Українська еміграція наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття

Першу хвилю української еміграції історики називають трудовою. Адже в цей період основним мотивом виїзду людей закордон був пошук більш придатних умов для праці. Багато українських емігрантів вважало, що виїжджають на заробітки тимчасово, але життя розпорядилося інакше. Типовим українським емігрантом того часу був самотній молодик, бідний, неписьменний і некваліфікований, готовий працювати чорноробом.

Вважається, що першим на американський континент ступив Агапій Гончаренко, колишній священик, який утік від царського уряду. Він прибув до Америки в 1865 р. та оселився і Сан-Франциско. У 1860-70-х роках він навіть видавав газету "Alaska Herald", яка мала великий вплив на американське громадське життя.

За різними версіями еміграція з українських земель на своєму першому етапі спрямовувалася до кількох районів планети, де відчувалася велика потреба в дешевій робочій силі. Йдеться не про поодинокі виїзди, а саме про масовий вихід трудящих на міжнародний ринок праці у певних регіонах. Спочатку на першому місці серед привабливих для поселення країн знаходилися Бразилія й Аргентина. Із середини 90-х найбільш придатними для поселення стали вважатися США і Канада. За ними йшли Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови та інші райони або країни Тихого океану і Далекого Сходу, хоча потік української еміграції до них скоріше нагадував невеликий струмочок.

Переважну більшість українців, які виїхали за океан у ті роки, становили вихідці з Галичини, Буковини та Закарпаття - земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії.

Це пояснювалося постійним політичним утиском, якого зазнавали галичанські, буковинські та закарпатські українці, а також національним гнітом із боку австро-угорських властей. Сваволя, знущання й зневага цісарських чиновників до українських землеробів ставили місцеве населення в положення людей нижчого ґатунку, викликали професійні протести. Особливо болісно сприймалася дискримінація української мови і культури.

Окрім прямого економічного тиску, існувало чимало інших факторів, які знекровлювали український народ: надто обтяжливі податки, неспроможність сплатити борги, зростання населення й подрібнення селянських землеволодінь, низька оплати праці промислових робітників. Усе це разом узяте пожвавлювало еміграцію, підводило трудящий люд до нелегкого рішення залишити батьківщину.

Східні землі України, що входили до складу царської Росії, дали значно менше емігрантів, ніж західні. Це пояснювалося внутрішньою політикою царизму, яка була спрямована на відвернення заходів народного невдоволення та відчаю. Одним із таких заходів стала столипінська реформа, за якою селяни одержали право виходу з общини й заснування свого самостійного господарства на "відрубах". Іншим - стало заселення і освоєння півдня України, де виникла потреба в робочій силі. Але найголовнішим фактором, що відвернув масову еміграцію східних українців, було переселення до Сибіру. У 1897-1916 рр. з України до Сибіру, у Казахстан, на Далекий Схід та в Середню Азію відправлено 912,8 тис. чоловік.

Еміграція з політичних мотивів різко посилилася під час і після революції 1905-1907 рр. у Росії. Поразка революції та розгул реакції змушували активних учасників боїв на барикадах і антимонархічних виступів шукати порятунку в інших країнах.

Збідовані люди знаходили у пресі різноманітні повідомлення про гарне життя за кордоном і рвалися туди. На той час основними поширювачами відомостей про переваги еміграції були агенти пароплавних і залізничних компаній, які сподівалися на добрий прибуток від перевезення переселенців. Агенти транспортних компаній одержували по 5 доларів за кожного завербованого дорослого та по 2 долари за кожну дитину.

Українських людей приваблювала обіцянка канадського уряду надати 64 гектари землі за 10 доларів. Щоб отримати сертифікат на підтвердження власності, господарю потрібно було викорчувати, виорати і засіяти 14 гектарів упродовж трьох років. Одночасно належало збудувати хату і мешкати на своїй ділянці. В іншому разі іммігранти втрачали право на землю.

Незважаючи на такі суворі закони, емігранти осідали у степах Західної Канади, де потрібні були хлібороби і дешева робоча сила, а також лісоруби й шахтарі. Більшість із них приїжджали цілими родинами. Селилися компактно, отож мали змогу зберегти свою мову традиції, та обряди.

Основна маса не вміла читати і писати. Але вони були національно свідомими і віруючими людьми.

У зв'язку із збільшенням потоку еміграції постало питання про необхідність мати за рубежем українських вчителів у нових місцях поселення Ця проблема була доволі суттєвою, бо вчителів, які могли навчати дітей української мови, літератури та історії, бракувало і на батьківщині.

Саме перша хвиля еміграції з України породила жваві зв'язки батьківщини з тими, хто переїхав до інших країн. Туга емігрантів за рідним краєм була надто глибокою. Величезним був і потяг до інформації з України про життя рідних, близьких і всього народу. Існували тут і свої особливості, пов'язані з неписьменністю емігрантів, їх нелегким соціальним становищем на нових землях.

У розвиток зв'язків України з українцями за океаном чималий внесок зробила церква. На духовному житті української громади позначилось те, що в ній були прихильники різних релігійних течій, як православні, так і уніати. Бракувало священників.

Лише в 1902 р. митрополит Андрій Шептицький направив до Канади трьох постійних українських священнослужителів з ордену василіан. У 1910р. він сам здійснив двомісячну поїздку по Канаді від Монреаля до Ванкувера, обіцяючи прихожанам поліпшення справ богослужіння.

Емігранти прагнули зберегти свою національну своєрідність, культурні та побутові особливості. Навіть території, де вони жили отримували українські назви: Київ, Галич, Карпати, Коломия, Сірко, Хмельницький, Прут, Січ, Козак та інші.

У багатьох провінціях діяли школи, які носили імена Т.Шевченка, М.Лисенка, І.Франка. 1907 року побачила світ перша українська газета в Канаді - "Червоний прапор", 1910-го українські вчителі почали видавати часопис "Український голос", який і досі виходить у Вінніпегу. Усюди виростали православні та греко-католицькі церкви, народні доми і читальні "Просвіти". У цей час було засновано і ряд народних будинків, організацій, шкіл.

З початком добробуту української громади, почалося активне її прилучення до бізнесу і комерції, до суспільного життя. Уже у 1912 році представника української громади Теодора Стефаника обрали членом муніципальної ради Вінніпегу. А в 1913 році до провідних законодавчих органів були обрані у Манітолі - Тарас Форлей, а в Альберті - Андрій Шандро.

Багато українських діячів діаспори стали відомими людьми у культурі та освіті. Вони відкривали українські й двомовні школи, піклувалися про освіту дітей українських емігрантів. Канадський уряд пішов назустріч емігрантам: створив на їхнє прохання двомовні англо-українські школи, які діяли до 1914 року.

Підтримання зв'язків не було однобічним рухом з України до зарубіжжя. Спостерігався рух і в зворотному напрямку. Так, враховуючи злиденне становище українських шкіл у Східній Галичині, українські поселенці в Канаді розпочали збір коштів на підтримку народної освіти. Таких пожертв було зібрано 5,6 тисячі доларів у Канаді і 9,4 тисячі - у США.

Чималу активність у розвитку зв'язків виявляли читальні Товариства "Просвіта", Товариства ім. Михайла Качковського та інші.

У серпні 1914 р. вибухнула перша світова війна, що перервала процес української еміграції та її зв'язки з рідним краєм.

Таким чином, перші українські переселенці, стали основоположниками найчисельнішої української діаспори за кордоном. Вони показали, шляхи і можливості виїзду за кордон, утвердження і виживання на чужій землі. Довели, міцність національної самобутності українського народу, і стали плацдармом, на який згодом хлинули нові хвилі української діаспори.

Через брак достовірної інформації, яка стосувалася першої хвилі української еміграції, досить непросто встановити загальну цифру тих, хто залишив батьківщину у пошуках кращої долі. Проте можна вважати, що до Першої світової війни з України загалом емігрувало близько півмільйона чоловік.

Нині за океаном відзначають великий внесок перших українських поселенців у розбудову інших країн, наприклад, Канади. Вони розорали сотні тисяч гектарів цілини для вирощування ярої пшениці (більш урожайну озимину в континентальному кліматі не сіють). Емігранти привезли із собою українську пшеницю, яка була схрещена з канадською. Оскільки новий сорт дозрівав за 88 днів, то запобігав вимерзанню, отож спричинив економічний бум у Канаді наприкінці ХІХ століття.

Отже, основним суб'єктом першої міграційної хвилі було селянство Західної України: Закарпаття, Буковини, Галичини. Разом із тим міграційний потік на Захід ішов і з Лівобережної України. З кінця XIX до 20-х років наступного століття до США мігрувало 256,1 тис. осіб (у тому числі з Австро-Угорщини - 235 тис., із Росії - 5,4 тис.), до Канади - 135 тис., до Бразилії - 47,3 тис., до Аргентини - 15 тис. Виїзди були настільки масовими, що призводили до знелюднення цілих регіонів України. Так, зі Східної Галичини до початку першої світової війни емігрувало понад 302 тис. осіб, тобто майже половина її населення. Усього ж із 1877 по 1909 р. до американських країн виїхало понад 500 тис. мешканців України. 

Висвітлення етногенезу українського народу в сучасній вітчизняній історичній літературі

Серед сучасних вітчизняних дослідників етногенезу варто відзначити С. Семенюка, В. Цигилика, Н. Кравченко, Л. Залізняка  та інших.

Як зазначав історик і директор Інституту західних українських етнічних земель фонду “Україна-Русь” С. Семенюк: “Процес етногенезу – один з найбільш грандіозних і глобальних моментів розвитку, який розділяє біологічний та соціальний рівні розвитку матерії, відрізняє її розумну складову від просто живої”. Про такі речі, можливо лише у свій спосіб, говорили ще З.Фройд, Г. Маркузе, А. Дж. Тойнбі, які зосереджували свою увагу на соціально-психологічних аспектах розвитку народів, цивілізацій, держав. Зародження свідомості, а відтак власної, навіть примітивної ідентифікації себе, як члена спільноти, призвело до витворення етнічної самосвідомості. В історії це процес надзвичайно тривалий і не прямолінійний. На зародження такого інстинкту впливало безліч чинників, які часто-густо були неочікуваними і не прогнозованими.

Проте саме це явище закладає фундамент історії людства, яка починає сповнюватися почуттями приналежності до тієї чи іншої території (формує етнічні почуття), складає власну систему поглядів, правил, культуру, а зрештою набуває певної харизми, творить менталітет.

Приналежність до свого етносу в історії, особливо на ранньому етапі становлення людської цивілізації, починає відігравати основну роль. Вигнання з общини або втеча з роду, племені сприймалося набагато болючіше, а ніж смерть. Це, зрештою, увійшло в суспільну традицію, про що свідчать дані періоду Київської Русі, де панувало окреме відношення до осіб, які були вигнані з середовища своєї общини. Навколо цього аспекту витворилася ціла система суспільних відносин, Наукові записки: Серія “Історія” які з часом спричинили історичні баталії та ментально-культурні стереотипи. У контексті цього предметом дослідження стають, психологічні процеси, які відбуваються серед народів і мають вплив на формування чітких етнічних рис, мови тощо.

Про формування, а згодом існування етнічної самосвідомості свідчить низка процесів, які відбувалися серед племен що населяли праукраїнські простори та їх сусідні території. Окремі вчені особливу увагу намагаються зосередити на територіях, на яких згадані процеси більш чітко проявляють себе. Зокрема це стосується Подністров’я, що входить до території східноєвропейського Лісостепу, на якій, власне, і відбувалися важливі етнокультурні процеси. Так, у своїх дослідженнях В. Цигилик звертає увагу на територію Верхнього Подністров’я, що входить до регіону, на якому формувалась слов’янська спільнота. Дослідник підводить до думки, що зрушення, які відбулися на цій території у першій половині І тис. н.е. стали результатом розвитку продуктивних сил та у виробничих відносинах, що призвело до зміни історичної ситуації в цілому. Відповідно це розвиток унікальних археологічних культур, що формували фундамент праукраїнського етносу.

Верхнє Подністров’я щодо цього займало особливе місце, оскільки тут стикались різноетнічні групи населення Південно-Східної та Центральної Європи, схрещувались їхні впливи, що знайшло відображення у матеріальній культурі залишених ними пам’яток. Тому питання етногенезу слов’ян пов’язане в цілому з розумінням тієї історичної ситуації, яка існувала на наших землях на рубежі та в перших століттях нашої ери.

Самобутність праукраїнського етносу формувалася під впливом тісних контактів з іншими народами, зокрема кельтами. У час міграційних процесів останніх складається типова для кельтів латенська культура, ареал якої охоплює Сілезію (р. Одер), Малопольщу (р. Вісла), а також регіон Карпат. Уже під її впливом на Віслі формується тшинецька культуру, що синтезує у собі кельтські особливості з пшеворськими. На ранньому етапі ця культура носить риси кельтського характеру,  що пізніше занедбуються під впливом асиміляційних процесів. Археологічні пам’ятки вказують на той факт, що, так званий, “кельтський субстрат” (за В. Седовим) вплинув на розвиток пшеворської культури: технологія виготовлення кераміки, металургія, обрядовість та духовна культура. Таким чином, утворюються дві діалектно-етнографічні групи слов’янства – південна, тобто в етногенезі слов’ян брав участь кельтський чинник, і північна, тісна взаємодія слов’ян з кельтською цивілізацією через сусідство.

Заглиблення у процес етногенезу само по собі веде до ширшого розуміння суті речей. Тому в контексті зазначеного постає всебічне історичне осмислення найбільш концептуальних культурно-етнічних явищ, які передували слов’янському етносу. Мова йде про прямих спадкоємців згаданих культур, зокрема черняхівську. До сьогодні її матеріали лежать в основі численних дискусій.

Проте певної об’єктивності у дослідження черняхівської культури додає, на думку В. Цигилика, погляд на переростання різних культур у черняхівську, а не про наявність окремих культурних елементів у ній. Тут автор наводить, зокрема, пам’ятки липецького типу, які пізніше стали характерними для черняхівців, більше того, стали проявом раннього її етапу. Також не відкидаються і решта пам’яток перших століть нашої ери, зокрема пшеворської культури.

Таким чином, очевидним є факт синтезнозності, коли стає зрозуміло, що при дослідженні черняхівської культури необхідно опиратися на пам’ятки перших століть нової ери, зокрема,  липецької та пшеворської культур. Свідченням, чи радше підтвердженням того, стали ґрунтовні археологічні дослідження, що проводилися ще в радянську добу, а також дослідження 2002–2004  рр. Так, пам’ятки Верхнього Подністров’я, виявлені у Золочівському та Перемишлянському районах на Львівщині, вказують на проживання трьох різних етнічних груп населення на цій території, які через асиміляційні процеси пов’язані між собою.

Виходячи зі зазначеного, при використанні фізико-географічного опису пам’яток вдалося проаналізувати три доволі схожі між собою археологічні культури (І ст. до н.е. – середини І ст. н.е.) на території північно-західної України. Так, про дві з них уже йшлося, а саме: пшеворську та липецьку, і третю – зарубинецьку. Саме з останньою деякі вчені формують своєрідну тріаду археологічних культур, що лягли в основу майбутнього археологічного феномену – черняхівську культуру. Їм усім притаманне певне природне середовище. Тому такі речі, як господарська діяльність, соціальні та територіальні схеми тісно між собою взаємопов’язані. Зокрема, про це свідчать пам’ятки із Західної Волині, у яких зафіксовано факт сусідства пшеворської та зарубинецької культур в сукупності із межуванням пшеворської кульної ніші, ареал поширення якої пов᾽язаний із Волинським Поліссям.

Таке культурне межування у другій чверті І тис. н.е. вилилося у існування пшеворського і липець кого населення на території Верхнього Подністров᾽я. Ці пам’ятки розташовані в одній географічній області Опілля та Розточчя. Безумовно, підвести ці культури до одного спільного походження не можна, проте можна вести дискусію про їх спільність, особливо у прикордонних районах. Таким чином, забарвлення екологічних ніш вищевказаних археологічних культур свідчить, що в І ст. до н.е. – Наукові записки: Серія “Історія” середині І ст. н.е. на цій території могло мирно співіснувати декілька етнокультурних утворень. Факт асиміляції і культурного взаємообміну виступає у такому випадку на перше місце, що дає підстави вважати про формування нового культурного явища (можливо і соціуму – примітка автора), що до певної міри проявилося у черняхівській культурі. На підтвердження міркувань, хотілося б вказати і на таку річ, правда дещо забігаючи у майбутнє, та навіть у різних частинах Черняхівського ареалу мали місце неоднакові етнічні процеси. Так, за концентрацією вельбарських компонентів виділяються два регіони – межиріччя нижнього Дунаю і Дністра та нижня Наддніпрянщина, що відповідають двом гілкам готів – вестготам (везеготам) і остготам (остроготам). На правобережжі Дністра готи оселилися серед гетодаків ще під час першої міґраційної хвилі, що датується другою половиною II ст. Так, Йордан повідомляє про великі вторгнення північнодунайських племен у межі Римської імперії у 248 та 251 р. У письмових джерелах IV-V ст. ця область іменується Готією. Другу хвилю міграції склали остроготи, місцем розселення яких стала нижня Наддніпрянщина. Тобто, причиною такої неоднаковості етнічного розвитку часто-густо була саме поліетнічність, яка несла за собою різноманітні суспільні трасформації.

Процес кардинальних етнічних змін відбувався, за припущеннями Л. Залізняка, до V ст. н. е., після чого “…в північно-західній Україні не було суттєвих змін населення” і тут спостерігається “безперервність культурно-історичного розвитку”. “Отже, на українських етнічних землях між Київським Подніпров’ям, Східними Карпатами та Прип’яттю протягом 1500 років розвивався один етнос, який з пізнього середньовіччя носить назву українського”.

Таким чином, аналізуючи досліджувану проблему, ті чи інші культури значною мірою причетні до формування праукраїнського етносу (наявність спільного упорядкування господарських будівель, виготовлення кераміки, знарядь праці тощо).

Проте сучасна археологічна наука ставить щодо цього питання має певні протиріччя, на які наштовхується дослідник. Так, у контексті сказаного доречніше було б не обмежувати ареал формування праслов’янського простору, включаючи цей процес, згадані культури й ті суспільно-політичні процеси, які відбувалися на цих теренах у час потужного домінування римського і германського чинника в тогочасній Європі. Зокрема, Д. Козак у своїх дослідженнях територію між Дністром, Дніпром і Прутом визнає, як таку що була місцем суміжного проживання значної кількості племен, які, власне, і були творцями історико-культурного пласту черняхівської культури. Дослідник вказує на поліетнічність регіону зумовленого потребами Риму, хоча цілком не заперечує можливості простежити окремі локальні групи, які згуртовано проживали на Поділлі.

Отже, ставлячи певні акценти в одній із найскладніших галузей історичної науки варто зазначити,  формування етносу не можна розглядати, як єдиний потік поступального руху, що відбувається на незмінній і специфічно людській природі. На відрізку часу, який прийнято позначати терміном “доісторія”  можна розрізняти різні суттєво відмінні періоди, епохи тощо, у яких відбувався процес становлення людини. Та для усіх них є притаманна історична тяглість, крізь призму якої й потрібно розуміти процес становлення етносу. І, що важливо, це дасть змогу вміло поєднати досвід поколінь, а не заперечити його. Оскільки у вивченні доісторичного минулого відсутня градація на те щобуло і те, що є, це все один процес пізнання, розуміння і усвідомлення навіть того, до чого наука лише прагне дійти. 

Дискусії стосовно Київської Русі в вітчизняній науці

Характерною рисою сучасних досліджень став відхід від радянсько-марксистських уявлень про державу і владу, натомість важливе місце зайняв аналіз сприймань людьми тієї епохи цих інститутів. Цим в деякій мірі реабілітуються погляди домарксистських істориків на князівську владу, в основі якої лежать родинні (родові, сімейні) начала. Культурно-антропологічний аналіз уявлень про державу та владу здійснив О.П.Толочко. Він вважає, що держава Русь є формою співжиття однієї родини, яка є й історичним власником цієї держави, й емпіричним її уособленням, і, що найголовніше, ідеальною формою буття цієї держави. Щодо форми держави, то, враховуючи уявлення про неї як про нероздільне тіло, Русь X-XIII ст. науковець називає „корпорацією”. За Н.Яковенко, тип ранньої руської державності можна визначити як патримонію, тобто устрій, за якого влада панівного роду та підпорядкована їй територія вважалися нерозривно поєднаними: право на владу мав кожний член роду, а після смерті чергового правителя територія розподілялася між його синами як співучасниками володарювання. Цю стадію розвитку держави називають „тілом братів”; на зрілішому щаблі воно переростає у сеньйорат – зверхність старшого з братів, іще далі в монархію – владу однієї особи .

Для сучасного періоду розвитку науки характерна еволюція в зміні поглядів деяких колишніх радянських істориків щодо Руської держави в цілому та князівської влади зокрема. Так, за В.М.Ричкою, уявлення про Київську Русь середини Х – початку ХІІ ст. як „відносно єдину ранньофеодальну державу” є рудиментом багаторічної засоціологізованості підрадянської історичної науки з її однобічним розумінням феодалізму як ладу великого землеволодіння, що експлуатує селян-землеробів. П.П.Толочко вважає, що основою державного порядку на Русі була система династичних зв'язків, яка не виробила чіткої юридичної норми успадкування престолу. На думку С.Д.Федаки, Київська Русь була нестійкою єдністю. Розкидана на широких теренах, вона мала значні анклави, на які не поширювалася державна влада. На інші частини вона могла поширюватися номінально чи нерегулярно . Дослідник вважає, що єдиної міцної Київської імперії не було ніколи. Це завжди був конгломерат дуже різних князівств з цілком різним характером зв'язків між ними. А все ж даний конгломерат в основних рисах відповідав традиційним визначенням імперії як „наддержавного утвору, засобом існування якого є всебічна агресія”, або як „складного державного утворення штучного (механічного) типу, яке утримується в єдності переважно силою”.

Сім періодів в еволюції адміністративно-територіального устрою в Україні виділила Я.В.Верменич. Перший період пов'язаний з переходом від архаїчної родоплемінної організації до впорядкованої системи адміністративного управління у Київській Русі та Галицько-Волинському князівстві. На думку дослідниці, система адміністративного управління у Київській Русі генетично виросла з родоплемінної системи і військово-десятинної організації, але була істотно скоригована розвитком міського самоврядування і зміцненням спадкових князівських династій, регламентацією правових відносин. Але, незважаючи на спроби по-новому висвітлити деякі аспекти політичної історії, уявлення про державний та адміністративно-територіальний устрій Русі в сучасній історіографії майже не змінилися. Найбільш це помітно в працях загального характеру (підручники, посібники тощо), які „рясніють” радянським схематизмом. Зокрема, В.Коцур і А.Коцур розглядають Київську державу (до 1132 р.) згідно відомої формули як „ранньофеодальну монархію з елементами федералізму”. Схожої думки дотримуються О.Бойко, автори курсів історії держави і права України, а також укладачі сучасного довідника з історії України.

Найголовнішим завданням українських вчених в умовах відновлення державної незалежності України стало створення фундаментальної, по-справжньому наукової концепції передумов утворення і становлення Київської Русі. А. Міносян присвятив цілий розділ українській історичній думці ХХ ст. про утворення Київської Русі у праці «Становлення української державності у ІХ – на поч. ХХ ст.: історіографія проблеми». Шляхом послідовного співставлення джерельних розвідок автор доводить, що саме в ІХ ст. відбувається становлення перших елементів українства та його державності. 

Особлива увага звертається на неможливість ототожнення української історії з російським історичним процесом. Велике значення надається аналізу формування ознак державності: виникненню правової системи і створенню офіційної ідеології, одним із важливих елементів якої було християнство. В результаті цього, на думку дослідника, було не тільки зміцнено державницькі основи, але й досягнуто небаченого розквіту українських земель. Спираючись на праці М. Грушевського, Н. Полонської-Василенко, О. Субтельного та інших істориків, А. Міносян робить висновок, що в період Київської Русі український народ мав свою державність, що забезпечувала певну політичну і економічну незалежність, збереження національно-культурних традицій. П. Толочко у монографії «Київська Русь» подає широкий джерельний комплекс та робить історіографічний аналіз праць, присвячених питанням утворення та становлення Київської держави, російських та українських науковців. Досліджуючи і вивчаючи різні концепції походження Давньоруської держави, автор відкидає ідею хозарських витоків східнослов’янської державності за О. Пріцаком, автохтонну – за М. Грушевським, норманську та візантійську теорії. Він вважає, що процес утворення держави Київська Русь був результатом тривалої політичної, економічної і культурної консолідації східних слов’ян. В.Коцур та А. Коцур у праці «Історіографія історії України», відтворюючи доволі повний і об’єктивний образ держави східних слов’ян, прийшли до тотожного висновку з П. Толочком про те, що Київська Русь сформувалася в результаті східнослов’янської тривалої політичної та соціально-економічної еволюції, збагаченої досвідом сусідніх народів. Я. Калакура приходить до висновку, що саме в період утворення Києво-Руської держави відбувається становлення української народності, а визрівання її національних ознак супроводжувалось утвердженням української ідентичності, що об’єктивно стимулювало розвиток знань про минуле українців та їхню самобутність, а отже, й початком зародження українознавства. Сучасний етап розвитку українознавчих досліджень про утворення Київської Русі характеризується монографічним або узагальнюючим рівнями усіх періодів українського етногенезу та державотворення даного періоду, опрацюванням вузьких місць, недостатньо вивчених проблем, залученням нових або нового прочитання існуючих джерел. Серед авторів цих праць чимало відомих і нових імен, зокрема: В. Баран, Л. Залізняк, М. Котляр, В. Ричка, В. Литвин, Ю. Терещенко та інші. Таким чином, завдяки системному та об’єктивному аналізу праць українських істориків було досліджено місце і роль утворення Києво-Руської держави у концепції історії української національно-історичної думки, а також опрацьовано процес становлення Київської держави. Важливо підкреслити, що за короткий час в Україні виросла нова генерація молодих, незаангажованих вчених, які по-новому осмислюють українське і зарубіжне минуле. Зусиллями науковців старої і нової генерацій у співпраці з дослідниками української діаспори підготовлений ряд праць, курсів лекцій і підручників з історії утворення і становлення Київської Русі, які утверджують нове бачення етнокультурних і державотворчих процесів того періоду у контексті світового цивілізаційного розвитку.

Генрі Люс і його стаття "Американське століття".

ВСТУП

   Генрі Робінсон Люс народився в 1898р. в Китаї в родині пресвітеріанського місіонера. В п'ятнадцять років він переїхав до США, навчався в Коннектикуті. Люс продовжив свою освіту в Єльському університеті. Після Єльського університету  Люс вивчав історію в Оксфорді, працював репортером в «Chicago Daily News», а з грудня 1921р. майже рік пропрацював в газеті «The Baltimore News». У 1922р. Генрі Люс і Брайтон Хедден заснували компанію «Time Inc» для видання журналу під назвою «Time» - першого щотижневого журналу новин в США. Перший номер журналу з'явиться 3 березня 1923р. Хедден зайняв пост головного редактора, а Люс зосередився на фінансовій стороні видання. Після смерті Хеддена в 1929р. Люс сам очолив журнал і залишався його редактором до 1964р.

  Генрі Люс брав активну участь у політичному житті своєї країни, був відомий як активний прихильник Республіканської партії і стійкий супротивник ідей ізоляціонізму, в прихильності яким він неодноразово звинувачував президента США Франкліна Делано Рузвельта.

   У 1927р. Люс реалізував у своєму тижневику ідею, якій судилося стати візитною карткової журналу на довгі роки і привернути до нього увагу всього світу. У тому році американський авіатор Чарльз Ліндберг вперше в історії зміг перелетіти Атлантику. Генрі Люс вирішив зробити Ліндберга людиною року. З тих пір і виникла традиція проголошувати різних діячів «людиною року».

   У лютому 1930р. Люс запустив свій новий видавничий проект — діловий журнал «Fortune». В 1936р. з'явився новий видавничий проект Генрі Люса  –  ілюстрований журнал «Life».

  У післявоєнні роки Люс створив ще кілька вдалих проектів, одним з яких став запущений в серпні 1954р. «Sports Illustrated» — щотижневий спортивний журнал, який отримав велику популярність.

   Помер Генрі Люс в 1967р.  Невдовзі  президент США Ліндон Джонсон заявив, що журнали, які видавав Генрі Люс, були частиною життя Америки.

    В номері журналу "Life" 17 лютого 1941 року він видав статтю з назвою "Американське століття" (American century). В цій статті відображалися погляди багатьох діячів США на місце своєї держави в світі. Не забуваймо, що на той час це були сміливі ідеї, оскільки позиції ізоляціоністів все ще були сильними. В цій статті або ж есе автор аргументовано розповідає про перспективи своєї держави. І це не лише через її економічний потенціал чи військову силу. Розповімо далі детальніше за текстом.

От така обкладинка того випуску журналу. :-)

АНАЛІЗ ТЕКСТУ ЕСЕ

  З його творів має велике значення стаття «Американське століття» («American Century»). В цій статті «американська мрія» зазнала серйозних змін, причому формулювання Джефферсона про «прагнення до щастя» була піддана Люсом кардинального перегляду:

«Ми, американці, не відчуваємо себе щасливими. Ми не відчуваємо щастя, думаючи про Америку. Ми нещасливі у відношенні самих себе в тій мірі, в якій це стосується Америки. Ми стурбовані, чи сумні, або байдужі.

Дивлячись на решту світу, ми відчуваємо збентеження; ми не знаємо, що робити. «Надавати допомогу Великобританії, не вступаючи у війну» - лозунг, типовий для наполовину надій і половинчастих заходів ».

   Далі він порівнював становище у Великій Британії з американським станом справ. Люс описав те в якому стані перебувало британське суспільство. Тут він підкреслював психологічну стійкість британців під час протистояння з Німеччиною, пояснюючи це так:

«Англійці спокійні духом не тому, що їм нема чого втрачати, а тому, що вони борються за своє життя. Вони прийняли рішення. І у них немає іншого виходу».

  Разом з тим він говорив і про США:

«Перед нами стоїть інше завдання. Нас не чекає напад завтра або післязавтра. І все ж нам треба дещо майже настільки складне. Нам належить прийняти великі рішення».

  Г.Люс говорить, що війна є і американською проблемою, яка потребує вирішення, а в разі ухилення від цього  «ми будемо блукати протягом двадцяти або тридцяти гірких років в умовах низки непередбачених і безглуздих лих». Автор статті зазначає, що фактично США вже знаходяться в стані війни, про що Гітлер краще знає ніж американські громадяни. Війна з Німеччиною, на його думку, припиниться хіба що в разі капітуляції Британії. Однак при цьому слід було враховувати можливість нападу Японії. Американський народ хоче перемоги британців і поразки Гітлера більше ніж перебувати в стані війни. Ця війна в якій США беруть фактично участь є оборонною.

   Важливими питаннями, що описує автор статті є причини антивоєнних настроїв в суспільстві. Однією з них є відраза до війни і кровопролиття. Але більш важливою причиною є побоювання, що війна стане причиною занепаду демократії. Економічні труднощі можуть стати причиною встановлення тоталітарного режиму і ці побоювання на думку Люса не безпідставні.

   Для перемоги необхідно знати за що народ воює. Люс зазначає далі такі позиції:

«У американців склалося враження, що, співпрацюючи з Великобританією, ми  ніби граємо в англійську гру, а не в нашу власну. При всьому тому, що в такому погляді на ситуацію міг бути якийсь сенс у минулому, сьогодні він є неосвіченим і дурним. При будь-якому виді співпраці з Британською імперією Великобританія щиро бажає, щоб Сполучені Штати Америки взяли на себе роль старшого партнера. У середовищі серйозно мислячих англійців основна скарга на Америку (і, між іншим, найкраще алібі для них самих) фактично зводилася до того, що Америка відмовлялася від можливості лідирувати в світі».

   Люс далі наголошує, що це не чужа війна. США, які стали «арсеналом демократії» перш за все мають стати арсеналом самої Америки, а також її союзників. Після цього він виступає проти ізоляціонізму, наводячи при цьому приклади з недавньої історії Америки:

« наша держава стала в XX столітті наймогутнішою і самої енергійної нацією в світі, американці не змогли духовно і практично пристосуватися до цієї реальності. У результаті вони зазнали невдачі у виконанні ролі світової держави - невдачу, наслідки якої були згубні як для самих американців, так і для всього людства.»

   Шанс отримати світове лідерство виник в 1919р., але Вільсону не вдалося його реалізувати. Можна було здобути провідні позиції і в 20-х роках, але цю можливість не використали. Вже в кризові 30-ті шанс був втрачений. Цю помилку, на думку Люса, необхідно виправити шляхом виконання свого обов’язку як наймогутнішої держави. Не слід повторювати тих помилок, які зробили президенти-республіканці в 1921-1933 рр., а також Франклін Делано Рузвельт. Останнього Люс називав найбільшим ізоляціоністом, набагато більшим за республіканців. Рузвельт за два президентські терміни виключав можливість активної міжнародної співпраці. Рузвельт отримав можливість стати одним з найвеличніших президентів США, а суспільство, на думку Люса, мало допомогти йому в цьому.(«Рузвельт повинен досягти успіху там, де зазнав невдачі Вільсон»)

  Відштовхуючись від всього вищезгаданого  Генрі Люс переходить до побудови концепції «американського століття», в якому пропоновані США цінності стають домінуючими у всьому світі. ХХ століття він назвав американським, оскільки США стали найрозвиненішою державою в світі.

   Для цього потрібна нова ідеологія. Тому Люс говорить про інтернаціоналізм:

«Безглуздо говорити, що ми відкидаємо ізоляціонізм і визнаємо логіку інтернаціоналізму... Але якого роду інтернаціоналізм можемо запропонувати ми, американці?».

 Порівнюючи американський інтернаціоналізм з інтернаціоналізмами, які мали місце в різні епохи і в різних держав, Люс наголошує на таких рисах:

«Він повинен бути продуктом уяви безлічі людей. Він повинен  прийматися всіма людьми образом нашого Білля про права, нашої Декларації незалежності, нашої Конституції, нашої чудової промисловості, нашого технічної майстерності. Він повинен бути інтернаціоналізмом народу, волею народу і для народу».

Фактично інтернаціоналізм вже існував на той час, про що говорять наступні аргументи:

«Американський джаз, голлівудські фільми, американський сленг, американські машини і патентовані продукти — це фактично єдині у світі речі, визнані людськими спільнотами всюди, від Занзібару до Гамбурга. Невидимо, ненавмисно, випадково і в дійсності мимо нашої волі ми вже стали світовою державою у всіх тривіальних, загальнолюдських сенсах цього слова. Але це далеко не все. Америка вже є інтелектуальною, науковою і культурною столицею світу. Американці, а саме американці з Середнього Заходу, є найменш провінційним народом світу. Вони більше подорожували і знають про світ більше, ніж представники народів інших країн. Американський світовий досвід у торгівлі набагато солідніше того, що більшість з нас може собі уявити».

   Але, крім всіх вищезгаданих ознак американського інтернаціоналізму, Генрі Люс головним в цьому вважає престиж. Цей престиж визначається  вірою в добрі наміри і в значний потенціал американського народу. Для підтримки інтернаціоналізму необхідно щоб більшість населення втілювало образ Америки як світової держави.

   Далі автор наводить своє бачення нової епохи. В Американському столітті  тільки США повинні визначити, якою мірою  економічний порядок, що відповідає вимогам свободи і прогресу, буде чи не буде переважати в цьому столітті.  Важливим є забезпечення свободи мореплавства. Наступною важливою сферою є поширення прогресивних досягнень Америки по всьому світу:

«Інженери, вчені, лікарі, кінематографісти, представники індустрії розваг, творці авіаліній, будівельники доріг, вчителі, просвітителі - по всьому світу відчувається необхідність у цих спеціальностях, цих знаннях, в цьому лідерстві. І наших людей будуть всюди енергійно вітати, якщо тільки в нас вистачить розуму визнати це, а також вистачить щирості і доброї волі для створення світу XX століття».

  Третьою важливою сферою є допомога різним народам і людям, що зазнали біди. Люс назвав це необхідністю «стати добрими самаритянами для всього світу». Необхідно допомогти голодуючим народам, а також надавати різну гуманітарну допомогу людям  по всьому світу.

   Для того, щоб все це здійснилося треба дотримуватися американських ідеалів.

«Є в нашій країні деякі речі, які нескінченно дорогі нам і властиві лише американцям: любов до свободи, відчуття рівності можливостей, традиція покладатися на себе, незалежність, а також співпраця. На додаток до ідеалів і понять, властивих виключно американцям, ми є спадкоємцями всіх великих ідеалів західної цивілізації - перш за все дотримання Справедливості, любові до Істини, Благодійності».

   Виходячи з цього Генрі Люс ставив перед американцями таке завдання:

«Для нас настав час стати тим джерелом енергії, від якого ці ідеали будуть поширюватися по всьому світу ».

   На його думку, кожен в міру своїх можливостей має сприяти побудові нового Американського століття.

ВИСНОВКИ

   Таким чином Генрі Люс зміг обґрунтувати своє бачення ролі США в світі. Його погляди на той час були радикально відмінними від поглядів більшості американців. Люс розкритикував ізоляціонізм 20-30-х рр., використовуючи при цьому серйозні аргументи. Він вважав що це призвело до втрати великого шансу, який випав США ще після Першої світової війни. Відмова від світового лідерства тоді стала причиною всіх наступних невдач в міжнародній політиці.

   Але через те, що в світі почалася війна, США мають виправити всі попередні помилки. Від цієї війни не вдасться сховатися за будь-яких обставин. Тому США мають, на думку Генрі Люса, покінчити з ізоляцією і взяти на себе роль світового лідера. Це мало свої підстави. США були вже тоді провідною економікою світу. Але для Люса не лише економіка мала значення. Він приділяв важливу роль у поширенні американського впливу масовій культурі (кінематографу, музиці та ін.). Це вже в той час працювало на користь США, а в майбутньому мало стати ще більше.

   Замість ізоляціонізму, який на думку Люса зазнав невдачі, мав прийти американський інтернаціоналізм, який буде значно відрізнятися від інтернаціоналізму попередніх епох. США мають скористатися попередніми досягненнями в різних сферах для зміцнення своїх позицій серед народів світу. Американська наука, культура, промисловість вже мала успіхи в цій сфері, але ці успіхи необхідно розвивати.

    США для побудови Американського століття мали здійснити заходи з побудови нової економічної моделі світу, поширювати передові досягнення американської промисловості, науки, культури та ін. серед народів світу, а також надавати допомогу цим народам.

     Втім ще однією важливою складовою в побудові нового століття є американські цінності, які на думку Люса мали стати світовими і США мають докласти зусиль для досягнення цього.

Ознайомитись із самою статтею (скріншоти з цитатами я брав звідти) можна за посиланням:

https://books.google.com.ua/books?id=I0kEAAAAMBAJ&printsec=frontcover&redir_esc=y#v=onepage&q=century&f=false

Берлінська криза 1948 - 1949 років та її наслідки

Як відомо Німеччина зазнала поразки в Другій світовій війні в травні 1945 року. У ході війни вона зазнала тяжких втрат: 13 млн загиблих (18% населення), промислове виробництво скоротилося до 30% порівняно з довоєнним рівнем, висока інфляція. Постало питання про подальшу долю цієї держави. Різні бачення цього були в держав переможців. Уряд Німеччини, який після Гітлера очолив адмірал Карл Деніц протримався до 23 травня 1945 року, коли їх всіх заарештували союзники.

За рішеннями Ялтинської і Потсдамської конференцій Німеччину було поділено на 4 зони окупації, а Берлін на 4 сектори. Верховна влада належала урядам СРСР, США, Великої Британії, Франції. З командувачів окупаційних військ було утворено Контрольну Раду, яка у своїй діяльності керувалася союзницькими угодами та рішеннями Потсдамської конференції.

Карта поділу Німеччини. Також тут показано Сілезію і Східну Померанію, що передали Польщі, Східну Пруссію, що була розділена між СРСР і Польщею. На заході можна побачити протекторат Саар (прапор з білим хрестом), який належав Франції до 1957 року.

Поділ Берліна на сектори

Але, з історії відомо, союзники швидко перестали такими бути і це цілком закономірно, враховуючи що спільні вороги вже були розбиті. Влітку 1946 року виявилися принципові розбіжності між західними державами і СРСР у вирішенні питання про майбутнє Німеччини. В грудні 1946 року між Великою Британією і США була укладена угода про об'єднання їхніх зон окупації. Так виникла Бізонія (тобто «дві зони»). 

Карта Бізонії

У лютому 1948 року до цієї угоди приєдналася Франція, і Бізонія трансформувалася в Тризонію.

Тризонія

На окупованих територіях проводилась денацифікація. Крім Нюрнберзького трибуналу було багато подібних процесів над членами Третього Рейху. Становище населення залежало від зони окупації. Не важко здогадатися, що найгірше було в радянській зоні. Там були найбільші руйнування і розграбування. У французькій зоні ситуація теж була не дуже, враховуючи одвічне франко-німецьке протистояння. Відносно кращим було становище в британській і американській зонах.

Вже на початку 1947 року стало очевидно, що політичний діалог союзників про шляхи розвитку Німеччини остаточно зайшов у глухий кут. У ході Московської сесії РМЗС (рада міністрів закордонних справ - орган створений колишніми союзниками для вирішення повоєнних питань), що проходила в березні-квітні 1947 року, радянська делегація відновила вимоги щодо організації постачання поточної продукції в рахунок репарацій. Її опоненти наполягали на припиненні репараційних вилучень і надання німцям можливості відновити економічну систему.

Дискусія не призвела до якого-небудь конкретного результату. Зірвалася і спроба проведення наради представників усіх німецьких земель, присвяченої виробленню єдиної стратегії відновлювальних заходів. Наступна Лондонська сесія РМЗС, що відбулася в листопаді-грудні 1947 року, завершилася також безрезультатно, навіть без узгодження місця та часу наступної зустрічі.

В той же час в США була прийнята "доктрина Трумена" - зовнішньополітична програма уряду, яка передбачала допомогу тим країнам, що боролись з комунізмом. Причиною такого кроку стали територіальні претензії СРСР щодо Туреччини, а також громадянська війна в Греції, де уряду протистояли повсталі комуністи. Постало питання забезпечення стабільності в повоєнній Західній Європі. Одним з перших кроків на цьому шляху стала розробка програми «відновлення і розвитку Європи» (план Маршалла). Прийнятий у червні 1947 року і розглянутий на Паризькій конференції в липні 1947 року, цей план був затверджений в якості закону США в квітні 1948 р. Спочатку ні Німеччина в цілому, ні її західні зони не розглядалися в якості учасника програми економічної допомоги.

Але ситуація змінилася в січні 1948 року, коли на нараді міністрів було прийнято рішення про проведення комплексу заходів з підготовки економічної реформи на території Бізонії. Створювалися верховний суд і центральний банк, розширювалися функції Економічної ради і центральних управлінь; об'єднаних в директорат. Був, досягнутий компроміс, з французьким урядом. Після передачі під французьке управління Саарської області в заставу репараційних виплат, Франція погодилася на приєднання своєї окупаційної зони до англо-американської. Так, в лютому 1948 року була утворена Тризонія. Саар знаходився під контролем Франції до повернення до складу ФРН в 1957 році У лютому-червні 1948 року відбулося два раунди Лондонській конференції по німецькому питанню, на якій вперше не було радянської делегації, але зате брали участь представники Бельгії , Голландії і Люксембурга. Конференція прийняла рішення про скликання Установчих зборів для вироблення конституції нової німецького держави. У той же період американська адміністрація ухвалила рішення про поширення плану Маршалла на західні окупаційні зони Німеччини. В угоді з цього приводу обмовлялося, що відродження економіки Західної Німеччина є частиною плану європейського розвитку на принципах індивідуальної свободи, вільних установ, побудові "здорових економічних умов, міцних міжнародних зв'язків, забезпечення фінансової стабільності". Забезпечувалися умови контролю американських спеціальних органів над ходом економічної реформи, зняття митних обмежень німецького ринку, продовження політики демонополізації. За перший рік реалізації плану Маршалла Західна Німеччина отримала від США 2,422 млрд. доларів (майже стільки ж, скільки Великобританія і Франція разом узяті, і майже у три з половиною рази більше, ніж Італія). Але оскільки частина німецької продукції відразу почала надходити в США в рахунок погашення боргу, то в підсумку на долю Німеччини припала не найбільша частина американської допомоги - в цілому близько 10% (6,7 млрд. марок).

Ключовою проблемою для розгортання економічної реформи в Німеччині було створення «твердих грошей», ліквідація згубних наслідків гіперінфляції. У Економічній раді ще з 1947 року тривала активна дискусія прихильників створення централізованого планового господарства і монетної системи. Група експертів під керівництвом Людвіга Ерхарда підготувала проект фінансової реформи, покликаної позбутися величезної маси знецінених грошей. Сам Ерхард вважав, що проведення такої реформи слід поєднувати із заходами по активному стимулюванню виробництва та захисту найбільш уразливих груп споживачів, поруч додаткових заходів щодо стабілізації споживчого ринку та активізації споживчої та виробничої мотивації. Початкові пропозиції американської адміністрації з проведення реформи у всіх чотирьох зонах окупації до 1948 року виявилися нереалістичні, і передбачувані заходи готувалися лише в межах Тризонії.

Людвіг Ерхард

Грошова реформа в західних зонах почалася 20 червня 1948 року. Офіційне співвідношення обміну було встановлено у пропорції 10 рейхсмарок за одну, нову німецьку марку (крім того, кожна людина могла обміняти 40 марок за курсом 1:1). Пенсії, заробітна плата, допомоги перераховувалися в співвідношенні 1:1. Всі старі державні зобов'язання анулювалися. Таким чином, величезна грошова маса ліквідувалася. Поява «твердих грошей» знищило «Чорний ринок» і підірвало систему бартерних угод. 

Успішна економічна реформа 1948 року супроводжувалася загостренням політичної ситуації в Німеччині. Незважаючи на наявність відомостей про підготовку обміну грошових купюр у західних зонах (західні губернатори офіційно сповістили радянську сторону про майбутню реформу тільки за два дні до її проведення, але оперативні дані дозволяли простежити весь хід підготовки) радянська окупаційна адміністрація не зробила будь-яких заходів, що попереджають появу в Східної Німеччини маси знецінених старих марок, здатної підірвати споживчий ринок. Правда, закритий ще з 30 червня 1946 року міжзональний кордон створював певну перешкоду, але винятком залишався Берлін, розділений на чотири сектори. 24 червня радянські війська блокували Західний Берлін, перервавши всі комунікації з західними зонами. Ця акція мала більшою мірою політичний характер. Саме 24 червня в радянській зоні була здійснена власна реформа, в ході якої на старі марки були наклеєні особливі купони. Економічна небезпека припливу грошової маси з Заходу була, таким чином, значною мірою знята. Блокада ж Західного Берліна була засобом тиску на західні держави з метою змусити їх до поступок на переговорах. Підсумок акції виявився зворотним. 

Для порятунку населення Західного Берліна США організували "повітряний міст". 

Засновником повітряного моста вважається глава американської адміністрації в Німеччині генерал Люсіус Клей.

Люсіус Клей

Протягом наступних 324 днів з інтервалом у кілька хвилин транспортні літаки приземлялися на посадкову смугу аеродрому Темпельхоф. Щодня в місто доставлялося 13 тис. тонн продовольства. Західні держави ввели ембарго на поставки товарів у радянську зону. Після складних переговорів 30 серпня 1948 року була досягнута домовленість про вилучення західної марки з Берліна. Але реалізація її затягнулася з технічних причин, а в міру оформлення західнонімецької державності виявилася неможливою. Тому блокада тривала аж до 11 травня 1949 року.

У розпал Берлінської кризи з 15 по 22 липня 1948 р. в Рюдесхайм відбулася нарада міністрів-президентів західних земель, в ході якого берлінський обер-бургомістр Ернст Рейтер закликав до якнайшвидшого створення західнонімецької держави-«ядра» із включенням до нього Західного Берліна. Учасники наради підтвердили рішення про скликання Установчих зборів до 1 вересня 1948 року, потім терміни «Установчі збори» і «конституція» були зняті щоб уникнути дискусій про сепаратизм. З представників земельних ландтагів була сформована Парламентська рада, яка отримала повноваження з розробки Основного закону західнонімецької держави як тимчасової конституції, покликаної діяти до остаточного вирішення питання про возз'єднання Німеччини.

Ернст Рейтер

У квітні 1949 року Парламентській раді був переданий розроблений трьома державами «Окупаційний статут», що закріплював контроль США, Великобританії і Франції над зовнішньою політикою Західної Німеччини, її зовнішньою торгівлею і зарубіжними активами, системою безпеки, а також конституційний контроль. (в 1951 році цей статут був переглянутий і відбулися послаблення: був знятий контроль над федеральним і земельним законодавством, урядовим органам ФРН були передані деякі повноваження у сфері зовнішньої торгівлі та валютного регулювання, в тому числі і в питаннях грошової емісії.)

23 травня 1949 вважається днем утворення держави ФРН. Інститут військових губернаторів був перетворений в інститут "військових комісарів" західних держав у Німеччині. 14 серпня 1949 були проведені перші вибори в бундестаг, 12 вересня 1949 створений бундесрат, через три дні обрані президент і федеральний канцлер.

Источник:http://www.zen.in.ua/nov%D1%96tn%D1%96j-chas/n%D1%96mechchina/osv%D1%96ta-frn-okupac%D1%96jnij-statut) 8 травня 1949 року  Парламентська рада прийняла Основний закон Федеративної Республіки Німеччини, схвалений військовими губернаторами 12 травня (за збігом в той же день набула чинності угода про припинення блокади Берліна і західної контрблокади). Урочистий акт оприлюднення Основного закону 23 травня став днем утворення ФРН. Перетворення інституту військових губернаторів в інститут Верховних комісарів західних держав у Німеччині 20 червня закріпило надання Західній Німеччині обмеженого суверенітету.

Одночасно з цим відбувалося і становлення східнонімецької держави. Ще в 1947 року в радянській зоні почав функціонувати Німецький народний конгрес (ННК). У ході його першого засідання у грудні 1947 р. було поставлено завдання щодо розгортання широкого народного руху за єдину Німеччину. Другий ННК у березні 1948 р. висунув ініціативу проведення референдуму у всіх німецьких землях з приводу прийняття закону про єдність Німеччини. Але одночасно був утворена Німецька народний рада, який отримав повноваження з підготовки проекту конституції східнонімецького держави. Такий проект був підготовлений представниками СЄПН (соціалістична єдина партія Німеччини) і прийнятий на засіданні Німецького народного ради 19 березня 1949 року. Третій ННК, що відбувся 29 - 30 травня 1949 року, затвердив конституцію Німецької Демократичної Республіки і проголосив провідною політичною силою міжпартійний Національний фронт демократичної Німеччини. 7 жовтня 1949 року, коли була утворена тимчасова Народна палата, стало офіційним днем утворення НДР. Розкол Німеччини завершився. Остання Паризька сесія РМЗС, що працювала в травні-червні 1949 р., не запобігла цьому процесу. Німецьке питання перетворилося в одну з найбільш складних міжнародних проблем повоєнної історії.

Таким чином Берлінська криза стала серйозним протистоянням в холодній війні, що в той час починалася. Комуністам не дали отримати контроль над всім містом. Також, це був вдалий приклад реалізації "доктрини стримування", що запропонував американський дипломат Дж.Кеннан. Головними її принципами було необхідність проявляти рішучість у відносинах з Москвою і активно протидіяти її крокам, при цьому вступати у війну необов'язково. Західні держави змогли відстояти Західний Берлін, який ще деякий час був для жителів Східної Німеччини шляхом для порятунку. Протягом 50-х років мільйони німців змогли переїхати до ФРН завдяки цьому. Криза сприяла завершенню окупаційного режиму в Німеччині. Звісно, протягом 1949-1990 років існували дві німецькі держави, які входили до протилежних військово-політичних блоків. Але створена в західнонімецьких землях ФРН змогла швидко відновити економіку і стала розвиватися. В той час як східна частина таким похвалитися не змогла. Зрештою ФРН змогла приєднати НДР, коли СРСР зазнав поразки в холодній війні (так, це було саме приєднання, а не "об'єднання - східні землі були просто включені в ФРН без збереження старого устрою).