної зони до англо-американської. Так, в лютому 1948 року була утворена Тризонія. Саар знаходився під контролем Франції до повернення до складу ФРН в 1957 році У лютому-червні 1948 року відбулося два раунди Лондонській конференції по німецькому питанню, на якій вперше не було радянської делегації, але зате брали участь представники Бельгії , Голландії і Люксембурга. Конференція прийняла рішення про скликання Установчих зборів для вироблення конституції нової німецького держави. У той же період американська адміністрація ухвалила рішення про поширення плану Маршалла на західні окупаційні зони Німеччини. В угоді з цього приводу обмовлялося, що відродження економіки Західної Німеччина є частиною плану європейського розвитку на принципах індивідуальної свободи, вільних установ, побудові "здорових економічних умов, міцних міжнародних зв'язків, забезпечення фінансової стабільності". Забезпечувалися умови контролю американських спеціальних органів над ходом економічної реформи, зняття митних обмежень німецького ринку, продовження політики демонополізації. За перший рік реалізації плану Маршалла Західна Німеччина отримала від США 2,422 млрд. доларів (майже стільки ж, скільки Великобританія і Франція разом узяті, і майже у три з половиною рази більше, ніж Італія). Але оскільки частина німецької продукції відразу почала надходити в США в рахунок погашення боргу, то в підсумку на долю Німеччини припала не найбільша частина американської допомоги - в цілому близько 10% (6,7 млрд. марок).

Ключовою проблемою для розгортання економічної реформи в Німеччині було створення «твердих грошей», ліквідація згубних наслідків гіперінфляції. У Економічній раді ще з 1947 року тривала активна дискусія прихильників створення централізованого планового господарства і монетної системи. Група експертів під керівництвом Людвіга Ерхарда підготувала проект фінансової реформи, покликаної позбутися величезної маси знецінених грошей. Сам Ерхард вважав, що проведення такої реформи слід поєднувати із заходами по активному стимулюванню виробництва та захисту найбільш уразливих груп споживачів, поруч додаткових заходів щодо стабілізації споживчого ринку та активізації споживчої та виробничої мотивації. Початкові пропозиції американської адміністрації з проведення реформи у всіх чотирьох зонах окупації до 1948 року виявилися нереалістичні, і передбачувані заходи готувалися лише в межах Тризонії.

Людвіг Ерхард

Грошова реформа в західних зонах почалася 20 червня 1948 року. Офіційне співвідношення обміну було встановлено у пропорції 10 рейхсмарок за одну, нову німецьку марку (крім того, кожна людина могла обміняти 40 марок за курсом 1:1). Пенсії, заробітна плата, допомоги перераховувалися в співвідношенні 1:1. Всі старі державні зобов'язання анулювалися. Таким чином, величезна грошова маса ліквідувалася. Поява «твердих грошей» знищило «Чорний ринок» і підірвало систему бартерних угод. 

Успішна економічна реформа 1948 року супроводжувалася загостренням політичної ситуації в Німеччині. Незважаючи на наявність відомостей про підготовку обміну грошових купюр у західних зонах (західні губернатори офіційно сповістили радянську сторону про майбутню реформу тільки за два дні до її проведення, але оперативні дані дозволяли простежити весь хід підготовки) радянська окупаційна адміністрація не зробила будь-яких заходів, що попереджають появу в Східної Німеччини маси знецінених старих марок, здатної підірвати споживчий ринок. Правда, закритий ще з 30 червня 1946 року міжзональний кордон створював певну перешкоду, але винятком залишався Берлін, розділений на чотири сектори. 24 червня радянські війська блокували Західний Берлін, перервавши всі комунікації з західними зонами. Ця акція мала більшою мірою політичний характер. Саме 24 червня в радянській зоні була здійснена власна реформа, в ході якої на старі марки були наклеєні особливі купони. Економічна небезпека припливу грошової маси з Заходу була, таким чином, значною мірою знята. Блокада ж Західного Берліна була засобом тиску на західні держави з метою змусити їх до поступок на переговорах. Підсумок акції виявився зворотним. 

Для порятунку населення Західного Берліна США організували "повітряний міст". 

Засновником повітряного моста вважається глава американської адміністрації в Німеччині генерал Люсіус Клей.

Люсіус Клей

Протягом наступних 324 днів з інтервалом у кілька хвилин транспортні літаки приземлялися на посадкову смугу аеродрому Темпельхоф. Щодня в місто доставлялося 13 тис. тонн продовольства. Західні держави ввели ембарго на поставки товарів у радянську зону. Після складних переговорів 30 серпня 1948 року була досягнута домовленість про вилучення західної марки з Берліна. Але реалізація її затягнулася з технічних причин, а в міру оформлення західнонімецької державності виявилася неможливою. Тому блокада тривала аж до 11 травня 1949 року.

У розпал Берлінської кризи з 15 по 22 липня 1948 р. в Рюдесхайм відбулася нарада міністрів-президентів західних земель, в ході якого берлінський обер-бургомістр Ернст Рейтер закликав до якнайшвидшого створення західнонімецької держави-«ядра» із включенням до нього Західного Берліна. Учасники наради підтвердили рішення про скликання Установчих зборів до 1 вересня 1948 року, потім терміни «Установчі збори» і «конституція» були зняті щоб уникнути дискусій про сепаратизм. З представників земельних ландтагів була сформована Парламентська рада, яка отримала повноваження з розробки Основного закону західнонімецької держави як тимчасової конституції, покликаної діяти до остаточного вирішення питання про возз'єднання Німеччини.

Ернст Рейтер

У квітні 1949 року Парламентській раді був переданий розроблений трьома державами «Окупаційний статут», що закріплював контроль США, Великобританії і Франції над зовнішньою політикою Західної Німеччини, її зовнішньою торгівлею і зарубіжними активами, системою безпеки, а також конституційний контроль. (в 1951 році цей статут був переглянутий і відбулися послаблення: був знятий контроль над федеральним і земельним законодавством, урядовим органам ФРН були передані деякі повноваження у сфері зовнішньої торгівлі та валютного регулювання, в тому числі і в питаннях грошової емісії.)

23 травня 1949 вважається днем утворення держави ФРН. Інститут військових губернаторів був перетворений в інститут "військових комісарів" західних держав у Німеччині. 14 серпня 1949 були проведені перші вибори в бундестаг, 12 вересня 1949 створений бундесрат, через три дні обрані президент і федеральний канцлер.

Источник:http://www.zen.in.ua/nov%D1%96tn%D1%96j-chas/n%D1%96mechchina/osv%D1%96ta-frn-okupac%D1%96jnij-statut) 8 травня 1949 року  Парламентська рада прийняла Основний закон Федеративної Республіки Німеччини, схвалений військовими губернаторами 12 травня (за збігом в той же день набула чинності угода про припинення блокади Берліна і західної контрблокади). Урочистий акт оприлюднення Основного закону 23 травня став днем утворення ФРН. Перетворення інституту військових губернаторів в інститут Верховних комісарів західних держав у Німеччині 20 червня закріпило надання Західній Німеччині обмеженого суверенітету.

Одночасно з цим відбувалося і становлення східнонімецької держави. Ще в 1947 року в радянській зоні почав функціонувати Німецький народний конгрес (ННК). У ході його першого засідання у грудні 1947 р. було поставлено завдання щодо розгортання широкого народного руху за єдину Німеччину. Другий ННК у березні 1948 р. висунув ініціативу проведення референдуму у всіх німецьких землях з приводу прийняття закону про єдність Німеччини. Але одночасно був утворена Німецька народний рада, який отримав повноваження з підготовки проекту конституції східнонімецького держави. Такий проект був підготовлений представниками СЄПН (соціалістична єдина партія Німеччини) і прийнятий на засіданні Німецького народного ради 19 березня 1949 року. Третій ННК, що відбувся 29 - 30 травня 1949 року, затвердив конституцію Німецької Демократичної Республіки і проголосив провідною політичною силою міжпартійний Національний фронт демократичної Німеччини. 7 жовтня 1949 року, коли була утворена тимчасова Народна палата, стало офіційним днем утворення НДР. Розкол Німеччини завершився. Остання Паризька сесія РМЗС, що працювала в травні-червні 1949 р., не запобігла цьому процесу. Німецьке питання перетворилося в одну з найбільш складних міжнародних проблем повоєнної історії.

Таким чином Берлінська криза стала серйозним протистоянням в холодній війні, що в той час починалася. Комуністам не дали отримати контроль над всім містом. Також, це був вдалий приклад реалізації "доктрини стримування", що запропонував американський дипломат Дж.Кеннан. Головними її принципами було необхідність проявляти рішучість у відносинах з Москвою і активно протидіяти її крокам, при цьому вступати у війну необов'язково. Західні держави змогли відстояти Західний Берлін, який ще деякий час був для жителів Східної Німеччини шляхом для порятунку. Протягом 50-х років мільйони німців змогли переїхати до ФРН завдяки цьому. Криза сприяла завершенню окупаційного режиму в Німеччині. Звісно, протягом 1949-1990 років існували дві німецькі держави, які входили до протилежних військово-політичних блоків. Але створена в західнонімецьких землях ФРН змогла швидко відновити економіку і стала розвиватися. В той час як східна частина таким похвалитися не змогла. Зрештою ФРН змогла приєднати НДР, коли СРСР зазнав поразки в холодній війні (так, це було саме приєднання, а не "об'єднання - східні землі були просто включені в ФРН без збереження старого устрою).

Етнічні процеси в Київській Русі. Питання про давньоруську народність.

Київська Русь в часи свого найбільшого розквіту

Щодо питання про етнічну ідентифікацію Київської Русі точилося немало дискусій, які у своїй основі мали Не тільки наукові, а й політичні аспекти. Історики царської Росії твердили, що державу Русь заснували росіяни, які нібито були найдавнішим слов'янським етносом, а українці й білоруси — відгалуження від росіян. Зокрема в «Синопсисі» — основному підручнику Російської імперії (1674—1836) — період Київської Русі трактувався як перший етап російської державності. Своєрідно інтерпретували етнічну єдність східних слов'ян російські історики М. Карамзін, М. Погодін та С. Соловйов, твердячи, що Київська Русь була першим центром Російської держави, яка пізніше злилася з Володимиро-Суздальським князівством. Згодом цей центр перемістився до Москви і, нарешті, до Петербурга. М. Карамзін вважав це закономірним процесом Державотворення. М. Погодін навіть стверджував, що в давньому Києві на Київщині в часи руської державності й до монголо-татарської навали 1240 р. жили росіяни та їх предки. Після завоювання Київських земель монголо-татарами росіяни нібито переселились на Середню Оку й Верхню Волгу, а на спустошену Київщину не раніше останніх десятиліть XV ст. прийшли з Прикарпаття українці. Проте далеко не всі російські історики дотримувалися такої позиції. В. Ключевський, наприклад, вважав, що росіяни з'явилися на історичній арені лише після розпаду Київської Русі, тобто не раніше другої половини XII ст.

Радянські історики дещо пом'якшили шовіністичну гіпотезу М. Погодіна, вигадавши концепцію окремого давньоруського етносу — давньоруської народності, яка нібито стала етнічною основою росіян, українців та білорусів.

Видатний український історик М. Грушевський у праці «Звичайна схема «руської історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства» (1904) категорично відкинув ідею тотожності й спадкоємного зв'язку київської та московської державностей. Заперечив він і постулат про єдину давньоруську народність, стверджуючи, що після занепаду Київської держави її спадкоємницею стала не Володимиро-Московська Русь, а Галицько-Волинське князівство, а пізніше — Велике князівство Литовське. На відмінну від великоруської, ця концепція спиралася на літописну спадщину.

Сучасний український історик Л. Ісаєвич, не заперечуючи певної етнічної консолідації населення у межах Київської держави, вважає, що немає достатніх підстав для тверджень про сформованість давньоруської народності, а тим більше про її монолітність. Інший вітчизняний історик М. Котляр теж стверджує, що східнослов’янські племена були окремими виразними етносоціальними й етнокультурними спільнотами. Археологія, на його думку, свідчить про існування відмінних між собою племен, що виявляється в пам'ятках матеріальної культури, насамперед у похоронному обряді, прикрасах, деяких побутових речах. Водночас М. Котляр чомусь називає ці спільноти «давньоруською народністю». У колективній праці «Історія України: нове бачення» він пише: «Не варто перебільшувати етнокультурної єдності давньоруської народності — місцеві розбіжності в побуті, звичаях, мовних діалектах, фольклорі в часи їх існування (IX— XIII ст.) так і не були подолані. Але залишається безсумнівним науковим фактом походження українців, росіян і білорусів від народу Київської Русі, як би його не називати: давньоруською народністю чи східнослов'янською етнокультурною спільністю». У цитованому положенні помітна певна залежність від тверджень радянської історіографії про те, що поділ давньоруської народності на три окремі народи розпочався в період феодальної роздрібненості (XII ст.) і був етнічним виявом історично закономірних процесів економічної та адміністративної консолідації певних територій, які у політичній сфері призвели до відокремлення князівств.

Було б надто легковажним вважати, що за історично короткий час на величезних просторах могла сформуватися єдина народність і за такий же приблизно час — розпастися. Територіальна єдність Київської Русі була відносною. В умовах панування натурального господарства вона набула форми конгломерату різних племен і народів. її територія була заселена нерівномірно, а окремі частини розділені широкими і непрохідними лісами та болотами. Спільність мови, релігії, культури виявлялася лише на офіційному, надетнічному рівні. Східнослов'янські діалекти розрізнялися між собою не менше, ніж сучасні українська, російська і білоруська мови.

Політична єдність Київської Русі (єдина назва держави, одна правляча династія, загальноруська свідомість правлячої верхівки тощо) ще не є підставою для тверджень про її етнічну монолітність. За суттю Київська Русь була середньовічною імперією, в якій під номінальною владою київських князів були об'єднані 14 слов'янських племен. У VIII ст. вони ще не були єдиним народом. Щоб переплавити ці різнорідні етнічні утворення в єдину етнокультурну спільноту, необхідні були потужні засоби впливу та час. До того ж Давньоруська держава була не тільки слов'янською. До неї входило багато неслов'янських племен: балтські етнічні утворення, угро-фіни, тюркські народності.

Сучасні історики Я. Ісаєвич, М. Брайчевський, Я. Дашкевич, Л. Залізняк, І. Рибалка як альтернативу концепції східнослов'янської етнокультурної спільності обстоюють тезу про те, що українська, російська та білоруська народності почали консолідуватися задовго до утворення Київської Русі. На їх думку, поява окремих східнослов'янських народностей була результатом не поділу так званої давньоруської народності на три частини, а консолідацією кількох суміжних і близькоспоріднених груп, які поступово переросли в українську, російську та білоруську народності. Цей процес, розпочавшись V—VII ст., не був породжений феодальною роздрібненістю, а лише стимульований нею. На базі балто-слов'янських племен у VIII ст. виникли племена кривичів і радимичів — предків білорусів. Північно-східна гілка слов'янських племен інтегрувалася з угро-фінськими племенами (чудь, весь, мордва та інші), ставши основою російської народності. На основі південно-західних племінних союзів (полян, деревлян, сіверян, тиверців, волинян, уличів та білих хорватів) формувалася українська народність.

Після розпаду Київської Русі на території величезної імперії з'являється понад півтора десятка суверенних князівств, серед них шість на території сучасної України — Київське, Чернігівське, Переяславське, Турово-Пінське, Володимиро-Волинське та Галицьке. Але й тоді етнічні процеси в цих геополітичних регіонах не припинялися. Наприкінці XII ст. тут сформувалося щонайменше три діалектно-етнографічні зони: південно-західна (галицько-волинська), карпатська, поліська. Південно-східної говірки тоді не існувало взагалі, а київсько-переяславські говірки мали виразну поліську діалектну основу. Навіть за мовними ознаками до завершення формування української народності було далеко.

Сумнівною є теза й про домінуючу роль Києва в процесі утворення етнічного осердя українського етносу, оскільки нібито за Середньою Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва «Україна», якою пізніше, з XVII ст., стали позначати етнічну територію українського народу. Насправді назва «Україна», яка вперше зафіксована у Київському літописі від 1187 p., стосувалася всієї Південної Русі. Для літописців Україна — це і Середнє Подніпров'я, і Галичина, і землі над Західним Бугом та ін. З'явившись у давньоруських літописах XII—XIII ст. на означення окремих південно-західних руських земель — Переяславщини, Побужжя, Пониззя, назва «Україна» в наступні століття вживалася переважно щодо території Середнього Подніпров'я. Згодом вона поширилася на всі землі, в тому числі Північну Буковину, Закарпаття, на яких формувався український народ.

Князівства Середнього Подніпров'я — Київське, Чернігівсько-Сіверське та Переяславське — через нескінченні усобиці, активізацію кочівників, міграцію населення з південних районів, а пізніше — монгольську навалу економічно та політично занепадають і втрачають своє колишнє значення.

Кардинально іншою була ситуація у південно-західній частині Русі, де 1199 р. з'явилося нове державне об'єднання — Галицько-Волинське князівство, яке стало безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, майже впродовж півтора сторіччя відігравало вирішальну роль у формуванні українського етносу.

Проблема походження окремих східнослов'янських народів належить до числа найбільш заполітизованих в історії Східної Європи. Нажаль вона формувалася і вирішувалася більшою мірою політиками, а не науковцями. Як наслідок, історична істина виявилась настільки викривленою, що наймолодший серед східних слов'ян етнос був проголошений "старшим братом". Офіційна імперська наука традиційно звинувачувала татарську навалу в появі на світ окремих російського, українського та білоруського етносів. Нібито монголо- татари у ХШ ст. зруйнували єдину давньоруську народність і зумовили появу окремих східнослов'янських народів.

Безпосередніми пращурами українців, росіян та білорусів, як відомо, були слов'янські племена УІІІ-ХІІ ст., які описані у найдавнішому літописі Київської Русі "Повість минулих літ". Розвиток археології дозволяє вирішувати проблеми генези окремих літописних племен східного слов'янства, без чого неможливо зрозуміти коли і як народилися окремі слов'янські народи Східної Європи.

Як зазначалося волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, тиверці, уличі, частково сіверяни УІІІ-ХІ ст. фактично були праукраїнцями. Формування білорусів відбулося на основі племен дреговичів, кривичів, частково радимичів. У ґенезі росіян брали участь ільменські словени, кривичі, частково в'ятичі та переселенці з Південної Русі. Науці відомий четвертий східнослов'янський етнос - псково-новгородці, що постали з ільменських словен, а у ХV-ХVІ ст. були асимільовані росіянами в процесі експансії Московського князівства на захід (Дашкевич, 1993, Залізняк, 1996). Отже, знання ґенези літописних східнослов'янських племен - обов'язкова умова вирішення проблеми походження українців, білорусів, росіян.

Росіяни - наймолодший східнослов'янський етнос. Їхня прабатьківщина це Верхнє Поволжя. Перші слов'янські поселенці просунулись сюди з Середнього Подніпров'я ще у УІІ ст. Мається на увазі плем'я витячів басейну Оки, які скоріш за все були сумішшу слов"янських колоністів з місцевою фінською людністю.

Однак справжня слов'янізація Верхнього Поволжя відбувалася у ХІ-ХІІ ст., коли балтослов'янські племена кривичів, радимичів, словен посунули на схід на Верхню Волгу, споконвіку заселену фінськими лісовими племенами мордви, муроми, мері, весі тощо. У цей же час сюди ж прибували переселенці з Південної Руси-України.

Як відомо торгівельний шлях "із варяг в греки" по Дніпру та Волхову був тим економічним стрижнем, вздовж якого землі праукраїнців, прабілорусів та псково-новгородців консолідувалися в єдиній державі Русь зі столицею в Києві. Володимиро-Суздальщина лежить далеко на сході від згаданої торгівельної магістралі. Вона мала власний напрямок зв'язків Волжським річковим шляхом з Каспієм та Середньою Азією. Давні південно-східні контакти Суздальщини значною мірою зумовили своєрідність культурно-історичного розвитку регіону.

У другій половині ХІІ ст. шлях "із варяг в греки" був перерізаний половцями на Нижньому Дніпрі. "У нас вже й Грецький путь ізотинають, і Соляний, і Залозний", - казав київський князь Мстислав Ізяславович 1170 р. Русь розпалася на майже незалежні князівства. Настала доба феодальної роздрібності, коли молоді східнослов'янські етноси (псково-новгородці, прабілоруси, праросіяни) відгалузилися від провідного етносу імперії - праукраїнців Південної Русі.

Суздальська земля з середини ХІІ ст. очолила коаліцію Новгорода, Полоцька, Смоленська за відокремлення від Києва. Саме в цей час виник тісний і тривалий антикиївський союз Володимиро-Суздальських князів з половцями. Його започаткував Юрій Долгорукий, одружившись з половецькою княжною. На думку російського історика П.Струве (1952, с.84) саме ця суздальсько-половецька унія завдала смертельного удару столиці Русі Києву, призвівши до розпаду імперії на князівства. 1147р. Північна Русь на чолі з Суздальщиною виступила єдиним фронтом проти централізованої церковної політики Києва.

Антикиївський курс Юрія Долгорукого посилили його сини Андрій Боголюбський та Всеволод Юрієвич. Вони були організаторами і натхненниками погромів Києва 1169 та 1203 р.р. Так, у березні 1169 р. союзне військо суздальців, половців, смолян, чернігівців жорстоко пограбувало Київ: "Подоліє і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було милосердя нікому ні звідки: церкви горіли, християн убивано, інших брали в неволю... Церкви обдирали з ікон, книг, риз, і дзвони всі позабирали",- сповіщає літописець. 1203 р. суздальський князь Всеволод разом з половцями ще раз пограбував і спалив столицю Русі (Грушевський,1992, с.197, 226). Після цих погромів Київ втратив свою могутність і центром Південної Русі стає Галицько-Волинське князівство, князь якого правив Києвом через своїх намісників.

Енергійні суздальські князі пробують розширити свої володіння за рахунок Новгородської землі. Але особливо показовим і визначальним для майбутньої історії Росії був погром Рязані князем Всеволодом Юрієвичем 1208 р. Непокірне місто було спалене, а всі його мешканці знищені або депортовані. Тим самим була започаткована стала і ефективна російська демографічна політика щодо завойованих народів.

Висновки

Отже, державотворчим етносом ранньосередньовічної імперії Київська Русь були мешканці Південної Русі. Тяглість історичного розвитку від неї до козацької України дає підстави вважати південних русичів праукраїнцями. На відміну від італійців, які сформувались в окремий етнос внаслідок змішування латинян з різноманітними варварами-завойовниками стародавнього Риму, розпад держави Русь в ХІІІ-ХІУ ст. не призвів до суттєвих змін населення в Україні-Русі. Про це ж свідчить і антропологічний тип більшості українців, єдиний для княжої, козацької і сучасної України.

Все це дає підстави вважати Київську Русь ІХ-ХІІ ст. продуктом творчості українського етносу у княжий період його історії.

Підсумовуючи сказане про етнотворчі процеси в Київській Русі зазначимо, що спільнота, яку проімперські сили наполегливо і безпідставно називають єдиною давньоруською народністю була постімперським конгломератом споріднених, але окремих східнослов'янських народів. Формувалася вона під потужнім впливом праукраїнської метрополії на північну варварську периферію імперії Русь. Історичними аналогами цієї руської групи східнослов'янських етносів є романська, латиноамериканська та інші постімперські етнічні спільноти, що неодноразово і невідворотньо поставали на руїнах великих імперій минулого.

Таким чином, науці відомо не три, а чотири східнослов'янські народи, з яких українці найстарші. Білоруський, псковоновгородський, російський етноси фактично постали як відгалуження від українського і сталося це не пізніше середини ХІІ ст., тобто майже за сто років до приходу татар. Простежується два головні етапи впливу праукраїнців на формування інших східно-слов'янських народів. Розселення праукраїнської людності у V-ІХ ст. з територій між Середнім Подніпров'ям і Карпатами на північ призвело до постання в лісовій зоні Східної Європи своєрідного слов'яно-балто-фінського етнокультурного субстрату. Саме на ньому в Х-ХП ст. під потужним культурним, мовним, адміністративним впливом праукраїнської Київської метрополії завершилася початкова фаза формування білорусів, псково-новгородців, росіян. Псково-новгородці були асимільовані росіянами під час експансії Московського князівства на захід за Івана ІІІ та Івана ІУ Грозного.

У процесі колонізації балтських та фінських земель праукраїнці зазнали суттєвого впливу місцевого неслов'янського населення, що відчутно змінило код їхнього етнокультурного комплексу і призвело до постання окремих, хоча і споріднених східнослов'янських етносів. Первинна консолідація і народження білоруського, псково-новгородського та російського етносів сталися в складі праукраїнської держави Київська Русь за універсальними законами етнотворення під потужним впливом метрополії на периферїю імперії. Етнічна специфіка українців, білорусів, росіян пояснюється також своєрідністю історичного шляху, пройденого кожним з цих народів після розпаду Київської Русі і до їх підкорення Російською імперією.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України : Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Даниленко,. -К.: Каравела, 2004. -254 с.

2. Бойко О. Історія України : Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. -3-тє вид., випр., доп.. -К.: Академвидав, 2004. -687 с.

3. Етнонаціональні процеси в Україні: Історія та сучасність/ Олег Беренштейн, Наталія Зіневич, Володимир Зінич та ін.; За ред. Всеволода Наулка,. -К.: Гол. спец. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2001. -423 с.

4. Кормич Л. Історія України : Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. -2-ге вид., доп. і перероб.. -К.: Алерта, 2006. -412 с.

5. Король, Віктор Юхимович Історія України : Навчальний посібник / Віктор Король,. -К.: Академія, 2005. -494 с.

6. Котова Н. Історія України : Навчальний посібник/ Наталія Котова,. -Харків: Одіссей, 2005. -413 с.

7. Лановик Б. Історія України : Навчальний посібник/ Богдан Ла-новик, Микола Лазарович,. -3-е вид., виправлене і доп.. -К.: Знання-Прес, 2006. -598 с.

8. Політична історія України : Навч. посібник/ За ред. В.І. Танцюри. -К.: Академія, 2001. -487 с.

9. Уривалкін О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Уривалкін,. -К.: Кондор, 2005. -281 с.

10. Шабала Я. Історія України : Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. -К.: Кондор, 2005. -265 с.

11. Юрій М. Історія України : Навчальний посібник/ Михайло Юрій,. -К.: Кондор, 2004. -249 с.